Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Вчення І.Франка про національну літературу і сучасне літературознавство (початок)

Пропонований матеріал максимально близький до націоцетричного світогляду, до національно-екзистенціального мислення. Він містить чимало слушної критики і вдалих спостережень. Однак, особливо коли автор розмірковує про християнство, його розмисли втрачають на переконливості. Усвідомлюючи очевидні переваги студії автора, все ж публікуємо її як матеріал дискусійний.

Олексій Вертій ,
м.Суми

Дієве обговорення проблем, пов’язаних з формуванням національних основоположних підстав сучасного українського літературознавства чітко виокремлює 1) наслідувальні спрямування в освоєнні та перенесенні на український ґрунт здобутків чужоземних учених та 2) наполегливі пошуки подальшого становлення і розвитку цих підстав на основі звичаїв вітчизняної науки про літературу. Такий стан справ, скажімо, Н.Зборовська пояснює усвідомленням нагальної потреби „розширення інтерпретаційних та теоретичних можливостей вітчизняної науки про літературу, засвоєння найновіших західних методологій аналізу художнього твору” 1 . Правда, тут же вона зауважує: в той час, „коли західне літературознавство також переживало власну кризу, пов’язану з розчаруванням у структуралізмі та деконструкції”, наше літературознавство запрагло звільнитися від „народницької” тотальності, коли національна чи соціальна ідея служіння визначала основу творчості. У зв’язку з цим дослідниця пропонує, натомість, нову космополітичну історико-літературну „політику Г.Грабовича” як, ледве, не якийсь дороговказ для українських учених, нібито вони самі не спроможні формувати питомо національні основоположні підстави сучасного національного літературознавства 2 .

Суперечливість і неприйнятність таких тверджень одразу заявляє про себе прямо, відверто і досить переконливо. Їх сутність полягає у невиправданому і непродуманому схилянні перед одним, мало не обожнюванні його і цілковитому замовчуванні іншого. Спрямування на зарубіжне літературознавство, тим паче, періоду його кризи не можна пояснити нічим іншим як зневірою в свої сили, незнанням, а то й небажанням знати дійсний стан справ у вітчизняній науці. Та само Н.Зборовська усіляко намагається нав’язати своєму читачеві те, що найбільше відповідає її уподобанням, у даному разі образ Г.Грабовича мало не як основоположника сучасного українського літературознавства, без якого воно нібито нічого й не варте, не могло б розвиватися своїм природним чином. Усе запропоноване Г.Грабовичем, на думку Н.Зборовської та її однодумців, – то єдиноправильна незаперечна істина в останній інстанції, отже й не може викликати будь-яких сумнівів. Про усебічне обговорення на сторінках української літературної періодики книги П.Іванишина „Вульгарний „неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка” (Дрогобич, 2001), присвяченої критиці основних положень літературознавчих опусів Г.Грабовича та О.Забужко, про те, що „народництво” стало рушійною силою ХХ ст., переконливим прикладом чого є, скажімо, творчість У.Самчука, В.Барки, Д.Гуменної, Ліни Костенко, Григора Тютюнника, В.Голобородька та інших письменників, – ані слова 3 . Певне, що спростувати тут немає чого, то ж фігура замовчування у такому разі – найкращий спосіб самоутвердження. Злободенні проблеми перебудови сучасного українського літературознавства порушені у книзі І.Приходько „Українські класики без фальсифікацій” (Харків, 1997), працях інших учених. Так ні ж – знову мовчання!

Зрештою, заперечення чогось має неодмінною умовою глибоке і усебічне його пізнання та осмислення. Прихильники ж так званого постмодерного літературознавства якраз і уникають цього, до того ж досить сумлінно. Ба, й справді, заперечуючи „народництво”, нехтуючи національною самобутністю українського письменства, необхідно було б у першу чергу усебічно з'ясувати особливості змісту цих ознак, їх глибинну відповідність природі нашої літератури. На жаль, цього постмодерні літературознавці не просто не роблять, а й свідомо обходять увагою усе, досі зроблене на тому полі, прикладом чого є, скажімо, й книга Т.Гундорової „Кітч і Література. Травестії” (2008), інші праці цієї авторки та деяких її колег. Виходячи із згаданих вище настанов, Т.Гундорова договорилася до того, що Вєрка Сердючка, як вона це розуміє, є не чим іншим як глибоко вкоріненим в українське життя архетипом материнського культу. На рівні кітчу, тобто примітиву, вульгарщини, мазні, халтури, Т.Гундорова потрактовує й творчість національно неповторного митця В.Івасюка, інші явища української літератури та культури. Підміна життя грою, спрощеність у потрактуванні цього життя властива й роботі цієї авторки „Невідомий Іван Франко. Грані Ізмарагду” (К., 2006) 4 . Прикро, що це знаходить підтримку в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (директор акад. М.Жулинський). Скажімо, ґрунтовна, умотивована, справді наукова критика П.Іванишиним уже згаданої книги Т.Гундорової „Кітч і Література. Травестії” у співробітників Інституту Т.Денисової, М.Коцюбинської, Г.Сиваченко викликала якесь роздратування. Не знайшовши наукових підстав дати об’єктивну оцінку рецензії П.Іванишина, у своїй „Репліці” вони виставили йому „у провину” його… молодий вік, приписали йому „ждановську агресивність” часів горезвісних „Звезды” і „Ленинграда”. Заявивши таким чином свою безпринципну позицію у полеміці П.Іванишина з Т.Гундоровою, автори „Репліки” як члени редколегії „Слова і часу”, висловили занепокоєння й незгоду з тим, щоб рецензії такої тональності, які, на їх думку, „заквашено” на політичних засадах, а не на дослідницьких концептах, друкувалися на сторінках поважного академічного органу” 5 . Оце так! Чом би й не справді „ждановська агресивна тональність” у характері таких „занепокоєнь” і „незгод”?! Та й справжніх „дослідницьких концептів” тут також бракує. Невже Т.Денисова, М.Коцюбинська, Г.Сиваченко й справді вважають виявом „доброго наукового смаку” Т.Гундорової її нездатність відрізнити справді мистецькі достоїнства творчості В.Івасюка від справді-таки халтури Вєрки Сердючки? Невже такі уявлення і переконання вона нав’язує своїм слухачам у США, Німеччині, Японії та Австралії, не усвідомлюючи, як тим самим спотворює образ України у їх свідомості? Цікаво, що сказала б, насамперед, М.Коцюбинська, коли б Т.Гундорова поставила на один рівень Вєрку і класика української літератури М.Коцюбинського? Певне, також шукала у тому „здоровий науковий смак” і „дослідницькі концепти”, яких у книзі Т.Гундорової, на жаль, так багато? Прикро ще й тому, що керівництво Інституту уникає обговорення цих проблем бодай на сторінках видаваного в ньому літературознавчого журналу „Слово і час”, хоча така пропозиція надходила до п. М.Жулинського. І це тоді, коли в Інституті готується нове багатотомне видання „Історії української літератури”, коли випрацьовуються його основоположні підстави. Випрацьовуються, але, очевидно, на основі ідей грабовичів, гундорових та їм подібних, без урахування таких праць, як „Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.” С.Андрусів, „Національний спосіб розуміння в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко” П.Іванишина, „Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща” В.Моренця, „Я був повний Україною…”: Художня історіософія Уласа Самчука” І.Руснак, „Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності” Л.Сеника, „Василь Стус. Життя як творчість” Д.Стуса, „Місія: проблеми національної ідентичності в українській прозі 40-50-х років ХХ століття” Ю.Мариненка, „Під знаком національної самобутності. Українська художня проза і літературна критика кінця ХІХ-поч.ХХ ст.” Н.Шумило, „В обіймах імперії. Російська і українська літератури новітньої доби” М.Шкандрія та інших авторів, яскраво вираженого національного спрямування. Отож, можна сподіватися, що і цього разу ми не одержимо справді національної „Історії…” справді національної української літератури, хоча, як бачимо, наукова база для цього є.

