Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Своєрідність ранніх шевченкознавчих студій Дмитра Донцова

В.Колкутіна
(м.Одеса)

На кожному етапі розвитку української культури чи духовності найголовніші проблеми так чи інакше зосереджені на особі та творчості Кобзаря, на інтерпретації його могутньої творчої спадщини. Звернення до Т.Шевченка завжди актуальні для українського суспільства, виступає засобом національної самоідентифікації, адже великий Кобзар є однією з найважливіших складових української культурної традиції.

Д.Донцов був серед тих, хто найчутливіше поставився до національного аспекту світогляду і творчості поета, бо вивчав його спадщину, виходячи не тільки з власних міркувань та припущень, а й з власних захоплень, вподобань, ідейних орієнтирів. І до якого б літературознавства ми не відносили б ідеї критика – „політичного” (5) чи „поетичного” (3) – слід врахувати ґенезу літературно-естетичної системи мислителя, що ввібрала в себе чітко обумовлений комплекс ідей, серед яких на ранньому етапі чільне місце відводиться ідеї італійського фашизму, якою захоплювався, схоже, в перші десятиліття ХХ століття не один Д.Донцов. У той час він прихильно поставився до революційних ідей молодого італійського соціаліста Бенедито Муссоліні, який, як відомо, обожнював Ніцше. Ім’я саме цього німецького філософа проходить крізь всі ранні статті критика. Та й у шевченкознавчих розвідках вісниківського періоду, очоливши ЛНВ, Д.Донцов повсякчас апелює до думок Ніцше: „під впливом європейської „філософії життя”, в першу чергу філософського вчення Ф.Ніцше, він переходить на світоглядні позиції волюнтаристського ідеалізму в дусі ніцшеанського активізму „волі до влади”” (8, с.34).

З філософії Ф.Ніцше, що звеличував сильну особистість, починався новий обрій ідеології Д.Донцова. Саме впливом цього філософа пояснюється у ранніх літературно-критичних працях критика поява нового типу героя – „одиниці”, індивідуаліста, сильної особистості, „надлюдини”. Цей ніцшеанський індивідуалізм, переосмислений під впливом гасел італійської ідеології, передбачав протиставлення особистого суспільному, де „одиниці” - активні, непересічні особистості, для яких найголовнішою стає дія, підпорядкована високій меті, високій ідеї. Риси непересічності, винятковості віднаходить Д.Донцов в ідеології та творчості Шевченка.

Погоджуючись із тим, що „естетика Шевченка” - це „сутність герменевтики Дмитра Донцова”(4), у цій статті ми не претендуємо на всебічне дослідження ранніх шевченкознавчих студій критика, лише тезово сформулюємо своєрідність його позиції (на матеріалі розвідок „Козак із міліонна свинопасів”, „Пам’яті великого вигнанця”, „Спростачений Прометей”, „Компактна більшість і Шевченко”, „В мартівську річницю”).

1. У цих статтях науковець тяжіє як до осмислення рис світогляду Т.Шевченка, так і вивчає творчість Кобзаря. Усього він опрацював сорок три поетичні твори великого українського поета переважно останнього періоду та періоду „трьох літ”. Майже в кожній шевченкознавчій студії вчений цитує, але не називає послання Кобзаря „І мертвим, і живим, і ненарожденним…”. Відомо, що ця поема – один із програмових історіософських творів Т.Шевченка. Частим зверненням до нього критик нагадує про історіософські проблеми в їх діахронічній і синхронічній проекції, акцентує увагу на національній ідентичності та самототожності поетових земляків, котрі здатні лише слухати поради „мудрого німця” або справного росіянина.

