Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Способи пам’ятати: приклад Польщі

Ева Томпсон

(Ewa M. Thompson Ways of Remembering: the Case of Poland // Toronto Slavic Quarterly. 2005. №12.

Оригінал статті доступний за адресою: http://www.utoronto.ca/tsq/12/thompson12.shtml) Дана стаття була основною доповіддю, виголошеною на другому щорічному симпозіумі за назвою „ШЕРШАВЕ ТА ВІДПОЛІРОВАНЕ: СИМПОЗІУМ З ПОЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ТА СУСПІЛЬСТВА*”, що проводився викладачами, запрошеними вченими та аспірантами за спеціальністю польська мова і література факультету слов’янських мов Університету в Торонто 15-18 квітня 2005 року.

З поміж десяти країн, прийнятих до Європейського Союзу 1 травня 2004 року, Польща є найбільшою. І хоча поляки схильні вважати, що таким чином Європа гостинно прийняла назад своїх прийомних дітей до європейського лона, їх присутність там є непевною. Елементом, якого бракує, є визнана історія; кожна європейська країна зуміла експортувати таку історію закордон як частину корпусу подій, про які пам’ятають, які разом творять канон європейської ідентичності. Польська історія та історія інших країн, які узагальнено називають „Східною Європою”, залишається невизнаною у європейській (та в американській) пам’яті. З огляду на це, у даній статі я не звертатимуся до цього припущення, а радше до більш універсального: усвідомлення факту, що виключення торжествуючої пам’яті з нормативних текстів має величезні наслідки для етнічної чи культурної групи. Це призводить до її безсловесності та нездатності себе висловити. Вона залишає іншим право себе визначати [1]. Поль Рікьор зазначав, що історія „зневажливо пам’ятає” одні події за рахунок інших [2].

Хоча за короткий період часу неможливо виправити недолік відсутності польської історії в нормативних історіях Європи (Норман Дейвіс є гідним подиву винятком), все ж видається можливим ввійти в споруду історії через чорний вхід, розмірковуючи над способами пам’ятати, спільними для Польщі та інших не-германських країн Центральної Європи. Тут я спираюся на зацікавлення пам’яттю, що проявилося в науковому світі кілька десятиліть тому. Я маю на увазі роботи таких дослідників як Ян та Алейда Ассман, Поль Рікьор, П’єр Нора, Джей Вінтер, Гайден Вайт, Рон Робін, а також різноманітні конференції на тему пам’яті, які проводилися в дев’яностих роках, зокрема конференція в Бівільяно 1998 року чи семінар на тему пам’яті у Прінстоні 2001 року, учасником яких я була [3]. Ці роботи та ці дослідники поєднують зацікавлення історією з зацікавленням особистісною і груповою ідентичністю та вивчають їх взаємодію. Вони показують, що визначення історії німецьких вчених „wie es eigentlich gewesen” є проблематичним, оскільки „як це насправді було” потребує постійного оновлення. Історія пов’язана з пам’яттю і те, що пам’ятається та те, що забуте, є цікавим об’єктом дослідження.

Чому варто вивчати спогади? Однією з причин є те, що спогади певної етнічної групи є ключем до розуміння цієї групи. Колективні спогади національної групи – оскільки такі спогади реєструються та зберігаються здебільшого в рамках національних держав – є ключем до саморозуміння національної групи, а для тих, хто до неї не належить, вони слугують показником того як політики та люди цієї групи реагують на події та творять їх. Вивчення способів пам’ятати також дає нам змогу чіткіше побачити те, що було забуте або приховане.

Ще одне запитання яке можна поставити, навіщо полякам або ще кому-небудь взагалі що-небудь пам’ятати? Ще до того як Френсіс Фукуяма помилково проголосив кінець історії, деякі мислителі зауважували, що людству було б набагато краще якщо б історія була повністю забута, та якщо б ми стали людьми без пам’яті [4]. Такі постулати є, звичайно, утопічними. Право пам’ятати та зберігати пам'ять про минуле є обов’язковою умовою існування цивілізованого суспільства [5]. Без права на пам'ять ми втрачаємо здатність бачити події у справжньому світлі та розуміти сучасний стан світу. Як писав Кароль Войтила у своїй останній книзі „пам'ять є тою властивістю, яка формує ідентичність людей як на особистісному так і на колективному рівні” [6]. А отже, пам'ять важлива не тільки з націоналістичних причин, а в першу чергу тому, що вона робить нас цивілізованими істотами та сприяє нам у розв’язанні проблем.

Спершу слід розглянути терміни, вжиті у даному есе – пам'ять, пам'ять спільноти, колективна пам'ять, травми та примирення.

Розпочнемо з пам’яті [7]. Пам’ять – це те що ми пам’ятаємо. Пам'ять та поминання слугують для того, щоб окремі особи та спільноти не зникли в „дірі пам’яті”[8]. Існують особисті спогади, сімейні спогади та спогади спільноти. Перші два не вимагають пояснень і з застереженням можуть вважатися складовими історичної пам’яті: фальшиві спогади та спогади, в які вкладено інтерпретацію, зазвичай пред’являються в судах [9]. Пам'ять спільноти – це пам'ять певної групи людей, які живуть в межах певного району та пам’ятають, що відбулося на їхній конкретній території, тому що вони були свідками цього, при цьому не зазнаючи зовнішнього тиску спрямованого на те, щоб змінити їх спогади. За звичних умов спогади спільноти є достовірними та юридично, історично і морально прийнятними. Однією з ран, завданих колонізованим націям їхніми окупантами є делегітимізація пам’яті спільноти: спогади людей, які поколіннями жили в межах певної території, відкидаються; натомість впроваджується колонізаторська версія подій. Це стосується польських спогадів про Другу світову війну, на противагу яким російські спогади були загальноприйнятими на Заході як легітимні. Це стосується українських спогадів за останні кілька століть: до делегітимізації пам’яті спільноти тут доклалася не тільки Росія, але й Польща [10].

