Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Ідеолог національної величі (ч. 2)

ІV

Олег Баган

Зустріч із післявоєнним Заходом виявилася притьмареною настроями занепадництва і розчарування. Ось як передає Донцов свої враження від Відня у щоденнику: “...Світ стає заординарний. Товариство — гешефтярі, християн мало. До цеї публіки пристосовуються тепер і мистецтво, і театр, і преса, і все життя. Згадую часи коротко перед війною в цім самім місті. Повітря було й тоді, як перед бурею. Але було якесь змагання наперед, змагання до чогось, бажання крикнути, зробити щось, розвіяти навислу хмару; хотілося, щоб швидше ударив грім, щоб прочистив млосне, задушне повітря. Світ ще був тоді гарний і ним не правив ще плєбс” (Рік 1918, Київ). Цей нотатковий ескіз точно визначив тенденцію часу: після Першої світової війни европейське суспільство цілковито втратило відчуття своїх героїчних і аристократичних традицій. Наступила “епоха мас”, як проникливо схарактеризував її блискучий французький етнопсихолог Ґюстав Ле Бон ще наприкінці ХІХ ст. Европа цілковито занурилася у світ міщанства, меркантилізму і гедонізму. Демократії вихлюпнули активність примітивних юрб і вже не могли контролювати їх нестримних і хаотичних бажань. Цю тенденцію невдовзі вичерпно оцінить Х.Ортеґа-і-Ґассет, назвавши її “Бунтом мас” (1929). Виховані впродовж ХVIII—ХІХ ст. в дусі матеріялізму, з вірою у технічний Проґрес, люди відкинули Бога, забули Шляхетність, зім’яли Красу. Освальд Шпенґлер підсумовує цю трансформацію европейської, “ґотичної”, за його визначенням, культури у своєму геніяльному трактаті “Присмерк Заходу” (1918): це — відмирання усього таємничого, духовного, романтичного, радісного і творчого в Людині; це формування гігантських міст, що розчавлюють людську гідність і здрібнюють світовідчуття, світопереживання: “...замість явленого багатоманіття форм народу, що зрісся з землею, — новий кочівник, паразит, житель великого міста, чистий, відірваний від традицій, людина фактів, що виникає з безформно флуктуючої маси, іррелігійна, інтеліґентна, безплідна, переповнена глибокої антипатії до селянства (і до його вищої форми — земельної шляхти), внаслідок чого — жахливий крок до неорганічного, до кінця...”12.

12. Шпенґлер О. Закат Европы. — М., Мысль, 1993. — Т. 1. — С. 164.

Еліти багатьох європейських країн зреаґували на цю тенденцію часу як на виклик. Особливо активною була реакція консервативних, християнських та націоналістичних політичних сил на неґативні екстреми лібералізму та соціялізму. Відтак міжвоєнне двадцятиліття (1920-1930-і рр.) позначене наймасштабнішим і найгострішим зіткненням правих і лівоцентристських ідеологій на всіх рівнях і в просторі цілого континенту. Перемога соціялістів-комуністів в Росії і кілька невдалих соціялістичних революцій в інших країнах, які супроводжувалися страхітливим терором, масовими злочинами і встановленням небачених за своєю жорстокістю і нетерпимістю диктатур, зависли над заляканими суспільствами як криваве і пророче марево Фатуму. Тоталітаризм став ознакою і фіналом, хоч як це парадоксально, найдемократичніших і найгуманніших устремлінь людства! Очевидним зробилося питання переосмислення основоположних засад европейського цивілізаційного розвитку. Відповіді на це питання і вихід з цієї ситуації у кожній країні шукали свої. В українському варіянті найяскравішою концепцією пошуку чинників органічного, а не експериментаторського, поступу стала політична філософія Дмитра Донцова, філософія вольового націоналізму , яку він теоретично завершив у 20-і роки.

Криза в Европі охоплювала не тільки соціяльно-політичну сферу, але й культурну. Масове суспільство породжувало й масову культуру . Аванґардизм, розвинувши декадентські, штучні тенденції в модернізмі, раптово вихлюпнув у поле людської свідомости та емоційности концептуальну деструкцію , анти естетику , вульгарність . Майстерність стилю, чуття краси, мистецька гармонія були з упертою аґресивністю підмінені штукарством, брутальним епатажем, навмисною дисгармонією. І головне — це було мистецтво плебсу за своїм духом: воно свідомо опускало людину до нижчих інстинктів, до дріб’язків життя і примітивних форм. Ритм його поширення дивовижно співпадав із занепадом моральности і духовности в соціумі. Філософська формула О.Шпенґлера здійснювалася: “Сутність кожної культури — релігія; відповідно, сутність кожної цивілізації — іррелігійність”13. Як відомо, він “культурою” вважав доіндустріяльний, докапіталістичний період розвитку суспільства, “цивілізацією” — індустріяльний, отже, ліберально-соціялістичний, позначений загальним скептицизмом, релятивізмом вартостей, знеціненням людини як Особистости і поширенням тотального матеріялізму.

13. Там само. — С. 546.

