Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Аналітична заява
з приводу подій у Києві 27 квітня 2010 року

27 квітня 2010 року Верховна Рада України ратифікувала угоду між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, укладену президентами України та Росії у Харкові 21 квітня. Причому було зроблено це брутально, без будь-якого, бодай позірного, громадського обговорення, із ексклюзивним звірячим побиттям депутатів від опозиції у сесійному залі та традиційним – активістів протестуючої громадськості, що зібралася під стінами парламенту. Зазначені події спонукають кожного небайдужого до долі України громадянина зробити декілька висновків:

1. В Україні, за активної участі Росії та за схвалення провідних країн Заходу, остаточно призупинені процеси національного державотворення і фактично завершується розбудова неоколоніальної влади – режиму внутрішньо окупації, коли влада належить не українському народові, а тим чи іншим космополітично й антиукраїнськи налаштованим кримінально-олігархічним кланам.

2. Свідченням цьому стали й інші тривожні факти антидержавної діяльності, що сталися за п’ятдесят днів перебування команди В.Януковича при владі: антиконституційне форматування депутатської більшості, що відразу запропонувала низку антидержавних та антиукраїнських законопроектів (наприклад, тих, що призводять до зменшення сфери вживання української мови), формування чергового уряду без українців, затвердження на високих державних посадах явних українофобів, укладення газових контрактів, вигідних лише окремим олігархам, активізація процесу розпродажу українських стратегічних об’єктів, плани переписування української історії на догоду імперським силам Росії та Заходу, антинаціоналістична істерія („забирання” звання Героя України у С.Бандери та Р.Шухевича та ін.), посилення русифікації українського інформаційного простору, підтримка владою інших антидержавних, реваншистських, комуноїдних сил, що активно популяризують Сталіна та здійснюють інші антидержавні акції, заперечення на найвищому рівні Голодомору 1932-33 років як геноциду української нації, продаж, під тиском США, збагаченого урану Росії, утвердження військової присутності Росії на території України, взяття кабальних кредитів у контрольованих США фінансових структур (наприклад, у МВФ) та ін.

3. В Україні об’єктивно створюється революційна ситуація. Однак, на жаль, не видно системного й ефективного плану дій з боку противників влади, який би якісно змінив ситуацію в країні. Наразі так званою „опозицією”, що у більшості випадків складається із дискредитованих за останні п’ять років „помаранчевих” політиків, – виразників переважно безідейного чи еклектичного, самосуперечливого політикування, – ведеться лише деструктивна боротьба „проти”: проти влади, проти окремих представників влади, проти окремих дій влади, що повністю повторює принципи дії „опозиції” щодо президента Л.Кучми. Неефективність такої боротьби доведена часом, бо зміна людей влади без зміни системи влади – не є продуктивною, вона лише видозмінює (посилює чи тимчасово послаблює) режим внутрішньої окупації, приводячи до адміністрування більш чи менш деструктивний олігархічний клан.

4. Не варто забувати про ганебну й підступну роль демоліберальних активістів, серед них – чимало націонал-демократів, які зробили все від них залежне для витворення в Україні не національної держави українців, а псевдодемократичної неоколонії. Саме лібералістичні інтелектуали всі роки незалежності послідовно поборювали ідеологію українського націоналізму, ототожнюючи його з фашизмом і нацизмом, приписуючи йому ксенофобію та, зокрема, антисемітизм, лякаючи „жорстокістю” УПА малоросійського обивателя (не випадково сучасні привладні українофоби так люблять посилатися на ліберальних істориків та політиків, поборюючи український націоналізм та досвід його героїчної боротьби з окупантами). Саме ліберали утверджували неоколоніальну космополітичну доктрину, діючи за сумновідомим антидержавним принципом: якщо Україна не буде демократично-ліберальною – нам не треба ніякої, спекулятивно протиставляючи космополітичну, „мультикультурну” демократію – національному народовладдю, громадянське суспільство – національній державі, права людини – правам нації, систематично ігнорували патріотично-державницькі інтереси, ставили під сумнів (бо ж „полювання на відьом„!) процеси декомунізації та дерусифікації, фактично утверджуючи ідеали побудови неукраїнської України. Саме ці люди, зачаровані запозиченою ліберальною доктриною, некритично утверджували західну ліберальну „цивілізацію”, цивілізацію начебто „без ідеологій” та „без насильства”, наказуючи українському політикуму та громаді безапеляційно відмовитись від національних вартощів і прийняти „загальнолюдські цінності” та „права людини”, „прищепити себе” до Заходу, навчитися „тонких суспільних технологій Заходу”, підтримувати процеси агресивної антинаціональної глобалізації та ін.

Але найголовніше досягнення апологетів ліберальної демократії – утвердження у масовій свідомості політичного міфу про те, що начебто в українців „уже є своя українська держава”. Невже б у справді українській державі могли б законно прийти до влади антиукраїнські сили? Їхня теперішня часткова (часткова, бо чимало лібералів або замовкли, або увійшли до владної команди В.Януковича) боротьба з новою проросійською владою ведеться, на жаль, не в інтересах українського народу, а в інтересах лібералістичних західних держав, в інтересах західного імперіалізму. А отже, є програшною з національно-культурної та політичної точок зору. Ця лібералістична боротьба призводить до безперспективного утвердження неоколоніальної, денаціоналізованої, начебто „демократичної” державності, щоправда, не проросійського, а прозахідного зразка, яка не рятує ні від етноциду, ні від геноциду, яка не вирішує жодної з проблем ні корінної нації, ані національних меншин.

І останнє. Завданням сучасного покоління українців є, вочевидь, не заміна одних людей влади на інших, а революційні, якісні політичні перетворення: витворення такої державної системи, яка б унеможлювала прихід до влади антиукраїнських та антидержавних елементів. А це можливо лише за умов провадження політичної боротьби на основі національної ідеї, на основі ідеології національного державотворення, на основі принципів українського націоналізму, сформульованих ще Т.Шевченком. Бо тільки національна держава, виводить ту чи іншу націю поза межі будь-якого колоніалізму, дає кожному народові можливість для самостійного творчого розвитку у „своїй хаті”, і на „своїм полі” (І.Франко).

Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4