Водночас, Д.Донцову були близькими твори Т.Шевченка періоду „трьох літ” та останнього періоду життя не тільки через їх суспільно-політичну тематику. На нашу думку, від спостережливого погляду критика не заховалось візуальне сприйняття митцем світу. Відомо, що саме зорові враження від подорожей Україною в 1843, 1845 роках кардинально змінили свідомість поета і спричинили появу спочатку ряду малярських творів (а потім вже поетичних), у яких він змоделював сучасну йому дійсність. Можна припустити, що Д.Донцов (попри те, що повсякчасно на цьому не наголошує) враховує малярське уявлення Кобзаря, тим самим ставить питання про мистецький синкретизм як провідний принцип творчості Шевченка. Саме з ним ми пов’язуємо акцентування критика на органічній взаємодії таких концептів шевченкової творчості як море, садок, сонце або хата: „Йому хочеться бачити, „як сонечко сяє”, як „грає море”, як співає птах, як гомонить байрак („Гайдамаки”)” (2, с. 374)(підкресл. наше – В.К.).

Наприклад, одним із яскравих концептуальних образів є концепт моря, який у статті „Козак із міліонна свинопасів” науковець уважно спостеріг та майстерно розкрив. У сучасному шевченкознавстві цей образ, на нашу думку, досконало не вивчений. Характерно, що критик не виокремлює конкретні твори Т. Шевченка, де б домінувала морська тематика, ймовірно тому, що хоче підкреслити цей концепт як один із важливих, наскрізних, завжди присутній в його творчості: „Море, „миле море” - стихія вікінгів, символ небезпечного простору, колиска великий націй старого й нового світа, шлях великий проходи світів і основників імперій – в цілій творчості Шевченка чуєте його подмух. ..Коли читаємо в Шевченка про Стамбул, Скутарі, візантію, про виправи наших недошлих Вілямів-Завойовників – бачимо сей офезний дух. Море як елемент шевченкової творчості – більше аніж детальні коментарі – відслонює його не „ратайську”, а „войовницьку” душу” (2, с. 378-379). За Д.Донцовим, концепт моря є водночас елементом архітипного просторового пейзажу-топосу (навіть дещо ідентичний долині або степу), що виражає лице епохи і народу та унаочнює ідею свободи й необмеженості духу.

Ми припускаємо, що дослідник мав на увазі усю спадщину Кобзаря, тому й не деталізує та не цитує конкретних творів, де б зустрічався образ моря. Переконуємось: якщо звернутися до ранніх творів Т. Шевченка, то спостерігаємо, що в „Івані Підкові” цей образ наскрізний впродовж поеми - на початку, коли очолювані „батьком-отаманом” (7, с.56) запорожці збираються до Царграда ( „На байдарках! Море грає – Ходім погуляти!...” ( 7, с. 55)(підкрлесл. нами – В.К.), та наприкінці, коли „Знову закипіло Синє море”, а Іван Підкова „вздовж байдака” „..на хвилю Мовчки поглядає”(7, с.56). В поемі „Тарасова ніч” образ моря – складова єдиного цілісного континууму, бо невід’ємний від образів гір, поля, долі, віри, могил (7, с.37); у поезії „До Основ’яненка” море виступає у двох значеннях: це метафоричний образ (бо „кров л’яха, татарина” „морем червоніла” (7, с. 52)) та персоніфікований (7,с.53). Цей образ зустрічається в „Тополі” (7, с.46), „Думці” (7, с.11), „Тяжко, важко в світі жити” (7, с.13), „Н. Маркевичу” (7, с.56), „Тече вода в синє море” (7,с.11), - фактично, в усіх ранніх творах Кобзаря. В творах Т.Шевченка більш пізнього періоду (циклу „В казематі” та у поезіях 1860 років) образ моря також яскраво виявлений (наприклад, у віршах „Не спалося, а ніч – як море”, „Сон”(„Гори мої високії”), у поемі „Марина” тощо).