Цю кризу европейської культури і духовности незабаром блискуче описав знаменитий нідерландський культуролог та історик Йоган Хейзінґа у трактаті із символічною назвою “Під тінню завтрашнього дня. Діагноз духовної недуги нашої епохи” (1935). Сумні його висновки засвідчили, що рівень матеріально-технічного проґресу зовсім не забезпечує відповідний рівень морально-культурний, що повсюдним стало загальне пониження мисленнєвих здібностей, наука в головних цілях спрофанована, мистецтво втратило стиль і перетворилося на безглузду забаву або примітивну балаканину, у якесь безнастанне придумування , позбавлене справжнього натхнення і великих драматичних переживань. Вік реклами, хаотичної і невибагливої інформації і настирливої моди цілковито сплющив душу більшости.

На усі ці глобальні проблеми і питання культури Д.Донцов по-своєму відгукується. Він усвідомлює важливість духовно-мистецького фактора у загальному гігантському процесі модифікації европейського суспільства і тому щораз більше уваги приділяє культурі у працях міжвоєнного періоду і пізніших. Його концепція неоромантизму в літературі і неогероїзму в культурі є гідними відповідями на виклики часу.

Не маючи вже надій на поліпшення ситуації в Україні, бачачи, як сліпо і фатально українська громадськість і далі йде за примітивними та демагогічними лозунґами соціялістів, котрі, через повне невідчуття і нерозуміння історичної реальности та історичних законів ведуть націю до загибелі, відмовляючись від засад націоналізму, тобто від пріоритетности інтересів нації, а не одного класу, Д.Донцов знову звертається до сили Слова. У лютому 1919 р. він переїхав до Швайцарії (Берн), де функціонувала українська місія, і очолив її пресово-інформаційний відділ. Так, у дуже відповідальний період, коли тривали запеклі бої українських армій в Наддніпрянщині і Галичині і коли на мирній конференції в Парижі вирішувалася доля майбутньої Европи, через швейцарську пресу цей відділ подавав систематичні повідомлення про події в Україні, чим впливав на рішення дипломатів і сприяв, принаймні, тому, що українське питання бралося до уваги, що Европа збагнула, яка запекла боротьба з комунізмом триває на її кордонах і яку загрозу стримав своєю героїчністю український народ. Адже, як відомо, комуністи-большевики готувалися до збурювального наступу на Захід.

Протягом цього часу (1919-20 рр.), за свіжими спогадами і враженнями, Д.Донцов пише свою першу велику монографічну працю “Підстави нашої політики”, що стала значущою подією в історії української політичної думки, сформувала мислення і світогляд цілого покоління, була, за словами Є.Маланюка, “...однією з тих небагатьох книг, які стали на межі епохи, і то не лише української”14.

14. Маланюк Є. Дмитро Донцов // Маланюк Є. Книга спостережень. — К., 1997. — С. 345.

Ця книжка була своєрідним підсумком і геополітично-цивілізаційних зрушень, які відбулися довкола України за останні роки початку ХХ ст., і власних ідей автора, які він розвивав у поточних публіцистичних статтях, і революційно-визвольних змагань, які прогриміли Україною впродовж 1917-20-х років. Маючи ясний, аналітичний погляд на суспільно-політичні процеси, Д.Донцов перший так чітко і переконливо продемонстрував закономірність еволюції російського імперства від монархізму до комунізму; большевизм з його дрімучою ненавистю до Заходу, до свободи є для нього лише природною еманацією ще царської московської соціяльної психології і системи, які завжди були націлені на несвободу, тоталітаризм. Тому велике протистояння між Росією, як докорінно антигромадянським суспільством, і Заходом, як принципово правовим суспільством, є неминучим. Тому Україна має визначитись: або увійти/повернутися в европейський духовно-правовий простір, або залишитися неважливою провінцією евразійської імперії. Характерною є назва розділу, присвяченого аналізові російської душі і російських суспільно-політичних ідеологій: (за другим виданням) — “Варварія московська” . Саме так: Росія є, власне, великим Хаосом, вічною невпорядкованістю — ідей, тенденцій, почувань, вартостей, — і йде це від глибин російської душі — напівазійської , напівварварської , у тому сенсі, що ця країна так і не пережила ще цивілізаційного синтезу . Вона кидається у різні боки-екстреми (остання — жахіття большевизму), розривається між геополітичними устремліннями та культурним багатоманіттям підкорених земель, її державна система постійно боїться власного народу, бо обманює його і тримає в рабстві. Звідси — суспільні страхи, хворобливо гіперболізовані ідеологічні міфологеми (“Спасителі православія!”, “Народ-Богоносець!”, “Третій Рим”, “Аванґард світового пролетаріяту!” і т.п.), суцільна підозра до всього інакшого, незалежного, загальне відставання і темінь у масі, яка живе ще, по суті, язичницькими уявленнями і забобонами.

