Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Після виборів: перед початком

Петро ІВАНИШИН ,
Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова,
для “Української правди”

Вірність ідеї українського націоналізму –
це найбільша сила української визвольної революції…

Степан Бандера

Про те, що вибори президента 2010 року стали черговими виборами без вибору, не говорив хіба що лінивий. Серед очевидних підтверджень цього – як велика кількість людей, що не прийшли голосувати (майже 30 відсотків), так і доволі значна кількість тих, що проголосували проти всіх (майже чотири з половиною відсотка). І хоч для декого ці вибори стали приводом для глибокого песимізму й розчарування, а інші пробують втішатися надто оптимістичними надіями, все ж, очевидно, варто бути більш стриманим і більш вдумливим. Бо жодного чуда не сталося. Не слід забувати те, про що попереджали націоналістичні політологи (і тільки вони!), передусім Василь Іванишин: після парламентських виборів 2006 і 2007 років в Україні утвердилася цілковито неукраїнська – прозахідна або проросійська – система влади (фактично – режим внутрішньої окупації), що сформувалася на основі реалізації кланово-олігархічних інтересів. При цьому з парламенту було цілковито усунуто націонал-патріотичні сили – націонал-демократів та націоналістів, які б хоч риторично брали на себе захист інтересів національних. Влада і далі займається “вдосконаленням механізму грабежу народу”, а народ, який “знову не вимагав УСЬОГО (національної держави), черговий раз не одержав НІЧОГО” (В.Іванишин). Програма побудови неоколонії – України без українців – продовжує втілюватись.

Як виглядали різні аспекти реалізації боротьби за владу, в аспекті “великого мискоборства” (Л.Костенко), на цих виборах?

Загалом вони мало відрізнялися від попередніх. Знову була відсутня боротьба ідеологій. Лідери перегонів пропонували або безідеологічний набір соціально-економічних обіцянок із виразною домішкою євроатлантичних реверансів та москвофільства (В.Янукович, С.Тігіпко, А.Яценюк), або, прикриваючись патріотизмом, протягували дивовижну популістську січку з окремих ідей лібералізму та соціал-демократизму (Ю.Тимошенко). Дехто, як О.Тягнибок, використовував окремі положення націоналізму, однак чомусь без основоположного опертя на національну ідею, без озвучення механізмів вирішення ключової проблеми – побудови української національної держави. Як не дивно, деякі націоналістичні в суті своїй положення озвучував також президент В.Ющенко – потреба українців у національній державі, актуальність питання національного відродження українського народу, відновлення історичної пам’яті, державність української мови тощо, – але знову частково, непрограмно: впереміш із антинаціональними, космополітичними ідеями лібералістичної демократії та постійною критикою діючої прем’єрки. Відзначимо, що ця критика була б більш переконливою, не такою однобічною, якщо б окреслення антидержавних та кримінальних аспектів діяльності Ю.Тимошенко було зроблено набагато раніше, а також, якщо б воно поєднувалось у президента із критикою аналогічних аспектів в інших кандидатів, передусім у В.Януковича.

Відповідною ідеології кандидатів була й пропаганда, знову зорієнтована у сферу задоволення матеріальних інтересів зубожілого народу, популістських обіцянок та гасел. Агітація й технології базувались на старих схемах використання теле- та радіореклами, плакатів, бігбордів, замовних концертів, показових зустрічей з “трудящими” тощо, знову були примітивними і тупими. Продовжує знижуватися моральний рівень технологій – свідченням чому стало розкручення теми убивств та педофілії, було використано навіть дивну епідемію грипу. Вага патріотичної риторики посутньо зросла у другому турі, завдяки спробі Ю.Тимошенко об’єднати довкола себе національно зорієнтований електорат Заходу та Центру, однак націоцентричного світоглядного підґрунтя там не було. Підтримка народу була зумовлена передусім антиянуковичівськими настроями, підігрітими немудрими висловлюваннями опонента.