З одного боку, в оцінці Д.Донцова, за своїм філософським і художнім навантаженням концепт моря не несе фольклорної ґенези (як і образ хати, сонця або садку), більше уособлює вільний дух та „небезпечну” (2, с.378) стихію, а з іншого - він романтизований та символічний, бо виступає в багатьох значеннях, у тому числі вказує на поетів непокірний, незламний, „вибуховий” (2, с.380)світогляд. Як бачимо, зверненням до полісемантичної ознаки концептуального образу моря у творчості Т.Шевченка Д.Донцов порушив одну з малодосліджених на сьогодні цікавих літературознавчих проблем.

2. Концептосфера шевченкової творчості з позиції Д.Донцова – змістоутворююча складова, що виражає художньо-ідеологічну константу поета. Тому закономірно, що опрацьовані критиком домінуючі ідейно-художні образи Т.Шевченка можна систематизувати у такий спосіб: світоглядно-філософські і творчі. До світоглядно-філософських відносимо досліджений науковцем концепт віри, волі, покаяння, іронії, слави, лиха, мрії. Поет пророчого слова, що змінює світ, духовно єднає націю і тим самим репрезентує власне бачення образу світу – такий програмовий смисл світоглядно-філософських образів. Критик не вдається до періодизації поетової творчості, внаслідок чого не розрізняє романтичних чи фольклорних образів, не вивчає їхньої ґенези. Тут основним принципом критичного аналізу є не текстуальне дослідження, а дослідження авторського світогляду, виокремлення яскравих, особистісних рис, які сприяють формуванню громадської позиції митця і перетинаються із його творчістю.

Другий провідний ідейно-художній концепт – творчий. Важливим складником створення поетового багатоаспектного образу України виступають образи сонця, долі, хати і моря, які Д.Донцов не тільки називає, але коротко, влучно, але різнобічно вивчає. Як правило, вони мають у собі конотативний символічний характер і є домінуючими у творчості поета.

3. У сучасній літературознавчій науці існує проблема дефініції понять „образ”, „літературний герой”, „персонаж”. Немає єдиної усталеної думки стосовно виділення та найменування осіб, що діють у художньому творі. Досліджуючи історичних постатей, котрі функціонують у поемах Т.Шевченка „Гайдамаки”, „Іван Підкова”, „Тарасова ніч”, Д.Донцов називає їх лицарями, типами, яких можна було знайти „і на Україні, і в старім Римі і на Кавказі”(2,с.370). Інший відокремлений критиком тип – це узагальнена ознака пасивного загалу, „компактна більшість”, „мільйони свинопасів”, проти яких бореться „..тільки людина з душею лицаря, воїна, а не раба..”(4, с.52). На нашу думку, ґенеза цих типів різниться.

Очевидно, для науковця важливо було передати ознаку, характер лицарів та „компактної більшості”. Змальовуючи легендарних історичних осіб, Д.Донцов сприймав їх ідеальними героями, такими, якими їх бачив Т.Шевченко. Але у ранніх романтичних поемах Кобзаря образи Івана Підкови, Тараса Трясила або гайдамаків не лише історичні, ідеалізовані, а й романтизовані, про що критик не зазначає жодного разу. Іноді він сам домислює (внаслідок візійної уяви) характер історичних, реально існуючих людей, у результаті чого ряд історичних образів критиком розуміються масштабно, панорамно (їх можна знайти „і в старім Римі і на Кавказі”(2,с. 370)). Таким чином, Д.Донцовим моделюється і вивчається історичний тип – сукупність історичних персонажів у поемах Т.Шевченка, наділених шляхетністю, бажанням слави, бунтом проти нікчемності, аристократизмом і благородством. Це суб’єкти дії, які критиком вказуються як конкретні, але водночас не індивідуалізовані персонажі.