Д.Донцов блискуче виявив свою обізнаність як у російських ідеологіях, так і в російській психології. Можна ствердити, що численні попередні публікації, ідеї “Підстав нашої політики” посприяли деякому протверезінню частин европейської інтеліґенції, яка від ХІХ ст. була наче зачарована російським колосом — його розмахом і потугою, активністю і протеїзмом натури. Д.Донцов же наголосив, що все це — меґаломанія, пишнота, широкість натури, ексцеси імперії — лише міраж , лише нуртування енерґії, але не форми; що Росія зблідне і розпадеться, якщо зняти з неї величний панцир Імперії; що насправді вона є тільки невиразним місивом державно-суспільних укладів, зцементованих неймовірно жорстокою, майже китайською (від татарів) бюрократією, напластуванням рас, релігійних та політичних уявлень. Її сутність — у безнастанній експансії, у безпощадному грабуванні власного народу, а не у творенні “духовної гармонії”, “первісного порядку” (община!) і справді великої культури, про що так пристрасно і велемудро говорять різні слов’янофіли. Злиденність їхньої філософії підтвердив історичний факт: вся містика, настроєність та геополітичні накреслення слов’янофільства успішно модифікувалися у суто московський комунізм, з його перейнятістю “рятувати” людство (від чого?), впадати в самодурський екстаз (ми — “найліпші”, “найпередовіші”!), ненавидіти і зневажати все, що за межею чи то “православної цивілізації”, чи “соціялізму” і т. і.

Д.Донцов ще раз обґрунтував потребу творення геополітичного комплексу Середньої Европи, у якому вирішальну роль мали б відіграти незалежні і стабільні Україна і Польща. Він знову і знову доводив своїм наївним землякам, що закони геополітики мають невідворотний, залізний характер і марш: не можна змагатися з Евразією (Росією) і водночас бачити в ній союзника (“Ми з демократичною Росією!” — панівне у нас гасло ще від М.Драгоманова), захоплюватися та наслідувати її культуру (“Все ж вона велика і недосяжна!” — гасло всіх малоросів); не можна іґнорувати своїх власних географічних, цивілізаційних, політичних та ментальних тенденцій у минулому, хоч вони зараз малопомітні. Україна була органічним складником Середньої Европи — ним вона і мусить бути, Україна творила великий цивілізаційно-господарський центр над Чорним морем — вона й у майбутньому мусить нести місію Понтиди — країни-епіцентру Чорноморського (східноевропейського) простору, мусить творити прадавній (ще антично-елліністичний) геополітичний “чотирикутник”: Понтида (Україна) — Анатолія (Туреччина) — Балкани — Кавказ. У такій ролі Україна стає могутнім чинником рівноваги у просторі цілого континенту. Таку стратегічну мету мусить бачити перед собою її політична еліта, якщо вона хоче бути справді елітою. Бути довірливим, поблажливим, миролюбно-поступливим у геополітичній системі-шахівниці, де кожен твердо відстоює свої національні інтереси, постійно прагне розросту своїх впливів і сил, відповідно, й шукає собі союзників, а потім холодно їх покидає, і все це виходить із стратегічних інтенцій, покликаних географією, расовими інстинктами, культурними пов’язаннями та вітальною енерґією націй. “Тільки нація, що свідома великих завдань, які має виконати в інтересах цілої людськости, втягається яко самостійний чинник в історичний хід подій, тільки такій нації приділяється спеціяльна клітина на шахівниці світової історії”, — резюмує автор і додає: “Коли історія (і географія) зробили з нас аванпост Европи проти Росії, Росії яко такої, незалежно від кожночасового її режиму; коли цю ролю під загрозою національної смерти мусить Україна і далі грати; коли самі заложення московської культури руйнують відпорну силу нації; коли, нарешті, перемога в обстоюванню своєї національної незалежности невіддільна для нас від перемоги Европи над Росією і навпаки — то першою заповіддю нашої політики повинно бути: 1) в політиці внутрішній — плекання всіх засад західної культури, які рятують Европу (і нас) від московської пошести , 2) в політиці зовнішній — повна сепарація від Росії” .

Другий надзвичайно цінний аспект книжки — це аналітичний огляд української політичної традиції останніх десятиліть ХІХ ст., коли, власне, й почалося національне відродження, і почалося воно, на жаль, в недобрих умовах і з недобрим настроєм-зарядом. Д.Донцов уперше дав таку об’ємну і вичерпну характеристику того, що у нас звалося “драгомановством” , тобто традиції світоглядного скепсису і релятивізму , які позбавляють націю Віри і Впевнености у собі, ліберального лжегуманізму і нерозбірливої толерантності , що роблять суспільство розм’яклим і вразливим, соціялістичної утопійности і матеріялістичної обмеженості , які примітивізують і дезорієнтують людину. Унаслідок цього український рух був слабкий і невиразний, бо його організовували і вели духовні кастрати, ідейні сліпці та історичні поплентачі. Щоб не звинувачували Д.Донцова у надмірній гостроті оцінок, згадаймо характеристики, якими наділяли українську “свідому громаду” Т.Шевченко, І.Франко і Леся Українка: “лакеї в золотій оздобі”, “онуча, сміття з помела”, “капуста головата”, “паралітики на роздоріжжю”, “погній” та ін.

