Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Вчення І.Франка про національну літературу і сучасне літературознавство (продовження)

Початок...

Поетична розмова ліричного героя з водою і річкою має світлу первісносвітоглядну, язичницьку основу, адже в ній оживлено, одухотворено, уподібнено з самим ліричним героєм явища природи. Але образ ліричного героя-оповідача тут поєднує в собі два світи: первісний і сучасний. Язичницькі уявлення в них заявляють про себе в злагодженості, первісній гармонії оповідача і явищ природи, у їх здатності розуміти одне одного. Але оповідач у свою чергу як представник сучасного світу діє поза межами цього світу, привносить його у стародавні уявлення. У силу цього він мав би розділити ці світи, уже своєю присутністю порушувати первісну гармонію. Однак у названій поезії немає ані найменшого відтінку чогось супротивного цій первозданній красі, її чистоті та принадності. Тут усе природне, усе живе і дихає цією красою та первозданністю. Одним лише порухом авторської думки розмова ліричного героя з річкою і водою переходить у своєрідну поетичну гру: вода і річка благають оповідача-парубка не розводити їх, набираючи у коновки, і, ніби підслухавши стан юної душі, на знак вдячності чинять також вишукано і благородно, заявляючи про те, що переведуть його кладкою до дівчини. Ось у такій природній сполучуваності первісних уявлень про людину і світ з сучасністю й закорінений глибокий філософський зміст твору: поезія, краса, благородство – то первні нашого повсякденного буття, зберігати їх первісну природну сполучуваність і принадність, значить зберігати життя, благородність, дати їм можливість природного саморозвитку в умовах нашого сьогодення.

Нам важко однозначно вказати ті обставини, які сформували такий характер поетичного світу В.Голобородька, але його поезії „З дитинства: спрага”, „З дитинства: скиртування”, „Толока”, „З дитинства: дощ”, „З дитинства: хліб”, „Грушка”, „Золоті глечики груш”, тощо ясно вказують – це первісно-поетичний національно самобутній уклад життя його односельців з рідного Адріанополя на Луганщині. Промовистий і той факт, що поет розробив і сформував самобутню сукупність основоположних підстав дослідження світоглядно-звичаєвого та художньо-естетичного змісту української народної поетичної творчості і результативно досліджує під цим кутом зору різні її жанри, насамперед казки та звичаєво-обрядову пісенність 27 . І саме в них, а не в критиці народництва, якомусь космополітизмі та інших наукових викрутасах сучасних чужоземних та вітчизняних модерних літературознавців – ключ до розуміння національної природи і національної неповторності поетичного світу В.Голобородька. Саме в них маємо вдалі спроби розвитку ідей І.Франка, які визначають сутність його вчення про національну літературу, на що й повинно взорувати наше сучасне літературознавство.

Разом з тим первні художнього мислення наших письменників – це не лише первісні уявлення, це також історична дійсність, повсякденне сучасне буття нації, які стають предметом художнього осмислення та зображення в літературі. Л.Силенко, наприклад, говорить: „Національна свідомість тільки тоді приносить користь для нації ( і тільки тоді вона будуюча, цілісна, рідна і квітуча), коли вона творилася і розвивалася самостійно. В ній закодовані свідомі і несвідомі навики минулих поколінь. Людина, яка осяяна такою національною свідомістю, є національно свідома, сама цього не знаючи” 28 . За того він зауважує, що в несвідомому світі сучасних людей живе свідомість минулих поколінь, що без свідомості цих поколінь, які жили десятки тисячоліть тому, сучасна людина не змогла б творити поступу. Але пройде час, і все, що сучасне людство творить свідомо, непомітно перейде в несвідомість майбутніх поколінь. Саме тому так важливо усвідомлювати, що ми творимо сьогодні, тобто, що готуємо передати прийдешнім поколінням українців, на яких духовних цінностях, вироблених нами, вони будуть утверджуватись у світі, чи забезпечимо ми спадкоємність цих цінностей як спосіб самовизначення і самоутвердження української нації серед майбутньої співдружності націй усього світу. Це також первні нашої національної самосвідомости, отже й художньої творчости.

