Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Ідеал Середніх віків у творчості Дмитра Донцова

Ігор Загребельний
м. Полтава

Історія та сьогодення не раз доводили облудність безапеляційної віри у прогрес людської цивілізації. Об'єктивно поглянувши на навколишню дійсність ми побачимо, що здобутки науково-технічного прогресу дуже часто є обернено пропорційними рівню моралі і в індивідуальному, і в суспільному масштабах. Водночас розмови про лінійний розвиток людства точаться і по нинішній день; ілюзії про щасливі сучасність та майбуття як противагу темному історичному минулому часто знаходять собі притулок у головах як звичайних обивателів, так і непересічних інтелектуалів. Одним із улюблених об'єктів для нападів "прогресистів" є Середні віки. Не зважаючи на падіння комуністичного режиму, історична література в Україні продовжує бути сповненою темних фарб, якими змальовуються часи "середньовічного мракобісся". Ситуація на Заході не набагато краща: там продовжують побутувати сциєнтистські антиклерикальні засади, які, даючи ідеологічне підгрунтя тотальному пануванню лібералізму, поборюють будь-які традиційні цінності.

Однак як українська, так і загальноєвропейська інтелектуальна традиція також містить у собі й апологію Середніх віків. В Україні одним із найбільш виразних аполегетів тієї доби можна вважати Дмитра Донцова.

Дивлячись на твердження про Донцова як на адвоката Середньовіччя через призму марксизму або позитивізму, може виникнути нерозуміння: як широко відомий ідеолог українського націоналізму міг бути прихильником доби, в якій "не було націй". Тут можна було б більш докладно наголосити, що комуністично-марксистське чи ліберально-позитивістське розуміння нації як феномену, що з'явився лише в Нові часи (а отже, в Середньовіччі його не існувало) ні в якому випадку не може вважатись єдиноправильним, й інші націологічні підходи також заслуговують право на життя, та натомість відразу перейдемо до аналізу середньовічного ідеалу у творчості Д. Донцова, а за одно, спробуємо з'ясувати, наскільки органічною є апологія Середніх віків у контексті ідеології українського націоналізму.

Зацікавлення українських націоналістів часами Середньовіччя було логічним навіть з тієї причини, що ця епоха таврувалася ідейними ворогами націоналізму. І окупанти-більшовики, і доморощені соціалісти, соціал-демократи та ліберали були вихованими на матеріалістично-раціоналістичних традиціях європейських просвітників, які розглядали часи лицарської честі, глибокої віри і нестримного віталізму як добу занепаду людства, як "темні віки". Д. Донцов, уважно дослідивши не лише основні принципи, але й генетичні витоки деструктивних, на його думку, доктрин, здійснив ревізію багатьох явищ, в тому числі й феномену Середньовіччя. З'ясувалося, що зміст тієї епохи значною мірою відповідає природі українського націоналізму, його духу.

Донцов був мислителем широкого профілю, він займався питаннями не лише історії, але й філософії та, передусім, літературознавста. Ці зацікавлення мали певною мірою прагматичний аспект: у філософських схемах, літературних творах, прикладах минулого він бачив силу, необхідну українцям для національного визволення, державотворення, виконання власної історичної місії. Щодо історії, то Донцов бачив силу там, де її не помічали чимало його сучасників: "Що дає нам відвагу? Де її коріння? ЇЇ коріння є в тому почуванні, яке висміюють всі "прогресисти"... як почуття немодерне, перестаріле (тут і далі курсив наш. - І.З)" [1]. Його душа прагнула "повороту тих повних чарівної романтики часів, коли в напрузі і змагу гартувалися міцні душі, коли життя мало в собі стільки страхіть, але й стільки звабливого і величного!" [2], тож він свідомо кидав виклик усім "прогресистам" й гідним для наслідування прикладом вважав саме це "немодерне" й "перестаріле".

В донцовській апології Середньовіччя ми можемо виділити декілька аспектів. Насамперед звернемо увагу на самий дух Середніх віків, тодішню світоглядну парадигму та ментальність населення. Очевидно, найвиразнішою різницею між Середніми віками і Новим часом можна вважати дихотомії "ірраціоналізм-раціоналізм" та "ідеалізм-матеріалізм". Для філософських поглядів Донцова характерні, насамперед, ірраціоналістичні та ідеалістично-романтичні акценти [3], які значною мірою і становлять основу середньовічної світоглядної парадигми.

