Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Українська  ідея. Як розуміємо  її сьогодні?!

Пропонований матеріал не можна назвати цілком націоналістичним. Друкуємо його не з ідеологічних, а з пропагандивних мотивів. Важливо, що сучасна українська інтелігенція справедливо шукає виходу із складної культурно-політичної ситцуації в пострадянській Україні саме в межах української національної ідеї. Пропонуємо читачам нашого сайту долучитися до дискусії та питань, піднятих доцентом Сумського університету Олексієм Вертієм .


Статтею О.Вертія „О, націє, ти дужа і вічна як Бог…”, опублікованою у 28 та 29 числах за липень 2008 року, „Літературна Україна” започаткувала обговорення змісту Української Національної Ідеї та шляхів її здійснення в сучасному українському суспільстві. Цілком природно, що у кожному виступі йшлося про наболіле, отже й думки, пропозиції були різними, а часом і прямо протилежними. Однак усі учасники дискусії одностайні у найважливішому: Україна має самоздійснюватись на своїх природних , тобто національних підставах. Дякуючи їм за увагу до нашої газети, наш кореспондент звернувся до О.Вертія з проханням підвести підсумки обговорення цієї вельми важливої для сьогочасного українського суспільства проблеми.

Кор.: Олексіє Івановичу, чому саме Українська Національна Ідея стала предметом обговорення? Що спонукало Вас особисто винести її на суд громадськості, а читачів узяти участь у цьому обговоренні?

О.Вертій : Дякую! Уся справа в тому, що сьогодні досить часто говоримо про Українську Національну Ідею як основу розбудови української національної держави на сучасному етапі її становлення і розвитку, як чинник, який має об’єднувати усі верстви і прошарки українського суспільства в цій розбудові, у цьому становленні та розвитку. Та за всього того ще не враховуємо дуже багато важливих моментів.

Кор.: Яких саме?

О.Вертій : Насамперед не маємо ясного і чіткого розуміння самого змісту цієї ідеї. Вибори Президента, що відбулися, з достатньою переконливістю продемонстрували це. Ми занадто захопилися козацькою романтикою, козацькими забавами, але занедбали ідеали козацької держави, не формували у свідомості широких мас уявлень про козацький взірець національного провідника, про національну ідейну, політичну та духовну провідну верству. Ми занадто ревно докладали усіх зусиль, аби ввести до шкільних навчальних програм „Основи християнської етики”, так нібито вони, ці основи, мали розв’язати усі наші проблеми, і нічого не зробили, щоб згуртувати націю на підставах Української Національної Ідеї, на підставах національної чести та гідности. Ми занадто зациклились на критиці комуно-совєтського минулого, своїх супротивників і зовсім мало пропонували конкретних способів розв’язання гостропекучих проблем, які ятрили і ятрять суспільство, не вказували шляхів виходу з понад 400-літнього колоніального ярма, у якому перебувала Україна у складі царської Росії та юдобільшовицького Совєтського Союзу. Відтак, не знайшовши питомо національних спрямувань, знехтувавши ними, наші виборці зробили ставку саме на тих, хто довів їх до злиденного становища.

Кор.: Що ж, на Вашу думку, стало причиною цього?

О.Вертій : Українська Національна Ідея має не лише історико-теоретичний зміст, стосується не лише учених-націологів. Вона – основа практичних дій Президента, хто б ним не був, Уряду, депутатів усіх рівнів, кожного громадянина України. Однак програми таких дій у нас ще немає. Шкода, що у дискусії взяло участь лише кілька чоловік, інші ж залишились байдужими до цього. А то не просто тривожний сигнал. То свідчення лінивства розуму нашої інтелігенції, політичних, громадських і державних діячів, небажання їх вникати в суть, небажання визначати і формувати механізми нашого поступування по шляху національного будівництва, тобто наших національних спрямувань у майбутнє. І цьому не може бути ніяких виправдань. Тут нічого боятися якихось розпалювань конфліктів та ворожнечі, усілякого роду протистоянь, нібито згубних для суспільства. Уже давно пора усвідомити: ці конфлікти, ворожнечу і протистояння розпалюємо не ми. Вони роздирають українське суспільство, тому що його справжнім теперішнім верховодам Українська Національна Ідея не просто чужа. Оті шустери та їм подібні, які підступно заволоділи ЗМІ, докладають усіх зусиль, щоб виконати волю своїх грошовитих паханів і викорінити її навіть із свідомості українців. Пам’ятаймо: нація буде згуртованою не на пожадливій грабіжницькій, ворожій для нас діяльності ахметових, пінчуків, фельдманів, добкіних, медведчуків, табачників та їх можновладних покровителів, а на усуненні їх з усіх виявів нашого життя і притягненні до кримінальної відповідальності, не на космополітичних християнських ідеалах добра та милосердя, а на ідеалах князя Святослава, Б.Хмельницького, І.Мазепи, І.Виговського, Т.Шевченка, С.Петлюри, С.Бандери, Д.Донцова, В.Чорновола, В.Стуса і т.д., на підставах звичаїв національної дії, національної самопожертви, чести і гідности. На жаль, нам не вдалося розв’язати цих проблем. Учасники дискусії П.Іванишин, В.Артюх, Б.Ткаченко, І.Горбенко, М.Дмитренко, В.Кривенко, Е.Лисицин та інші лише поставили деякі з них на чергу дня.