Ми вважаємо, що опрацьовану науковцем образну систему творів Т.Шевченка доречно поділити на чотири групи: герої-лицарі, герої-свинопаси, провідні ідейно-художні та візійні образи („розритої могили”, „вершника”, „месника”, „я пас ягнята за селом”), але аксіологічним центром поетичного світу Т.Шевченка, з точки зору Д.Донцова, виступає Україна. На нашу думку, можна говорити про те, що науковець у розглянутих творах Кобзаря помічає і простежує ідеєобраз України. Цей ідеєобраз концентрує в собі сукупність вищеназваних образів та водночас виступає концептом-ідеєю, стрижнем-провідником Кобзаревих думок і поглядів. У рецепції Д.Донцова Україна - об’єкт та суб’єкт шевченкової творчості. Ймовірно, це ще одна причина того, що критик зацікавився виключно гострими соціально-політичними, а не побутовими творами Кобзаря, адже в них Україна як ідеєобраз менш виразний.

4. Оригінальність ранніх шевченкознавчих студій Д.Донцова полягає в тому, що він чітко не досліджує національну ідею в творчості Кобзаря. Разом з тим, науковець вивчає головні постулати цієї ідеї, інтерпретує поетове бачення ключових проблем української нації. Наприклад, критик достеменно та ґрунтовно аналізує образи перевертнів, юрби, натовпу, фактично порушуючи тему національного зрадництва. Він показує це явище не в поетовій історичній ретроспективі, а в історичній перспективі, водночас впливаючи на суспільну свідомість свого часу.

Інша суттєва складова шевченківської національної ідеї – проблема ідентифікації провідної верстви народу, її духовних лідерів, еліти. Як відомо, поет яскраво порушив цю проблему в посланні „І мертвим, і живим, і ненарожденним...”. Але Д.Донцов згадує не лише цей твір. Упродовж всіх своїх шевченкознавчих статей критик детально досліджує провідну верству, виходячи не з шевченківської тематики „Кобзаря”, а з власного інтерпретування („на догоду своїй концепції” (1, с.19)) героїв-лицарів – виняткових постатей, непересічних осіб, історичних персонажів минувшини на матеріалі чималої низки Кобзаревих творів (сорок три поетичних, три прозових, щоденник та листи).

5. Обов’язковою складовою донцовського аналізу є проекція на сучасну йому та прийдешню дійсність. Тут визнаємо його пересторогу, яка суголосна із роздумами нашого сучасника, відомого літературознавця Г.Клочека, котрий констатував: „..факт залишається фактом: на теренах національного самоствердження через своїх невдалих лідерів нинішнє українство програло все, що лише можна було програти” (6, с. 138).

6. Відомий швейцарський філософ та психоаналітик К.Юнг у праці „Психологія та поезія” сформував два типи творчості – психологічний та візіонерський. Він порушує проблему митця і розглядає його як звичайну людину та творчу особистість. Підсумовуючи досвід своїх попередників, К.Юнг вважає, що „ …психологію як науку про перебіг душевних явищ можна пов’язати з літературознавством. Душа ж бо є матір’ю та вмістилищем як усіх наук, так і кожного твору мистецтва. Відповідно до цього наука, що вивчає душу, повинна бути спроможна показати і пояснити психологічну структуру твору мистецтва, з одного боку, та психологічні засновки творчої людини, митця…”(9, с. 94). Слово „психологізм” Д.Донцов майже не вживає, але, обираючи об’єктом свого наукового аналізу конкретний твір Т.Шевченка або Лесі Українки , він досліджує творчу людину (митця) як виїмкову постать („виняткову особистість”(К.Юнг)), і порушує проблеми психології, бо простежує психологічний стан героїв (трансфузія, реконвалесценція, пароксизм, невизначеність) та митців („одержимість”). Таким чином, критик виокремлює і розглядає три іпостасні ролі творчої особистості – це той, який творить; той, хто свідомий своєї праці та постать, котра зацікавлена, щоб її спадщина обов’язково проектувалася на сучасність, тому що „…душевна потреба народу виповнюється у творі поета” (9, с.104).

Разом з тим, взаємозв’язок між письменником та його твором має зворотній характер, бо К.Юнг вважав: якщо дослідити створені письменником персонажі, то можна прочитати його душу(9). Для Д.Донцова як дослідника літератури цей зворотний процес менш властивий, ймовірно, тому що він обирає переважно суспільно-політичні поеми і вірші Т.Шевченка.