Людина Середньовіччя - це насамперед людина віри, а не розуму. Що ж таке віра за Донцовим? "Віра, - пише видатний український мислитель. - є джерело героїзму, посвяти, відваги. Віра сталить думку. Віра не допускає сумнівів у вашу правду у ваші серця". Звертаючись до молоді, він закликає її озброїтись саме вірою: "Коли сумнів закладається в ваше серце – бо мало вас серед тьми ворожих сил, – віра врятує вас від заламання. Віра не в число, а в дух. Ця сама віра врятує вас, коли близькі і друзі покинуть вас, коли збаламучена або злякана більшість зрадить ваш стяг, коли опинитесь в меншості або самі" [4]. При цьому Донцов запевнює, що "боротьба матеріальних сил, що йде у видимім світі, є лише маніфестацією боротьби незримих потуг, позитивних і негативних, спіритуального характеру" [5].

Українці, щоб отримати перемогу, мусять, на думку Донцова, повернутися до духу Середніх віків, вони мають здвигнути "храм і цитаделю перемоги ідеалізму над матеріалізмом, Духа над плоттю, віри над раціоналізмом". Щоб зробити це, необхідно мати відповідну природу: "той храм і ту цитаделю здвигнуть не "прогресисти", "марксисти", "демократи" чи інші руїнники нашої традиції і нашої місії, а... нові лицарі духа і меча. Новий Орден воїнів і аскетів, вірних заповітам не чужих, але власних традицій" [6].

Фактично, Д. Донцов закликав наслідувати приклад середньовічної еліти, військово-політичної та духовно-інтелектуальної аристократії хреста і меча. Йому імпонували "постаті Володимирів і Ярославів, що збили докупи імперію, надали їй спільну загальну печать одної високої культури й віками боронили її від кочовиків", його захоплювали "Антоній та Феодосій, що уцивілізували "живучі звіринським обичаєм" племена, що рознесли релігійну і взагалі духовну культуру старого Києва далеко поза межі держави" [7]. Всі вони - це "люди особливого типу, особливої вдачі. Це - фанатики, аскети, подвижники типу Мономаха, Лойоли, Валенштайна, Вільгельма Оранського..." [8]. Ідеалом борця за незалежність у Донцова є "середньовічний лицар, який уважав себе негідним ласкавого погляду своєї дами, коли не міг покласти їй до ніг бодай кількох трупів зухвальців, які сумнівалися в красі і чеснотах його обраниці", оскільки "Хто любить свою правду, мусить її боронити" [9].

Як уже можна було помітити, носіями всіх позитивних якостей у Донцова є особлива верства людей. Він не плентався за тенденціями свого часу, не висував пустопорожніх гасел егалітаризму. Навпаки - Донцов бачив користь ієрархічного суспільного устрою. Виразним прикладом для нього були часи, коли всі люди ділилися на три стани: oratores, pugnatores, laboratores (тих, хто молиться, тих, хто воює і тих, хто працює). Про ієрархічність (з апеляцією до прикладу Середньовіччя) Донцов писав дійсно дуже багато, що навіть давало привід для його критиків стверджувати, що він "пропонує відродити жорстку соціальну програму феодального типу", та що "питання економічної доцільності інтродукції соціальних стосунків феодального типу до сучасного суспільства, його, здається, взагалі не цікавило" [10]. "Питання економічної доцільності" Донцова дійсно дуже мало обходили, тож він про них майже не писав, та й поборником ідей Маркса, який оцінював все через економіку, він не був. Але водночас Донцов не був утопістом, що прагнув відновити феодальну систему соціальних відносин у ХХ ст. (і дійсно, це було б безглуздим, так само як безглуздо зводити соціальну роль сучасної західної жінки до "4 К" (Kleider, Kuche, Kinder, Kirche), однак це ж не заважає захоплюватися красою патріархальних відносин чи прагнути, щоб жінка була насамперед Прекрасною Дамою, а чоловік - лицарем). Донцов, по-перше, розумів, що у боротьбі за власновладство української нації потрібне не демократичне об'єднання чи партія, а орден жертовних борців-ідеалістів (саме орденська, а не партійна концепція лягла в основу творення ОУН). По-друге, він щиро захоплювався такою специфічною рисою Середніх віків, як чітка ієрархічність, побудована на основі аристократизму духу.