Слід розрізняти поняття пам'ять спільноти та колективна пам'ять [11]. На відміну від пам’яті спільноти, колективну пам'ять не набувають шляхом безпосередньої участі в подіях, а прочитавши чи почувши про них, тобто опосередковано. Колективна пам'ять є власністю культурних груп чи націй. Вона є спільною для спільнот, які не обов’язково живуть в межах одного району, але лояльні до однієї групи. Колективна пам'ять допрацьовує, ущільнює та ідеологізує спогади спільноти. Інколи вона міфологізує події та включає їх до вже скам’янілих категорій національної міфології. Її часом ідентифікують як історичну пам’ять. Однак останній термін також вживається для позначення культурної пам’яті, яка є щасливішим і більш здоровим видом пам’яті. У чому ж різниця? Колективна пам'ять трансформується у культурну тоді, коли настає примирення стосовно всіх травм і при згадування чиєїсь історії майже не залишається озлобленості. Культурна пам'ять є цивілізованою пам’яттю і не служить сигналом до помсти чи спонуканням озлобленості. Вона групує події минулого у категорії, які стають частиною культурної ідентичності; вона збагачує людину, а не озлоблює її. Само собою зрозуміло, що така озлобленість виникає, коли культурна спільнота почувається знехтуваною чи не має належного визнання. Однак, з плином часу та зі створенням письмових текстів та інших артефактів, колективні травми, яких зазнала культурна спільнота (нація) досягають відчуття примирення і її члени відправляють їх у минуле. Травми стають радше частиною посилки культурної пам’яті нації, аніж засобом розпалювання уяви. Деякі групові травми стають частиною світової культурної пам’яті.

Проте ключовою відмінністю між колективною та культурною пам’яттю є відсутність озлобленості та бажання „поквитатися”. Історія Сполучених Штатів знає чимало прикладів такого здорового розвитку. Звісно, в Сполучених Штатах культурна пам'ять розвивалася в надзвичайно сприятливих умовах, серед яких найважливішою була відсутність зовнішнього дипломатичного, економічного та військового тиску. Удосконалюючись та дозріваючи, і колективна і культурна пам'ять починають містити концептуальні знання та розробляти свої власні канони текстів, музичних творів, живопису та скульптури, кіно та театральних вистав, а також народного мистецтва. Вони пересікаються та розходяться. І щасливою є та національна держава, в якій культурна пам'ять переважає над колективною. Отже ми можемо говорити про ієрархію пам’яті: від особистої та сімейної пам’яті до пам’яті спільноти та колективної пам’яті, а тоді, через відчуття примирення і відсилання травм до минулого, до культурної пам’яті [12].

Зважаючи на ці відмінності, слід зазначити, що поляки зіткнулися з труднощами беручись за процес трансформації пам’яті. Цьому процесу завадила колоніальна окупація Польщі після Другої світової війни, та раніше, в період так званих поділів Польщі [13]. Навряд чи такі перешкоди можуть бути належно оцінені у Сполучених Штатах, які після здобуття незалежності від Великобританії ніколи не знали іноземної окупації. Найважливішим культурним аспектом колоніальної окупації є те, що написання та опублікування історичних книжок (що є резервуарами пам’яті) та поширення історичної пам’яті сильно обмежується. Між 1939 та 1989 роками Польща не мала жодного права пам’ятати. Звичайно поляки все ж пам’ятали навіть за радянського режиму, але ці спогади були слабкими та спотвореними через відсутність вільної дискусії. Таким чином, відмова у доступі до пам’яті, що було основною рисою комунізму, була руйнівною для польської політичної культури, як і для політичної культури інших окупованих Радянським Союзом націй.

Ось приклад такого руйнування. Джей Вінтер у своїй книжці „Місця пам’яті, місця скорботи”, пише про колективні спогади про Першу світову війну в європейській культурній історії [14]. Він згадує спільноти, які оплакують загиблих, військові меморіали, військову поезію та жалобу. Але Європа Вінтера закінчується на річці Одер; вона не включає Польщі та інших не-германських країн Центральної Європи. Ось тут і проявляються численні наслідки відмови у доступі до пам’яті в Польщі після Другої світової війни, коли спогади Першої світової війни цементувалися сотнями та тисячами книжок, написаних про цю війну у країнах першого світу. Під час радянської окупації поляки не могли увійти в європейський дискурс через заборону друкуватися. Це також стосується і періоду поділів Польщі, коли слово „Польща” навмисно виключалося з дискурсу [15]. Подібні речі відбувалися і з іншими націями Центральної та Східної Європи. Оскільки відповідні книжки так і не були написані, то перенесення пам’яті спільноти, колективної чи культурної пам’яті за межі етнічної спільноти не відбулося. А інтереси колонізаторів закріпляли вкидання не-германської Центральної Європи до діри пам’яті. Таким чином, звична культурна помилка виключення Польщі з таких книжок як книжка Вінтера стала нормою і мало хто вважає її помилкою. Спільна для Польщі та Західної Європи культура поминання була стерта з культурної пам’яті Західної Європи.

Західноєвропейські нації ввійшли у Першу світову війну та вийшли з неї з їх власною ідентичністю, з забоями, але все ж без суттєвих ушкоджень: Франція залишилася Францією, Німеччина залишилася Німеччиною, а Англія залишилася Англією. Вони читали книжки одна одної. Вони визнавали одна одну та поважали пам'ять одна одної. Спогади про Першу світову війну у Західній Європі містили травми, але при цьому, також містили примирення. На противагу цьому, травми, що їх зазнали країни Центральної та Східної Європи, не були визнані поза межами відповідних культурних спільнот. Тому відчуття примирення, яким спільно мали задоволення користуватися західноєвропейські нації, пройшло повз не-германську Центральну Європу. Травми залишилися гострими та активними. Книжки, які б охарактеризували такі травми, не були написані. Культурна пам'ять західних європейців розвивалася не беручи до уваги їх сусідів, факт, який згодом поширився не тільки на культурні, але й на економічні, політичні та військові явища. Потім західні європейці звинуватили своїх східних сусідів у шовінізмі, націоналізмі та численних ксенофобіях, не усвідомлюючи і не завдаючи собі клопоту зрозуміти, що неможливо досягнути примирення без зовнішнього визнання спогадів спільноти та колективних спогадів.

