Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Реґіони України: загроза чи стимул?

Олег Баган

Тема реґіональности в Україні вирує в суспільно-політичній проблематиці нашої держави від перших років незалежности. Наскільки різні реґіони країни відрізняються між собою? Чи існують між ними суперечності? Чи не загрожують вони українській соборности? Як збалансувати їхні взаємостосунки і стосунки із Центром? Ці й подібні питання раз у раз збуджують громадську свідомість, з’являються у програмах політичних партій, стають предметом наукових дискусій. Як відомо, використовуючи реґіональну проблематику, розбудувала свою програму і стратегію сьогодні найвпливовіша українська партія – Партія регіонів. То ж чи справді реґіоналізм загрожує Україні? Якою є його сутність? Чим він подібний і чим відмінний від реґіоналізму інших європейських країн? На ці й споріднені з ними питання ми спробуємо дати свою лаконічну відповідь.

Кожна дещо більша територією країна зіштовхується з проблемою реґіонів. Реґіони, тобто географічно, історично, соціяльно, іноді етнографічно різні краї, є результатом об’єктивних довготривалих і складних процесів. Їхнє формування чи, навпаки, нівеляція залежить від того, наскільки певна країна різноманітна своїми природно-рельєфними умовами, політичними традиціями, етнографічними особливостями. Наприклад, реґіон Андалусія в Еспанії отримав свою колоритну специфіку через відмежованість від решти країни пасмом гір, ціла група сучасних федеральних земель Німеччини є «спадщиною» колишніх ґрафських, герцоґських, кюрфюрстських держав і володінь, а Бретань і Прованс у Франції, Сардинія в Італії, Велс у Великій Британії є відображенням складної етнічної історії цих країн. Кожна з великих територією держав пережила свій період боротьби з відмінностями реґіонів во ім’я національної єдности. Тоді знищувалися мова, культура, окремі форми суспільної самоорганізації, конфесійні, економічні відмінності реґіонів. Найяскравішим прикладом такої боротьби з реґіонами був період революції у Франції кінця XVIII ст., коли замість традиційних реґіонів-провінцій – Пікардії, Шампані, Ельзасу, Лотарінґії, Нормандії, Бретані, Аквітанії, Ланґедоку, Бурґундії, Оверні. Лімузену, Провансу та ін. – постали невеличкі департаменти, які «розбили» історичні кордони країв. Так була створена модерна французька нація, створена пристрастю, революційними запалом і військовим терором лібералів і демократів. Іноді реґіони ставали справжнім викликом для монолітности держав: Баварія для об’єднаної Німеччини, Басконія – для Еспанії. Для подолання їхнього сепаратизму використовувалися різні засоби: від стратегічної і компромісної дипломатії до державного терору.

Помилковою є думка, що реґіони і федералізм обов’язково стають причинами слабкости якоїсь країни. Сьогодні дві наймогутніші держави світу – США і Німеччина – є федеральними. Це приклади того, як політикам вдалося гармонізувати взаємостосунки між реґіонами, перетворити їхні внутрішні інтенції в загальнодержавну стратегічну динаміку розвитку. Пояснюється це тим, що Центр завжди має тенденцію гальмувати, затискати розвиток реґіонів і їхня потенційна енерґетика не отримує належного суспільно-правового простору для саморозвитку. Нерідко буває так, що якісь реґіони штучно затримуються у своєму розвитку, відчутно відстають від загального рівня розвитку країни через те, що Центр остерігається їх з якихось причин. Найяскравіші приклади – Велс у Британії і Бретань у Франції, де етнічна відмінність корінних жителів була причиною довготривалої насторожености до цих країв офіційної столичної внутрішньої політики, оскільки в Лондоні і Парижі остерігалися можливого сепаратизму на ґрунті валлійського і бретонського націоналізмів. Зрозуміло, що така імперська політика і ментальність шкодили цілій державі, бо зусилля витрачалися на різні форми внутрішнього стримування замість спрямування їх на широкі стратегічні завдання.