Скажімо, В.Стус добре усвідомлював це, тому на основі таких первнів формував свій погляд на сучасний йому світ, своє його розуміння, на підставах яких оновлювався, розвивався і поглиблювався національний тип взаємозв’язків його героя з цим світом. Розуміння власного життя як чогось вищого і значимішого, як складової долі свого народу, усвідомлення того, що збайдужіння до долі родинних звичаїв і звичаїв нації, відступ від них ведуть за собою втрату національної гідности, отже й національну зраду, підводить поета до необхідности утвердження природної поєднуваности, взаємозв’язку та взаємодоповнености українських національних звичаїв із загальнолюдськими цінностями, із сьогоденням, прочитання змісту цих звичаїв крізь призму загальнолюдського культурного простору і навпаки, до потреби робити все для того, щоб пробуджувати національну свідомість мас і утверджувати Україну в світі як рівну серед рівних. Це також первні свідомости В.Стуса і сучасного національного типу взаємозв’язків його героя зі світом. Характерно, що саме вони стали джерелом формування основоположних підстав дослідження особливостей становлення світогляду, характеру та творчої особистості поета в книзі Д.Стуса „Василь Стус: життя як творчість”. Разом із працями самого В.Стуса „Феномен доби. Сходження на Голгофу слави” та „Зникоме розцвітання” 29 вона створює якісно новий і благодатний ґрунт для оновлення і розвитку проблематики та змісту сучасних літературознавчих досліджень, підготовки та написання „Історії української літератури” як літератури справді української, справді національної, що є прикладом подальшого розвитку і утвердження наукових ідей І.Франка.

Формування національних ознак і понять, які б відповідали природі національної літератури, усебічно виражали її зміст, діалектику національного літературного поступування, також є одним з найголовніших завдань на сучасному етапі становлення українського національного літературознавства. Тим паче це важливо з огляду на те, що для багатьох учених стало модою нагромадження чужоземних слів на позначення тих явищ, ознак і понять, які мають свої відповідники в українській мові. Для чого, наприклад, говорити „дискурс”, „модус”, „наратор”, коли можна сказати по-українськи ясно і зрозуміло – „міркування”, „план викладу оповіді”, „міра”, „спосіб”, „різновидність”, „оповідач”. Так само не може бути виправданим послугування такими ознаками, як „екзистенціальний”, „екзистенція”, „гомодієгетичні наратори”, „прагматичний узус реалізму” і т.д. Екзистенціалізм, попри свою увагу до внутрішнього буття людини, має і свої вразливі особливості. Насамперед, йдеться про переоцінку особистісного начала, його позаісторичну, позасоціальну, позанаціональну умовність, що призвело, скажімо, того ж таки Д.Перкінса до певної розгубленості та невизначеності в розумінні національної природи літератури, адже екзистенціальні методи тлумачення літературних явищ, їх історії самою своєю суттю суперечать такій природі. Саме тому, наприклад, Г.Грабович та Н.Зборовська національну природу літератури звужують до народництва як ідеологічного явища, пропонуючи замінити його затемненим і позбавленим конкретно-історичного, національного змісту поняттям „космополітизм”. За того вони видають це поняття за якусь національну особливість у нібито сучасному її розумінні, що є цілковитою нісенітницею, тим паче по відношенню до української літератури, яка формувалась і пройшла своє становлення як література реалістична, як вияв Національно-Визвольних Змагань і духовного життя нації в їх конкретно-історичній обумовленості. Не становлять якихось відкриттів у літературознавстві і „гомодієгетичні наратори” та „прагматичні узуси реалізму”. Перші з них відомі як „розповідь від першої особи”, другі – як реалізм без будь-яких надуманих означень або ж як „підстави реалістичного зображення життя”, „традиції і новаторство реалізму”.

