Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Пам'ять як стратегія

Олег Баган

Політика вивчення, популяризації історії, збереження історичних пам΄яток має стратегічне, націотворче, навіть геостратегічне і геокультурне значення для кожної держави. Буття кожної нації – це щоденний іспит на право бути (Е. Ренан). У цій тезі видатного французького мислителя закодована не тільки думка про потребу громадянської активності і відповідальності в кожному суспільстві, а й думка про те, що нація повинна постійно стверджувати, поглиблювати, увиразнювати свою самобутність, ідентичність, серцевиною чого є, зрозуміло, національна пам΄ять і традиція. Адже майже кожен етап буття кожного народу готує йому нові й нові виклики, що загрожують різноманітними аспектами асиміляції, якщо подивитися на світову історію з універсальної точки зору. Погляньмо на історію Європи: у Середньовіччі народи зникали в безнастанному змаганні феодалів і феодальних союзів за нові терени і власності; у ХVІ-ХVІІІ ст. народи щезали під репресивним тиском кількох великих держав-імперій, які контролювали своїми впливами весь континент (Іспанія, Британія, Франція, Австрія, Прусія, Угорщина, Річ Посполита і євразійські гіганти – Росія та Оттоманська імперія); у ХVІІІ-ХІХ ст. вирішальним у бутті націй став фактор цивілізаційного, культурно-освітнього і техно-виробничого прогресу: хто не встигав, той щезав або майже щезав, як валлійці, фризи, галісійці, провансальці, бретонці, кашуби, рето-романці, валаки (романізовані нащадки фракійців та іллірійців), численні угро-фінські народи Росії і т.ін. У ХХ ст., коли розгорнулася гігантська боротьба модерних європейських націй під час Першої світової війни, особливого значення набули ідеологічна вправність, вольовитість і динамічність націй. У цій війні катастрофічно програли ті, які цих чинників не створили: боснійці, словенці, хорвати, українці, білоруси, грузини, вірмени, інші кавказькі народи, які все-таки зробили були спробу вирватися з обіймів Російської імперії. На сучасному етапі, етапі постіндустріального, теле¬кому¬нікаційного та інформаційного суспільного розвитку вирі¬шальними стали проекти духовно-культурного, техно-інноваційного, віртуально-пропаґандивного спрямування і значення. Тобто презентація, експресивне увиразнення та новоякісне утвердження своєї національно-культурної і цивілізаційної унікальності набули особливої, геостратегічної ваги. Сьогодні дуже нечисельний народ, наприклад, естонці (бл.1 млн.), може бути зразком цивілізаційної мобільності, успішності і міжнародної впливовості, оскільки демонструє високу господарську дисципліну, включеність в технологічні інноваційні процеси, веде вдалу ідейно-інформаційну стратегічну політику.

В українській ситуації, передусім враховуючи оцінки учасників круглого столу К. Галушка, Т. Коляндрука, О. Шевченка і П. Кралюка (“День”, № 119 і 120), сьогодні українцям найбільше шкодять такі неґативні фактори: розмитість національної свідомості та ідеологічності, психологія пораженства і песимізму, залеж¬ність від російських стереотипів та інформаційного тиску, цивілізаційна розщепленість між Сходом і Заходом, Європою і Євразією. Щоб подолати це, на рівень державної політики мали би бути уведені наступні три принципи з формування історичної пам΄яті.

1. Націозахисний . Цей принцип означає, що на перше місце при вивченні в школах, популяризації в ЗМІ, увіковіченні має бути поставлено все те з національної історії, що сприяло захистові, зміцненню і поширенню українства. Таким чином вдалося б чітко відмежуватися від, насамперед, радянської ідейної, історичної та культурної спадщини, яка чи не найбільше розмиває українську ідентичність. Адже всі радянські герої, політичні процеси, явища культури мали антиукраїнське або індиферентно-українське значення і звучання. Так само з цих позицій легше можна було б дати точнішу оцінку, наприклад, багатьом постатям з історії українського козацтва і Церкви, де багато визначних і не дуже людей явно служили або московській, або польській національно-державній ідеям. Те ж стосується і політичних процесів ХХ ст.: Н. Махно чи В. Винниченко – це дуже яскраві постаті, але їхня діяльність здебільшого мала деструктивну, антинаціональну спрямованість.

2. Націобудівний . Важливе значення в історії кожного народу має той герой і той політичний процес, які проектують його завтра. “Нація – це спільний погляд в майбутнє” – це сентенція ще одного видатного мислителя, Х. Ортеґи-і-Ґассета. Тобто пріоритет при формуванні позитивної парадигми національної історії мав би віддаватися тим періодам і постатям, які колись і сьогодні були здатні вдихнути віру, силу і багатобарвність в національне світопереживання. У цьому моменті важко погодитися з думкою професора П. Кралюка, який дещо однозначно зарахував Хмельницького і Мазепу до історичних невдах через поразки в битвах під Берестечком і Полтавою (“День”, № 120). Так, вони програли, бо фатально для їхньої діяльності розгорталися геополітичні і націотворчі процеси в Україні і довкола неї. Тоді Росія об΄єктивно набирала геополітично-імперського розмаху, бо була готова до випробувань завдяки відпрацьованій державній системі і дисциплінованій національній психології. Ці два фактори в Україні діяли явно заслабо, протистояти трьом могутнім імперіям (Російській, Турецькій і Польській) вона не могла. Але ж скільки шляхетності, драматизму, жертовності влили у свою боротьбу Хмельницький і Мазепа та їхні соратники! Їхня боротьба, попри всі поразки і промахи, буде завжди хвилювати і надихати українські серця своїм лицарством, пристрастю, вольовитістю. Ні один “тверезий” по-західному освічений князь чи культурник типу Острозького не викликатиме стільки емоцій, захоплень і нових переосмислень та переживань історії, як боротьба цих трагічних героїв. Жанна д΄Арк чи керівники трьох польських національно-визвольних повстань (1830, 1848 і 1863 рр.) теж не всі свої битви виграли, але скільки любові і захоплення вони будять у французьких і польських серцях до нині.