Донцов звертається до конкретних історичних прикладів аристократії: "французькі шевальє, еспанські гідальго, англійські лорди" - всі вони "основані на спеціальнім доборі, селекціоновані з маси, окремого виховання, окремого духа" [11]. Всі вони мають бути наділеними трьома головними чеснотами - благородністю, мужністю, мудрістю - головними прикметами володарської касти [12]. Щоб показати мораль провідної верстви середньовічної Європи, Донцов звертається до творчості Лесі Українки [13] й пише: "Левит у драмі "На руїнах" проголошує: "Закон потрібний людям для закону, як Бог для Бога. Ми його раби і мусимо йому служити сліпо!" Це ж була мораль Середньовіччя... послух волі Божій, що змушував тисячі хрестоносців кидати майно й родину і гонити на край світу визволяти Гріб Господень... була це кров, проллята тими ж лицарями хреста в Палестині. Екстаза аскета і звеличення героїчних імпульсів людської природи..." [14].

Поділ населення на шляхту та посполитих Донцов вважає цілком природним, адже існує "різниця ментальности... двох рас, каст, внутрі одної і тої самої нації" [15]. Різниця між цими кастами є настільки великою, як між між рослиною та хижаком. Донцов критикує вдачу простолюдина: "Для людини вегетативної... добре те, що ніжне й погідне, зле те, що шорстке й терпке. В цій культурі ідеалізована вегетативна підстава існування. Подібний розподіл перепроваджує Шпенглер, ділячи людей на хижаків і травоїдів: перші нападають, уживаючи закони сили, другі тікають, переховуються або пересиджують. В нехіті людини рослинної культури до "номада" проглядає нехіть інертної матерії до "насильницьких" пальців різьбяря, який, не зважаючи на дрібні вигоди чи невигоди, ліпить з пасивної глини вимріяну прекрасну, гармонійну фігуру" [16]. З цієї цитати дуже добре видно, що Донцов вбачав в аристократії насамперед жертовний формотворчий елемент - звідси й увесь позитив "творчого насильства", яке дуже багато істориків чомусь розглядає виключно як "феодальну експлуатацію", забуваючи при цьому, феодал не лише збирав з селян податки, але й захищав їх, дбав про престиж держави, поширення культури, утвердження християнства (в той же час селяни своєю непокорою могли ослабити державу, а ще – дуже часто демонстрували елементарне безкультур'я та язичницькі забобони).

Звісно, Донцов не заперечував наявної цінності селянської культури: вона "може бути по своєму багата і стародавня, тим не менше лишиться вона селянською, себто культурою нижчої верстви, яка сама звичайно шукає взірців у культурі панській, а не навпаки" [17]. В ієрархічному устрої суспільства, його поділі на панську та підвладну верстви, на думку Донцова, "нема ніякого призирства, ані бажання понизити хліборобів... чи взагалі верству підвладну. Тут, навпаки, за Сковородою, панує "рівність в нерівності", коли різні сосуди наповняються водою, що стікає з фонтану... Один більше, другий менше має води, але всі повні, всі сповняють до вінців стільки, скільки їх природа сповнити може. Кожне на своїм місці й відповідно свого значення" [18].

В цілому, Донцов бачив досить гармонійну картину середньовічного суспільного устрою: "Давній устрій Европи спирався на "трьох китах", які... називалися Dieu, roi, chevalier (Бог, король, лицар). Зміст цих понять такий: ідея Бога... усталювала культ певного морального закону... і для маси і для правлячої верстви, культ обов'язку й відповідальности за долю країни. Поняття держави, що втілювалося в особі володаря - створювало примат загального добра над цілою масою партикулярних інтересів різних груп, кляс і одиниць. Нарешті існування окремої... підготовленої касти, в якій високо стояв культ Бога (моралі) і володаря (держави), надавало запоруку, що державні інтереси будуть в певних руках, та що низькі мотиви приватних інтересів або користи не гратимуть ролі в верхівки, якої почесним завданням є правити державою" [19].

В зацікавленні Д. Донцовим часами Середньовіччя ми можемо виділити ще декілька пов'язаних між собою моментів. Перший із них пов'язаний з геополітичними устремліннями українського націоналізму, який розглядає українську націю як бастіон Європи проти Сходу, зокрема Росії (що однак не виключає розуміння ворожості будь-якого імперіалізму, не залежно від того, є він східним чи західним). Д. Донцов був буквально закоханим в Окцидент. Його замилування Заходом та несприйняття Москви є чи не найбільш органічними проявами його власної душі.