Кор.: Назвіть, будь-ласка, їх.

О.Вертій : Насамперед виділив би з них три: 1) ідейні, духовні, політичні цінності минулого та їх призначення в національно-державному будівництві на сучасному етапі його становлення; 2) національний взірець української людини і українського суспільства та 3) національна свідомість і формування національної провідної духовної верстви та соціальної, політичної і громадянської дієвости різних верств і прошарків українського суспільства.

Кор.: Тепер розкрийте, будь-ласка, докладніше зміст цих проблем як складових Української Національної Ідеї.

О.Вертій : Самоздійснення української нації на своїх природних підставах тільки тоді можливе, коли ми усебічно, ґрунтовно сформуємо ці підстави, усвідомимо їх. Не лише дивними, а й загрозливими, безперспективними є сьогодні прагнення відродити національну духовність без урахування всієї сукупності її історичних виявів, усієї сукупності її історичного змісту, намагання надати перевагу у цьому процесі одним цінностями, перекресливши інші, віддавши їх забуттю. На моє глибоке переконання вельми і вельми слушні думки у цьому плані висловили О.Лук’яненко („Чи твоя хата скраю?”  – „ЛУ”, №40 (5328), 3 грудня 2009 р.) та П.Іванишин („Повернення до культури предків. Іван Франко і сучасні виклики” – „ЛУ”, №42 (5280), 30 жовтня 2008 р.). Їх суть полягає у тому, що ідеологія українського державного будівництва має ґрунтуватися, у першу чергу, на основі досвіду, розвитку ідей попередніх поколінь українців та їх духовних провідників. Бо ж народ, його провідна духовна верства, які не усвідомили свого національного ідеалу і не відчули його, приречені, як довів це П.Іванишин на основі зіставлення досвідів І.Франка та М.Драгоманова, на знищення і самознищення. „Важко говорити про позитивні зміни, – наголосив О.Лук’яненко, – коли до державного управління залучено осіб, чий світогляд формувався за умов, розбіжних із принципами українського родинного обов’язку, національної гідности. Кардинальних змін можна буде очікувати лише тоді, коли співробітники Міністерства освіти і науки чи Міністерства економіки адекватно оцінюватимуть ситуацію на місцях, спонукані РОДовою (наРОДною) потребою”. Є над чим задуматись Академії Педагогічних Наук, Міністерству освіти та науки, Уряду України, нам усім в цілому!

Кор.: Гаразд. А що скажете про інші проблеми?

