Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Що ж культурно об’єднує наш регіон?

Кілька слів до актуальної теми

Нещодавно у стінах Дрогобицького державного педагогічного університету ім.І.Франка зародилася думка оздобити фасад головного корпусу університету бюстами чотирьох визначних українців, які б своїми іменами гідно прославили ідейно-культурну місію навчального осередку на Прикарпатті. Чотирьох – бо стільки є готових ніш на фасаді колишньої державної гімназії. Ця акція викликала зацікавлення у дрогобицької громади. Зараз організатори проекту запропонували своєрідний плебісцит серед студентів і викладачів університету, котрі б могли задекларувати, кого саме вони хотіли б бачити на фасаді головного корпусу. На попередніх організаційних зустрічах були запропоновані імена Т.Шевченка, І.Франка, М.Лисенка, Ю.Дрогобича, М.Шашкевича, М.Вербицького. Однак ті перші пропозиції, які нам стали відомі, характеризувалися тим, що в них не було чітких критеріїв добору постатей і концепції бачення культурної проблеми. Саме культурної проблеми, бо те, наскільки кожна нація точно, глибоко і творчо вміє відчувати, осмислювати й актуалізувати свою культуру, залежить її адекватно-перспективний крок у культурне майбутнє, а це і є проблемою для кожного покоління.

Тож і ми взяли на себе відвагу запропонувати кілька думок і бачень, як би корисніше й перспективніше для нашого дрогобицького культурного розвитку можна було розв’язати назване питання.

Перше. Чи дуже виграє університет і місто, якщо в їхньому інтелектуальному епіцентрі з’являться бюсти національних геніїв, геніїв, які й без того мають, на щастя, в Україні гідне вшанування? Гадаємо, це питання ми можемо визнати риторичним. Метою кожного університету, а особливо провінційного, мало б бути прагнення віднайти свою самобутність і неповторність, запропонувати свій стиль культурно-освітньої праці, своє відчуття якихось значущих граней національної культури. Лише неповторність може бути привабливою, а не використання випробуваних шаблонів та трафаретів у культурі.

Чи можна у протилежному випадку при доборі імен обмежитися визначними уродженцями вузько Дрогобицького краю (в межах сучасного району)? Очевидно, ні. Окрім Юрія Дрогобича й Івана Франка, з визначних уродженців-культурників Дрогобиччини можемо назвати імена Луки Луціва та Остапа Грицая, або відомого публіциста Володимира Левитського, але всі вони, при всій повазі до їхнього таланту (були добротними літературними критиками і журналістами), не зайняли в нашій культурі якогось визначного, віхового місця, не стали символами покоління чи культурного періоду, течії.

Є ще й третє проблемне питання: надавати перевагу письменникам чи науковцям, громадським діячам чи митцям? Залишаємо це питання відкритим.

Як бачимо, уважніший погляд на питання, кого вибирати для символу, викликає власне дещо суперечливі запитання. У цій ситуації, на нашу думку, вартує взяти до уваги кілька наступних культурологічних тез. Сьогодні, в епоху глобалізації, для кожного культурного регіону важливо зберегти свій локальний колорит, щоб не загубитися в загальній стандартизації. Тому дуже добре і вельми перспективно, якби Дрогобицький педуніверситет, попри наявні його теперішні здобутки, знайшов ще одну стежину посилення своєї галицької, регіональної самобутності. Отже, першим можливим критерієм добору імен міг би стати критерій галичанства, тобто осмислення й ствердження того, хто ж є передусім символом Галичини і галицького культурного й ідейного вкладу в національну культуру та історію.

Тут, зрозуміло, зринає ім’я І.Франка. Проте, зауважимо наступне. І місто Дрогобич, і Дрогобицький педуніверситет і в радянські часи, і тепер зробили достатньо, щоб прославити ім’я І.Франка: у центрі міста красується чудовий пам’ятник письменникові, на стіні філологічного факультету – мистецький барельєф, у найкращих авдиторіях і залах міста й університету – численні бюсти, портрети і горельєфи І.Франка; у місті – меморіальні дошки на місцях, пов’язаних з І.Франком; видано десятки книг, буклетів, фотопортретів і т. ін. про І.Франка; зрештою, поряд, в Нагуєвичах, є цілий меморіальний комплекс І.Франка (і ще довго можна перелічувати форми уславлення й пошанівку письменника). Чи виграємо ми всі разом, чи засвітимо оригінальний промінь до осмислення національної культури, якщо поставимо ще один бюст І.Франкові? Не секрет, що надмірне використання знакових імен на рівні масової пропаганди веде до кітчу, до профанації.