Після 1945 року, коли Західна Європа насолоджувалася миром, свободою та планом Маршала, Польща та інші країни Центральної Європи підпали під радянську окупацію та колоніальну залежність. Відбувалася маніпуляція пам’яттю спільноти та її спотворення за допомогою насильницького переселення людей зі сходу на захід. Книжки, які б розглядали ці події, не мали права на появу.

Паралельно з цими подіями, під час радянської окупації у Польщі не відбувалося значне накопичення капіталу, і як наслідок відсутність економічної стабільності ще більше перешкоджала впорядкованому архівуванню спогадів. У той час як у Західній Німеччині спогади безперешкодно сортувалися, про них відкрито говорили, у Східній історія приховувалася, а відмова змиритися з цим каралася у різний спосіб аж до ув’язнення, тортур та смерті. У таких умовах зміцнилася традиція виключати не-германську Центральну Європу з книжок про Європу. Поляки зазнали усіх тих травм, про які пише Вінтер у своїй книжці, і навіть більше, однак, їх травми були виключені з поля зору тих (у країнах-законодавицях сприйняття), хто писав про Першу світову війну, міжвоєнний період, Другу світову війну та її наслідки.

Таким чином, з одного боку у Польщі не могли з’явитися книжки, які дали б можливість упорядкувати спогади та обговорювати їх в умовах миру і стабільності, а з іншого боку образ Європи, який витворювався у книжках англійською, французькою та німецькою мовами, не включав Польщу та інших не-германських країн Центральної Європи. Цю лакуну спричинила і в подальшому зміцнювала відсутність визнання колективної пам’яті у не-германській Центральній Європі. Адже, як зазначила Ненсі Фрейзер, визнання є головною цінністю у постмодерному світі [16].

Чи через це поляки втратили свою колективну пам'ять? Звісно ні. Хоча книжки з польської історії, які повинні були бути написані, не з’являлися, хоча західноєвропейські письменники ігнорували географічну територію, на пам'ять якої їх увагу не звертали схвалені книжки та офіційні святкування, поляки все ж пам’ятали різними способами поза впорядкованим архівуванням пам’яті, яке мало місце у вільних країнах. З одного боку в умовах колоніальної окупації, а з іншого боку в умовах відсутності матеріальних засобів для збереження і архівування артефактів минулого, поляки вдавалися до інших способів пам’ятати, які жителям вільних країн можуть видаватися неефективними. Через вищезгадані причини було важко досягти примирення, а отже, польська пам'ять радше колективна, аніж культурна.

Спогади починаються там, де відбулася подія, яка спричинилася до їх виникнення. Поет Тадеуш Гайци писав у поемі „Привиди” („Widma”), що Польща має незліченну кількість місць пам’яті, здебільшого привидів кривди, завданої людям, і місць переживання травм, та все ж і місць славних перемог. Місця програних битв, страти нацистами випадкових перехожих на вулицях Варшави, повішання росіянами лідерів польських повстань, оборони міст, місця тортур, місця страждань; але також і місця перемог над загарбниками під Грюнвальдом, та в 1920 році над Віслою – всі ці події залишаються польською колективною пам’яттю не стільки через те, що вони були задокументовані у „дефінітивних” книжках, а радше через поступове усвідомлення того як це було, та через фіксування послань пам’яті про такі місця.

Значна кількість польських місць пам’яті могли не бути відзначені у книжках та на офіційних церемоніях у Польщі часів радянської окупації, а тим більше у спогадах сусідів, які доклалися до їх створення, але збереглися завдяки особистим відвідинам, усним розповідям, навчанням дітей удома, приватним обговоренням дорослими, та завдяки поминанням в театрах, на кладовищах і в церквах. Свою роль відіграла також заборонена література самвидаву.

Серед передових способів пам’ятати про місця пам’яті був винахід сурогатних місць для вшановування кривд та слави нації. У цих місцях, наперекір владі, дисиденти проводили церемонії пам’яті. Найзначнішими серед таких сурогатних місць були театри з великою кількістю патріотичних акторів, відвідувані інтелігенцією.

Підчас радянської, а також російської окупації Польщі перед Першою світовою війною, режисери-постановники ставили вистави на тему колективних спогадів країни. Глядачі розглядали ці вистави як національні святкування, так як вони розглядали театри як сурогатні місця пам’яті. Вони аплодували сценам, які висміювали злого загарбника, та сценам, що вихваляли національного героя. У такий спосіб було досягнуто тимчасового у сурогатного відчуття примирення. До того моменту поки влада зацікавилася такими непокірними поминаннями, сотням і тисячам відвідувачів театру вже вдалося побачити ці вистави, перед тим як їх було закрито. У 1955 році у Варшаві було поставлено поему Адама Міцкевича „Дзяди” [1823–1832]. Вистава зображає росіян у несприятливому світлі. У той час росіяни вважалися головними винуватцями комуністичного лиха. Вистава „Дзяди” збирала повні і захоплені зали, доки не була закрита владними органами. У 1956 році підчас Угорської революції, театри Варшави і Кракова ставили „Листопадову ніч” Станіслава Виспянського, ще одну драму про антиросійський опір на початку двадцятого століття [17]. У 1958 році, коли період так-званої відлиги підходив до завершення, Варшавський драматичний театр поставив п’єсу Славомира Мрожека „Поліція”. Її закрила справжня поліція. Польський театр грав у кота і мишку з комуністичною владою. Історичні п’єси про польський опір з успіхом ставилися, потім їх забороняли, потім ставили знову (Вистава „Дзяди” Міцкевича була також заборонена у 1967 році, а невдовзі після цього шість різних театрів одночасно поставили її). Польський театральний експерт Казімеж Браун зазначав, що у 1950-х і 60-х роках „[т]еатр розробив таємну сценічну мову, яка складалася з алюзій, символів, алегорій та метафор, за допомогою яких він спілкувався з громадськістю” [18].

