Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Стратегічні завдання націоналізму

Олег Баган ,
Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

Головною проблемою сучасного українського політичного життя стала внутрішньо-завуальована сегрегація – відокремлення власне великої політики, міцно обплутаної тенетами та інтересами фінансово-олігархічних, промислових кланів та об’єднань. Це відокремлення великого капіталу, який автоматично в існуючій соціально-економічній ситуації стає транснаціональним, космополітичним за суттю, від ритмів громадянського та господарського життя країни. Відокремлення елітарних політичних груп столиці і великих міст від реальних зусиль, потреб та інтересів суспільства. Власне, демократична сталість суспільства, коли нібито народ делегує і контролює своїх обранців під час виборів, існує лише умовно, телевізійно, віртуально і то лише в період виборів. Насправді ж, ще у 2-й половині 1990-х рр. відбулося формування таких мегаполітичних структур і тенденцій, які за допомогою великих фінансових можливостей започаткували колосальні процеси політичного імітаторства. Тобто почали з’являтися партії, які за допомогою куплених ЗМІ та оплачених масових рекламно-агітаційних акцій дуже швидко здобували собі популярність (переважно порожню, поверхово-емоційну) і займали певну значну нішу в політиці. Однак цим ці віртуальні проекти, а не реальні партії, витісняли конкретні політичні сили, ідеології, тенденції, які мали об’єктивно працювати на розвиток суспільства.. Особливо дошкульним і руйнівним був їхній удар по можливому профспілковому рухові, як головній силі і механізмові реального захисту людини в капіталістичному суспільстві. Такі політичні проекти привчили українське громадянство до тотальної демагогії, на яку ми сьогодні вже майже негативно не реагуємо.

Друга глобальна проблема – економічний і ціннісний хаос в нашому суспільстві. Прихід вільного ринку, його канібалістської етики, гіперфінансових економічних потоків призвів до нівеляції моральних та регулятивно-правових норм. Плутократія перетворила політику у гігантський фарс, майже підмінила її стратегічними розрахунками та інтенціями егоїстичних фінансово-промислових груп. Саме під впливом її смаків, вимог розвивається сучасна медіа-політика в країні, яка обернулася у засіб колосального «пресування» суспільної свідомості демагогією, цинізмом, розважальністю, тотальним релятивізмом і пропагандою безвідповідальності. Так з’явилася інша грань і сфера сегрегації – інформаційна: суспільство поволі позбувається своїх традицій, національних, духовних цінностей та ідеалів.

Тотальний лібералізм – лібералізм світоглядних засад, суспільної поведінки, маскультури, національних та соціальних пріоритетів, навіть ментальності – зараз охоплює суспільство як процес внутрішнього розрихлення, тотального релятивізму принципів. Власне, лібералізм ґрунтується на засаді, що в суспільстві має бути подолана будь-яка любов і шана до Високого, Шляхетного, Героїчного. А саме на цих трьох ідейних величинах, як відомо, побудований націоналізм. Тому в сучасності його суспільна площа дії неухильно звужується мірою того, як розширюються межі впливу і проникнення лібералізму як стилю життя.

Зрозуміло, що сучасний український націоналізм має сильну тенденцію до засвоєння ліберальних принципів, до асиміляції з лібералізмом. Така тенденція є у повному сенсі неуникненною в ситуації повного домінування лібералізму в євроатлантичному світі, до якого належить Україна. Однак водночас визріває й нагальне глобальне завдання вибудування широкої парадигми принципів та ідеалів, заснованих на філософії націоналізму, хриcтиянізму і консерватизму, з тим, щоб з цієї ідейно-моральної платформи організувати ідеологічно-інформаційне змагання із лібералізмом як доктриною.

Загалом праві рухів Україні спрофановані великою мірою не тільки спеціально підготовленими провокаторами чи цілими підривними стратегіями відомих структур, що є закономірним в нашій ситуації посттоталітарних можливостей з боку держави, а й інерціями традиційного українського народництва, просвітянського імітаторства. Вони самі себе загнали в нішу «культурних тільки рухів», пройнятих такими фатальними вадами української ментальності, як стагнація, схильність до випрошувань як тактики і стилю життя і т.ін. Так сформувався в суспільній свідомості досить непривабливий образ «націонал-патріота»: песиміста-стогнача, шанувальника відцвілих ритуалів, загалом людини, повернутої в минуле. Розвіяти цей стереотип складно, але потрібно. Тут виділимо певний успіх ВО «Свобода» на останніх виборах, коли партії вдалося задекларувати себе оптимістичною, енергійною, поступальною силою. Цю тенденцію вартувало б підтримати іншим право-націоналістичним силам.

Окрема проблема – «теж – націоналізм».
Українське суспільство загально еволюціонізує до західно-ліберальних політико-ментальних стандартів: меркантилізація свідомості, дух споживацтва як пріоритети, хаотизація цінностей, засилля маскультури, примітивізація ідейних устремлінь, і духовних запитів. Цьому треба протиставлень комплексу стратегію і пропаганду цивілізаційної унікальності Середньо-Східної Європи: починаючи від тематики газет, організації культурно-мистецьких фестивалів, тлумачення історичних парадигм і т.ін. Сьогодні важливо подолати зегумінковість, вузькість і провінційність тлумачення української ідентичності.

Загрози українській ідентичності нині мають підступно-прихований зміст і характер. Наприклад, пропаганда максимальної свободи обертається толеруванням усіляких антинаціональних, антикультурних ідеологій та дій; тотальна комерціалізація соціуму веде до цинізму і релятивізму при відстоюванні громадських, національних і духовних принципів; космополітизм у ментальності, намірах і повсякденності стає нормою.

Можливі чинники мобілізації право-націоналістичного руху:

1) максимальне подолання негативних стереотипів минулого при формуванні програми національного відродження і утвердження;
2) створення ідейної, моральної, стратегічної моделі поступальпальності націоналістичного руху як руху ХХІ століття, який виражає тенденцію протидії універсалізму глобалізації;
3) створення раціональних, провінційних центрів тяжіння на партійному, адміністративному, пропагандивно-інформаційному рівнях з метою подолання сегрегації між столицею і регіонами, великою політикою і громадою;
4) широке запозичення досвіду західних право-консервативних рухів як форм конкретної і реальної протидії тотальному лібералізмові, вихід українського націоналізму із ніші «культурної політики», засвоєння ним норм, правил, тактики і принципів дії консервативних рухів у напрямку збереження суверенності особи, громади, регіональної і національної інтенціональности;
5) вироблення єдиної ідейно-цілісної платформи націоналізму – християнізму – консерватизму для протистояння хаосові і меркантильності лібералізму.

Березень 2008р.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4