Натомість величезною прогалиною зіяє в нашій загальній культурній пам’яті реальна історія Галичини, її культурні здобутки, її славні імена, імена тих, хто разом з І.Франко творив унікальний феномен нашого краю. Гадаємо, усіх нас би збагатив факт, якби наше місто і наш університет більшу увагу звернули на вшанування визначних культурних діячів Галичини, які у 2-ій половині ХІХ – на початку ХХ ст., у цей вирішальний період у боротьбі за зміцнення всеукраїнської національної ідентичності, заклали головні фундаментальні камені в українську культуру. Назвемо на вибір кілька найвідоміших галицьких діячів, імена яких не вшановані ще належним чином і на належній висоті. Критерії у їхньому доборі були б наступні: 1) визначний вплив на формування галицької української культури і самосвідомості; 2) внесок у науково-просвітню традицію розвитку краю; 3) ідейна значущість імені.

Анатоль Вахнянин (1841 – 1908) – народився неподалік м.Перемишля (с.Сенява). Належав до когорти перших діячів народовського руху в Галичині, який запропонував чітку програму національного розвитку на противагу зденаціоналізованому москвофільству. У 1865 р. організував перший Шевченківський концерт на західноукраїнських землях. У 1867 р. у Відні, де навчався в університеті, організував студентське товариство “Січ”, яке відіграло визначну роль у формуванні галицької української ідентичності. У 1868 – 1869 рр. виступив співорганізатором і був першим головою “Просвіти”. 1867 – 1870 рр. – перший редактор журналу “Правда”, який став найважливішою культурною трибуною в Галичині у плані національного відродження. Був також співредактором таких стратегічно важливих часописів, як “Письма з просвіти” і “Діло”. Організатор і керівник музично-хорових товариств “Торбан” і “Боян”. У 1885 р. став разом з Ю.Романчуком лідером народовської політичної організації “Народна Рада”, діяльність якої мала епохальне значення для зміцнення громадянських позицій українців Галичини. У 1903 р. заснував Вищий музичний інститут ім.М.Лисенка у Львові. Протягом 1894 – 1900 рр. був депутатом Віденського парламенту. Створив етапну в історії української музики оперу “Купало” (1870), написав музику до драми Т.Шевченка “Назар Стодоля”, автор багатьох хорів, пісень, засновник і керівник Союзу співацьких і музичних товариств. Автор художніх творів, спогадів, підручників.

Омелян Огоновський (1833 – 1894) – народився в с.Григорів (сучасна Івано-Франківщина). Вчився у Львівському і Віденському університетах. Був другим після Я.Головацького завідувачем кафедри української словесності у Львівському університеті. Член-кореспондент Краківської АН. Один з провідних діячів народовського руху: співзасновник “Просвіти” і її голова у 1877 – 1894 рр., учасник “Народної Ради”; співзасновник Наукового товариства ім.Т.Шевченка (1893); активний публіцист. Автор першої цілісної історії української літератури (тт. 1-6, 1887 - 1994), також кількох історичних п’єс, поезій, біографії Т.Шевченка. Своєю академічною творчістю посприяв запровадженню позитивістських методик, подоланню негативних впливів москвофільства, налагодженню національної програми розвитку науки.

Юліан Романчук (1842 – 1932) – народився у с.Крилос на місці старовинного Галича, хоча від двох років проживав і формувався на Стрийщині, в с.Завадів. Уже в гімназійні та студентські роки брав участь у таємних товариствах патріотичного характеру. У 1863 – 1900 рр. вів велетенську педагогічну працю, перший налагодив системне видання підручників українською мовою. Співзасновник “Просвіти” й НТШ (у 1896 – 1906 – голова “Просвіти”). Керував товариством українських вчителів “Українська громада”. У 1902 р. вперше видав масовим накладом твори Т.Шевченка. У 1904 р. започаткував серію “Українська письменність” – перше повне видання українських авторів. Був засновником і видавцем популярної селянської газети “Батьківщина”, газети “Діло”, першого іншомовного часопису про Україну “Ruthenische Rundschau” (1903). Голова “Народної Ради” у 1885 – 1899 рр. Від 1899 р. – співзасновник і голова головної галицької політичної сили – Української національно-демократичної партії. 12 років був депутатом галицького сейму і 23 роки – Віденського парламенту. Багато років був головою Української парламентської репрезентації у Відні; віце-президентом Віденського парламенту (1910-1918). У 1914 – 18 рр. очолював Український комітет і Українську культурну раду у Відні; входив до складу Української національної ради ЗУНР – ЗО УНР у 1918 – 1919 рр. Заслужено визнаний патріархом українського національного руху в Галичині.