Своєчасно усвідомивши оту нагальну потребу оновити основоположні підстави національного літературознавства, М.Наєнко, насамперед, узагальнив його історичний досвід 6 . Достатньо виразно, глибоко і усебічно на основі аналізу постколоніальних історико-літературних студій під національним кутом зору окреслила основні спрямування у становленні вітчизняного літературознавства незалежної України М.Іванишин 7 . Зрозуміло, що це дало змогу дослідникам виокремити ті спрямування нашої науки про літературу, які сьогодні не лише не віджили себе, а й потребують подальшого становлення і розвитку. В цілому їх можна означити як формування національних моделей нашої науки про літературу, з'ясування національної самобутності українського письменства та діалектики українського літературного поступування. У працях названих вище та інших авторів ці проблеми доповнюються, конкретизуються і поглиблюються усебічним аналізом літературних явищ тих чи інших періодів, тих чи інших постатей.

Сказане дає усі підстави стверджувати: 1) саме поняття „народництво української літератури” у потрактуванні Г.Грабовича є хибним у своїй суті і не відповідає естетичній природі нашої літератури, адже в такому разі береться до уваги лише ідеологічний його зміст, відбувається заміна художньо-естетичних понять суто ідеологічними і 2) такий підхід, заперечення Г.Грабовичем та його послідовниками усіляких спроб пошуків природності своєрідно українського у нашому письменстві є не чим іншим як замаскованим, але цілеспрямованим ошуканством, свідомою спробою вихолостити національний зміст українського літературознавства і спрямувати його на манівці космополітизму, бо ж само собою зрозуміло, що немає національної літератури без національної проблематики, національних ідей, національних особливостей її художньо-естетичної природи і т.д.

Натомість, оновлюючи основоположні підстави сучасного національного літературознавства, українські вчені зосереджують сьогодні увагу на його світоглядних основах, на єдності духовного, національного та загальнолюдського, спадкоємності звичаїв і новаторстві пошуків, з'ясуванні національної самобутності нашого письменства, перегляді основоположних підстав совєтської та модерної зарубіжної науки про літературу, природи творчої особистості та національної літератури у їх єдності та взаємозв’язках, тощо. Усі ці спрямування об’єднує закоріненість в національну природу українського письменства. Наукові ідеї І.Франка тут створюють вдячний ґрунт для подальшого розвитку та конкретизації цих напрямів. Усі вони найтіснішим чином пов’язані, насамперед, з поняттям „національна література”, яке в науковій спадщині І.Франка охоплює широке коло проблем. Серед них маємо проблему національної своєрідності світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження та світоутвердження українців, а відтак і природи естетичного відношення письменника до дійсності. У зв’язку з цим багатогранно досліджується зміст, проблематика та ідейне спрямування української літератури, національні особливості художнього узагальнення, зображення і вираження, взаємозв’язки української літератури з письменством інших народів та її вплив на формування природи, духовного та ідейного становлення нації.

Винятково важливого значення в розробці вчення про українську націю, способи її самоздійснення та самоутвердження серед інших народів світу І.Франко надавав становленню української духовності загалом та літератури зокрема. Національна ідея була для нього одним з найважливіших джерел формування сукупності понять, ознак та підстав наукового дослідження історії національної літератури. У такому разі будь-який вихід поза „рами нації” І.Франко розцінював як спотворення самої суті явищ національної історії, культури та духовності, як свідоме самоошуканство, свідоме лицемірство. Саме тому, на його глибоке переконання, історик літератури має бути істориком духовності свого народу, має з'ясувати, „як відізвалися Франконія в літературній вдачі Гете, Саксонія у Гелерта, Швабія у Шілера”, „що італьянського бачимо у Брентано, що французького у Шаміссо” 8 .

Джерела національної літератури слід шукати у походженні письменника, його ставленні до релігії, політичних відносинах, особистому і суспільному вихованні, суспільних настроях та особливостях історичного розвитку нації, спадкоємності духовних звичаїв, сформованих упродовж віків цими звичаями типах національного характеру і світогляду, читацьких інтересах, впливах літератури на ці інтереси та суспільство загалом, зміні ідей та поколінь. Окрім того, І.Франко з особливою силою наголошує на доконечній необхідності з'ясування історичних умов зародження, формування і становлення національної літератури. „У нас, де новіша національна література починає виростати прямо з живого джерела традицій народних і з обсервації сучасної, окружаючої нас дійсності, на це питання прийдеться звернути пильну увагу” (41, 16), – пише він у статті „Задачі і метод історії літератури”.

І.Франко добре усвідомлював, що в другій половині ХІХ - на поч. ХХ ст. ст., за всієї уваги до них І.Нечуя-Левицького, М.Драгоманова, О.Потебні, Б.Грінченка, Т.Зіньківського, інших письменників та вчених, розробка теоретичних проблем національного літературознавства потребувала нових ідей, формування питомо національних понять, ознак та підстав для підготовки фундаментальної „Історії української літератури”. Їх обґрунтуванню він присвятив цілу низку своїх праць, серед яких у першу чергу слід назвати „Із літератури наших предків”, „Задачі і метод історії літератури”, „Метод і задача історії літератури”, „Тарас Шевченко”, „Етнологія та історія літератури”, „Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах”, „Із секретів поетичної творчості” тощо. Само собою зрозуміло, що не все сказане в них сьогодні має однакову цінність, але уже сама ідея дослідження української літератури як національної, визначення її основних ознак, дієве послуговування такими поняттями, як „національний зміст”, „національний характер”, „національний колорит”, питання про призначення української літератури у формуванні національної духовності зокрема і національної свідомості українців та самоздійсненні української нації загалом, про її місце в історії світового письменства залишаються злободенними і потребують особливої уваги наших сучасних літературознавців. Тим паче, це набирає особливої ваги і значення, коли стали очевидними намагання декотрих із них ідеї І.Франка, І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка, Т.Зіньківського, М.Грушевського, Д.Донцова, О.Дорошкевича, Ю.Липи та інших учених знову відсунути на третій план, віддавши їх забуттю, оголосивши, натомість, різного роду грабовичів, перкінсів, забужок, гундорових та їх послідовників, які самі себе поставили „поза рамами нації”, мало не вершинними явищами, а їх псевдонаукові ідеї – основоположними і незаперечними в сучасному українському літературознавстві.

Національну літературу І.Франко потрактовує як сукупність поглядів на світ, його сприйняття і розуміння, самоствердження особистості і нації в ньому, як „збір духовних виплодів” (40, 7) народу. Відтак й історія літератури має бути історією національної духовності даного народу, а не витвором якихось космополітичних псевдонаукових теорій. Тому у розвідках „Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних”, „Національний колорит у казках Бодянського”, „Тополя” Т.Шевченка”, „Українці”, „Жіноча неволя в руських піснях народних”, „Студії над українськими народними піснями”, „Етнографічна експедиція на Бойківщину”, „Життя і побут сучасного селянина на Україні і у Франції”, „Історії української літератури” та інших працях учений докладно окреслює грані світогляду, духовності, національного характеру українського народу, розкриває їх зміст, створюючи тим самим міцний ґрунт для дослідження тих чи інших виявів національної своєрідності української літератури та діалектики національного літературного поступування, отже й історії нашого письменства.