О.Вертій : Знову наголошу: залишається лише шкодувати, що в їх обговоренні взяло участь зовсім мало читачів „Літературної України”. Ось, наприклад, В.Кривенко („Потрібен національний ідеал” – „ЛУ”, №47 (5280), , 14 грудня 2008 р.), Б.Ткаченко („Не можна примиритися зі злом” – „ЛУ”, №41 (5329), 10 грудня, 2009 р.), В.Мельник („Не видавати бажане за дійсне” – „ЛУ”, №37 (5275), 25 вересня 2008 р.), В.Артюх („Креоли” і Україна. Ідеологеми на службі політиків” – „ЛУ”, №44 (5282), 12 листопада 2008 р.) невід’ємною складовою Української Національної Ідеї вважають сформований у свідомості широких мас взірець досконалості української людини і українського суспільства. На їх думку він і є тим джерелом, яке приводить у рух ці маси. Першопричиною ж такого руху стає відповідність чи то невідповідність людини і суспільства їх уявленням про таку досконалість. Але де і хто формує ті уявлення? Шустери? Каратаєвські? Сердючки? Тут би мали сказати своє слово учені Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України (директор Г.Скрипник), філософи, психологи, педагоги. На жаль, вони залишались поза рамками обговорення цієї проблеми. Їх це не цікавить. Вони зайняті чимось „важливішим”, нерідко разом з шустерами, сердючками, каратаєвськими нищать українську національну духовність, формують свідомість широких мас на своїх, супротивних українським, ідеологемах. А вони ж у першу чергу повинні на науковій основі розкрити зміст того ідеалу, накреслити шляхи його здійснення у повсякденній практиці національно-державного будівництва. Держава ж фінансує тих, хто підступно, але наполегливо, цілеспрямовано і послідовно нищить її. Ось В.Артюх пише, що ідеал Д.Табачника – консервація етнографічної специфіки (на що також скеровує роботу Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України його директор Г.Скрипник), недопущення українства до рівня повноцінної нації з усіма політичними, мовними, культурними, історичними, ідейними та іншими наслідками, які визначають її як націю.

Здавалося б, такому „ідеалові” наші науковці мали б протиставити інше, питомо національне  його розуміння, питомо національний його зміст, вкорінювати його у свідомість різних верств і прошарків українського суспільства. Спостерігаємо ж зовсім  протилежне. На сьогодні маємо лише одну фундаментальну працю з історії вчень про українську націю. Це – „Українська націологія” О.Гриніва. Біда в тому, що й вона доступна лише вузькому колу фахівців, бо видана накладом 1000 примірників. Її ідеї та основні положення  могли б доводити до своїх слухачів, глядачів та читачів Національне радіо і телебачення, інші засоби масової інформації. Однак вони цього не роблять. Такі спецкурси необхідно читати у кожному вищому та середньому навчальному закладі. Те само стосується „Духу нашої давнини”, „Націоналізму” Д.Донцова, „Призначення нації” Ю.Липи, „Націократії” М.Сціборського, „Державності нації” В.Іванишина та інших праць, які формують національні ідеали, національну свідомість, життєву позицію наших сучасників і майбутніх поколінь.

Щоб формувати національну свідомість широких мас, необхідно на урядовому  рівні подбати про підтримку  національно зорієнтованих засобів масової інформації, допомогти їм фінансово, здешевити вартість передплати і тим самим довести, скажімо, такі видання, як „Нація і держава”, „Нескорена нація”, „Свобода”, „Визвольний шлях”, „Сучасність”, „Берегиня”, харківський „Український простір”, „Кримську світлицю”, львівський „Дзвін”, до кожної, навіть сільської бібліотеки і школи, в кожний вищий навчальний заклад, до робітників заводів і фабрик, державних чиновників, у кожну сім’ю. Таким чином вони доноситимуть Українську Національну Ідею до різних верств і прошарків українського суспільства, формуватимуть у них неупереджене ставлення до подій і явищ української історії, об’єднуватимуть і згуртовуватимуть їх. За нас цього ніхто не зробить. Само ж по собі також нічого не зробиться.

На  жаль, наша держава ще й досі не відчула потреби в цьому. Ситуація, що склалася сьогодні у нашому суспільстві, – переконливий приклад тому. Сторінки газет і журналів, радіо- і телеефір заповнені вульгарщиною, пропагандою культу грошей, голого тіла, наркоманії, насильства, розбрату між поколіннями, зверхнього ставлення до всього глибинно українського і т.д. І це тоді, коли, як наголошує О.Лук’яненко, нам необхідно відроджувати принципи родовідповідності та родошанування, сформовані ще у часи ведичної Руси-України і розвинуті у наступних століттях творцями і виконавцями українських народних дум, П.Кулішем, Олегом Ольжичем, Ю.Липою та іншими вченими. Відроджувати і розвивати як основу національної освіти і виховання, гармонійно поєднувати їх із сучасними суспільно-політичними, освітньо-виховними ідеалами та утвореннями, виходити з них у формуванні світогляду та життєвої позиції громадських і культурних діячів, народних депутатів і державних чиновників, широких мас загалом. Прикро і вельми прикро, що наукові та громадсько-політичні газети і журнали, науково-дослідні установи не те, що зневажливо ставляться до цих ідей, вони не хочуть звертати на них ніякої уваги. За кордоном же їх належно поціновано, там вони уважно аналізуються і вивчаються.