Ситуація з переможцями і переможеними на цих виборах доволі цікава. Фактично, це вибори без переможців. Як би не тішилась Партія регіонів, перемога В.Януковича у майже 49 відсотків сталась виключно внаслідок ідіотичної політики помаранчевих вождів. Ця перемога дуже слабенька і непереконлива, навіть якщо зробити неймовірне припущення, про мінімальні фальсифікації та відсутність підкупу виборців. По-перше, за нового президента проголосувала приблизно четвертина громадян України, якщо відняти тих, що не прийшли на дільниці, проголосували проти всіх або за конкурента, а також численні “мертві душі” заробітчан, віртуальних та померлих людей. По-друге, послаблення підтримки зрозумів і сам В.Янукович, не так явно, порівняно із минулими виборами, виражаючи проросійську позицію та суттєво зменшивши антидержавні й антинаціональні гасла у післявиборних виступах. Тепер перед новим президентом відкриваються дві можливості. Перша – вписатися в образ антиукраїнського губернатора-малороса, який йому вже нав’язала Ю.Тимошенко, нарватися на широкомасштабний спротив не лише опозиції, а й усього українства і завершити свою каденцію безславно та, швидше за все, достроково. Друга – переосмислити свою політичну позицію, стати на платформу української ідеї, перетворитися з четвертого адміністратора неоколонії на справді першого президента української національної держави. Чи вистачить Януковичу розуму і сил піти цим другим шляхом, або хоча б наблизитися до нього, і стати таки українським президентом, незабаром буде видно.

Іншим переможцем цих виборів став “Тризуб” ім. С.Бандери. Так, через відсутність політичної партії чи блоку, які б взяли на озброєння тризубівську “Програму реалізації української національної ідеї у процесі державотворення”, “Тризуб” не здобув суто політичної перемоги. Але його перемога в іншому – в моральному, ідеологічному та організаційному планах. “Тризуб” був єдиною організацією, який критикував усіх учасників перегонів з позицій ідеології українського націоналізму, він єдиний, хто зумів масово поширювати таки суто націоналістичні ідеї та гасла, він знову зумів утвердити позитивний образ своєї організації, що розширило коло симпатиків не лише самого “Тризубу”, а й української ідеї в цілому.

Переможених на цих виборах варто поділити на два табори. До першого варто віднести тих, що програли, оскільки їх рейтинг від виборів до виборів нестримно падає. А такими стали комуністи та інші реваншистські групи, популісти-литвинівці та В.Ющенко із рештками НУНСу. При цьому поразка президента В.Ющенка стала цілком прогнозованою, хоча від цього не менш нищівною (5 відсотків голосів для діючого президента – це ганьба). Підтвердилось усе те, що писали про цього політика та його блок націоналістичні політологи ще у 2003 році і пізніше. Шкода, що цей надпопулярний у 2004-му році лідер так і не зміг стати політиком (що сам публічно визнав), не зміг стати навіть президентом власного секретаріату, не те що України, не зміг хоч би раз взяти у свої радники чи куми українську національну ідею. Його крах – пересторога усім тим політикам, хто захоче в майбутньому спекулювати на українському патріотизмі, хто сплутуватиме патріотизм із націоналізмом, хто відмовиться від побудови української національної держави. Єдиний прикінцевий позитивний крок Ющенко зробив несподівано для самого себе. Крок, із якого йому б слід було починати свою каденцію, який міг би стати першим ідеологічним елементом системного ламання неоколоніального устрою держави Україна. Йдеться про указ президента перед другим туром виборів, де присвоєно звання Героя України Степанові Бандері та визнано заслуги всіх, хто боровся за українську державу, в тому числі членів ОУН та воїнів УПА. Про історичну, моральну, політичну та ідеологічну архіважливість цього кроку свідчить істерична реакція на нього і шовіністичного Кремля, і начебто демократичних лібералів з Варшави та Брюсселю. Так ненароком ще раз виразно проявилась тотожна імперська, антиукраїнська сутність демократичних наддержав – і Росії, і Євросоюзу. Бідні українські демоліберали: що вони тепер будуть брехати про справедливість лібералізму та західної демократії?