Загроза таких та подібних наслідувань – очевидна. По-перше, вони, як уже говорилося, не відповідають природі української національної літератури, відтак спотворюють її сутність, видаючи це спотворення за останнє слово науки. По-друге, у такий спосіб у підсвідомість насаджується сприйняття і розуміння української мови як мови вторинної, яка не має достатніх підстав для того, щоб сформувати сукупність своїх, національних понять, ознак і підстав та виконувати на їх основі літературознавчі дослідження, підготувати і видати справді наукову „Історію української національної літератури”. І це за того, що І.Франко, І.Нечуй-Левицький, О.Потебня, В.Державин, Д.Донцов та інші вітчизняні вчені заклали міцні основи для такої роботи.

Введені І.Франком у науковий обіг такі поняття, як „національна література”, „національний характер”, „народний пафос”, „національний колорит”, дослідження етнографічних типів, мови дали, в тій чи іншій мірі, сильні поштовхи до подальшої їх розробки та конкретизації. О.Потебня, наприклад, багато в чому перегукуючись з поглядами І.Франка на національну природу образності української мови, її естетичний зміст, створює цілісне вчення про національну картину світу в слові. Суттєвим доповненням до змісту поняття „національна література” є й розуміння її В.Державиним. У визначенні цього поняття учений, як і І.Франко, виходить з приналежності її до певного етнографічно-національного середовища, вказує на національно неповторне в ній, але тут же говорить й про таку її національну ознаку, як вплив на формування духовного обличчя нації, її природу, про національну літературу як мистецтво та ідею. Гідним продовженням і розвитком вчення І.Франка про національну літературу є й праці Д.Донцова „Націоналізм”, „Дух нашої давнини”, „Де шукати історичних традицій”, „Правда прадідів великих” тощо. Окреслені ним грані духовного світу різних верств української суспільности глибоко і усебічно розкривають природу героїчного натхнення, національної своєрідності психологізму вітчизняного письменства, національної картини світу в ньому. Як і Олег Ольжич, Д.Донцов пов'язує їх зміст з ідеєю безкорисливого служіння Вітчизні, з ідеєю слави, не лише власної, а й наступних поклінь. Так, в образі степу у „Слові о полку Ігоревім” він вбачає символ боротьби, символ випробування духа і сил. Це – степ борців і смерті. Звідси і героїчне піднесення твору, джерела національних типів героя і його взаємозв’язків зі світом в українській літературі, в чому й вбачається перегук з розумінням і потрактуванням даних проблем І.Франком. На цьому тлі стає очевидною підступність прагнень грабовичів та гундорових, сутність яких полягає у прихованому, але планомірному і цілеспрямованому винародовленню української нації, формуванні з неї безликої маси, у повному відриві її від свого питомо національного ґрунту. Залишається не лише шкодувати, що усе те знаходить підтримку серед обтяжених високими науковими ступенями і званнями та керівними посадами вітчизняних учених, а й гостро ставити питання про їх громадянську та національну позицію, про відповідальність перед своїм народом. Цілком очевидно, що в ідеях саме І.Франка, І.Нечуя-Левицького, Т.Зіньківського, О.Потебні, Д.Донцова, Ю.Липи, Олега Ольжича, В.Державина, П.Іванишина та інших національно спрямованих українських літературознавців, а не псевдонаукових, зумисне спрямованих на відрив від національного ґрунту, отже й космополітизм, теоріях грабовича та його послідовників слід шукати витоки формування понять і ознак сучасного українського національного літературознавства, оновлення і поглиблення їх змісту та його основоположних підстав загалом.