З'ясовуючи, наприклад, особливості первісного світогляду наших предків, на основі багатого фактичного матеріалу, учений стверджує, що за своєю природою фетишизм як релігія первісної людини був значною мірою „тим, чим єсть тепер поезія, т.є. оживленням і уособленням сил і явищ природи” (26, 333). Яскравим прикладом дослідження літературних творів на цих підставах є, скажімо, стаття „Тополя” Т.Шевченка”, в якій він зауважує, що у стародавні поетичні вірування про зносини живих людей з померлими християнство внесло „темну, зловіщу закраску, приписуючи чари силі злого духа” (28, 79), зокрема упирям. Але Т.Шевченко художньо освоюючи у своїй баладі такі уявлення, свідомо відходить від цих християнських мотивів і повертається до первісних вірувань. „Здорова, світла і чоловіколюбна натура нашого поета відверталася від того огидного виплоду темноти та ненависті до натури людської” (28, 86), – пояснює він причини таких змін у Шевченка. Тому в баладі не маємо тих зловіщих і темних сил. Навіть на страшні, сумовиті мотиви, які визначають зміст і характер художньої оповіді, автор, за словами І.Франка, накидає „прозірчастий, поетичний серпанок” (28, 87), пов’язуючи цю оповідь зі своїм рідним степом, „впроваджує в неї новий, оригінальний і дуже щасливий мотив поетичний”, вносить в душу читача „особливий, лагідний настрій” (28, 87): вітер віє по діброві, гуляє по полю, гнучи самотню тополю до самого долу, а широке поле, як те море, кругом лиш синіє. Завдяки такому поетичному малюнку, на відміну від західноєвропейської літератури доби романтизму з її мотивами зла і кари, з поглядами на природу і тіло як щось вороже людському духові, замість розпачу і смертельної небезпеки, Т.Шевченко створив глибокопоетичні образи з життя і природи рідної йому України з її степом, вербами та солов'ями, щиро, справді по-українськи, змалювавши сцени тихої сільської любові.

Поетична основа світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження і світоутвердження заявляє про себе в естетизмі українського побуту, в культі природи і краси, у високій моральності взаємин між людьми і т.д. Її І.Франко вбачає у прив’язаності українця, як щирого трудівника, дбайливого господаря, як воїна, патріота, до рідної землі. Заявляє вона про себе також в глибинній увазі та повазі до людської особистості, в нестримних поривах до свободи і волі. В українських народних думах, піснях та українському національному характері І.Франко зауважує природну сполучуваність поетичного і героїчного. Героїка Національно-Визвольних Змагань – то також поезія, поезія боротьби, звитяги, адже смерть у такому разі сприймається як найвище моральне піднесення, саможертовне служіння свободі і волі, про які йшлося вище. У козацьких та гайдамацьких піснях, наголошує І.Франко, серце юнака, „зачерствівши для м'якого любовного почуття, суворе, неподатливе, радується лиш одною радістю побіди та здобичі, годується лиш одним бажанням битв, юнака, що небайдужо глядячи на загибель своїх соратників, з розпукою мстячися на ворогах за їх смерть, байдужно жде своєї власної участі хіба з надією жити в пам'яті потомства” (42, 487). Опоетизовані такі морально-етичні підстави повсякденного буття становлять висхідний пункт аналізу дослідником ідейного спрямування українських народних дум, історичних поем Т.Шевченка, в них він дошукується нескореності та незламності духу Миколи Джері з однойменної повісті І.Нечуя-Левицького та інших героїв української літератури. Поезія, свобода і краса в їх характерах – то вияв суто українського їх світосприйняття та світорозуміння, їх взаємозв'язків зі світом.

Джерелом постановки проблем, пов’язаних з поняттям „національна література” в літературно-естетичних поглядах І.Франка є й мова. На його думку, як зазначає А.Войтюк, мова літератури, її словесні „формули” наскрізь просякнуті світоглядними уявленнями первісної людини, насамперед антропоморфізмом та зооморфізмом, бо ж її формування і становлення відбувалось під впливом того світогляду. Відтак наша мова відображає світосприйняття первісної людини, спосіб її думання, бачення і почування, модель світу, виражену в ній 9 . Все це має бути в полі зору дослідника національної літератури. Яскравим прикладом такого підходу до вивчення українського письменства стала, в першу чергу, наукова спадщина самого І.Франка, зокрема, його трактат „Із секретів поетичної творчості” та інші праці. Подальший розвиток та конкретизація їх основних положень та ідей – одно з найважливіших завдань сучасної вітчизняної науки про літературу, коли вона хоче мати своє національне обличчя.

Сучасні постмодерні літературознавці, як це ми мали змогу переконатися раніше, закидають українській науці про літературу надмірність, тиск, за їхніми поняттями „народництва”, тобто, так сказати, національності, що нібито згубно позначається на підготовці нової „Історії української літератури”, спотворює її сутність. У цьому напрямі працює й інший американський літературознавець Девід Перкінс. Він, правда, переконаний в тому, що „існує різновид літератури, який не можна віддаляти від історії чи історичної соціології” 10 , що він має ті само призначення, що й останні. Але завдання історії літератури, на думку Д.Перкінса, полягає не в тому, щоб реконструювати і зрозуміти минуле, а в тому, щоб пояснити, як і чому твір набув своєї форми і змісту і таким чином допомогти зорієнтуватися читачам, дати літературним явищам відповідну оцінку, формувати естетичні смаки читача і т.д 11 . Цілком правильне таке розуміння суті та призначення історії літератури одразу втрачає свій смисл, набирає справді космополітичного характеру, коли Д.Перкінс забуває, що історія, історична соціологія, а відтак й історія будь-якої літератури мають свій конкретний предмет – життя даної нації у тих чи інших його виявах. Певне, в нерозумінні важливості цього предмета для історії літератури, нехтування ним і криється його розчарування в тому, що усі спроби кожної історії літератури пояснити розвиток літератури, яку вона описує, завжди закінчувались безуспішно 12 .

На тлі наведених вище думок, ідей і переконань сучасних літературознавців корисно буде звернутися до вчення І.Франка про національну літературу. „Не уймаючи честі ані одній з тисячі голошених теорій, осмілюсь твердити, що поезія єсть представленням ж и т т я” (26, 332), – говорить він. Життя як предмет літератури І.Франко розуміє досить широко: це історична дійсність, світоглядні уявлення даного народу, зрештою, це художньо-естетичне мислення, сама поезія, тобто здатність „вливати життя, чувство в неорганічну природу, а затим персоніфікувати сили і явища природи, щоби таким способом зробити їх нам ближчими, покревними, під певним виглядом рівнорядними” (26, 332). Далі він розвиває, поглиблює і уточнює цю думку. Своє розуміння життя як предмета літератури учений пов'язує, насамперед, з естетичними переживаннями, почуттями, естетичним відношенням до дійсності, коли пише, що предметом мистецтва може бути тільки той чуттєвий вузол, „який поєднує людину з природою”, тобто сама „природа, пропущена через призму людської особистості” (27, 280). І знову ж таки естетичне відношення до дійсності має свої закономірності. Вони пов’язані з національними особливостями життя, психічного складу того чи іншого народу, з національним характером творчої особистості письменника. Поскільки література і мистецтво подають образ народу з допомогою не сухих фактів, а живих людей, яскравих національних типів, які також становлять „елемент дуже важний для етнографії” (26, 29), то й самі література та мистецтво мають добре послуговуватися даними народознавчих наук, вбачати в них джерело свого становлення і розвитку. Духовне життя народу, на глибоке переконання І.Франка, – та широка основа, на якій будується уся сукупність поглядів на історію літератури. „Все, що тільки впливає на зміну у формі або змісті цього духовного життя, – наголошує він у статті ”Етнологія та історія літератури”, – має бути предметом пильної уваги з боку історика літератури, якщо він хоче зрозуміти літературні явища даної епохи” (29, 277-278). То ж чиї ідеї, Г.Грабовича, Т.Гундорової та Д.Перкінса чи І.Франка, будуть природнішими для дослідження української літератури? Зрозуміло, що І.Франко тут стоїть від них далеко вище і дивиться в суть явищ куди глибше. То ж годилося б цим постмодерністам бодай вдумливо прочитати І.Франка і зробити відповідні висновки, перш ніж нав’язувати свої ідеї і погляди комусь.