Однак Донцов бачив дві Європи. Перша була для нього дійсно ідеалом, іконою, адорацію якої ми можемо побачити майже в кожному його творі. Друга - це продажна і здегенерована Європа. Саме ця Європа готова задля своїх поверхневих політичних інтересів продати Україну, саме вона, немов євреї в момент приходу Спасителя, втратила вінець духовного первенства й вибрала собі шлях гріхопадіння. В цій статті ми згадаємо про бачення Донцовим обох Європ - першої, насамперед середньовічної, та другої – її протилежності, – що народилася із праць ренесансних гуманістів та передреволюційних просвітників й виразно відкрила всі свої "родзинки" за життя Д. Донцова (та й продовжує їх відкривати зараз, хоч це - тема окремої розмови).

Основою цивілізаційного самовизначення України, за Донцовим, є католицизм. Саме єдність із Вселенською Церквою забезпечує Україні зв'язок з Європою і дає можливість протидіяти імперським впливам Москви. Свою прокатолицьку позицію Донцов обгрунтовує в статтях "Церква і націоналізм", "Справа унії", "Патріа чи Еклєзіа", в книзі "Кардинал Мерсіє, слуга Бога і нації" [20]. На цьому фоні саме середньовічна Західна Європа стає предметом зацікавлення Донцова. Очевидно, піднесені вгору шпилі середньовічної готики, якою так захоплювався поет-вісниківець Є. Маланюк, для Донцова були дороговказами, покликаними вивести України зі стану провінції євразійської Московії й водночас не завести її в болото ліберальної гнилизни західних демократій – тієї другої Європи, "у якої колиски стояла сумна постать великого плебея Руссо" [21]. Звідси - значне зацікавлення людини, що жила в епоху швидкого розвитку науки і техніки, такими притаманними для Середніх віків поняттями як Хрестові походи, Інквізиція, лицарство та ордени.

Про лицарство та ордени ми вже згадували, а щодо Хрестових походів, то наголосимо, що Донцов виділяв важливість як мінімум двох Круціят: проти більшовицької Москви і проти західного лібералізму (хоч це швидше Реконкіста чи Хрестовий похід за зразком Альбігойських війн). Та й самого теоретика "чинного" націоналізму дуже легко представити у ролі інквізитора. Його твори були справжнім "Молотом відьом" проти таких "єретичних" світоглядних засад як матеріалізм, ультрараціоналізм, сциєнтизм, утилітаризм, гедонізм та похідних від них політичних доктрин комунізму, соціалізму, лібералізму та космополітизму.

Це захоплення Середньовіччям було пов'язане з клерикальними поглядами Донцова. Мислитель не лише підносив значення віри в житті та політичній боротьбі, але й наголошував на важливості відродження впливу Церкви на суспільство, неможливості повноцінного буття західних народів без християнства. В "Московській отруті" він пише: "Не треба думати, що там, де нидіє Христова наука, де порожніють храми, що там не здвигають вівтарів якоїсь нової "віри". В релігійно переважно байдужих мегаполісах здвигаються вівтарі ідолам матеріалізму. В осередку всього ставиться не Бога, "людину", "вільну людину", відірвану від контакту з Творцем. Така людина є "вільна" в родині, тому не родина формує її дух, а вулиця. Людина стає "вільною" в державі й у суспільстві, а тому має багато "прав" і мало обов'язків супроти спільного" [22]. Перефразовуючи Дмитра Мирона-Орлика ми навіть можемо ствердити, що для Донцова було притаманним гасло "Не християнство для нації, а нація для християнства", тобто не лише християнство повинно виконувати свою конструктивну суспільну функцію, але й увесь народ передусім має служити вищій, трансцендентній за походженням, меті: для мислителя важливий "народ як нація в службі великої ідеї (визволення Гробу Господнього, вигнання поганих, ширення віри Христової)" [23].