Особливо актуальним є розділ з книги Д.Донцова, де аналізуються причини поразки української Революції 1917-20-х рр. Дивує проникливість і тверезість його погляду. Головною причиною історичного провалу він вважає “драгомановську ґенерацію”, яка очолила революцію і привела її до катастрофи. Ця ґенерація мала три визначальні програмові засади: федералізм , — тобто вона ніяк не могла піднятися до ідеї самостійности, часто прикриваючи свою невпевненість та ідейно-розумову куцість різними евфемізмами на зразок: “союз з Росією тимчасовий”, “це праґматично”, “не треба зарізко”, “ми — культурно-духовні брати” і т.п.; друге — пацифізм , — ця ґенерація була фатально і фанатично переконана, що Україна (і її щастя) збудуться самі собою, за законом Проґресу, згідно із соціяльно-економічним розвоєм і т.д., і тому відмовлялася від будь-якої войовничости, від активного захисту національних інтересів; третє — інтернаціональний соціалізм , який просто переконував нехтувати національне, ідею нації — як такі, що відімруть у майбутньому всесвітньому ладі-братерстві. Ось як характеризує Д.Донцов психологію таких людей: “Хаос думок, брак ясного ідеалу і методів політичного будівництва, страшенна революційність на словах і наївна угодовість на практиці”.

І ще одна фундаментальна причина стаґнації і приречености на роздвоєність, внутрішню неорганізованість та душевну корозію українського соціуму, яку виявив і блискуче описав Д.Донцов, — це, як він його назвав, “український Ульстер (Ольстер)”, тобто та національно, культурно, ментально мішана частина суспільства, яку ще ми називаємо “імперським малоросійством”. В Україні на час революції різноманітні переселенці, національні ренеґати, об’єднані російською імперською бюрократією і культурою, творили значну чисельну силу, особливо в містах. Цей стратум був занадто активним, мав настільки сильну відразу до українського ґрунту, що зумів, користаючись із надмірної пасивности самих українців, суттєво дезорганізувати всі націобудівні процеси, закаламутити суспільну атмосферу. Його деструктивну функцію можна було обмежити і нейтралізувати, але цього не могла зробити ґенерація “драгомановців”, впевнена, що всіх треба толерувати, бо так “гуманно і демократично”. По суті, саме “Ольстер”, “ольстерці” підірвали національний порив ізсередини, розклали його морально та ідейно, поширюючи політичні інтриґи, зневіру, неповагу до національних традицій і святощів, пропаґуючи безвідповідальність і пораженство, навіюючи почуття другосортности і провінційности в українстві. Чи це й не про наш час “креольсько-малоросійської” (С.Грабовський) незалежности?

“Підстави нашої політики” заманіфестували народження ідеї нового руху в Україні: консервативного (традиціоналістського) і націоналістичного. Їх автор показав, що нація, яка хоче перемогти ворога, завоювати свободу, не може жити лише чужими ідеями і теоріями (бо вони “проґресивні”!), не може мати плебейську свідомість (“ми з трударів-кріпаків”), не може зректися героїки (бо час настав “пацифізму”). Щоб перемогти, треба зректись усякої немочі і невпевнености, звернутися до того, що робило нас сильними колись. Треба забути дух і постулати пораженства (“драгомановства”) і створити настроєвість “Месників дужих” (Леся Українка), нову ґенерацію, яка цілковито відрізнятиметься від попередньої невдахи. Українці, позбавлені старої аристократії, своєї буржуазії (мнста та чисельної інтеліґенції), повинні напруженням волі та романтичними ідеалами вилонити з єдиної сутнісно національної верстви — селянства — цю нову воюючу верству. Такою була програма на 20-і рр. Такою її зреалізувати вповні вдалося лише в порівняно невеликій частині України — на Галичині і Волині.

Повернення до Львова було закономірним для Д.Донцова. Після поразки визвольних змагань, коли на більшій території України утвердився тоталітарний большевицький режим, Галичина знову перетворювалася на бастіон національного руху. До того ж, Донцова туди притягували родинні зв’язки через дружину. У 1920 р. в середовищі офіцерів української армії, в основному Січових Стрільців, виникла підпільна збройна Українська військова організація (УВО), яку очолив Є.Коновалець. Метою її було організувати якісно новий визвольний рух, позбавлений усякого компромісництва та ліберально-соціялістичного вузького доктринерства, ідейною базою для якого мала стати ідеологія націоналізму. Треба думати, що ідеї Д.Донцова, які він висловлював на сторінках преси упродовж 1913—20 рр., його особисті впливи стали визначальним поштовхом для створення такої організації. Сам Є.Коновалець подбав про те, щоб Д.Донцов очолив тоді найавторитетніший український журнал — “Літературно-науковий вістник”, який припинився у вихорі революції (відновлений був у 1918 р. після закриття російською владою у 1914 р.).