З усіх точок зору і в усіх аспектах найбільшим націотворчим історичним явищем був український націоналістичний рух від 1920-х рр. і збройна боротьба ОУН-УПА в Другій світовій війні і саме до цих героїв і подій мала б бути уважною програма з вивчення та утвердження національної пам΄яті українців.

3. Цивілізаційний . Цей принцип означає геостратегічну спрямованість розвитку національної культури та інформаційно-пропагандивної політики. Україну розколює ментальна, культурна, ідеолого-геополітина розщепленість між Європою і Євразією. Це типово російська проблема, яка через значну русифікацію українського суспільства (приблизно на 50%) захопила й нашу країну. У багатьох культурних, соціологічних, політологічних, геополітичних, економічних прочитаннях переважно російського походження сучасна Україна позиціонується як нібито “марґінальна”, “уламкова”, “периферійна”, “несуттєва” держава і нація. Звідси постійно випливають такі ідеологічні міфологеми, як “спільний постсовєтський простір”, “східнослов΄янська єдність”, “православна цивілізація” і т.п. Цьому при формуванні історіософської парадигми нації слід протиставити наступне: Україна є найважливішим осердям прадавньої Причорно¬морської цивілізації, у якій в І тис. до Р. Х. співдіяли фракійський, еллінський, іранський (скіфо-сарматський) і слов΄янський культурні світи і яка вирішально вплинула на подальшу долю Східної Європи на розвиток слов’янського етногенезу; український геополітичний простір є центральною проблемою для стабільності Східної і Середньої Європи, саме через занепад давньої української держави (Київської Русі) стався дисбаланс геополітичних сил у цьому макрореґіоні, почергові спроби Угорщини і Польщі задомінувати у просторі між Альпами і Чорним морем, між Балтикою і Балканами у ХІІІ-ХVІІІ ст. закінчилися загальним фіаском: над простором запанували “зовнішні” імперії – західноєвропейська Австрія, євразійські Туреччина і Росія. Тож цивілізаційною геостратегічною метою сучасної України є органічне входження у цей простір і ствердження тих елементів національної культури і традиції, які твердо моделюють українців як середньо-східноєвропейську націю (на відміну від росіян як євразійської нації). Мислення і політичні дії та програми у таких цивілізаційних параметрах відкриває перспективу для мешканців південних та східних реґіонів України, які не мають чіткої етнічної свідомості на відміну від галичан, буковинців, волинян, подолян і поліщуків: у таких вимірах Україна моделюється як цивілізаційна “платформа” цілої Східної Європи і вирішальний співважель для Середньої Європи. Як епіцентр культурного діалогу між Північчю і Півднем Європи, у якому співдіють такі самобутні культурні світи, як Росія, Кавказ, Балкани і Туреччина, як лідер Чорноморського макрореґіону. Відповідно, такі етапи нашої історії, як еллінська культура Причорномор΄я, Боспорське царство, причорноморська імперія понтійського царя Мітридата ІІ Евпатора (І ст. до Р. Х.), культурні взаємозв΄язки з Балканами (Візантією, Болгарією, Сербією), тема цивілізаційної сутності Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, роль українців і української культури в розбудові Російської імперії і т.ін. мали би отримати нові інтерпретації і прочитання.

Виходячи зі своєї історії “країни-перехрестя”, сучасна українська держава мала б стратегічно моделювати свою міжнародну роль як “цивілізаційного посередника” . Саме геополітичне розташування України підказує, що вона має стати інформаційним генератором і трансформатором ідейно-культурної співдії слов΄янських народів (це передбачав ще І. Франко); головним мостом для якнайширшого діалогу народів Кавказу з Європою, що є неодмінною запорукою надійної стабільності останньої і позитивного впливу на геополітику Росії; лідером чорноморського регіону у плані його консолідації і перетворення в зону особливого цивілізаційного значення з перспективою творення в майбутньому другого вирішального центру єдиної Європи: як співважелів до осі “Франція-Німеччина” мала б постати вісь “Україна-Туреччина” (адже ідея Константинополя як другої вічної столиці Європи нікуди не вивітрилася, тепер лише вона зможе виявитися в інакшій версії: відновлення духовно-культурної місії Південно-Східної Європи). Іншими словами, багатство української історії, її особливість як цивілізаційно межової, відкритої країни (через що Україна довго терпіла) тепер могли б послужити переродженню України в країну особливого геостратегічного і геокультурного звучання. Зараз своє слово має сказати інтелектуальний потенціал нації: державну підтримку, кошти, програмні розрахунки треба “вкладати” в створення надпотужних інформаційних, наукових, інноваційних центрів, які б перехопили і по-своєму спрямували потоки комунікацій між Заходом і Сходом Європи, між Північчю і Півднем. Такі інституції, як Інститут слов΄янських народів, Інститут народів Кавказу, Інститут тюркології, Чорноморський комунікаційний центр зі своїми часописами, видавництвами і телеканалами мали б сьогодні бути не “голубою мрією”, а наглядною потребою. У майбутньому гео¬стратегічному розвитку Україна може зберегтися не як якась “нейтральна”, “другорядна” держава, а тільки як держава з наднаціональним значенням і цивілізаційною місією, хоч яким би фантастичним це сьогодні нам не здавалося.


липень 2007р.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4