Другу велику групу складають ті, що не виграли, але і не цілком програли. До них варто віднести проекти С.Тігіпка (13 %), А.Яценюка (майже 7 %), О.Тягнибока, який все ж наростив свій електоральний потенціал (майже 1,5 %) і може розраховувати у майбутньому на його збільшення, через розчарування помаранчевими, та Ю.Тимошенко. Усі вони мають можливість потрапити до наступної Верховної Ради. При цьому особливо великі шанси у діючої прем’єрки. У Тимошенко з’являється шанс стати другим Чорноволом чи другим Ющенко, очоливши різношерстий правий фланг, виступивши єдиним потужним захисником українських інтересів. Це вона вже пробує робити, однак, знову повторюючи помилки своїх попередників, – без пропонування суспільству націоцентричної ідеології державотворення, без ідеї українського націоналізму, із сумнівним опертям замість національного народовладдя, на космополітичну демократію. А ще Степан Бандера застерігав: “Висування на перше місце в програмі визвольних змагань гасла «За демократичний лад в Україні», замість гасла «За самостійну національну державу» має… вкрай шкідливий аспект”. Отож вибір перед Ю.Тимошенко наступний: або вона зуміє перетворити свою опозиційну діяльність в ідейну боротьбу за українську державу, або зникне з політичної арени, посупившись місцем більш сильним антиукраїнським силам, чи більш спритним і молодшим демагогам-обіцяльникам.

В результаті цих виборів Україна знову програла, внаслідок бездумності політичного проводу. Знову, як писав свого часу В.Іванишин, консервується “неоколоніальний і безпардонно антиукраїнський характер” влади в Україні.

Тому не дивно, що ці вибори знову не відкрили перед Україною нових перспектив, не розв’язали жодної з проблем національного буття, не створили передумов для глибинних системних змін на користь народу.

Усе це стало наслідком потворної політичної патології, на яку давно хворіє українська політика. В основі її три основні причини, які, на жаль, не усвідомлюються провідними політичними фігурантами, на відміну від мислячої частини української громади, деяких культурних і політичних діячів та окремих журналістів (див. висловлювання В.Дончика, Б.Олійника, Вал.Шевчука, Дж.Мейса, М.Слабошпицького, О.Романчука, Р.Чайки та ін.). По-перше, бракує розуміння, що головною проблемою нинішнього будівництва держави є відсутність узаконеної й усвідомленої цілим суспільством ідеології державотворення, яка б визначала основні цілі суспільства та шляхи їх досягнення. А це, як писав В.Іванишин, “означає, що нема чітко окресленої, привабливої для більшості населення мети, програмних напрямних і пріоритетів державного будівництва, немає ідейно-політичної структуризації політикуму і суспільства, немає цілеспрямованої державницької політики, немає політичної перспективи і поняття про політичне добро і зло, а отже – нема об’єктивних і суспільно вагомих критеріїв оцінки діяльності громадян, політикуму, усіх гілок та структур влади”.

Другою визначальною причиною стало те, що в основу українського державотворення від початку були покладені й узаконені як пріоритетні запозичені доктрини соціал-демократичного й лібералістичного типу, а не ідея державності української нації – не українська національна ідея. При цьому знехтувано тим очевидним фактом, що доти, доки не буде вирішене головне політичне завдання народу – створення української національної держави, – доти жодне інше питання (політичне, економічне, соціальне, культурне тощо) не може бути вирішене на користь народу. Третьою проблемою стала невідкладна потреба у створенні всеохопної системи українського національного народовладдя, щоб саме народ став нарешті головним суб’єктом державної політики. Особливо це стосується питання випрацювання дієвих механізмів контролю громади за діяльністю влади.

До позитивних наслідків виборів варто зарахувати продовження приросту національної, патріотичної та державницької свідомостей серед громадян України. Навіть новий посол Росії в Україні Зурабов (переший серед усіх російських послів) був змушений офіційно звертатися до Президента Януковича таки українською мовою. А той відповідати. Це промовисто. Інший важливий момент стосується того факту, що Україна стоїть перед початком третього (з кінця 80-х та 2004-го року) етапу національної революції – реалізації української ідеї – створення Української Соборної Самостійної Держави (національної держави українського народу на своїй землі). Залишається питанням: чи будуть на цей раз готові українці довести ці революційні зміни до логічного завершення? Чи стане початок нового етапу політичної боротьби початком державного утвердження української нації? Чи не зачаруються знову, замість національної ідеї, в черговому фальшивому месії?



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4