Подібна ситуація склалася після введення військового стану у 1980 році. Сатиричні п’єси Мрожека, яким на той час було кілька десятиліть, зривали шалені оплески та розглядалися як метафори минулої та теперішньої ситуацій. Поема Адама Міцкевича „Дзяди”, яку знову почали ставити театри Варшави і Кракова, стала нагодою для символічного вираження моральної вищості поляків над росіянами, яких вважали катами Польщі вісімнадцятого та двадцятого століть. Драма Юліуша Словацького „Срібний сон Саломеї”, чудову постановку якої здійснив Великий театр у Варшаві, стала приводом для меланхолійного перерахування минулих помилок політики щодо України. І сучасні і історичні п’єси трактувалися як робітники, які полягли підчас періодичних повстань на фабриках у 1956, 1970, 1976 та 1980 роках. Вважалося, що п’єси містять натяк на нерозкриті вбивства католицьких священників, ув’язнення кардинала Стефана Вишинського та розправу у в’язницях над кількома тисячами польських патріотів у 1940-х та на початку 1950-х років. Алюзії на царську жорстокість у 1830-х роках розглядалися як символи сучасної жорстокості з боку Москви. Ці театральні вистави поміщали сучасні події в історичну перспективу; вони збагачували колективну пам'ять у мирний спосіб, таким чином готуючи аудиторію до примирення та передачі минулих подій до культурної пам’яті. Кожне таке відтворення минулих подій у театрі, кожна репетиція колективної пам’яті наближала поляків до архівування травм, оскільки такі вистави були символічним підтвердженням катастроф, які вони зображали. Вони зміцнювали формулювання добра і зла, відповідно до того як поляки бачили свою історію, і готували аудиторію до символічної відплати, вшановуючи героїв та жертв. За відсутності вільного друку, польський театр надавав полякам можливість репетирувати примирення хоча б у такий нерішучий спосіб.

Польська карта пам’яті репетирувалася та затверджувалася також численними фільмами, знятими за творами польської літератури, які доклалися до творення міфу Польщі як нації. Тут Ахіллесова п’ята підкорених націй, їх надмірна зосередженість на позбавлених легітимності спогадах спільноти та ранах, виявилася перевагою. Впродовж останніх двох століть польські письменники одержимо описували польські політичні трагедії, створюючи романи, поеми і п’єси про них. Ці художні твори трансформувалися у фільми. Однією з таких успішних трансформацій був „Пан Тадеуш” Анджея Вайди, який побив рекорди за кількістю глядачів, які прийшли на прем’єру у Польщі. Також були зняті фільми за творами Генриха Сенкевича „Трилогія” та „Камо грядеши”. Фільм „Земля обітована” Вайди (за романом нобелівського лауреата Владислава Реймонта) зображав страждання від індустріалізації, а „Людина з заліза” – міфологізував Солідарність.

Звісно не всі люди відвідували театри. Однак і ті і другі щороку на День всіх душ, який у Польщі святкують 2 листопада, відвідували польські кладовища. Будучи місцями здійснення релігійних обрядів, кладовища були поза межами впливу комуністичних органів влади, а тому використовувалися як місця для зібрань тих людей, які бажали вшанувати подію. День всіх душ є унікальним польським святом, яке поєднує в собі вшанування власних родичів та національних героїв. В цей день вся країна прямує на кладовища, щоб засвітити свічки на могилах і пам’ятниках не тільки родичів, але й всіх вартих пам’яті людей – тих, хто помер підчас різних польських повстань, демонстрацій проти тиранії, а також солдатів, що впали на полі бою.

На кладовищі Повонзкі, що у Варшаві, (рівноцінне Арлінгтонському національному цвинтарю у Вірджинії) у День всіх душ значна увага приділяється могилам та пам’ятникам, зведеним на честь повстань 1831, 1863, і 1944 років. Ці пам’ятники вкриті палаючими свічками і квітами, а спонтанні групи людей, які складають біля них свої молитви, не є дивиною. Це варто побачити, як люди, які не мають жодних особистих зв’язків з, наприклад, Ромуальдом Траугутом, збираються біля його монументу та покладають квіти на постамент. Ані державні, ані місцеві органи влади не могли контролювати ці зібрання; їх не схвалювали, але й не забороняли при комунізмі, вони існували навіть у сталінські часи. Ще одне місце на кладовищі Повонзкі, яке 2 листопада вкривають запалені свічки та квіти, – це місце поховання героїв польського руху опору у Другій світовій війні, молодих хлопців віком від 16 до 24 років, яких досі пам’ятають за їхніми військовими псевдо: Зоська, Руди, Алек. Це люди, яких оспівував Збіґнєв Герберт у своїй поезії, а Алекссандр Камінскі описував їх у своїй художній розповіді про окуповану нацистами Варшаву Kamienie na szaniec [1943]. Могилам цих молодих ідеалістів уже шістдесят років, однак спогади все ще живі. Такі сцени можна побачити не лише у Варшаві, але й в інших польських містах і містечках. Подібно до театрів, ці листопадові поминання допомагають людям примиритися з воєнними травмами. Повторення цих церемоній з року в рік виймало жало з початкової озлобленості та окутувало пеленою гідності жалюгідну поразку Польщі від радянських військ і нацистів.

Католицькі церкви також слугували місцями пам’яті. Навряд чи у Варшаві є хоча б одна церква, всередині чи ззовні якої не було б якогось військового меморіалу. На стінах Кафедрального собору Івана Хрестителя (відбудованого після того як у вересні 1939 року він був зруйнований в результаті повітряної атаки німців) розміщені залишки старого собору. Вони зацементовані у стіни і справляють величезне враження. Відвідувачеві собору відразу нагадують, що на цьому ж місці колись стояла інша будівля, інший собор, який зазнав бомбардувань та ударів артилерійських снарядів, і що велика кількість людей загинула на цьому місці. Таким чином, собор є музеєм, місцем здійснення релігійних обрядів та місцем скорботи. Це відкриває можливість для поминання, жалоби і духовного зв’язку. Ще одна церква у Старому Місті Варшави, церква Сестер Святої Євхаристії (Sakramentki), також була зрівняна з землею німецькими бомбами, поховавши під своїми руїнами усіх монахинь, що в цей час на колінах прославляли Євхаристію. Це легенди, а знаменна смерть монахинь вшанована численними пам’ятними дошками, розміщеними на відбудованому храмі.