Яскравий приклад гармонізованости реґіонів являє сьогодні Німеччина, де реґіональна специфіка старанно зберігається і в політико-соціяльному плані кожній федеральній землі надані досконалі правові можливості для самовияву. У країні створена атмосфера взаємозбагачувальної конкуренції, плекання реґіональної відповідальности і самоорганізованости. Навіть той факт, що після об’єднання Німеччини і створення на східнонімецьких територіях нових федеральних земель – Мекленбурґу-Померанії, Брандербурґу, Саксонії-Ангальт, Тюринґії і Саксонії – столицями цих реґіонів були визначені не більші за чисельністю мешканців та промислові міста, а другі за масштабами міста, які більше виражали якісь культурні традиції, говорить про те, як влада прагнула зберегти відчуття більшої закорінености в свідомості місцевих жителів. Адже чим більше місто, тим більше воно космополітичне і відчужене від інтересів регіону. Подібною є ситуація в Італії та Еспанії, де на юридично-адміністративному та культурно-інформаційному рівнях проводиться політики збереження ідентичности реґіонів. Ці країни складаються відповідно із 20 і 19 областей. В Італії це області: Ліґурія (центр – м. Ґенуя), Валле-д’Аоста (центр – м.Аоста), П’ємонт (Турин), Ломбардія (Мілан), Третино-Альте-Адидже (центр – м.Тренто), Фріулі-Венеція-Джулія (м.Трієст) (дві останні області мають автономію, оскільки в них проживають німецькомовні мешканці), Емілія-Романья (м.Болонья), Тоскана (м.Флоренція), Марке (м.Анкона), Умбрія (м.Перуджа), Лаціо (Рим), Абруццо (м.Л’Акуїла), Молізе (м.Компобасо), Кампанія (Неаполь), Базиліката (м.Потенца), Апулія (м.Барі), Калабрія (м.Катандзаро), Сицилія (м.Палермо), Сардинія (м.Кальярі). Дві останні, як і Валле-д’Аоста, де є франкомовні жителі, теж мають більшу автономію через історичну специфіку й етнічну відмінність (в Сардинії). В Еспанії є такі області, які мають автономію: Андалусія, Араґон, Астурія, Країна Басків, Балеарські о-ви, Валенсія, Галісія, Канарські о-ви, Кантабрія, Кастилія і Леон, Кастилія-Ламанча, Каталонія, Сеута, Естремадура, Мадрид, Мелілья, Мурсія, Наварра, Ріоха. Більшу автономію мають історичні області Ґалісія, Країна Басків, Каталонія і Андалусія, що обумовлено певними історичними традиціями і етнічними відмінностями даних реґіонів. Тобто строката реґіональність цілком не стала перешкодою для мобільного розвитку цих країн, які сьогодні розвиваються прискореними темпами. Навпаки, через підтримку реґіональних колоритів культура цих націй отримала додаткові імпульси й ориґінальні грані. Реґіони у даних випадках стали тими викликами , які дали позитивні стимули для розвитку і самозбагачення цілої країни.

Отже, реґіоналізм є об’єктивним явищем в кожній великій країні. Він може бути як бар’єром, так і стимулом її розвитку (наприклад, боротьба за визволення і об’єднання Італії у ХІХ ст., яка складалася із дуже відмінних реґіонів, переросла у надзвичайно бурхливий розвиток італійського націоналізму і перетворили країну в одну з наймогутніших держав Європи і світу). Реґіоналізм може мати різні причини і тому в кожному конкретному випадку треба аналізувати його особливості і тенденції згідно зі специфікою виникнення, а не ототожнювати явища без розрізнення.

Україна складається із 12 основних реґіонів: Закарпаття, Галичина. Буковина, Волинь, Полісся, Поділля, Середнє Подніпров’я, Степ, Слобожанщина, Донеччина, Причорномор’я і Крим. Кожен з них має свої географічні особливості, історичні і культурні, соціяльні і ментальні відмінності. Потенційно могли випукліше сформуватися й інші реґіони, але вони були нівельовані або сусідніми державами, або внутрішніми процесами національно-соціяльного розвитку. Це Лемківщина, Підляшшя, Кубань, Сіверщина, Подністров’я, Бессарабія, Запоріжжя, Гуцульщина та ін. Сьогоднішній адміністративно-територіяльний поділ країни на 25 областей здебільшого не відображає традиційних реґіональних меж, він робився совєтською владою за принципом концентрації територій довкола великих міст.