Більше того, своїми працями український учений заклав міцні основи для формування системи національних понять, ознак і підстав дослідження української літератури, усієї сукупності поглядів на підготовку її історії. Так, він, чи не вперше в українському літературознавстві, вводить поняття „національний зміст” і, як зазначають С.Пінчук та Є.Регушевський, пов'язує його з „особливою в кожній літературі національною проблематикою, яка випливає з умов життя даного народу та історичних завдань, які стоять перед ним” 13 . До цього також слід додати й національну своєрідність естетичних оцінок явищ дійсності, ідейне спрямування твору, національну сутність сприйняття і розуміння цих явищ, поглядів на життя, з яких виходив І.Франко в дослідженні літератури. І тут зовсім немає й тіні того народництва, про яке говорить Г.Грабович, закликаючи на кожному кроці відмовлятися від нього як від чогось безнадійно застарілого і ворожого поступуванню сучасної української літературознавчої думки. Правда, після неупередженої, ґрунтовної критики П.Іванишиним, Г.Клочеком, К.Фроловою, В.Дончиком, іншими вітчизняними літературознавцями, Г.Грабович переключився на іншу проблематику і, як видавець, благословив своєрідну хрестоматію творів про сексуальні збочення 14 . Що ж? Можливо й тут він знайде своїх учнів та послідовників, глибше і усебічніше виявить „талант” не лише видавця, а й дослідника. Час, як то кажуть, покаже!

Та краще знову повернемось до І.Франка. До розв’язання проблем національної літератури та національного літературознавства він підходить не лише з ідеологічної точки зору, а й з точки зору художньо-естетичної, об’єднуючи їх в єдине ціле. Ідейним він називає художній твір тоді, „коли в його основі лежить якийсь образ, факт, враження, чуття автора” (31, 272). Але й вони, тобто образ, факт, враження, чуття автора, існують не самі по собі, не просто як певна і незмінна даність, а зазнають авторської художньо-естетичної обробки, адже автор у світлі свого творчого задуму, тобто відповідно чітко визначеної ідеї, своїх світоглядних переконань та життєвого досвіду, осмислює їх, а відтак і надає їх змістові відповідного ідейно-тематичного спрямування. „Вглибляючися фантазією в той образ, – уточнює І.Франко у статті „Леся Українка”, – автор силкується сконцентрувати його, віднайти, відчути його суть, його значення, його зв'язок з цілістю життя, тобто виключити з нього все припадкове, а піднести те, що в нім є типове, ідейне. Розуміється, що й його поетичний малюнок буде мати метою передати читачеві власне сей глибший, ідейний підклад даного живого образу” (31, 272). Поетична техніка, психологічний аналіз, закони композиції, які становлять художньо-естетичні утворення, також підпорядковуються чітко визначеним ідейно-естетичним авторським настановам і покликані заторкувати найпотаємніші струни в душі читача, аби відкривати йому „широкі горизонти чуття і життєвих відносин” (31, 272). Тим самим вони пробуджують в його душі нові сили й пориви, які вводять цього читача у вищий світ авторських ідей, спонукають до глибоких переживань, роздумів, викликають бажання діяти згідно них. І тільки єдність та гармонія цих складових є виявом справжньої поетичної краси. А що письменник живе і творить за конкретно-історичних обставин, в конкретному суспільстві, то вони, так чи інакше впливають на його внутрішній світ, на світ його ідей, образів та характерів, визначаючи тим самим їх ідейно-тематичне, художньо- естетичне спрямування, тобто їх зміст.

В Україні, як зазначає І.Франко у розвідці „Українсько-руська (малоруська) література”, на противагу шовіністичній політиці Росії цей зміст завжди визначався ще й боротьбою за національну самобутність нашого письменства, за „задоволення духовних потреб українського народу рідною мовою і в звичних для нього, віками витворених формах” (41, 82). Яскраві зразки такого підходу до вивчення національного письменства І.Франко дав у статтях, присвячених творчості Т.Шевченка („Темне царство”), Лесі Українки („Леся Українка”), „Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.”

Саме виявом самобутнього характеру нашого народу він пояснює особливості змісту та історичне значення „Енеїди” І.Котляревського, адже в ній автор подав високохудожні зразки українського гумору, яскраві образи українського життя, національна самобутність укладу цього життя і є тією ознакою, яка суттєво вигідно відрізняє твір українського автора від „Енеїди” Вергілія, Блюмауеровою, Осипова та іншими травестіями. Саме тому вона, на відміну від своїх чужоземних попередниць, не лише не відійшла у забуття, а й викликала та викликає до себе неослабну увагу цілого ряду поколінь читачів, стала справді народним твором, давши подальший напрям у розвиткові української літератури.

З'ясовуючи національні особливості ідейного змісту поеми Т.Шевченка „Кавказ”, І.Франко вказує на захоплення поета героїзмом та самовідданою боротьбою горців в обороні своїх національних прав. Більше того, Т.Шевченко виявляє глибоке розуміння того, що горці не винні у трагічній смерті свого друга, хоч він і загинув від їх рук, але загинув як жертва московської захланності та неситості, випивши до дна „з московської чаші московську отруту”. Тому смерть Якова де Бальмена не викликала у нього ненависті до черкесів, бо ж він виправдовує свободолюбивих горців, а ненависть до спільного ворога, російського царату, „в’яже його з ними сильним дружнім вузлом”. Тих горців він називає „лицарями великими, богом незабутими”, усіляко заохочує їх до Національно-Визвольних Змагань, бо ж не вони, а загарбницька політика Росії винна в смерті його близького друга. „В тім явнім і гарячім виступі на сторону напастованих черкесів Шевченко зложив найкращий доказ свого високого гуманного чуття, своєї любові до свободи й справедливості тим більше, що смерть щирого друга, який погиб із рук черкесів, і природний із тої причини жаль не звернули його проти них, але зміцнили його ненависть до темного царства” (26, 150), – підсумовує І.Франко свою оцінку національних особливостей ідейно-тематичного змісту поеми Т.Шевченка.

Реалістичне художнє зображення, вираження і узагальнення І.Франко не мислив у відриві від національних звичаїв, національної моралі, етики, психології, національного характеру і укладу життя загалом. Вони й становлять суть типових характерів і обставин, основне джерело типізації в національній літературі. Проблему національних типів І.Франко досліджує головно у двох планах. Перший з них можна визначити як описово-побутовий. Пов'язаний він із з'ясуванням особливостей одягу, житла, народних звичаїв та обрядів, способів господарської діяльності і т.д. Другий – з духовним світом. Вельми цікавими з цього погляду є статті „Етнографічна експедиція на Бойківщину” та „Етнографічна виставка в Тернополі”, в яких учений викладає результати своїх спостережень над особливостями життя, побуту та господарської діяльності українського населення переважно Східної Галичини.