Зведення пам’ятників є головним способом поляків пам’ятати. Зокрема пам’ятники на честь героїв Другої світової війни є частиною польського ландшафту. Комуністи дозволяли зведення таких пам’ятників, тому що ті вшановували боротьбу з нацистами; тема радянських злочинів у Польщі була табуйованою аж до відновлення профспілки Солідарність у 1989 році. Після повалення комунізму почалося поминання також злочинів радянської влади. Більшість цих пам’ятників вшановують людей на місцях їх смерті, однак, деякі з них зведені у сурогатних місцях. Серед цих останніх найвизначнішим є ряд пам’ятників, присвячених жертвам у Катині. До цього доклалися не лише поляки у Польщі, але й польська діаспора. Монументи, що вшановують пам'ять жертв у Катині, зведені у таких несхожих містах як Торонто у Канаді, та Йоганнесбург у Південній Африці. Ніщо так не мобілізує польську діаспору як оголошення про будівництво пам’ятника жертвам у Катині: для цієї мети збір коштів відбувається швидко. Це вказує на те, що Катиньська травма глибоко вкорінена в колективній пам’яті. Серед усіх вбивств поляків радянською владою про це пам’ятають найкраще [19]. До недавнього часу було важко архівувати цю травму, оскільки російський уряд не бажав визнавати вину, не кажучи вже про символічну компенсацію. Врешті решт росіяни визнали свою причетність до вбивств, однак символічні вибачення не прозвучали. Президент Путін підчас свого візиту до Польщі у січні 2002 року відразу відкинув питання про вибачення. Незадовго до цього візиту Геннадій Зюганов заявив, що взагалі не слід робити жодних вибачень за Катинь, оскільки Радянський союз втратив півмільйона людей підчас „визволення” Польщі. Звісно, багато поляків вважають таке визволення п’ятдесятьма роками колоніальної залежності. Коли колективна пам'ять сусідніх країн так різко відрізняється, то неможливо досягти примирення.

Більш недавні травми також викликали зведення великої кількості пам’ятників. У 1970 році у Гданську пройшла демонстрація робітників, підчас якої поліція вбила багато її учасників. У відповідь на це, у грудні 1980 року, невдовзі після легалізації Солідарності, було зведено пам’ятник загиблим робітникам. Просто перед входом на суднобудівний завод робітники спорудили три хрести на високих стальних балках. Напис внизу говорить: „Господь дасть силу народові Своєму; Господь благословить людей Своїх миром” (Псалом 29). Сто п’ятдесят тисяч людей прийшли на відкриття цього пам’ятника у грудні 1980 року [20]. Двісті тисяч людей прийшли на відкриття подібного пам’ятника у Познані, зведеного на честь робітників, загиблих підчас мирної демонстрації у 1956 році. Також був збудований пам’ятник при вході на вугільну шахту Вуєк, де поліція вбила багато шахтарів підчас боротьби за легалізацію Солідарності у 1981 році. Всі ці трагедії не досягли примирення через різноманітні юридичні причини, винні у вбивствах не були притягнуті до відповідальності.

Як зазначалося вище, відзначання численних річниць було неможливе у Польщі доки країна не була суверенною. Але поляки і тут розробили сурогатні способи вшанування. Після повстання 1863 року, у Польщі ввійшло у моду носити прикраси з чорної емалі. Символізм цих прикрас цілком зрозумілий: вони зображали хрести, тернові вінки, кайдани і ланцюги, польського орла, литовського витязя. Царська влада забороняла публічне зображення польських і литовських символів, але вона не могла заборонити людям робити їх копії на прикрасах [21]. Подібний спосіб непокори владним органам відродився після заборони Солідарності у 1981 році, коли люди почали носити значки Солідарності, незважаючи на те, що ці значки були заборонені. Іншим замінником стало виконання релігійних гімнів у церквах, які мали дві кінцівки: у одній приносилась подяка Богові за вільну Польщу (це була обов’язкова версія при комунізмі), а в іншій приносились молитви до Господа про відновлення свободи (антиурядова версія). Виконання цієї антиурядової версії стало улюбленим актом непокори вірних по неділях. Виконання забороненої версії гімну було не таким вже й безпечним, оскільки за церквами були закріплені шпигуни, які слідкували за рухами ротів людей, щоб визначити слова, які вони співають. Винуватців потім допитувала таємна поліція, або ж вони могли бути побитими заангажованими поліцією нападниками.

Після 1989 року всі річниці почали відзначатися. Битва під Варшавою 1920 року стала одним з улюблених святкувань, так само як і напад радянського Союзу на Польщу 17 вересня 1939 року (нещодавно легітимізована пам'ять), та, звісно, день Конституції 3 травня 1791 року. Останнє святкування не схвалювалося при комунізмі з міркувань російського націоналізму: стурбована польськими реформами 1791 року, Катерина II здійснила напад на Польщу, а невдовзі після цього другий поділ Польщі.

Святкування цих поразок абсорбувалися пам’яттю нації радше як механізм зміцнення, аніж послаблення, якщо говорити про ідентичність. Серед романів польської письменниці Елізи Ожешко є роман за назвою „Gloria Victis” („Слава переможеним”). Польська колективна пам'ять засвоїла цей вираз. Юзефу Пілсудському приписують подібну сентенцію: „Бути переможеним, але не здатися – це перемога” (Być pobitym, ale się nie poddać – to zwycięstwo). В такому контексті поразки не вважаються ганебними, а розглядаються як загибель чесної людини від несправедливого ворога. Звичайно, таке трактування є поширеним серед етнічних груп, що зазнали численних поразок: зазвичай жертви вважають себе чесними, а своїх гнобителів нечесними. Однак, іноземні конструктори цих поразок відмовляються їх пам’ятати і включати їх до своєї історичної пам’яті.