Головні відмінності між українськими реґіонами постали не стільки під впливом географічно-цивілізаційних «розламів», скільки під впливом історично-політичних трансформацій, тобто поступового освоєння, заселення та інтеґрації різних територій українцями (на відміну, скажімо, від Франції, де західні реґіони країни належать до атлантичної цивілізації, східні – до альпійського цивілізаційного простору, а південні – до Середземномор’я). Вся Україна – це переважно однорідний територіяльний простір. Можна виділити лише Закарпаття, яке є крайнім північно-східним «куточком» давньої дунайсько-балканської цивілізації, і Крим, який є далеким «уламком» середземноморської цивілізації. Однак з цілого ряду політичних, соціяльних, культурних причин ці два реґіони на сьогодні об’єктивно втратили свою потенційну крайову відмінність і тяжіють до єдиної України, тобто в цих краях не сформувалася інонаціональна демографічна більшість (відповідно, угорська чи кримсько-татарська), вони не зберегли домінантних зв’язків з сусідніми країнами (відповідно, Угорщиною чи Туреччиною), не виробили якоїсь культурної ідеології, самототожности, окремої ідентичности (хоча у випадку Закарпаття й збереглася колоритна етнографічна ориґінальність). Всі решта реґіони України різняться між собою в основному лише за тим, як органічно і динамічно в них розвивалася українська ідентичність. Тобто Галичина різко відрізняється від Волині тому, що за століття перебування в складі Австрійської корони в умовах відносної політичної свободи змогла розбудувати національну ідеологію і культуру. Волинь відрізняється від Полісся, бо у 1920-39 рр. входила до складу Польщі і тоді пережила період національного піднесення, особливо велике значення мав рух ОУН-УПА, не зазнала втрат від Голодомору та совєтського терору. Полісся і Поділля відрізняються своєю більшою україномовністю і консервативністю від Подніпров’я, бо тут в совєтський період не так бурхливо розвивалася індустріялізація, в царський російський період сюди переселилося не так багато колоністів (переважно тому, що до ХХ ст. тут сильні позиції зберігала польська маєтна шляхта і Католицька Церква). Подніпров’я (Південна Київщина, частина Чернігівщини і Полтавщини, Черкащина) відрізняється від Степу і Слобожанщини, бо, з одного боку, зберігало свою енерґетику націотворення українське етнотворче ядро, а з іншого боку, ці реґіони були теж порівняно менше «переорані» індустріялізацією і російськими колоністами. Слобожанщина (частина Сумської, Харківська область, частина Полтавщини) і Степ, колишня Новоросія (Кіровоградщина. Дніпропетровщина, північ Одеської, Запорізької і Херсонської областей) відрізняються від Донеччини і Причорномор’я тим, що все-таки основним і переважаючим субстратом під час заселення цих теренів були етнічні українці, тут збереглися патріярхальні українські села, відсоток російських і російськомовних (тобто різнонаціональних) переселенців був не таким великим. Донеччина і Причорномор’я, де в середньому етнічні українці складають лише від 50 до 70 % населення, хоч і були у ХVIII-ХІХ ст. заселені переважно українцями, у період урбанізації та індустріялізації (1920-60-і рр.) зазнали найпотужнішої демографічної видозміни внаслідок раптового і масового напливу російськомовних робітників з різних реґіонів СРСР, в цих районах не зміг сформуватися хоч якийсь національний український стрижень. На Донеччині і в Причорномор’ї українське населення і культура були міцно марґіналізовані, загнані навіть не в ґетто, а в своєрідне соціяльне підземелля, в новочасні катакомби ідейного і ментального несприйняття, що було результатом неофіційної, але послідовної політики імперіялізму і російського шовінізму в СРСР. Влада, користуючись із ситуації недемократичности, планомірно знищувала або марґіналізувала все українське, прикриваючи це демагогічною суспільною ідеологією «радянського інтернаціоналізму» і «совєтської спільности». На цьому тлі Крим виділявся лише тим, що, як в царський період розростання російського імперства на Україні, так і в совєтський період, він був тереном, куди систематично переселялися «вершки» російського соціуму, тобто фаворитизовані дворяни, інтеліґенція, заслужені совєтські військові і партійні пенсіонери і т. ін. Тому цей реґіон був особливо русифікований (на понад 50 %) і там поступово визріла специфічна психологія та ідеологія «привілейованого російського острова», своєрідної оази ксенофобії, імперської зверхности до інших.