Кор.: Така ситуація, як ми уже зазначали, у нашій розмові, не склалася сама по собі. Вона – закономірний наслідок поверхового підходу до розв’язання життєво важливих проблем українського державного будівництва, а іноді й відвертого нехтування ними, наслідок заміни питомо українських цінностей супротивними їм чужоземними, космополітичними цінностями, що, у свою чергу, від’ємно позначилось і продовжує позначатись на формуванні національної свідомості як провідної верстви, так і широких мас, на формуванні їх життєвої і національно-державницької позиції. Що ж ми маємо робити в такому разі?

О.Вертій : Тут Ви згадали про провідну верству. Можливо Вам і нашим читачам видасться дивним, але твердо і однозначно скажу: „Такої національно свідомої верстви у нас немає! Її потрібно формувати!” Ті, хто видає себе за видатних політичних і державних діячів, не здатні йти шляхом П.Орлика, Т.Шевченка, С.Петлюри, С.Бандери, В.Стуса, В.Чорновола та їм подібних, бо ж вони не мають широти їх політичного, морально-етичного та ідейного кругозору, вони, хоч як би не виставляли себе українськими патріотами, не здатні на самопожертовне служіння своєму народові та Україні! Скажіть, чи можуть костенки, тигипки, яценюки, тарасюки, литвини, яворівські називатися провідниками нації? Ні! І знову – ні! Тому нам, насамперед, необхідно розпрощатися з отими штатними „весільними генералами” у депутатських, управлінських кріслах усіх рівнів, в економіці, політиці, науці, освіті, культурі, тим паче, коли йдеться про висуванців совєтсько-кагебістської системи, кучмівсько-медведчуківсько-табачниківських кланів та їм подібних, коли йдеться про милі серцю космополітичні ідеали смирення і покори, розпрощатися з моєю хатою скраю і т.д., і т.п.

Де  обіцяний блискавичний „український прорив”  Ю.Тимошенко? Чим він характеризується і які його наслідки маємо сьогодні? Кому і яким людям належить сьогодні Україна В.Януковича? Замість суворо запитати про виконання обіцяного, переважна більшість виборців, намалювавши у своїй уяві любих своєму серцю божків, знову повірила їхнім брехливим обіцянкам і знову, того не усвідомлюючи, прирекла не лише себе, а й націю на нові страждання, на нові помилки і випробування своєї долі. Розпач, поспішність, легковажність і гарячковість замість зібраності, волі та послідовності заволоділи навіть серйозними політиками як-то Д.Павличко, Л.Лук’яненко, М. і Б.Горині та іншими. Замість виважених програм захисту української демократії  і держави в нових умовах, вони стали закликати народ до поспішних і необдуманих кроків, власні переконання видавати за єдиноправильні і рятівні для України, бажане – за дійсне. Хоча куди правильнішим було б розробляти тактику наступу в нових умовах на зловорожі Україні сили, утверджувати віру народу в самого себе у боротьбі за збереження і розвиток завоювань, здобутих упродовж усіх років Незалежності, не чекаючи нового ката України, доки він звершить свою криваву волю над нацією, не покладаючись ні на якого нового месію, який нібито сам усе зробить за нас і для нас, лиш потрібно віддати чолом йому в ноги.