Ще одним знаряддям пам’яті були музеї. У Польщі вони відіграють меншу роль, ніж у Західній Європі, де музей є сховищем численних витворів мистецтва, накопичених країною. В умовах колоніалізму, таке накопичення в Польщі не відбувалося. Тому найважливішим музеєм Польщі є музей Аушвіц в Освенцімі. Як і більшість інших місць пам’яті, Аушвіц також є вшануванням поразки, зокрема, Голокосту. Практично всі польські діти відвідують цей музей підчас навчання у школі, і спогади про печі, кімнати, заповнені окулярами, волоссям та туфлями, назавжди закарбовуються в їх пам’яті. Однак, в часи комунізму, Голокост євреїв був осквернений брехнею. По-перше, комуністи дезорієнтували громадськість стосовно кількості вбитих в Аушвіці, стверджуючи, що їх було чотири мільйони. Останні дослідження скоротили цю цифру до одного мільйона. По-друге, комуністи не розголошували полякам інформацію про те, що в Аушвіці-Біркенау були замордовані в основному євреї. Польським дітям, які відвідували музей, і я була серед них, говорили, що нацисти вбили стільки-то і стільки-то людей, з підтекстом, що це були здебільшого поляки. Намагаючись стерти національні відмінності, комуністи навпаки їх примножували. Применшення трагедії євреїв викликало гнів євреїв за кордоном, які пережили цю трагедію, що в свою чергу викликало зустрічну реакцію польських християн. Та з виводом російських військ десять років тому, спогади про Голокост у Польщі змінилися, і травма Аушвіцу починає рухатися у напрямку досягнення примирення.

Всі ці вшанування і святкування стосуються радше колективної пам’яті, аніж пам’яті спільноти. Як було сказано вище, у Польщі пам'ять спільноти була позбавлена легітимності ворожими іноземними інтервенціями. Той, хто став на бік радянської влади, щоб вижити, має одну пам'ять, той, хто боровся проти неї – іншу. В таких умовах творення єдиної пам’яті спільноти стало недосяжною розкішшю. Скорочення або делегітимізація пам’яті спільноти є однією з головних травм останніх шістдесяти років. Це травма, яку поза межами Польщі важко пояснити. Це мало фатальні наслідки для власного іміджу багатьох спільнот, як і для міжнародного іміджу Польщі загалом. А це в свою чергу ще більше сповільнило досягнення примирення, і змусило польську еліту, добиваючись легітимності, спиратися на колективну пам'ять, а не на пам'ять спільноти.

Описані вище церемонії пам’яті повторно не розпалюють конфлікти; навпаки, вони загоюють рани. Їх не можна порівнювати з закликами німців до помсти перед приходом до влади Гітлера, чи з поведінкою людини з підпілля Достоєвського, яка лише відтворює старі кривди і неспроможна досягнути примирення. Насправді деякі травми вже досягли точки примирення у Польщі. Серед них і велика частина польсько-німецьких відносин. Німці визнали свою вину перед євреями. У Польщі досягнуто консенсусу щодо того, що сталося з польськими християнами підчас нацистської окупації. Травма Варшавського повстання у серпні-вересні 1944 року досягла точки примирення після будівництва меморіального музею [22]. Ця проблема була символічно закрита разом із зведенням у Варшаві кількох монументів на честь Варшавських Повстанців, у тому числі монумента, присвяченого „Хлопчику Повстанцю” на вулиці Подвалє, що зображає дитину, голова якої ледве виглядає з-під великої каски, маленькі ніжки закороткі для солдатських чобіт. Ці пам’ятники є належними символами примирення міста і нації з такою головною травмою. Ще одним елементом, який сприяв архівування цієї трагедії, була відбудова Старого Міста Варшави і символічні репарації, виплачені польським остарбайтерам німецькими компаніями, що отримали прибуток від їхньої праці підчас війни.

Щодо значно довшого періоду радянської окупації, то тут ситуація зовсім інша. Тут все ще залишається багато озлобленості. Існує відчуття втрати і невиправданого зникнення пам’яті про російську сторону. У Польщі розповсюдженою є думка, що коли у 1989 році комуністи відійшли від влади, то однією з неписаних умов взамін на їх відмову від влади була згода не притягати до відповідальності осіб, які впродовж півстоліття незаконно розпоряджалися владою у Польщі. За винятком кількох гучних справ, колишні комуністичні чиновники зберегли свої посади і навіть можуть балотуватися. Відсутність вибачень з боку цих осіб, не кажучи вже про відповідне покарання, породжує озлобленість і цинізм у польському суспільстві, та перешкоджає досягненню примирення.

Небажання росіян визнати своє колоніальне минуле також створює перешкоди для всіх людей Центральної і Східної Європи, які підпали під владу радянської Росії. Російський уряд відмовився вибачитися за злочини радянської влади, попри те, що Росія оголосила себе правонаступницею Радянського Союзу. Очевидно, що росіяни проти перегляду їх історії у період від Петра Першого до падіння комунізму. Вони не бажають ще раз звернутися до питання привілейованого становища радянської Росії в часи комунізму. Недосліджені версії російської історії продовжують вивчати у школах Росії, звідки вони перейшли до американських підручників з історії Росії. Згадаймо хоча б Георгія Вернадського та Миколу Рязановського. У своїй книжці „Трубадури імперії” я проаналізувала російські підручники, написані в 1990-х роках, і зауважила, що посткомуністичні книжки продовжують подавати все той же незмінний набір інтерпретацій російської колоніальної експансії [23]. Очевидно росіяни мають кращі можливості привернути світову увагу і отримати визнання, аніж поляки, чехи, словаки чи румуни. Їх небажання подивитись на власну історії з постколоніальної точки зору, унеможливлює досягнення поляками чи іншими народами відчуття примирення, та крім всього іншого, виправлення версії історії Центральної і Східної Європи, які досі використовуються в американських навчальних закладах.

Для забезпечення систематичного доступу до пам’яті, у 1998 році у Польщу було створено Інститут національної пам’яті (Instytut Pamięci Narodowej). Його метою є допомогти полякам змиритися з катаклізмами минулого та запам’ятати моменти найбільших колективних страждань. Інститут нагадує подібну організацію в Росії за назвою Меморіал, за винятком того, що Польща фінансує свій Інститут, а Меморіал фінансується в основному Фондом Сороса. Інститут національної пам’яті також займається розслідуванням злочинів нацистів та радянської влади. Інститут контролює архіви комуністичних міністерств: міністерства внутрішніх справ, оборони і освіти. Він також збирає документи, що стосуються злочинів нацистів і радянської влади проти поляків. Займається публікацією книжок, організовує конференції і виставки.