Отже, повернення до Львова у 1922 р. означало відкриття нового етапу в розвитку українського націоналізму як ідеології і практики. Донцов очолює “ЛНВ”, незабаром і газету “Заграва” (1923—24), яка стала органом нової партії: Української партії національної роботи (революції — для втаємничених) (УПНР). Ця партія мала, за задумом, створити політичне та ідейне тло для революційно-бойової діяльности УВО, яка на той час активно проводила різноманітні підривні акції проти польської влади в Галичині: саботажі, терор, організація бойкотів і масових виступів. Формально Д.Донцов не належав до партії, лише прагнув спрямовувати її діяльність ідейно. Складалася партія з колишніх лібералів, членів національно-демократичної партії; С.Підгірський, Д.Паліїв, В.Кузьмович, О.Луцький — були її керівниками. Це були люди не того світогляду, про який говорив Д.Донцов: радикальність дій і мети, пристрасна віра і романтично-героїчне світовідчуття, самодисципліна і культ зусилля, волі, відраза до будь-якої половинчастости, поступливости і дріб’язковости. Відмінність між світоглядами дуже швидко підтвердилася: більшість відійшла до Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), не підтримавши революційної програми націоналізму, покладаючись на парламентські форми і методи боротьби, що в умовах тодішньої напів-демократичної Польщі означало майже зраду, оскільки леґальним шляхом вибороти незалежність було неможливо.

Після чергового розвалу організаційної справи Д.Донцов назавжди відмовився від партійної діяльности, зосередившись на ідейно-виховній пропаґанді з формування нової самосвідомости нації. Тому й пізніше він відмовлявся вступати в ОУН як організацію, що найбільше відповідала його програмним накресленням, вважаючи, що важливішим є зберегти особисту незалежність, а відтак і чистоту Ідеї, бо партійні умови та обов’язки неодмінно вимагали б якихось поступок, обмежень, деформацій. Цим фактом часто користуються квазіісторики вже з середовища самої ОУН, яка в післявоєнну добу зазнала різних ідейно-програмових трансформацій, звинувачуючи Д.Донцова в тому, що він не підтримав ОУН, відступився, не був справжнім націоналістом через свій гарячковий характер, волюнтаризм світоглядний15. У цьому проглядаються дві тенденції: по-перше, наблизити ідеологію націоналізму до ліберально-демократичних засад, навіть до якогось нового народництва, усунувши ідейну базу ірраціоналізму-волюнтаризму; по-друге, виявляється в цьому просто елементарне нерозуміння сутности ідейного руху, орденського руху, чим був націоналізм у 20-40-і рр., коли творилися ідейно-духові середовища, і в самій ОУН, і довкола різних видань, культурних і громадських центрів, які заряджали націоналізмом суспільні верстви, роблячи його незнищенним в самій гущі народній. Д.Донцов зі своїм журналом “ЛНВ”, а потім “Вістником”, був в епіцентрі цього передусім духового руху, беріг чистоту і непорушність його найголовніших принципів. Тому звинувачувати Д.Донцова за неучасть в ОУН — це перевертати розуміння справи з ніг на голову, це звинувачувати його, по суті, за найсвятіше, що є в націоналізмі, — за його Ідею. Це все одно, якби хтось звинуватив Христа за те, що він формально не належав до якоїсь Церкви. Д.Донцов створив ідейно-духову основу націоналізму, і записуватися до котроїсь націоналістичної партії у нього не було потреби . Саме це давало йому підстави критикувати політику ОУН, окремих її середовищ і лідерів тоді, коли вони відступали від постулатів націоналізму. Це й сьогодні дає нам можливість звіряти ідейні принципи якихось націоналістичних партій і рухів з найвивіренішим — з класичними ідейними засадами націоналізму, найконцептуальніше і найяскравіше які виразив, власне, Дмитро Донцов. Бо люди можуть помилятися, партії з кон’юнктурних причин можуть пристосовуватися, і тоді лише одне залишається тверде, як скала, електризуюче, мов священний вогонь, — Дух націоналізму . Його й залишив нам як заповіт автор “Націоналізму”.

15. Див., наприклад, кн.: Дужий П. Степан Бандера — символ нації. — Львів.: Галицька видавнича спілка, 1996. — С. 116—122.

Великим дітищем Д.Донцова став його перший редакторський журнал — “ЛНВ”. До цього Д.Донцов ішов довго, мріючи видавати часопис, що повністю відповідав би його смакам та ідейним устремлінням. Можна знову подивуватись, як правильно і точно визначив кандидатуру на редактора журналу, що мав сформувати нову ґенерацію і світогляд українства, Є.Коновалець, який мусів подолати ряд труднощів і протиборств з боку “демократичного болота”, висуваючи Д.Донцова на посаду редактора.