7. У творах Т.Шевченка образ світу – одна з найважливіших художніх констант, що була досліджена як українськими, так і діаспорними вченими. Д.Донцов відносить художню реальність до особливого світу, створеного людиною, тому він намагається подекуди екзистенійними, а коли й романтичними образами розкрити світогляд Кобзаря. Такий підхід відповідає певним особливостям художнього світу шевченкових творів, але не осягає його в цілому.

8. Шевченкознавчі студії науковця проблемно-описові: вони не несуть глибинного філологічного фахового аналізу художнього тексту; суперечливі; літературний процес в них чітко не систематизований, але їх автор демонструє незалежність думки, оригінальність, здекларованість та незмінність поглядів, інтелектуалізм, обізнаність з творами українських та світових письменників, які працювали у різні часи, в різних жанрах і напрямках (І.Франко, П.Тичина, Дж. Байрон та інші).

9. Трансформуючи фактографічні (спогади) й документальні (листи) матеріали щодо творчості Т.Шевченка у свої студії, Д.Донцов відбирає з них саме ті, що конче необхідні для висвітлення етапів формування світогляду, а також для роз’яснення тих перешкод, які зазнав поет на своєму творчому шляху. Тут науковець тяжіє до жанру ,,біографії-світогляду“, ставлячи собі за мету зацікавити читача (у тому числі і майбутнього реципієнта) динамічністю, образністю, яскравістю викладу, неперевершеною патетикою; прагне забезпечити його не правдивою інформацією, а художньо, візійно репрезентувати світобачення митця. За цих обставин критик не уникнув психологічно-образних утілень Т.Шевченка, саме тому у трактуванні вченого постать поета двовимірна: можна говорити про художній образ Кобзаря та про реальну постать. Через те, що ключове у ,,біографії-світогляді“ виступає саме друге слово, Д.Донцов не створює опорну базу сюжету, а, вилучаючи найважливіші життєві факти поета, пропускає їх через власну ідеологію, власний світогляд.

Література

1. Васьків М. Сучасне літературознавство і публіцистична спадщина Д.Донцова / М.Васьків // Ідейно-теоретична спадщина Дмитра Донцова і сучасність [Матеріали науково-теоретичної конференції] – Запоріжжя: Просвіта, 1996. - С. 16-19.
2. Донцов Д. Козак з міліонна свинопасів / Д.Донцов // Козак з міліонна свинопасів // Вісник. – 1935. – Річник 3. – Т.2. – Книжника 5. – С.369-381
3. Жук В.М. Літературознавча концепція Дмитра Донцова / В.М. Жук// Ідейно-теоретична спадщина Дмитра Донцова і сучасність [Матеріали науково-теоретичної конференції] . – Запоріжжя: Просвіта, 1996. - С.132- 135
4. Іванишин П. “Естетика Шевченка” як сутність герменевтики Дмитра Донцова / П. Іванишин // Дивослово. – 2008. – № 10. – С.52-56.
5. Квіт С. Трагічний оптимізм Дмитра Донцова / С.Квіт // Слово і час. – 1993. - №3. – С.
6. Клочек Г. Проблема деінтерпретації творчості Тараса Т.Шевченка / Г.Клочек // Літературознавчі та історична студії. Матеріали конференції. – Львів, 2002. – С. 131-142
7. Шевченко Т.Г. Кобзар [Текст] / Т.Г. Шевченко – Донецьк : БАО, 2008. – 480с.
8. Чугуєнко М.В. „Борці проти свого часу”: спроба співставлення філософсько-соціологічних позиції П.Куліша й Д.Донцова / М.В. Чугуєнко // Слово і час. – 1999. - № 4. - С.32-38
9. Юнг К. Антологія світової літературно-критичної думки двадцятого століття / К.Юнг – Львів : Літопис, 1996. – С.93-108.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4