Отож, маємо відкрити шлях усьому новому, національному, своєрідному і дієвому. На цих же підставах, з участю не тих, хто десятками років, задовольняючи свою самозакоханість, обіцяє райське життя, хто пихато вірить у свою якусь особливу місію в житті нації, а тих, хто конкретними справами, вагомими результатами своєї діяльності, насамперед поліпшенням добробуту народу, довів свою здатність творити нову політику і економіку, національну духовність і державу загалом, сформуємо справжню, а не уявну, яку маємо сьогодні, провідну верству. А у нас такі люди є. Чомусь так швидко забулося, що уряд В.Ющенка упродовж менше, ніж одного року погасив зовнішні заборгованості, заборгованості з виплат зарплат, пенсій, стипендій і т.д., що Україна тоді почала оживати, але Л.Кучма, наляканий ростом загальнонародного визнання В.Ющенка, звільнив його з посади глави уряду. Уряди ж В.Януковича та Ю.Тимошенко не забезпечили подальшого становлення цих змін, що ми відчуваємо сьогодні на кожному кроці. То хто ж збанкрутів: В.Ющенко чи ті, хто його не зрозумів? Наведу й інший приклад. Усього лише близько року очолював Сумську обласну державну адміністрацію П.Качур. Щиро перейнятий новими ідеями, талановитий господарник і керівник, він розпочав дієве реформування економічного та культурного життя області, завоював непідкупну повагу не лише своїх колег-управлінців та інтелігенції, а й широких мас. Тоді навіть у найглибинніших селах області можна було почути: „У нас є справжній господар, адже у всьому відчутно його почин, рух уперед, зміни на краще, реальні плани на майбутнє”. Однак і за таких обставин П.Качурові не судилося довго обіймати цю посаду. В області лише живуть добрі спогади про Павла Степановича та якісь неясні надії на його повернення до керівництва цим краєм, а чи то й українським Урядом. То ж пам’ятаймо: ті, хто керуючись лише власною вигодою, усіляко пристосовувався до, часом прямо протилежних, влад, ворожих Україні режимів і кланів, добровільно не зійдуть з політичної арени, не залишать насиджених крісел, не поступляться ними справжнім українським патріотам, час і хід розвитку політичних подій учить націю думати, учить робити свій вибір. І то добре. Усвідомивши свої помилки, позбудемося ілюзій. Полуда спаде з очей. Лиш годі вагатись. Годі бути поблажливим до януковичів і тимошенків, азарових і табачників, скрипників і гриценків… Годі бути поблажливими до тих, хто чинить зло Україні, прикриваючись патріотичною риторикою і гаслами, цинічною демонстрацією своєї самозакоханості у власну велич і незалежність. Вказати їм їхнє місце – наш святий обов’язок. Годі ошукувати націю, спекулювати на національній ідеї!

Зрозуміло: народовладне суспільство тому і народовладне, що ґрунтується на багатоголоссі, полярності ідей, думок, світоглядів, переконань і позицій. Але народовладдя – не хаос, не застій цих ідей, думок, світоглядів, переконань і позицій, що спостерігається у нас. Народовладдя – це, насамперед, їх рух, постійне оновлення і удосконалення нашого суспільства. Одним з дієвих чинників такого оновлення у нас стає включення широких народних мас, усіх прошарків і верств українського суспільства у державотворчі процеси. Здійснюється те, до чого понад століття тому спрямовував українську націю І.Франко: ми позбуваємося того страшно низького морального розвитку нашого суспільства, тієї немочі, які досі робили сильними і впливовими серед нас наших ворогів, ми учимося чути себе українцями і бути ними, з величезної етнічної маси народу ми стаємо життєздатною українською нацією, нацією, яка сама визначає і творить своє майбутнє. Не відсижуймося лише „в кущах” до кращих часів. Не піддаваймося першим, неперевіреним і невідстояним враженням. Не поспішаймо велемудро ганити тих, хто чомусь нам не сподобався, або ж усіляко підносити та ідеалізувати своїх симпатиків. Подумаймо: чи не помиляємося і на чий млин ллємо воду. До своїх обранців потрібно бути уважними і вимогливими, чого ми, здебільшого, не робимо. Гетьмана І.Мазепу також не розуміли, бо не знали його істинних планів. Історія ж довела, що він, зневажений, а то й зраджений багатьма своїми недалекоглядними, корисливими і підступними співвітчизниками, не був зрадником, що його трагедія – у його ж таки недалекоглядних, корисливих і підступних співвітчизниках, чим так вдало скористався ворог. Не повторімо їх помилку і пам’ятаймо, що своєю поспішністю, зневірою, розпачем та легковажністю, які так старанно сіємо у масах, у першу чергу, саме ми, і ніхто інший, назавжди можемо знищити завоювання Майдану, тоді, коли їх потрібно примножувати і утверджувати. Від В.Ющенка тут, справді, залежить багато, але не тільки від нього, і далеко не все. Зберігши і утвердивши народовладдя, В.Ющенко зробив найважливіше, а саме – дав нам можливість самим і по-справжньому учитися народовладдю та діяти згідно його принципів. Такого ми не мали за інших президентів. Цінуймо ж це! Цього вимагає час!

Кор.: Дякую.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4