Д.Донцов твердо повів часопис, відмовившись від старих авторів, надавши йому чітку ідейну концепцію, якій підпорядковувалось усе: політична позиція, світоглядні накреслення, культурологічна визначеність, естетичні канони, ліричні переживання і навіть стиль — динамічний, експресивний, б’ючкий. Спочатку зовнішнє оформлення журналу зберігало ще дореволюційну традицію: червона палітурка, шрифтовий напис, зміст праворуч. У 1933 р., коли журнал змінив видавця (відтепер це було приватне підприємство сім’ї Донцових), на його палітурці з’явилося зображення пантери, а від № 7—8 за цей же рік — знаменитий тотем Донцова — “вовк — лев — їжак”, який символізував “аґресивність — потугу — колючість” його ідеології. Сам Донцов друкувався дуже часто в журналі (майже у кожному номері було його 2—3 статті), виступаючи у різних жанрах і амплуа: як ідеолог, політичний публіцист, есеїст, літературний критик, культуролог, рецензент, оглядач і часом як автор памфлетів, діалогів, написаних у художній формі. Йому вдалося згуртувати довкола часопису спочатку майже всіх найталановитіших письменників і критиків, які правильно відчували дух часу, а потім і талановиту молодь, яка відкрила епоху в літературі. Та найважливіше, що і сам журнал, і його редактор стали улюбленцями галицької молоді, яка побачила в них завтрашній день , а не перемелювання старих зразків і догм.

Публіцистичний талант Д.Донцова у цей час (20—30-і рр.) досягає свого апогею. Це неймовірна ерудиція, залізна логіка арґументів, експресивна, точна мова, особлива глибина і розмах узагальнень, особиста жива і принципова оцінка явищ, парадоксальна проникливість мислення. Д.Донцов є, можливо, найбільш афористичним, сентенційним автором у нашій культурі. Особливу насолоду приносить читачеві сам спосіб трактування ним буття і людської поведінки, історії і мистецтва, спосіб висловлюватися і означати — містко, стисло, гостро. Щоб передати цей стиль, наведемо кілька довших цитат, які заразом допоможуть узагальнити й ідейні напрямні їх автора у той час.

Його погляд на світ: “Фактів в світі немає, є лише рух і воля, що ним кермує. Є людські пристрасті, які порушують подіями і людьми. Решта ж — фантоми і примари. Хто хоче бути політиком і з’єднати когось для своєї ідеї, повинен знати, що факти — це крейдяне коло, якого лиш курка не важиться переступити. Є не факти, а тенденції. Їх треба вичути і на них спертися, а решта — фантазія”. (“Шатость малоросійская” // “ЛНВ”, 1927, кн. ІІІ).

Його засада: “Націоналізм приготовляє нову епоху, а нову епоху творять ті, що борються з своїм часом. Дух нової епохи робиться в боротьбі з актуальним, не в службі йому, в злуці з ідеєю, що перемагає, а не з могіканами старих ідей, в злуці з завтрашньою, не з нинішньою більшістю ” (“Проблема поколінь” // “ЛНВ”, 1928, кн. VII—VIII).

Про українську перспективу: “Світ міг би числитися з нацією, що має свою відмінну релігію, що стоїть посередині між Римом і Візантією, але лише коли вона надасть сій мішанині рацію буття яскраво вирізьбленою, маркантною, своєю формою, якою є, наприклад, англіканство, теж щось посереднє між католицтвом і протестанством” (“До старого спору” // “ЛНВ”, 1926, кн. ІV).

Про культурні орієнтації: “Що вражає в наших “москвофілів” і “европейців”, так се те, що одні — у Росії, другі — на Заході брали не найліпше, але все і як правило, найгірше, не суттєве, а другорядне, найкаламутніше з того джерела, з якого пили. Коли се був “москвофіл” — то брав з російської культури все розкладове, анархістичне; коли “европеєць” — то залюбки розкошував не в тім, що було сильне, динамічне в західній цивілізації, лише конче те, що вже скам’яніло, знепорушніло, звигідніло, зміщанилося.

...В обох випадках ми були крайні провінціяли, дбали не про суть ідеї, яку нібито засвоювали — чи то була східна чи західна, — лише про її формальну сторону; з вузькістю хуторянина відхрещувалися від того, що надавало ідеї розмах, силу, душу; в обох випадках не вміли ми органічно сплестися з ідеєю, зробити її не на словах, а на ділі своєю” (Там само).

Про демократію: “Криза сучасної демократії якраз в тім, що не може вона протиставити ворожій собі силі, її войовничому інстинктові, сили рівновартісної; що заволодів нею замість духа аґресії — дух комбінації, хитрування, гуманности, пристосування, мімікрії; що за її гарними словами не чути було відваги втілити їх у дійсність” (“Кількість чи якість” // “Вістник”, 1939).

Про історичний успіх: “Рішаючим чинником в історії є не знання, а характер, не програма, а особистість, не так “що”, як “хто” і “як” (Там само).

Про політичний успіх: “Партії будуються на механічнім числі, на інертній масі, на кількости голосів, не на їх якости, на “єдинім фронті”. Але в добу занархізування думки і підмінювання традиційних переконань, важливіше не єднати в одну какофонію протилежні слабі думки, лише викувати одну, міцну, важніше не механічний зліпок безбарвних думок і безхарактерних “характерів”, лиш невеликий числом, але твердий вірою Орден” (“Орден — не партія” // “Вістник”, 1938).