Населення цих та сусідніх країв І.Франко поділяє на три етнографічні типи – лемків, бойків та гуцулів. Лемкам він майже не приділяє уваги, зате подає докладні описи життя, побуту і характеру двох останніх груп. Характерною особливістю бойків, за спостереженнями народознавця, є їх окремішність від своїх сусідів. Живуть вони у горах, тому й називають себе не бойками, а верховинцями. Бойки люди практичні і на все дивляться з погляду користі та доцільності. Це зумовлює простоту у всьому, відсутність прикрас в одязі і т.д. Проте у селі Бандрів, де була німецька колонія, легко уловлюються відмінності у побуті бойків та німців. Німецькі хати, наприклад, скупчені з обох боків вулиці, мають малі квітники перед вікнами, криниці з високими журавлями знаходяться на вільному місці біля вулиці, а городи – далеко поза хатами. Натомість бойківські обійстя характеризуються типовою для українця увагою до простору, хати розкидані посеред городів, з головної вулиці до них ведуть довгі та вузькі провулки, криниці викопані у віддалених затишних місцях, вони здебільшого затінені престарими вербами. Щоправда, хати у бойків курні, з невеличкими віконцями. Відмінності між різними групами бойків пояснюються місцем їх проживання та родом занять. По верхній течії Дністра, Стрию, Свічі, Лімниці і двох Бистриць живуть переважно пастухи, вівчарі та волярі, синевідські бойки – це крамарі і перекупщики, їх сільське господарство перебуває в первісному стані, переважає у них розвинене молочне виробництво, в родинному житті збереглися рештки давнього патріархального життя. Землеробськими заняттями та увагою до ремесел і промислу виділяється підгірський тип бойків. Наддністрянські ж бойки – доляки – це переважно рільники, флегматичні, обважнілі, менш схильні до промислів і освіти, але охайні в побуті.

Усебічно висвітлюється у працях І.Франка життя і побут гуцулів. На перший план дослідник тут ставить їх потяг до краси у всьому, поетичне світосприйняття цієї гілки українського народу. „Розглядаючи гуцульські етнографічні матеріали, передусім їхні пісні, одяг, майстерні вироби з дерева, металу й глини, – читаємо у статті „Етнографічна виставка у Тернополі”, – бачимо у гуцулів натуру надзвичайно поетичну, з живою фантазією, інколи нестриману, часом схильну до роздумів і розміркувань, більш зважаючу на зовнішній ефект, ніж на практичну сторону” (46, І, 474-475). Ті ж риси характеру та духовного світу гуцулів, зауважує автор, відбилися і в історії карпатського опришківства. Благородство і поетичне світосприйняття в його кращих представниках іноді природно уживаються з варварством і жорстокістю, добродушність і наївність – з силою волі, прив’язаністю до гір, відданістю звичаям, ревним їх захистом від того, що не узгоджується з сучасними умовами.

Про козацький тип українця уже йшлося вище. І.Франко розкриває, насамперед, внутрішній світ представників цього типу, особливості їх світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження та світоутвердження, історичні та соціальні джерела формування характерів. Природна поєднуваність героїчного та поетичного начал у вдачі героїв українських народних дум, Миколи Джері з однойменної повісті І.Нечуя-Левицького і т.д. обумовлюють піднесеність їх почуттів, переживань та прагнень, поетичну задуму та філософічну вдумливість.

Відрадно, що народознавчі ідеї І.Франка знайшли свій подальший розвиток і конкретизацію у працях учених нового покоління, сучасних дослідників. Скажімо, історики Д.Яворницький та В.Грабовецький наголошують на волелюбності, героїзмі запорізьких козаків та карпатських опришків як основі моральної та духовної єдності нації 15 . Ґрунтовно і усебічно досліджується господарська діяльність, матеріальна та духовна культура, а у зв’язку з цим і національні типи українців у колективних працях, присвячених Бойківщині та Гуцульщині 16 , дослідженнях В.Скуратівського 17 , розвідках інших учених. Усі вони разом з працями І.Франка дають хороший ключ до розуміння не лише національних типів українців в історико-етнографічному плані, а й особливостей типізації в літературі, творення національних типів героя та його взаємозв’язків зі світом, національного характеру загалом.

У статті „Нова чеська література і її розвій. Ярослав Врхліцький. Його життя і творчість. „Бар-Кохба”, ведучи мову про чеську літературу XIV-XV століть, І.Франко послуговується таким поняттям, як „національний колорит”. Правда, він не дає у такому разі широкого і усебічного розуміння змісту цього поняття, однак пов'язує його з багатством та гнучкістю мови, самобутністю художнього освоєння світу та своєрідністю художнього мислення. Укладаючі ж „Словника літературознавчих термінів Івана Франка” С.Пінчук та Є.Регушевський додають до цього ще й відтворення національного характеру, своєрідність світосприйняття героїв, їх побуту і звичаїв 18 . Та уважно вчитаймося в такі праці І.Франка, як „Національний колорит у казках Бодянського”, „Bel parlar gentile”, „Темне царство”, „Тополя” Т.Шевченка”, „Студії над українськими народними піснями” тощо, і стане зрозумілим, що національного колориту художнім творам надає також їх проблематика та ідейне спрямування, майстерність у зображенні духовного портрета героя, національних пейзажів, діалектика художнього мислення письменника і т.д.

Цікавими з цього погляду є спостереження І.Франка, наведені у розвідці „Українсько-руська (малоруська) література”. Національна духовність і внутрішні закономірності становлення української літератури у їх природній єдності – ключ до розуміння особливостей національного колориту нашого письменства, його національної самобутності. Саме на цих підставах І.Франко стверджує, що „Слово о полку Ігоревім” виразно належить не російській, а українській літературі. Очевидною ознакою такої приналежності є глибинний його зв'язок з лицарською поезією українського народу, яка знайшла свій відгомін у повному барвистості та драматизму стилі Волинському літописі. На підтвердження своїх спостережень і висновків він покликається на праці російського історика С.Соловйова, який говорить про сухість і стислість Новгородського та Суздальського літописів, що випливають з їх змісту, і, на відміну від них, – про багатство подробиць, жвавість, образність, незвичайну поетичну композицію, артистизм викладу південних, насамперед Волинського, літописів. Такі їх ознаки учений ставить у повну залежність від природи та характеру південної людності, тобто українців. Оця різниця літературного стилю, закладена в різниці народної вдачі, зумовила національний колорит образів нової літератури, національного письменства нових часів загалом. Сатира і гумор „Енеїди” та романтична народнопісенна піднесеність „Наталки Полтавки” І.Котляревського, глибоко національна за своїм ідейним змістом, національним психологізмом, філософічною вдумливістю, героїко-драматичною спрямованістю, що природно поєднується з лагідністю, ніжністю, справді народною увагою та повагою до людської особистості, творчість Т.Шевченка, яскраві національні пейзажі і національні типи героя у творчості І.Нечуя-Левицького та інших письменників не лише переконують у правильності літературознавчих ідей І.Франка, а й дають повне уявлення про формування і становлення особливостей національного колориту української літератури, національної своєрідності його ідейного та художньо-естетичного змісту, що цілком і повністю заслуговує на увагу сучасного українського літературознавства.

Мову І.Франко також вважав одним з найважливіших складників національної літератури і досліджував її не з погляду граматики, а з погляду художньо-естетичного, вишукував відображення в ній національного характеру і світогляду в їх історичному розвитку. Уособлення, персоніфікація сил природи, як доводить учений, відображають особистісне начало у сприйнятті та розумінні навколишнього світу, у ставленні до нього. Відображення у мові анімізму, фетишизму та інших форм первісного світосприйняття формує її образний зміст, створює, як уже говорилося, свого роду модель цього світу, а в історичному плані – видозміни цього змісту та цієї моделі, вбираючи в себе ті чи інші історично обумовлені риси національної психології, моралі, етики, національного світорозуміння, світовираження і світоутвердження. „Кожна літературна мова доти жива і здібна до життя, доки має можність, з одного боку, всисати в себе всі культурні елементи сучасності, значить, збагачуватися новими термінами та висловами, відповідними до прогресу сучасної цивілізації, не тратячи при тім свого основного типу і не переходячи в жаргон якоїсь спеціальної верстви чи купи людей, а з другого боку, доки має тенденцію збагачуватися чимраз новими елементами з питомого народного життя і з відмін та діалектів народного говору” (37, 207), – підсумовує І.Франко свої спостереження у статті „Літературна мова і діалекти”.