Те само стосується й понять „національний характер”, „національний колорит”. На основі досягнень сучасної естетики, психології, філософії, вчень про націю слід розвивати і збагачувати закладені в них І.Франком ідеї національної картини світу та національної самобутності української літератури. Про національний характер тут уже було сказано чимало, а от поняття „національний колорит” досі обходилось увагою українських літературознавців, тому зупинимося на складових його змісту докладніше. Ми вже говорили, що сам І.Франко розумів його як природну поєднуваність проблематики та ідейного спрямування твору, особливостей творення національного характеру і зображення національних пейзажів, світосприйняття героїв, їх звичаїв і побуту, мови, способів художньої оповіді і т.д. Виходячи з цього, на основі сучасних даних різних наук зміст поняття „національний колорит” слід доповнити такими особливостями художнього психологізму як поетизація людини і світу, естетизм у зображенні не лише побуту і життя героїв, а й перехід прекрасного і піднесеного у звичаї повсякденних їх взаємин і навпаки – звичаїв повсякденних взаємин у прекрасне й піднесене, сильні народнопоетичні струмені у творенні характерів та обставин в художньому освоєнні явищ дійсності загалом, своєрідність розуміння взірців досконалості та благородства і характер світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження і світоутвердження героя. Усе це, звичайно, позначається і на особливостях розгортання конфлікту, сюжету, становленні характерів та обставин тощо, що потребує формування нових ознак і понять у відповідності з особливостями національної літератури як мистецтва та ідеї.

Вчення І.Франка про національну літературу – вдячний ґрунт для формування сукупності основоположних підстав вивчення національних особливостей літературного поступування та підготовки і написання „Історії української літератури” як літератури національної. Тут можна зауважити: а подібного роду попередні праці не були історіями національної літератури? На жаль, у повному розумінні цього слова такими їх у всьому сьогодні справді вважати не можна. Одні з них, авторами яких були І.Франко, О.Дорошкевич, М.Грушевський, С.Єфремов, М.Возняк хоч і базувались на цій основі, але не охоплюють вповні літературне поступування у сучасних його часових межах і, само собою зрозуміло, потребують оновлення, розвитку та поглиблення усієї сукупності основоположних підстав, які ввібрали б у себе ідеї сучасних гуманітарних наук, насамперед, філософії, психології, естетики, етики та народознавства. Ті ж, що були написані під тиском комуністичних ідейних настанов совєтського суспільства, не витримали випробувань часом, бо ж не мали ніякої наукової ваги і залишились як факт нашого горезвісного минулого.

Тому виходячи з Франкового розуміння історії національної літератури як літопису духовного становлення нації, усю сукупність основоположних підстав історії нашого вітчизняного письменства маємо формувати з урахуванням діалектики руху ідей та художніх форм, вираження в них духовної історії нації. Зрозуміло, що розв’язання цих проблем потребує глибоких і усебічних знань національної психології, звичаїв, філософії, естетики, націології, розвитку наукових ідей, насамперед, вітчизняних представників цих наук. Такою, наприклад, є проблема моральних і психологічних основ буття нації, проблема змісту Української Національної Ідеї як об’єднуючих націю чинників, дослідженням яких окрім І.Франка займалися О.Потебня, Т.Зіньківський, М.Міхновський, М.Грушевський, Ю.Липа, Д.Чижевський, Д.Донцов, Л.Силенко, В.Янів, В.Цимбалістий, Є.Онацький, А.Швецова, О.Лук'яненко та інші вчені. Вони переконливо показали, що культ матері, родини, Роду, рідної землі в українській національній свідомості переростає в культ України як найвищої святості. Він зумовлює ліро-епічний характер художнього мислення, характер образності, психологізму, особливості творення характерів героїв, поетизації людини і світу в літературі та мистецтві. Ними пройняті українські народні думи та історичні пісні, вся писемна література від „Велесової книги”, „Слова о полку Ігоревім” до сучасних письменників, як-то Ліна Костенко, В.Стус, В.Голобородько, Гр.Тютюнник, Ю.Мушкетик і т.д. Художньо-естетичне осмислення національного буття у таких та інших йому подібних суто національних вимірах становить першоджерело формування національної картини світу в письменстві та основоположних підставах сучасного українського національного літературознавства.