Про світову еволюцію: “Світ правиться і перевертається почуваннями, яким ідеї лише служать провідниками. Силу ідеям надає завжди сила їх енерґійного підкладу” (“Кількість чи якість?”).

Про роль особистости і містики: “Хто не мав в собі інстинкту володаря, не мав й інстинкту Прометея. Хто не вмів командувати, не вмів і визволяти з-під чужої команди. Немає сенсу розбивати скрижалі, коли не хочете поставити на їх місце нових”. (“Маса і провід” // “Вістник”, 1939).

Про націоналізм: “Націоналістичний рух є рухом всеевропейським, але не інтернаціоналістичним... Націоналізм — це бунт проти особистого й гуртового еґоїзмів. Бунт проти ідеології, яка ставить інтереси кляси над нацією, національної меншости країни над автохтонами... Націоналізм — це бунт проти ідеології затомізування, розпорошення суспільности; бунт в ім’я старих і вічних правд — праці, дисципліни, права, культу предків, власної крови і власної землі та її традицій, Церкви, бунт в ім’я організації проти засади дезорганізації” (“Націоналізм і фарисеї-“гуманісти” // “Вістник”, 1937).

Його розуміння нації: “Єдність нації творять не статичні сили, лише динамічна сила — активний динамічний дух меншости, — яка надихує ним масу” (“Згода в сімействі” // “Вістник”, 1937, кн. VІІ—VІІІ).

І нашої літератури: “Атрофія стремління розширити поле своєї влади, стати з закутого — Богом і паном, — і засудила нашу літературу на безплідність. Невгасима жага далекого і непевного будучого — головна прикмета фавстівської людини — висміювалися в нашій демократичній суспільности. “Бажання слави”, якою б горіла душа, знищення противної ідеї — се ж був той “звірячий початок” в людині, який треба було засудити... А одначе саме з цих емоцій било джерело найсильнішої поезії, їм же ж завдячує світова література свої найгеніальніші й найцікавіші сюжети — майже цілого Шекспіра, Гомера, Есхіла, Байрона, Сервантеса, Ґете... При чім тут література? При тім, що “овеча” духовість ніколи не дасть людськости нового слова, що на ній не зацвіте пишним цвітом ніяка думка, що вона не розв’яже ніякої великої проблеми, ані не кине в майбутнє ідеї, якою б тремтіли віки” (“Крок вперед. До “літературного” спору” // “ЛНВ”, 1926, кн. Х).

Про потребу національної містики: “Ми куляємо аж “від Котляревського”... Досі не відважимося взяти на свої плечі долю великого народа; в ім’я власної правди — зажадати від нації нелюдських жертв; протиставити абстрактній справедливости — власну волю, а гуманности — тверду мову доконаних фактів. Досі в нас волю, щоб силу мати — заступається волею, щоб жити спокійно і “сито”, філософією остаточної стабілізації” (Там само).

Результатом пропаґанди Д.Донцова вже дуже скоро стала радикалізація вимог і дій націоналістичних середовищ, основою яких була переважно молодь. Окрім УВО, в Галичині діяла студентська Спілка української націоналістичної молоді (СУНМ), з якої вийшли багато майбутніх лідерів ОУН і УПА, на еміґрації (в основному в Чехословаччині і Польщі) діяли Група української націоналістичної молоді (ГУНМ) і Леґія українських націоналістів (ЛУН). Усі вони у 1929 р. об’єдналися в єдину ОУН. У 30-і рр. націоналістичний рух своїми впливами охопив Волинь, дещо менше Закарпаття і Буковину, задомінував на еміґрації. Спроби проникнути на територію СССР не вдалися: в тоталітарній країні, де до того ж тривав справжній ґеноцид української нації, де таємною поліцією (ЧК—ГПУ—НКВД) контролювалися кожний клаптик землі, кожен рух і навіть думка людини, таке було неможливим.

У той час видавалося понад десяток націоналістичних газет і журналів, інколи підпільних, які часто закривала влада і які жорстоко критикували польську внутрішню політику, аґітаційно готували атмосферу національної революції. Що важливо і що чомусь не помічають історики: більшість націоналістичних видань (і не тільки) міжвоєнного періоду брали за зразок ідейно-духовий заряд “Вістника” Д.Донцова, його політичні кліше, культурологічні концепції, стиль, тематику і навіть редакторсько-композиційні новинки. Це доводить, що хоча сам “Вістник” своїм накладом не перевищував 2000 примірників, проте вплив його був насправді дуже широким і проникливим: сформульовані ідеї поширювалися з партійною дисципліною, їх засвоювали з орденським фанатизмом, а нова ідеологія була овіяна серпанком містицизму — як “новий заповіт”, “нова віра і одкровення” — і тому поширювалася у суспільстві з особливою силою і емотивним зарядом.