Дискурс національної пам’яті, який намагається створити Інститут, не ґрунтується на пошуку винних. З поперемінним успіхом Інститут намагається залишатися аполітичним та об’єктивним. Один з його директорів, професор Роман Кєресь в інтерв’ю газеті “Жечпосполіта” (Rzeczpospolita) заявив, що його завданням є збирати інформацію, а не судити. Крім того, Інститут здійснив дружні жести щодо національних меншин Польщі, зокрема євреїв та українців, провівши розслідування контроверсійних питань, що пов’язані зі стосунками національних меншин. Інститут також намагається надавати польським громадянам, зазвичай нащадкам жертв, доступ до документів, які містять інформацію про переслідування їх батьків чи дідів. Те, що такі базові завдання все не виконані в Польщі через шістдесят років після завершення Другої світової війни, свідчить про глибину травм, завданих півстолітньою радянською окупацією. Інститут підтримує стосунки з Меморіалом у Росії та подібними закладами в Центральній і Східній Європі. Змальовуючи історії Польщі у такий спосіб, щоб не виключати Інших та приймаючи розповіді Інших, Інститут сприяє відновленню легітимності польської історії. Це врешті решт виллється у створення текстів, які трансформують зв'язок минулого і теперішнього з такого, що спричиняє біль, викликає злість і безпомічну фрустрацію, в такий, де минуле є джерелом ідентичності, а не болю. Іншими словами Інститут прагне пришвидшити трансформацію колективної пам’яті у культурну. Звичайно на Інститут чиниться різноманітний тиск, що разом з обмеженим фінансуванням призводить до того, що дослідження не завжди є задовільними.

Всі ці спроби отримати доступ до польської пам’яті та здійснити її архівування мало вплинули на сприйняття польського минулого поза її межами. Той факт, що польські спогади часто сильно відрізняються від спогадів західних європейців (а отже і світу), є серйозною проблемою, яка перешкоджає примиренню з воєнними ранами у Польщі. Як тільки послабився колоніальний вплив Радянського Союзу на Польщу, з’явилися тисячі історичних книжок, в яких згадувалися національні травми та виправлялися помилки. Але такий сплеск не може компенсувати століття забуття. Потрібен час, щоб ці книжки проникли у західні інтелектуальні кола. Як вже зазначалося вище, однією з причин несинхронності польського та європейського сприйняття європейської історії є те, що Польщу змусили замовкнути на міжнародній арені на п’ятдесят років (а також впродовж всього дев’ятнадцятого століття) [24].

Нещодавно ізраїльський дослідник Рон Робін назвав ізраїльтян „напруженою” нацією (на противагу „невимушеній”) [25]. Польща також є напруженою нацією. Польська колективна пам'ять все ще переповнена спогадами про події, які вимагають визнання. Час від часу Польща стикається з періодичними нагадуваннями про те, що польські травми не були визнані нормативними викладами європейської історії, у таких книжках як книжка Джея Вінтера „Місця пам’яті”, при поминанні подій Другої світової війни, не визнаний значний внесок поляків у перемозі над турками у 1683 – це лише окремі приклади. Перефразовуючи Аласдера Макінтайра, можна сказати, що дослідники, які працюють на території Польщі, повинні зрозуміти важливість постійного намагання винаходити нові способи для того, аби польська пам'ять була включена до світової історії [26]. Підсумовуючи слід зазначити, що велика кількість несприятливих подій польського минулого перетворила польську культуру у резервуар поминань та жалоби. Деякі з цих подій все ще є відкритими ранами через різне сприйняття історії східними і західними сусідами Польщі, та через неможливість поляків влитися у світовий дискурс. Все ж, зона невирішених конфліктів зменшується завдяки свободі слова у Польщі. Такі установи як Інститут культурної пам’яті, намагаються перетворити травми у культурну пам'ять. На початку двадцять першого століття поляки отримали можливість створювати тексти, твори мистецтва та наукові твори, які сприяють примиренню зі всіма травмами в межах самої нації, а згодом і в зовнішньому світі. Ще не відомо чи освічені поляки зрозуміють це завдання. Після того як спогади будуть висловлені, класифіковані, поділені на категорії, роз’яснені та будуть вшановуватися, травми минулого врешті стануть минулим. Залишається лише сподіватися, що цей процес швидко відбуватиметься у Польщі і досягне точки, коли польська культура перетвориться з культури травм у культуру визнаної пам’яті.