Прикро, що саме ці джерела сьогодні часто оминаються дослідниками української літератури. Навіть у науковій спадщині Д.Чижевського, на яку так часто покликаються, вони свідомо замовчують, а не розвивають саме націоцентричні ідеї вченого. В „Нарисах з історії філософії на Україні”, „Українській філософії” та інших працях Д.Чижевський виконав ґрунтовний огляд філософських поглядів українських письменників та вказав на головні риси українського національного світогляду. В особі Д.Чижевського вчення українських філософів про серце як основу душевного і духовного життя людини, джерело емоційності, отже і естетизму світосприйняття і світорозуміння українців, їх побуту, культури взаємин, вишуканости та благородства духовного світу нашого народу знайшло уважного дослідника-продовжувача. Однак літературознавці типу Г.Грабовича, Т.Гундорової та Н.Зборовської, хоч і вважають себе учнями та послідовниками вченого, зневажливо називають цей напрям сучасних літературознавчих досліджень народництвом, нехтують ним як не вартим уваги і, більше того, – ущербним, на їх думку, для вітчизняної науки. Насправді ж мова йде про свідоме спотворення суті, свідоме вихолощення усього питомо національного, на розвитку і утвердженні якого має ґрунтуватись українська літературознавча думка. Дієву допомогу у формуванні національних підстав гуманітарних наук, у тому числі й національного літературознавства, мали б надати й науковці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського НАН України, створивши ґрунтовні праці з історії духовності українського народу, української національної етики, естетики, психології та філософії. Але керівництво Інституту в особі його директора Г.Скрипник спрямовує його діяльність у русло „креольських” теорій Д.Табачника 30 , а не ідей І.Франка-народознавця та звичаїв української народознавчої науки загалом.

Винятково важливою, цілком природною складовою формування основоположних підстав дослідження української національної літератури є й проблема її сприйняття. Б.Грінченко, Г.Сивокінь, М.Ігнатенко тут сказали своє вагоме слово. Але воно стосується, насамперед, українського читача. Сприйняття і розуміння української літератури у світі залишається дослідженим лише частково. Ще вкінці ХІХ століття вивченню оцінок творчості Т.Шевченка у європейських країнах присвятив свій відчит „Тарас Шевченко в світлі європейської критики” Т.Зіньківський, ґрунтовну двотомну працю Г.Нудьги „Українська дума і пісня в світі” було видано у кінці минулого століття, питанням білорусько-українських фольклорних, літературних та театральних зв’язків присвятив свої численні праці П.Охріменко, а О.Баканідзе у монографії „Грузинсько-українські літературно-мистецькі взаємини” та О.Мушкудіані у книзі „З історії українсько-грузинських літературно-культурних взаємин ХІХ-поч.ХХ ст.” ознайомили нашого читача зі сприйняттям української літератури і театру в Грузії. Заслуговують на увагу й праці В.Москаленка з історії українсько-болгарських літературних та наукових взаємин кінця ХІХ – початку ХХ ст., дослідження Г.Вервеса про взаємозв'язки М.Рильського зі слов'янськими поетами, збірник „Довженко і світ” та цілий ряд інших праць.

Однак не лише в них, а навіть і в академічній п'ятитомній праці „Українська література в слов'янському і світовому контексті” подається лише менша чи більша кількість фактів про видання творів українських письменників чужоземними мовами та окремі коментарі до них. Наше ж вітчизняне письменство як складова загальнолюдського духовного поступу у них не досліджується зовсім або ж досліджується поверхово. А саме на це націлював своїх сучасників та прийдешні покоління українських учених І.Франко. Саме про це говорив на відкритті пам’ятника Т.Шевченку у Вашингтоні й Президент США Д.Ейзенхауер. Зрозуміло, що за часів панування в Україні російського царизму та московського комуністичного тоталітаризму досліджувати українську літературу в такому плані заборонялося, адже неофіційно, але наполегливо, послідовно і під суворим контролем вимагалося вивчати усе українське, насамперед, як похідне від російського, до того ж як на кілька порядків нижче від останнього. Так шляхом спотворень, підтасовок, а де було вигідно, і замовчування фактів, у підсвідомість закладалось уявлення про вторинність і меншовартість творчості українських письменників та української літератури загалом.