Степан Томашівський (1875 – 1930) –народився в с.Купновичі на Самбірщині. Вихованець історичної школи М.Грушевського. Активний учасник суспільно-політичних рухів Галичини до 1-ої світової війни. Чудовий публіцист, голова НТШ у Львові у 1913 – 1914 рр. Один із чільних організаторів стрілецького руху, член Бойової управи УСС. У 1818 – 1919 рр. – делегат УНРади ЗУНР ЗО УНР. Радник делегації УНР та керівник делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції 1919 – 1921 рр. Був представником ЗУНР у Лондоні. У 1920-і рр. редагував кілька важливих часописів, зокрема “Політику”. Від 1928р. працював доцентом історії України Краківського університету. Був одним з головних ідеологів українського консервативного руху, член керівництва Української католицької народної партії. Теоретик т.зв. державницької школи в українській історіографії. Його наукові інтереси були дуже широкі: давня історія, історія Хмельниччини і Гетьманщини, історія Церкви, архівознавство, історіософія, політологія, культурологія, етнопсихологія. Головні праці: “Світово-політичне значення Галичини”, “Історія Галичини” у 2-х томах, “Історія Церкви на Україні”, “Українська історія”, “Володимир Антонович. Його діяльність на полі науки”, “Угорщина і Польща на початку 17ст.”, “Перший похід Б.Хмельницького в Галичину”, “Бісмарк і Україна”, “Петро – перший український митрополит”, “Десять літ українського питання в Польщі”, “З церковною мапою Східної Європи в 9-13 ст.”; укладач велетенських збірок документів: “Матеріали до історії Галичини” (т. 1-3), “Матеріали до історії галицько-руського шкільництва 18-19 ст.”, “Ватиканські матеріяли до історії України” та ін. Один з найбільших інтелектуалів своєї доби.

Розв’язавши проблему пріоритетності між науковцями і письменниками, можна було б замінити у цьому ряді постатей ім’я О.Огоновського на письменника Андрія Чайковського, уродженця Самбора, який, сподіваємося, не потребує пояснень щодо значимості в національній культурі.

Ми свідомі того, що заявлений ряд імен викликає у пересічного інтелігента і патріота легке здивування і зніяковіння, оскільки постаті А.Вахнянина, О.Огоновського, Ю.Романчука і С.Томашівського, попри те, що це були ключові постаті в процесі постання одерної галицької культури, залишаються малознаними. Українці як типово загрожена, понівечена ударами історії нація воліють мислити в стилі шаблонних, перевірених стереотипів, утверджуючи свою ідентичність. Хоча сьогодні, у ХХ ст., коли ми все-таки збереглися як нація, ідеться не так про утвердження усталеного (бо ж воно вже “відпрацювало” свій потенціал!), як про поглиблення й урізноманітнення парадигми культурно-національної ідентичності.

Можливо, виникне протиставлення ідеї запропонованої галицької “четвірки” постаті Маркіяна Шашкевича як піонера національного відродження в Галичині. Наведемо кілька контраргументів: 1) М.Шашкевич вже отримав високе всенаціональне пошанування і в дорадянські, і в радянські часи, сформувався навіть дещо перебільшений культ М.Шашкевича, постаті хоч і знакової, але з невеликим талантом культурника і письменника, на що вказували ще наші класики; 2) діяльність цілої “Руської трійці” у 1830 – 1840-і рр. була приглушена в Галичині у 1850-і рр. москвофілами і звичайною тупою провінційністю, тож галицьким народовцям у 1860-і роки під впливом ідей Т.Шевченка і за заохоти з боку наддніпрянців П.Куліша, О.Кониського, В.Антоновича та ін. довелося починати процес національного відродження практично з “нульової точки”, і якраз їхня діяльність, тобто передусім діяльність О.Огоновського, А.Вахнянина, Ю.Романчука та їхніх однодумців створила те, що ми називаємо феноменом Галичини, “галицьким П’ємонтом”.

Зараз цілій галицькій культурі і свідомості потрібен новий прорив у сенсі пізнання правдивих своїх основ, переосмислення внутрішніх імпульсів розвитку, і тому концептуальна поява нових імен на тлі національного пантеону є конче потрібною. Головне, у кожен переломний період історії не засидітися в узвичаєному, в стереотипності, відкритися ментально до нових і якісних можливостей розвитку.

Звернімо увагу, що означені епохальні постаті галицької культури своїм походженням пов’язані із зоною Прикарпаття, зоною, в центрі якої географічно розташований Дрогобич. Зробивши акцент на символічному акцентуванні традиції галицької культури, Дрогобицький педуніверситет зміг би виділитися цим кроком з-поміж інших галицький університетів, зумів би запропонувати своє концептуальне бачення місії українського університету в епоху глобалізації.

Олег БАГАН ,
Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4