Досліджуючи наукову спадщину І.Франка як історика літератури, А.Войтюк зауважив, що в основу сукупності поглядів на особливості національного літературного поступування вчений кладе, як уже зазначалося, 1) духовне життя нації, 2) співвідносність узвичаєного і нового, породженого становленням і розвитком художнього слова та естетичної думки загалом, 3) факти літературні та цивілізаційні у їх взаємозв'язку, взаємозумовленості та взаєморозвитку. За того визначальними для нього завжди залишалися вершинні досягнення в історії тієї чи іншої національної літератури, представлені яскравими, справді живими і найвидатнішими талантами 19 .

Будучи вірним власній настанові в розумінні історії літератури як духовної історії нації, І.Франко у своїх працях зосереджує увагу на естетичних, історичних, соціальних та суспільно-політичних виявах цієї духовності у їх природній і усебічній діалектичній єдності, у формуванні, становленні та розвитку цієї єдності. В колі його наукових інтересів у такому разі постійно перебуває усна і писемна література, первісні уявлення про людину і світ, міфологія та сформовані на їх основі звичаї, обряди, народна культура загалом, з якими учений пов'язує з'ясування питання про національну природу українського письменства. Національні особливості становлення української літератури І.Франко досліджує у тісному взаємозв’язку зі становленням освіти, релігії, культурно-освітнього життя княжого двору Київської Руси-України та провідної духовної верстви козацьких часів, із суспільно-політичними рухами наступних періодів української історії.

Наші критики можуть зробити тут закид у засоціологізованості Франкового підходу до потрактування національних особливостей становлення вітчизняного письменства. Однак такі закиди не матимуть жодних підстав, адже вчений виробив свою сукупність основоположних підстав підготовки „Історії української літератури”, яка, враховуючи надбання європейських наукових шкіл, усе-таки не повторювала їх, а базувалась на звичаях духовного життя української нації, самобутності його становлення і розвитку. Тому І.Франко враховував усі складники цього становлення і розвитку, осмислював і трактував їх у діалектичній єдності, крізь призму художньо-естетичних оцінок, художньо-естетичної природи літератури. Як у народознавстві, так і в питаннях історії української літератури І.Франко, „тримаючись взагалі порівняльної методи, старанно вирізнював нац. питомі елементи, стежив за їх розвитком і своїми та чужими нашаруваннями, притягаючи до цього і формальний бік творчости, що раніше був занедбаний” 20 . Зауважимо: це – не самоціль для нього. Учений добре розумів, що основою порівняння літературних явищ є їх національна сутність, тобто їх національна самобутність. Відтак він підкреслював, що значення письменника в духовному розвої нації полягає в тому, наскільки він вміє сказати освіченій людськості в питаннях, які її турбують, якими вона живе, щось нове, злободенне, сказати таке слово і „в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі” (31, 34). Оця національна сутність творчості письменника і національної літератури, яку так старанно спотворюють грабовичі, забужки, гундорові, зборовські та оминають перкінси, на тверде переконання І.Франка, робить будь-яке національне письменство, творчість будь-якого національного письменника, будь-то українець Шевченко, англієць Діккенс, американець Марк Твен, чорногорець Йовович і т.д., зрозумілими і цікавими не лише для своїх найближчих земляків, а й для всього цивілізованого світу. Секрет такого загальнолюдського значення творчості національного письменника полягає в тому, що саме в національному цивілізоване людство відкриває „ті самі чуття, сумніви, страждання, симпатії та антипатії, що становлять суть душі сучасного освіченого чоловіка” (31, 34-35), тобто ті цінності, які так потрібні для духовного, соціального та історичного поступу людства. У зв’язку з цим перед істориком української національної літератури як першочергове, найвизначальніше завдання І.Франко ставить необхідність з'ясування її питомо національного характеру, прикмет її національної самобутності, що знаходять свій вияв як у проблематиці та ідейному змісті, так і в особливостях народного гумору, народного пафосу, способі викладу думок, літературному стилі, поетичній техніці і т.д., і т.п.

Українські народні думи як вияв духу Хмельниччини, отже й ідеї української державності, також несли в собі чистоту народних звичаїв у взаєминах різних суспільних станів, звичаїв, на яких ґрунтувався духовний поступ українського суспільства, підтримувався його високий і здоровий моральний стан, були, на глибоке переконання І.Франка, тим джерелом, з якого черпали духовні сили цілі покоління нашого народу. Досконалі своєю художньою формою, вони дали сильний поштовх у творенні національних характерів, національної картини світу в писемній літературі, надали їм яскравих ознак національної самобутності. У житті і творчості Г.Сковороди, котрий проповідував ідеї європейської філософії, етики, ідеї рівності всіх людей. І.Франко також убачав великий вплив на розбудження і піднесення духовного життя Слобідщини, того життя, що „мусило з часом оживити і пройняти всю южноруську народність” (41, 44). Воно так і сталося, бо ж представники нової української літератури, як люди всесторонньо освічені, розробляли у своїй творчості, у порівнянні з попередниками, значно ширше коло проблем, обіймали значно ширші обшири вселюдської культури і духовного життя нації в їх діалектичній єдності та суперечностях, чим і саму писемну літературу позбавляли шаблонності, релігійного догматизму, виводячи її на нові шляхи усебічного демократичного становлення і розвитку в ній особистісного начала. Наслідком цього стала різнорідність поетичного вислову, багатство літературних стилів, самобутність художньо-естетичних напрямів і течій.

Як історик української національної літератури І.Франко на прикладі життя і творчості Т.Шевченка усебічно висвітлює характер основних спрямувань у становленні та розвитку нової української літератури. Він, наприклад, піддає різкій, обґрунтованій і цілком справедливій критиці праці тих учених, які у всьому дошукувалися різного роду „впливів” на творчість Т.Шевченка навіть там, де їх зовсім не було. Основною хибою таких праць він називав брак об’єктивності та догоду зарані запрограмованим ідеям, власним, досить часто, безпідставним, переконанням, потрактування тих чи інших явищ відповідно особистим смакам, а не їх відповідності об’єктивним закономірностям формування, становлення і розвитку, що, на превеликий жаль, властиве і багатьом сучасним літературознавцям. Критики Шевченка, говорить І.Франко, виробили своєрідну схему таких спотворень його творчості. Її суть полягає в тому, що такі, з дозволу сказати, дослідники, вивчаючи життя поета, вишукували різного роду деталі в його лектурі, а потім порівнювали їх з творами Шевченка. Будь-який збіг цих деталей в обох джерелах, без будь-якого з'ясування зумовленості, а чи то й випадковості такого збігу, пояснюється як неодмінні „впливи” на творчість поета. До яких спотворень доводять такі методи, І.Франко показує на прикладі книжки д-ра В.Щурата „Святе письмо в Шевченковій поезії”. Вірний таким методам літературознавчого дослідження, автор названої праці зіставляє біблійні тексти і твори Т.Шевченка, находячи в них якісь віддалені перегуки тем, думок та ідей. Д-р В.Щурат за того зовсім не бере до уваги, що вони могли постати зовсім незалежно одна від одної, за зовсім відмінних обставин, відтак між ними не може бути нічого спільного. „Як же тут говорити про вплив?” (35, 238), – ставить запитання І.Франко. Коли ж вірити цьому та виходити у своїй праці з методів таких критиків, поділяючи їх погляди, то, наголошує І.Франко, тоді могло б показатися, що Шевченко сам не написав нічого, бо чого не взяв від Біблії, інших письменників, „то взяв, певно, від народу” (35, 247), отже й ніколи не був самобутнім поетом. Тому він застерігає від таких псевдонаукових методів дослідження і висловлює надію, що „дальші дослідники будуть мати виключно правду і науку перед очима при дослідах, а не які-будь побічні цілі і наміри” (35, 247). На жаль, досить часті випадки довільного потрактування релігійних та літературних „впливів” на творчість не лише Т.Шевченка, а й інших українських письменників засвідчують злободенність застережень І.Франка й для згаданих вище та деяких інших українських літературознавців як у минулому, так і сучасних.