Сьогодні ж настав час зруйнувати ці стереотипи і показати вплив українського письменства на формування, становлення і розвиток природи української нації, його місце і значення у світовому літературному поступуванні, у духовному розвитку людства. Підстав для цього маємо більше, ніж достатньо. Аби не бути голослівним, нагадаємо тут, що роман „Добром зігріте серце” тамільський письменник Дандапані Джсеякантан написав під впливом поеми „Катерина” та усієї творчості Т.Шевченка, що найвидатніші митці світового кіно, такі, як Карло Лідзані та Массімо Міда (Італія), С.Ейзенштейн (Росія), Абдул Разак Ганем (Сірія), С.Параджанов (Вірменія) і т.д. вважали себе учнями О.Довженка. А Чарлі Чаплін писав: „Слов’янство покищо дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка” 31 . Осмислення української літератури у таких взаємозв’язках, тобто визначення загальнолюдського змісту наших національних ідейних, художньо-естетичних і духовних загалом цінностей, є також важливим джерелом і невід'ємною умовою формування основоположних підстав сучасного українського національного літературознавства.

Спадкоємність і розвиток ідей І.Франка як критика, теоретика та історика літератури зумовили необхідність постановки і розв’язання цілої низки проблем на сучасному етапі становлення вітчизняної літературознавчої думки. Очевидне нехтування, а то й незнання деякими вченими літературознавчої спадщини своїх попередників, у тому числі й І.Франка, викликали хвилю безоглядних наслідувань ідей та поглядів представників зарубіжної науки, часто досить далеких від суті та національної природи нашого письменства. Цілком закономірно, що такі явища дали прямо протилежні наслідки. Найперше вони зумовили необхідність протиставлення їм національних наукових надбань та звичаїв, отже і поглиблене їх вивчення. Разом з тим ці надбання і звичаї стали благодатним ґрунтом оновлення і збагачення усієї системи національних літературознавчих понять та ознак і, у зв’язку з цим, дієве формування національних основоположних підстав сучасного українського літературознавства та сукупності поглядів на підготовку і видання справді національної „Історії української літератури”. Саме такий підхід до вивчення вітчизняного письменства відкрив нові та багаті можливості з'ясування особливостей його самобутності, а відтак і діалектики національного літературного поступування, що дає змогу виконувати дослідження зіставного плану, виокремивши в українській літературі те національно неповторне, яке характеризує її як своєрідне явище в системі духовних цінностей людства, надаючи їй, тим самим, загальнолюдського змісту і значення. В цьому й виявляються нові і багаті можливості становлення і розвитку вітчизняного національного літературознавства.