Дивлячись на християнство, Донцов зробив те, чого не вдалося зробити, наприклад, Ф. Ніцше - він побачив силу цієї релігії, її войовничий характер. І знову ж таки, ідеал Ecсlesia Militans – Церкви Воюючої – він побачив у Середньовіччі. Неначе Бернар Клервонський, Донцов хотів написати "Похвалу новому лицарству", закликати до нової справедливої війни в ім'я захисту Віри та Батьківщини, війни, що мала порушити грішний мир несправедливості. Своїми творами він виховував не святош-пацифістів, а воїнів-хрестоносців. (І справді, боротьба ОУН-УПА, особливо в період протибільшовицького протистояння, значною мірою була не лише визвольною війною проти окупантів, але й набула рис війни боротьби за збереження християнської релігії (значною мірою подібною до боротьби франкістів проти т. зв. "республіканців" у Іспанії чи католицького збройного руху опору у постреволюційній Мексиці 20-х рр. минулого століття): повстанці доклали чимало зусиль задля захисту Церкви, всіма доступними методами вберігали дітей та молодь від згубного впливу атеїстичної пропаганди в школі та т. ін., в решті решт, бандерівці зі зброєю в руках протистояли відверто антихристиянській державі). Подібно до середньовічної, донцовська модель войовничого християнства є досить природною, в ній органічно поєднуються основні християнські принципи та потужний віталізм вольової людини [24].

Як бачимо, в донцовській апології Середніх віків та в апеляції до тієї епохи як до ідеалу в контексті ідеології українського націоналізму чітко виділяються декілька моментів. Насамперед, Донцов захоплювався світоглядною парадигмою Середньовіччя, в основі якої лежав примат віри над розумом та ідеалізму над матеріалізмом (як в онтологічному, так і в аксіологічному вимірах), а також виразний віталізм, переважання діонісійського первня над аполонійським. Саме в світогляді людей Середньовіччя Донцов бачив зразок для наслідування: сучасні націоналісти, на його думку, повинні жити вірою у власну ідею, завжди ставити національні ідеї вище приватних, жертовно служити Батьківщині.

Звісно, Донцов розумів, що в епоху Середніх віків на землі жили далеко не одні романтики-ідеалісти. Тому він свідомо виділяв плебеїв-гречкосіїв та аристократів духу – тодішню духовну та політичну еліту, духовенство та лицарів-феодалів. В феодальному устрої він не вбачав нічого поганого. Навпаки – цілком очевидно, що саме в гармонійній ієрархічності тієї доби Донцов бачив яскраве вираження націоналізму. Вірність короля своєму народові та жертовна служба лицарів монарху можуть слугувати чи не найкращими зразками тодішнього патріотизму – почуття, яке лежить в основі ідеології націоналізму. Водночас, в явищі легітимізації Церквою державної влади, при якому, однак, не спостерігається такого деструктивного феномену як цезаропапізм, ми можемо побачити елементи модерного націоналістичного етатизму, який хоч і декларує цінність держави та обов'язки щодо неї громадян, однак не перетворює людину на раба державного деспота та його сатрапів, адже європейський націоналізм, попри поширені стереотипи, не нівелює, а навпаки – підносить людську особистість: сильна незалежна держава для націоналістів є насамперед передумовою нормального розвитку нації в цілому і людської особистості зокрема, але аж ніяк не піднесеним до ідеалу тоталітарним монстром [25].

Цілком очевидно, що переносячи ієрархічність Середніх віків на тло сучасності, Донцов вбачав в націоналістах нову аристократію, "луччих" людей (благородних, мужніх, мудрих), покликаних стати справжньою національною елітою. Однак це далеко не означає, що видатний ідеолог хотів побудувати авторитарну державу чи, тим більше, "відродити жорстку соціальну програму феодального типу" – Донцов передусім бачив революціонерів-націоналістів духовним формотворчим елементом, покликаним перетворити українську масу на сильну державну націю. Зразком духовного аристократизму для Донцова є класичний середньовічний духовно-лицарський орден, що значною мірою відобразилось на інституційній специфіці ОУН.

Також Середні віки приваблюють Донцова як часи тріумфу християнської релігії. Мислитель-націоналіст не тільки бачив незамінну роль Церкви в суспільному житті, але й твердо стояв на клерикальних позиціях, вважаючи, що українці та інші західні народи повинні поставити відродження, захист та поширення християнської віри як основний пріоритет своєї національної місії. Для цього необхідно відродити справжній – войовничий – дух християнства. Щоб перемогти, християнським народам необхідно повернутися до традицій середньовічних Круціят і повести справдедливу війну проти ворогів Бога, Батьківщини, Свободи.