Отже, українські реґіони відчутно різняться лише за тим, наскільки вони були русифіковані та денаціоналізовані чужими державами і імперіями. Якби процеси українського націотворення і державотворення протікали безперешкодно, без зовнішнього втручання, то різниці між реґіонами були б мінімальними. Наприклад, між північними і південними реґіонами Франції та Італії пролягає ціла прірва у сенсі ментальних, звичаєвих, культурних відмінностей. Ціла прірва відділяє Андалусію від Каталонії і Басконію від (Мурсії в Еспанії, Баварію від Макленбурґа-Померанії в Німеччині. За мовними діялектами Південна Італія майже не розуміє Північну Італію, Південна Німеччина – Північну Німеччину (вони можуть порозумітися тільки за допомогою єдиної літературної італійської й німецької мови). Натомість в Україні міждіялектні відмінності між західними і східними реґіонами є, знову ж таки, мінімальними. Єдиною суттєвою перешкодою у нас є російськомовність і суржикомовність громадян Східної України, що вони часто чомусь видають за «справжню українську мову». Насправді українськомовний мешканець Сходу легко порозуміється з носієм найпатріярхальнішого бойківського діалекту Галичини. Можливо, лише носії закарпатських діялектів, які витворили свою ідіоматику, за 1000 років відірваности від ареалу української мови і перебування в чужих державах (Угорщині і Австрії), дещо вирізняються на загально однорідному українському мовному тлі від Карпат до Кубані.

Зрозуміло, що між реґіонами України існують ментальні, суспільно-поведінкові, культурно-звичаєві та ідейно-політичні відмінності. Та здебільшого вони зумовлені тим же фактором різнотермінового перебування певних реґіонів в лоні чужих держав, насамперед Росії, яка особливо нищила українську ідентичність, вбачаючи в ній собі геополітично-цивілізаційного конкурента. Українські традиції неухильно творять з українців середньоєвропейську націю , тобто націю, яка органічно поєднує візантійські духовно-цивілізаційні традиції із західноєвропейськими (феномен відсутности конфліктности між православними і католиками в Київській Русі Х-ХІІІ ст.), має традиції громадянства, міського права, шляхетства (не плутати з російським дворянством як феноменом вірнопідданства), соціяльного індивідуалізму, відкритости до культурних і конфесійних взаємовпливів, зрештою, відображає у своїй мистецькій творчости символічний і духовний ландшафт Середньої Європи. Росія, тобто сутнісна Євразія, усе це ненавиділа й руйнувала. То ж відмінності між реґіонами України якраз ілюструють міру їхньої поруйнованости.

На сьогодні територія України, яка входила до складу Речі Посполитої у XVI-XVII ст., коли відбувалися найінтенсивніші процеси українського націотворення, сутінно відрізняється від решти України, особливо південно-східних реґіонів, за своїми ідейно-політичним і культурно-орієнтаційним виборами. Це дуже переконливо потвердили парламентські і президентські вибори 2002-го, 2004-го і 2006-го рр.. Саме в цих регіонах, де попри всі нищення і приниження збереглося найбільше українських традицій, історичних символів, звичаїв, ментальних і мовних пластів, мешканці здебільшого голосували за україноцентричні партії і виразно проукраїнських кандидатів на посаду президента. Решта ж реґіонів Південно-Східної України чітко голосували переважно за проросійські політичні сили і їх висуванців. Це говорить не стільки про реґіональну відмінність в країні, скільки про проблему глибинної денаціоналізованости значної частини її населення, його небажання інтегруватися в єдину націю і державу . Власне, проблемою є не самі мешканці цих реґіонів, а політично активна верхівка в них, яка несе в собі ідеологію, психологію російської всеімперської зверхности. Часто східноукраїнські політичні активісти є нащадками організаторів і виконавців антиукраїнського большевицького терору, який тривав майже безперервно від 1918-го до 1953-го року. Вони не приймають українське, бо мають перед ним глибинний патологічний страх, як має страх вбивця перед усім, що нагадує йому про його невинну жертву.

На жаль, українська держава за понад 15 років свого існування через невиразність і малоросійську ментальну налаштованість правлячих еліт зробила дуже мало для розгортання сталих процесів націотворення в південно-східних реґіонах України. Цим і скористалися певні політичні сили, які вирішили перетворити ці реґіони у своєрідну «Вандею» антиукраїнства. Вироблення програмної цілісної ідеології антиукраїнства, що ми зараз спостерігаємо, серйозно загрожує цілісности країни. Дивно, але вирішальним чинником державної єдности зараз виступають економічні інтереси південно- і східноукраїнських політичних еліт, які не хочуть, закономірно, інтеґрувати свій бізнес із російським бізнесом. Тому дуже важливим завданням тепер стає те, як охопити південні і східні реґіони держави новою ідеологією і пропаґандою україноцентричного націотворення і культурного розвитку.