1 Зборовська Ніла. Ігор Бондар-Терещенко у масці Григорія Грабовича (а також із приводу проблеми написання історії української літератури) // Слово і час. – 2005. – №9. – С.4.
2 Там само.
3 Див. докладніше: Клочек Григорій. Проблема „міфотворця”: момент істини // Літературна Україна. – 2003. – №43 (5036), 25 грудня. – С.2,5; Фролова Клавдія. Це не наука, панове! // Літературна Україна. – 2004. – 26 лютого. – С.6; Вертій Олексій. А що далі? – Там само; Руснак Ірина. „Я був повний Україною…”: Художня історіософія Уласа Самчука. – Вінниця, 2005.
4 Ґрунтовну оцінку книг Т.Гундорової „Невідомий Іван Франко. Грані Ізмарагду” та „Кітч і Література. Травестії” дали П.Іванишин та Б.Пастух. Див.: Іванишин Петро. Літературознавство як кітч? // Слово і час. – 2009. – №7. – С.76-96; Пастух Богдан. Новітнє франкознавство: рецепція та інтерпретація // Іван Франко і новітнє українство. Матеріали Міжнародної наукової конференції. Нагуєвицькі читання. – 2008. – Дрогобич, 2009. – С.96-110.
5 Денисова Тамара, Коцюбинська Михайлина, Сиваченко Галина. Репліка // Слово і час. – 2010. – №1. – С.87.
6 Наєнко Михайло. Історія українського літературознавства. Підручник. Вид. друге, зі змінами і доповненнями. – К., 2001.
7 Іванишин Мирослава. Дискурс національної ідентичності в українському постколоніальному літературознавстві: історико-літературний аспект. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. – Львів, 2009.
8 Франко Іван. Зібр. творів: У 50-и томах. – К., 1984. – Т.41. – С.10-11. Далі покликання на це видання у тексті.
9 Войтюк А.Ю. Літературознавчі концепції Івана Франка. – Львів, 1981. – С.78-82.
10 Перкінс Девід. Чи можлива історія літератури? – К., 2005. – С.139.
11 Там само.
12 Там само. – С.6.
13 Пінчук С.П., Регушевський Є.С. Словник літературознавчих термінів Івана Франка. – К., 1966. – С.90.
14 Див.: 120 сторінок Содому. Сучасна світова лесбі/гей/бі література. Квір-антологія. – К., 2009.
15 Докладніше див.: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків: У 3-х т. – К., 1990. – Т.1; Його ж: Запорожье в остатках старины и преданиях народа. – К., 1995; Грабовецький В. Гуцульщина ХІІІ-ХІХ століть. Історичний нарис. – Львів, 1982.
16 Бойківщина. Історико-етнографічне дослідження. – К., 1983; Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. – К., 1987.
17 Скуратівський В. Берегиня. Художні оповіді, новели. – К., 1987; Його ж: Русалії. – К., 1996 та інші праці.
18 Пінчук С.П., Регушевський Є.С. Словник літературознавчих термінів Івана Франка. – С.109.
19 Войтюк А.Ю. Літературознавчі концепції Івана Франка. – С.145-173.
20 Петров В. Методологічно-світоглядові напрями в українській етнографії ХІХ-ХХ ст. // Енциклопедія українознавства. Заг. частина. – К., 1994. – С.186.
21 Драган Антін. Урочисте відкриття пам’ятника Т.Шевченку у Вашингтоні за участю Президента Д.Ейзенхауера // Народна творчість та етнографія. – 1998. – №2-3. – С.68.
22 Іванишин Петро. Літературознавство як кітч? - .77-78.
23 Потебня А.А. Язык и народность // Потебня А.А. Мысль и язык. – Харьков, 1926. – С.190.
24 Ольжич Олег. Незнаному воякові. – К., 1994. – С.231.
25 Лук’яненко Олександр. Родоцентрична педагогіка. Історико-теоретичні розвідки. – Полтава, 2008. – С.25.
26 Голобородько Василь. Ми йдемо. Вибрані вірші. – Київ–Рівне, 2005. – С.592.
27 Голобородько Василь. „Соловейку, сватку, сватку…”. Міфологічна трансформація українського обряду сватання в українських народних казках. – Луганськ, 2002; Його ж: „Ой вінку, мій вінку…”. Ознака дівочого вінка як основа для його метафоричної трансформації в українських народних казках // Українська культура. – 2000. – №7-8. – С.36-37; №9-10. – С.38-40; №11-12. – С.35-37; Його ж: „Національний колорит” чи національний зміст казкового наративу // Кур’єр Кривбасу. – 2007. – №№214-215. – С.298-312.
28 Силенко Лев. Мага Віра. Рідна Українська Національна Віра (РУНВіра). Святе письмо. Велике світло волі. Співвідношення віри, науки, філософії, історії. – Україна. – Велика Британія. – США. – Канада. – Австралія. – Німеччина. – 10.997 рік Дажбожий. – С.61.
29 Див.: Стус Дмитро. Василь Стус: життя як творчість – К., 2005; Стус Василь. Феномен доби. Сходження на Голгофу слави. Зникоме розцвітання // Стус Василь. Твори: У 4-х томах, 6-и книгах. – Львів, 1994. – Т.4. С.259-361.
30 Див. про це докладніше: Артюх В’ячеслав. „Креоли” і українці. Ідеологеми на службі у політиків // Літ. Україна. – 2008. – №44 (5282), 13 листопада. – С.3.
31 Довженко і світ. Творчість О.П.Довженка в контексті світової культури. Статті, есе, рецензії, спогади, доповіді, відгуки, листи, телеграми. – К., 1984. – С.104.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4