ПРИМІТКИ

1. Це питання красномовно викладене у книжці Едварда Саїда „Орієнталізм” [1978] (Українське видання – Київ: Основи, 2001 – Пер.). Про важливість визнання у міжнародних відносинах див. Nancy Fraser, „Rethinking Recognition” New Left Review, 3 (May-June 2000), 107-120.
2. Paul Ricoeur, Memory, History, Forgetting, translated by David Pellauer and Kathleen Blamey (Chicago, IL: University of Chicago Press, 2004), 80-92. Ця монументальна праця є одночасно історією та класифікацією пам’яті; вона перекриває мету даного есе, завданням якого є окреслити польські способи пам’ятати як стратегію виживання спільноти.
3. Після конференції у Бівільяно було видано том за редакцією Бо Страт: Bo Strath, Myth and Memory in the Construction of Community: Historical Patterns in Europe and Beyond (Bruxelles-New York: Peter Lang, 2000), до якого також увійшли статті Гайдена Вайта та Рона Робіна. Прінстонський семінар на тему пам’яті (організований Алейдою Ассман) проходив 4 травня 2001 року. Les Lieux de Memoire: La Republique, vol. 1, edited by Pierre Nora (Paris: Gallimard, 1984), є основою для багатьох праць на тему колективної пам’яті: тут аналізується розгалуження французької пам’яті на республіканську і націоналістичну. Як і праця Рікьора, вона прямо не стосується моїх цілей, оскільки розглядає національні держави, які були загально визнаними і не зазнали ворожих втручань.
4. Francis Fukuyama, The End of History and the Last Man (NY: Free Press, 1992).
5. Jan Assmann and Tonio Hölscher, editors. Kultur und Gedächtnis (Frankfurt/M: 1988).
6. Pope John Paul II, Memory and Identity (New York: Rizzoli International Publications, 2005), 144.
7. У своїх визначеннях видів різних пам’яті я завдячую семінарам Алейди Ассман, проведеним в Центрі культурних досліджень Університету Райса восени 2000 року. Див. також вступ Алейди Ассман до її Erinnerungsraume: Formen und Wandlungen des Gedächtnisses (Munchen: C. H. Beck, 1999).
8. Цей термін був уперше застосований Джорджем Орвеллом у його творі „1984”.
9. Відомим прикладом є фальшиві дитячі спогади. Kathy Pezdek et al., „Planting false childhood memories: The role of event plausibility” Psychological Science, 8 (1997), 437-441.
10. Цей процес відбувався на окупованих Радянським Союзом польських землях після Другої світової війни, коли історія Західної України та Західної Білорусі (які до того були під владою Польщі) переписувалася окупантами та їх посібниками, після чого стала нормативною історією. Ola Hnatiuk, Požegnanie z imperium. Ukraińskie dyskusje o tožsamości (Lublin: Maria Curie-Skłodowska University Press, 2003).
11. Aleida Assmann and Ute Frevert, Geschichtsvergessenheit – Geschichtsversessenheit vom Umgang mit deutschen Vergangenheiten nach 1945 (Stuttgart: Deutsche Verlags-Anstalt, 1999).
12. Концепція культурної пам’яті розвинута у праці Яна Ассмана Jan Assmann, Das kulturelle Gedächtnis: Schrift, Erinnerung und politische Identität in frühen Hochkulturen (Munchen: 1992).
13. Різниця між колоніальним захопленням та іншими загарбаннями земель полягає у наявності на завойованих територіях усвідомлення окремої від окупантів історії, а також групової свідомості, яка злилася чи перебуває на порозі злиття у окрему державність. Так, імперія Карла Великого не була колоніальною, тоді як Австрійська та Російська імперії вісімнадцятого століття були колоніальними. Ewa M. Thompson, „Nationalism, Imperialism, Identity” Modern Age, vol. 40, no. 3 (Summer 1998), 250-61.
14. Jay Winter, Sites of Memory, Sites of Mourning (Cambridge, UK: Cambridge Univ. Press, 1995). Подібно як і в працях Алейди та Яна Ассман, польський досвід зовсім виключений.
15. Олександр I домігся, щоб Наполеон не відновлював Польщу. Відповідно, за Тільзітським миром (1807) між Олександром та Наполеоном, на окупованих Пруссією польських землях було створено Герцогство Варшавське, а окуповані Росією польські землі були навічно передані Росії. У статті IX миру зазначено наступне : [Білосток, нещодавно відвойований від Пруссії] „навіки приєднується до Російської імперії для того, щоб встановити природні кордони між Росією та Герцогством Варшавським”.
16. Nancy Fraser, там само.
17. Kazimierz Braun, A Concise History of the Polish Theater (Edwin Mellen Press, 2003).
18. Ibid., P. 277.
19. Allen Paul, Katyn: The Untold Story of Stalin's Polish Massacre (NY: MacMillan, 1991).
20. Timothy Garton Ash, The Polish Revolution: Solidarność (New York: Scribners, 1983), 102.
21. Encyklopedia Polski, edited by Roman Marcinek (Cracow: Kluszczyński Publishers, 1996), 61; H. Sutherland Edwards, The Polish Captivity: An Account of the Present Position of the Poles in the Kingdom of Poland, and in the Polish Provinces of Austria, Prussia, and Russia, vol. 1 (London: Wm. H. Allen and Co., 1863), 11.
22. Jan Cienski, „Modern Poland Carves New Identity”, Financial Times (London), 20 April 2004.
23. Imperial Knowledge: Russian Literature and Colonialism (Westport, CT: Greenwood Press, 2000).
24. Однак у цій сфері також відбуваються поступові зміни. Хочеться згадати нещодавній проект, присвячений вшануванню світових травм у творах мистецтва, реалізований у Сполучених Штатах. Проект ініційований Кліффордрм Чаніном та носить назву „Фонд спадщини” (Legacy Foundation). „Фонд спадщини” має свою сторінку в Інтернеті, www.legacy.org. Фонд поставив собі завдання збирати твори мистецтва, присвячені вшануванню подій, підчас яких велика кількість людей загинула не в результаті нещасного випадку, а за задумом інших. Проект „Спадщина” є місцем зустрічі для людей, які цікавляться тривалою спадщиною численних жорстоких травм двадцятого століття. Він займається дослідженням проблеми спогадів у різних культурах та прагне до розуміння сучасної цінності історичних трагедій. На своїй сторінці в Інтернеті Фонд розмістив багато картин та інших творів мистецтва, які символізують світові травми. Він відшукує митців, які зображають наслідки катаклізмів та споруджують огороду для спогадів. На сайті зображені травми Голокосту євреїв, вбивства, якими супроводжувався розподіл Індії та Пакистану, масові кровопролиття в Південно-Cхідній Азії та в Африці. Один з експонатів складається з двох абстрактних картин, присвячених винищенню чеського села Лідіце після вбивства Ріхарда Гайдріха підчас Другої світової війни. Серед експонатів, які зображають польські травми є вірші Збігнєва Герберта та автобіографія Влодзімєжа Колачкєвіча, в’язня комуністичного режиму.
25. Ron Robin, „Two Cheers for the New Historians: A Critique of Israel's Post-Nationalists” in Myth and Memory in the Construction of Community: Historical Patterns in Europe and Beyond, 315-320.
26. Alasair MacIntyre, Three Rival Versions of Moral Enquiry (Notre Dame, IN: Notre Dame Univ. Press, 1990), 236.

Переклад Марії Іванчак



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4