Цікаво, що російська і проросійська політична пропаґанда дуже активно спекулює на темі української реґіональности, називаючи Україну «клаптиковою», «штучною», «відмінно-контрасною» і т. ін. державою. Постійно ставиться політологічна теза про загрозу розпаду України через нібито надмірну відчуженість реґіонів. Дуже часто навіть не пояснюється, в чому полягає її «клаптиковість», «штучність» і «контрастність». Натомість сама Російська Федерація є найбільш реґіонально контрастною країною в світі. Жодна інша держава не об’єднала в собі такі відмінні за географічними умовами, історією, культурою, ментальністю країни, як Росія. Її реґіони належать до вельми різних цивілізацій – балтійської, кавказької, центральноазійської, туранської, алтайської, внутрішньоазійської, уральської, сибірської, далекосхідної. Виразні ознаки більшости з них переважно знищив російський імперський нівеляційний прес. За мовними характеристиками неросійські народи належать до абсолютно далеких за походженням і контрастних лінґвістичних груп: фінно-угорської, іберо-кавказької, тюркської, іранської, палеоазійської, монґольської, маньчжурської та ін. Зрозуміло, що всі великі російські реґіони мають свої економічні інтереси і перспективи і їхню децентралізацію сьогодні, як і колись, стримує лише політично-диктаторська форма правління в цій державі. Було б логічно, якби українські ЗМІ та політологічні центри налагодили систематичну пропаґанду щодо пояснення глибинних культурних, цивілізаційних, соціяльно-економічних, конфесійно-релігійних відмінностей між реґіонами Росії. Адже багато неросійських народів або цілком щезли за останнє століття, або перебувають на грані щезнення, або ведуть запеклу боротьбу, щоб утвердитися у 21 ст. як повноцінні модерні нації (це передусім кавказькі народи, татари, башкири, буряти, калмики та ін.) По-суті, російське імперське нівелювання відмінностей реґіонів та асиміляція інших народів – це злочин перед людством, це проблема планетарного значення і її треба обговорювати на всіх міжнародних форумах. Сьогодні на межі зникнення перебувають десятки народів Поволжя, Уралу, Сибіру, Крайньої Півночі, зникнення їхніх мов і культурі призведе до збіднення нашого уявлення про ментально-цивілізаційні та мовно-культурні особливості величезних просторів Євразії, з якими пов’язано походження і піднесення багатьох народів та держав-цивілізацій минулого.

Наведені факти і теорія співіснування реґіонів підводять нас до наступних висновків. 1) Українські реґіони не є наслідком якихось етнічних, культурних, історичних взаємовідмежованостей у країні. 2) Етнографічні відмінності між реґіонами створюють лише привабливу «мозаїку» звичаєвих, обрядових та ментальних колоритів. 3) Ідеолого-політичне протистояння в державі ґрунтується не на глибинних відмінностях між Сходом і Заходом країни, а на основі майже повної денаціоналізації і русифікації південно- та східноукраїнських політично активних еліт. 4) За всіма критеріями і параметрами реґіоналізму українські реґіони мають в собі менше відмінностей, аніж реґіони Німеччини, Франції, Італії, Еспанії і Великої Британії і тому не можуть бути фактором дестабілізації української держави. 5) Реґіони за своєю природою не завжди стають причиною дезінтеґраціії якоїсь держави, а часто несуть в собі позитивні стимули конкуренції, взаємозбагачення, різноспрямованости стратегічного розвитку, тому їхнє збереження і розвиток є фактором загального збагачення і піднесення. 6) Головною проблемою для України залишається питання охоплення україноцентричною ідейно-політичною пропаґандою, культурою зденаціоналізованих реґіонів, вироблення стратегічної, багатоаспектної державної програми для цього. 7) Українська нація, яка постала на симбіозі двох визначальних етнічних пластів – скіфського (сарматського) і слов’янського, й до сьогодні зберігає свою внутрішню органічність в духовному, ментальному, расовому, культурно-творчому аспектах, в будь-якому зденаціоналізованому реґіоні України відразу почнеться органічне національне відродження, якщо втихомирити в ньому домінуючу антиукраїнську кліку.

лютий 2006р.


(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4