Виходячи з власного розуміння завдань історика національної літератури як історика духовності свого народу, історика цивілізації рідної нації, можливості розв’язання проблем, пов’язаних з формуванням, становленням і розвитком основоположних підстав дослідження творчості Т.Шевченка, а відтак і вітчизняного письменства, І.Франко вбачає у двох площинах. Їх національні витоки, знову ж таки, розуміються і потрактовуються І.Франком не як якісь впливи, а як внутрішня сутність, як художньо-естетичний вияв духовного єства нації. „Кожний твір літературний, – писав з цього приводу І.Франко, – звертає на себе увагу дослідника вже не лиш як естетичний виплив духу одиниці, але також як більше або менше сильний і вірний вираз поглядів, змагань, стану психологічного і культурного даної одиниці, а в дальшій мірі як один з проявів духовного життя даної суспільності в дану добу” (28, 74-75). Тому становлення національної української літератури він досліджує, насамперед, у його духовних і культурних вимірах, як духовний і культурний розвиток української нації.

Т.Шевченко для І.Франка є найвищим і наймогутнішим виявом такого становлення і розвитку, бо ж він ввібрав у себе духовні цінності, вироблені нашим народом упродовж віків і надав їм нової сили, нових поштовхів, нового змісту, пов'язавши їх із розв’язанням злободенних завдань свого часу і проблемами майбутнього України. Тим самим український народ знайшов у ньому ідейного і духовного провідника, який згуртував його у переможній боротьбі за свою кращу долю. Здатність письменника охопити своїм зором широкий горизонт життя свого народу і на цих підставах створити яскраві, живі, колоритні узагальнені людські типи І.Франко вважав першорядними прикметами художнього таланту І.Карпенка-Карого. Як самобутній національний тип українського письменника подає він і творчий портрет В.Самійленка. Розкриваючи духовні основи цього типу творчої особистості, І.Франко вказує на відсутність будь-якої штучності в духовному світі письменника та його героя, бо ж цей талант „немов так готовий уже виріс із рідного ґрунту” (37, 201). Оця природність у В.Самійленка у всьому: у ясній і лагідній ліриці, в такому ж характері його гумору, у чистій, ясній, наскрізь народній і при тім наскрізь інтелігентній мові, яка „ллється у нього як природне джерело” (37, 204). Тому обов’язком усілякої національної літератури, кожного національного письменника та критика, свідомих своєї мети, І.Франко вважав доконечну необхідність реагувати на шкідливі модні впливи, усіляко протистояти їм і усіма властивими даній національній літературі способами поборювати їх.

Однак І.Франко ніскільки не заперечує взаємозв’язків та взаємовпливів різних національних літератур. Більше того, він вважає такі взаємозв’язки і взаємовпливи цілком закономірним явищем, але в тому разі, коли вони відбуваються, знову ж таки, на природній основі. Такою ж основою, з одного боку, є національний ґрунт, у який закорінений кожен національний письменник та кожна національна література. З другого ж – це інтернаціональна атмосфера ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань, в які вони поринають своїм пнем і кроною. За того, стверджує І.Франко, історик будь-якої національної літератури „мусить відрізнити в ній національне від інтернаціонального, мусить показати, як вона засвоює собі чужий матеріал і чужі форми і що вносить свойого в загальну скарбівницю літературних тем і форм; мусить показати, чим були для неї літератури сусідніх народів і чим була вона для них” (40, 17) (виокремлено нами. – О.В.). Такі основоположні підстави дослідження української літератури дали І.Франкові можливості віднайти і визначити в ній те національно своєрідне, що було співзвучне загальноєвропейському і світовому літературному поступуванню, що хвилювало душу сучасної цивілізованої людини, знайшло в них свій відгук. Недарма через кілька десятиліть після І.Франка на урочистому відкритті пам’ятника Т.Шевченкові у Вашингтоні 27 червня 1964 року Президент США Дуат Ейзенхауер висловив надію на те, що величавий хід учасників цієї події від тіні Монумента Вашингтонові до стіп пам’ятника Тарасові Шевченку запалить новий світовий рух у серцях, умах, словах і ділах людей, що цей безперервний рух буде присвячений незалежності та волі всіх народів та всіх поневолених націй у всьому світі. „Його (Шевченка – О.В.) статуя, що стоїть тут у серці столиці країни, близько амбасад, де можуть її бачити представники майже всіх країн світу, – наголосив тоді промовець, – є світлим символом його волелюбності. Вона промовляє до мільйонів гноблених. Вона дає їм постійну заохоту боротись без упину проти комуністичної тиранії, аж доки одного дня буде досягнена кінцева перемога, що цілком певно станеться” 21 . У цих словах виражена ота єдність національносвоєрідного та загальнолюдського у творчості Т.Шевченка, що й мав на увазі І.Франко, коли говорив про те, що українська література сама встановила прямі й живі зв’язки із Західною Європою і стала за формою, мовою і змістом літературою сучасною, європейською, була сприйнятою, зрозумілою і належно поцінованою там.

У світлі окреслених вище проблем поглянемо тепер на сучасний стан українського літературознавства, його спрямування. Непродуманому, сліпому наслідуванню чужоземних, так званих модерних, теорій та основоположних підстав, до яких вдаються одні вчені, інші протиставляють звичаї вітчизняної науки про літературу, розвивають і примножують їх. Цілком закономірно, що кінцевим наслідком таких пошуків є кристалізація основної літературознавчої ідеї: національне письменство, його історія та наука про нього мають ґрунтуватися на основі ідеї національної. Усілякого роду застереження з протилежного табору про те, що комуністичну ідею у такому разі замінюємо національною, знову ж таки є не чим іншим як тією ж соціологізацією, „народництвом”, тут не витримують ніякої критики. Насамперед нагадаємо одну досить-таки просту істину: предметом будь-якої національної літератури є життя та історія нації у найрізноманітніших їх виявах. Нехтування нею – то чесне, помилкове чи то підступне, свідоме і цілеспрямоване спотворення самої суті як окремо взятих літературних явищ, так і національної літератури загалом, то – космополітизм, за яким – нав’язування викривлених уявлень про духовне життя нації, викривленого сприйняття нашого письменства у світі, як то робить, скажімо, Т.Гундорова.

Цілком безпідставним є і твердження деяких літературознавців про те, що національна ідея виключає можливість дослідження національної літератури з художньо-естетичної точки зору. Безпідставність ця виявляється в односторонньому підході до розуміння змісту національної ідеї, тобто потрактування її винятково ідеологічного змісту. Насправді ж, природним, отже і невід'ємним складником національної ідеї в літературознавстві є, насамперед, естетична і художня природа літератури, її естетичний і художній зміст, в яких, і тільки в яких, ця ідея знаходить свій повнокровний вияв. Отже, нерозуміння такої єдності, такої природи національної літератури чи то упереджене ставлення до них зовсім не значить, що національна ідея – щось хибне, чужорідне і невиправдане в сучасному українському літературознавстві, а відтак не може становити одну з найважливіших його основоположних підстав. Вчення І.Франка про національну літературу та особливості вивчення її історії, про що йшлося вище, ще раз стверджують не лише правильність таких висновків, а й доконечну необхідність подальшого поглиблення, конкретизації та розвитку його основних положень та ідей.