В цілому ми можемо ствердити, що Д. Донцову вдалося очистити епоху Середніх віків від чисельних антихристиянських, антитрадиціоналістичних та антинаціоналістичних стереотипів та побачити в ній надійний дороговказ для всіх тих, хто відкинувши утилітарні інтереси, став на шлях боротьби за реалізацію найвищих цінностей.


ПРИМІТКИ
1. Донцов Д. Хаос сучасности і молодь. – Київ, 2007. - c. 8
2. Донцов Д. Туга за героїчним: Постаті та ідеї літературної України / Худож. оформ. М.С. Пшінки. - К.: Веселка, 2003. – c. 34
3. Див. докладніше: Загребельний І.В. Апеляція до несвідомого в теорії і практиці українського націоналізму // Ірраціональне підгрунтя раціональності (колізії, взаємовпливи, взаємопереходи): Матеріали учасників Всеукраїнської науково-теоретичної конференції (м. Полтава, 14 квітня 2009 року). – Полтава: Полтавський літератор, 2009. – С. 237-240 ; Загребельний І.В. Ірраціоналізм, волюнтаризм, романтизм як філософські основи ідеології українського націоналізму // http://www.dontsov-nic.org.ua
4. Донцов Д. Хаос сучасности і молодь. - c. 8-9
5. Донцов Д. Хрестом і мечем. Від містики до політики. - Львів, 1990. - c. 4
6. Там само. - c. 38-39
7. Донцов Д. Дух нашої давнини. - Дрогобич: Відродження, 1991. - c. 69
8. Там само. - c. 143
9. Донцов Д. Туга за героїчним... - c. 28
10. Дорожинський П. Дмитро Донцов – критика деяких його поглядів на націоналізм // ОУН: минуле й майбуття. – К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1993. – c. 208
11. Донцов Д. Дух нашої давнини... - c. 99
12. Там само. - c. 147
13. Загалом, Донцов дуже часто звертається до творчості та життєвого шляху Лесі Українки, вбачаючи там приклади виразного ідеалізму, волюнтаризму, романтики, національного візіонізму та відданості традиційним цінностям. Водночас навіть у найсучасніших публікаціях можна знайти тези про матеріалізм Лесі Українки або ж її ненависть до "віджилого і реакційного". Див. наприклад: Пілат Т.В. Ідеї соціальної філософії Лесі Українки // Культурно-цивілізаційні процеси, тенденції їх розвитку в сучасному світі та в Україні. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Полтава, 20-21 травня 2010 року. - Полтава, 2010. - С. 160-161
14. Донцов Д. Туга за героїчним... - c. 31
15. Донцов Д. Дух нашої давнини... - c. 79
16. Там само. - с. 85
17. Там само. - с. 89
18. Там само - с. 112
19. Там само - с. 299-300
20. Див.: Баган О. Формування головних параметрів геополітичної стратегії українського націоналізму в міжвоєнну добу // Український націоналізм: історія та ідеї. Науковий збірник. Вип. І / За ред. О. Багана. - Дрогобич: Посвіт, 2009. - С. 149-169
21. Донцов Д. Туга за героїчним... - с. 19
22. Цит. за: Когутяк М. Дмитро Донцов: поет лицарства українського // Бандерівець. - № 1 (22), 2001. - с. 4
23. Донцов Д. Дух нашої давнини... - c. 290
24. Справді, інколи неправильно проінтерпритовані християнські максими руйнуюють повноту людського буття, що є досить непевним виявом благочестя (пригадаймо іронічне Шевченкове "А той тихий та тверезий, богобоязливий..."). Насправді християнин має жити повним життям, сповна реалізовувати власну природу. Див.: Елдредж Дж. Дике серце: Таємниця чоловічого серця / З англ. пер. О. Фешовець. - Львів: Свічадо, 2009.- 232 с. (Між іншим, звертають на себе увагу численні паралелі між ідеальним образом християнина в Донцова та характериними рисами сучасного чоловіка-християнина Елдреджа: в обох випадках йдеться насамперед про воїна. При цьому подібною є навіть апеляція до сторінок Святого Письма).
25. Слід наголосити, що Донцов все ж не підтримував ідеї примату Церкви над державою, а лише відстоював концепцію їхньої тісної співпраці при збереженні взаємної незалежності. До того ж, Донцов був прихильником національної, а не космополітичної христології, тому розумів деструктивний характер утвердження католицького універсалізму ціною нівеляції національно-державних інтересів.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4