Одним із першочергових завдань у такому разі є розширення, поглиблення та оновлення самої сукупності національних основоположних підстав літературознавчих досліджень. Виходячи з ідей І.Франка, на основі праць його сучасників та послідовників, насамперед І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка, О.Потебні, Т.Зіньківського, М.Грушевського, О.Дорошкевича, Д.Донцова, вчень про українську націю, даних естетики, психології, філософії, народознавства, маємо чітко визначити зміст та складники поняття „національна література”. Не беремося тут виконати це завдання у повній мірі, бо ж це потребує глибоких і усебічних студій з різних галузей знань, часу і окремого спеціального дослідження, яким не може бути дана стаття. Тому вкажемо на найголовніші спрямування у розв’язанні цієї проблеми.

Наріжним каменем поняття „національна література” для І.Франка є 1) її природа, 2) проблематика, 3) ідейно-тематичний та художньо-естетичний зміст і 4) призначення в ідейному та духовному поступі нації, в її самовизначенні та самоздійсненні на природних, тобто національних, началах. Відтак і пошуки сучасних українських літературознавців мають бути спрямованими на з'ясування проблем, пов’язаних з національною самобутністю нашого письменства та національними особливостями літературного поступування. Відхід від цих проблем (Г.Грабович, Т.Гундорова, О.Забужко, Н.Зборовська) цілком закономірно призвів до ідеї космополітизму, тобто спотворення і вихолощення самої суті національної літератури, адже в такому разі вона розглядається у відриві від основного і визначального предмета свого зображення – національного буття, історичного поступу нації. „Неважко зауважити, – пише П.Іванишин у рецензії на уже згадувану книжку Т.Гундорової „Кітч і література. Травестії”, – що в постімперській українській культурі кітч зустрічається аж надто часто (від вульгарних естради й малярства до постмодерної літератури й численних „жлоб-шоу” (Л.Костенко), підмінюючи собою твори національного популярного мистецтва й плекаючи породу реципієнта – кічмена-міщанина малоросійського чи вестернізованого типів” 22 . У такому разі доречним буде нагадати думки О.Потебні про те, що винародовлення нації веде до створення несприятливих умов її життєдіяльності, які витікають з її підпорядкованості зверхнім і згубним чужоземним впливам, що у наслідку такого розвитку подій „неминуче на місці витіснених форм свідомості утверджується мерзотність опустошіння” 23 . Та на це чомусь не зважають деякі співробітники і керівництво Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка, утверджуючи оту „мерзотність опустошіння”, насамперед, у своїй свідомості та духовному світі, а потім уже у свідомості та духовному світі своїх читачів. Отже, будь-які спроби наповнити космополітизм, національним змістом, як це робить, скажімо, Н.Зборовська, є не чим іншим як неусвідомленим самоошуканством, або ж свідомим прагненням псевдозлободенності, псевдоноваторства, незнанням і небажанням розвивати і примножувати національні здобутки вітчизняної науки про літературу, пустопорожньою зверхністю у ставленні до них.

Справді-бо, українська література від колядок і щедрівок княжих часів, інших жанрів народної поезії до творчості Григора Тютюнника, В.Стуса, В.Голобородька та інших письменників виробила своє питомо українське відчуття, сприйняття і розуміння світу, свої суто національні типи взаємозв’язків героя зі світом, свої суто національні способи самоутвердження героя в ньому. Народні психологічні, побутові, естетичні, художні, філософські їх складники, єдність особистого і загальнонаціонального, особливості вираження в них загальнолюдських цінностей і навпаки – цінностей загальнолюдських в цінностях національних, в особливостях становлення і розвитку такої взаємодії питомо українських, суто особистісних начал мають, на наше глибоке переконання, стати висхідним пунктом у визначенні та формуванні змісту поняття „національна література”.

За того необхідно пам’ятати, що Ю.Липа, Олег Ольжич, Д.Донцов завжди наголошували, що сутність духовного єства українців від найдавніших часів до сьогодення визначає опоетизована мужність, дієве сприйняття життя, героїзм, згармонізовані в єдине світоглядно-філософське утворення, змістом якого є, як стверджує Олег Ольжич, не протистояння і підпорядкування одиниці масі, а нестримний ріст особистості в ім'я свободи, що „провідною ідеєю українського народу від світанку віків є Ідея Слави – тобто безоглядна цінність героїчного поповнення призначення людини”, що „спільнота нації в українській духовності історично усвідомлюється не природничо, а духовно-містично в Ідеї Роду” 24 . До того ж, розвиваючи ідеї Олега Ольжича, Ю.Липи та інших своїх попередників Рід сучасні дослідники потрактовують багатопланово. Скажімо, О.Лук'яненко розуміє його як спадкоємність не лише кровну, а й ідейну, духовну, як комплекс „моральних, етичних принципів”, а також як ознаку, „що співвідноситься із божественними, соціальними та матеріальними відносинами між Людиною і будь-яким іншим складником Всесвіту” 25 . Таким чином Ідея Слави і Роду, естетизм світосприйняття, побуту, національного буття українців у цілому, вишуканість і благородство духовного світу героя в українському їх розумінні і т.д., і т.п. – це той ґрунт, який виводить і в кінцевому наслідку виведе цього героя з-під впливу шаблонів та космополітизму наукового мислення, сформованого ідейними настановами минулого, псевдонаукових учень деяких чужоземних та вітчизняних представників, так званого, модерного і постмодерного літературознавства. Вони, тобто Ідея Слави і Роду, естетизм, вишуканість і благородство, визначають і основні напрями пошуків усіх складників формування ідейного та художньо-естетичного змісту поняття „національна література”.

Само собою зрозуміло, що у відповідності з цим змістом має відбуватися поглиблення, розширення та оновлення проблематики літературознавчих досліджень. У світлі наукових ідей І.Франка тут на перший план виходить проблема історії української літератури як складової духовної історії нації. Загострюємо увагу: літературу як вияв духовного життя нації І.Франко розумів досить широко. Зміст цієї ознаки нашого письменства, як уже говорилося, він пов'язував не лише з тематикою, проблематикою та ідейним спрямуванням творчості письменника, а й з цінностями естетичного та художнього порядку, з формуванням художньо-естетичної свідомості широкого читацького загалу, з духовними основами поступу українського суспільства. Тому вивчення першовитоків української духовності дасть ключ до розуміння національної самобутності української літератури. За того ці первні не слід розуміти вузько і спрощено, як те часто буває у нас, що стає підставою заперечення язичництва чи то вчення Лева Силенка, причиною замовчування або ж просто нерозуміння проблем сучасності.

Візьмемо для прикладу язичницькі витоки поетичного світу В.Голобородька. Вони не лише аніскільки не йдуть йому на шкоду, а, навпаки, є суттю його поезії, надають їй неповторної принадності, природної, ненав’язливої злободенності, так само природно і ненав’язливо спрямовуючи їх у сучасність. Так осучаснюється язичницьке світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння, а сучасність знаходить своє вираження в язичництві, утверджується на його підставах. Ось лише одна з його поезій, а саме – „На кладці”:

       „Річко, річко з білими руками, де ти живеш?”
       „У воді”.
       „Водо, водо, що рибу білими руками водиш,
       де ти живеш?”
       „У річці”.
       „А я вас розводитиму –
       воду в коновки набиратиму,
       від річки
       до матінки в хату носитиму”.
       „Не розлучай нас,
       воду в коновки не набирай,
       від річки до матінки в хату не носи –
       ми тебе кладкою до дівчини переведемо 26 .

Продовження...



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4