Сам Д.Донцов, незважаючи на колосальну продуктивність праці (протягом 20—30-х рр., окрім численних статей, вийшло його 18 книжок), часто зустрічався з провідними українськими політиками, жваво дискутував і систематично виступав, особливо серед молоді, роз’їжджаючи краєм. Ось як згадує про свої враження від виступу Д.Донцова тодішній львівський гімназист Ярослав Дашкевич: “Тоді я зрозумів електризуючий вплив Донцова на людей, на студентську молодь. Виступав він на фоні темно-червоної тканини, якою завісили стіну, стоячи, по пам’яті. По пам’яті наводив часом довгі цитати. Закінчив, легко поклонився, пішов. Жодних питань, дискусій. Всі сиділи мовчки”16.

16. Дашкевич Я. Дмитро Донцов, Євген Маланюк // Україна: наука і культура. Вип. 3. — К., 1999. — С. 286.

Загалом західноукраїнське суспільство у цей час зажило великим настроєм піднесення, безмежної віри у здійсненність ідеалу, активною працею над самовдосконаленням, особливо серед інтеліґенції; це був гігантський прорив із тенетів провінційности, в обіймах яких довго перебував цей реґіон, до Европи, до засвоєння найширших знань та найпотаємніших і тому найвартісніших ідеалів Заходу. Тоді чудово розвивається преса (до тогочасного рівня наші видання не піднялися й досьогодні), формуються динамічні партії, кристалізуються їх ідеології — націонал-демократії, консерватизму, соціял-демократії, лібералізму, націоналізму, — стають якісними і дієвими критика і публіцистика, культурологічна та теологічна думки, блискуче засвоює естетику модернізму література, набирають сил профспілковий і соціяльно-господарський рухи. Тому дивує: чому сучасні історики за якимось загадковим шаблоном і нині називають цей період “великою паузою”? В чому ця “паузність” виявлялася? Може, у небачених до того темпах зростання національної свідомости у супільстві? Чи в тому, що про політичні події в Галичині постійно писала не тільки европейська, а й світова преса? Чи, може, в тому, що, за спогадами сучасників, чисельність і активність націоналістів-оунівців серед гімназійної молоді була настільки велика, що захоплювала навіть найпасивніших, безідейних людей, змушуючи їх хоч до якоїсь діяльности? І що ж тоді означає “не пауза”? Здається, відповідь на розтиражований вже й у підручниках стереотип випливає з того, що ліберальний світогляд більшости сучасних істориків не дозволяє визнати очевидних фактів: перевагу і успіх правих, націоналістичних і консервативних, ідеологій та рухів у Західній Україні міжвоєнного періоду вони сприймають відчужено, з застереженням, вбачають у цьому якийсь “реґрес”, “засліплення” і т.д., тому часто замовчують або перекручують невигідні їм історичні явища. Хоча при цьому ніколи не забувають звинуватити у “суб’єктивності”, “пристрастності” науковців і публіцистів з правого табору. Ну, чого тільки не зробиш, щоби сподобатися законодавцям сучасної “політичної люди”, де все праве явно не популярне!

Другою етапною книжкою Д.Донцова став трактат “Націоналізм” (1926), який блискуче синтезував як основні філософські ідеї европейського ірраціоналізму від Шопенгавера до Шпенґлера, европейської політичної правої думки від Берка до Барре, так і найгострішу публіцистичну проблематику самого Донцова останніх років. Нація отримала книжку, яка враз наочно узагальнила перед нею всю історію її ідейних, політичних та духовних змагань від початків національного відродження ХІХ ст., показала всі вади і недуги, внутрішню слабкість і поруйнованість національного руху і психе. Враз перед українцями постав благенький ляльковий вертеп їхньої нібито “національної будови”, з усім його хуторянством куцого політичного мислення, з примітивністю просвітянщини, із усіма соціялістичними забобонами. Д.Донцов поставив суворий діягноз: український соціум тяжко хворий на провансальство, він позбавлений Волі створити свій яскравий і самобутній національний світ, втратив відчуття великих героїчних традицій, князівсько-боярських і козацько-шляхетських, живе утопією гуманізму і пацифізму, його ідеологією є ідеологія нижчої, підневільної верстви — “трудящих — селян і робітників” — тобто плебсу, замість переможної ідеології “нової аристократії” — кращих і сильних (елітаризм). Українство ніколи не позбудеться комплексу меншовартости, другосортности, загумінковости, доки не перейметься великою Вірою у своє покликання, доки не відчує себе в епіцентрі (не на периферії!) великих історичних процесів, не надасть кожній своїй акції виразного знаку національного.

Ось воно, зачароване коло модерного провансальства: “Замість боротьби — виховання, замість догматів віри — розслаблюючий критицизм, замість моралі сильних — етика лагідних, замість твердости — м’якість; замість нації — людськість; замість накиненої Своєї правди — толеранція до ворожої”. Це пораженство в засаді. Донцов нещадний у його характеристиках: “Плебейсько-простацька філософія вихолощеного, загалюканого, виколіненого, опльованого і не свідомого того, кокетуючого своєю імпотенцією і прекраснодушієм українофільства, яке не тільки не шанує вічного, зачіпного і сильного інстинкту життя, але ще й звеличує ідеал вольової кастрації”.

Щоб перемогти в Історії, не досить жити “реальним життям”, не досить вірити, що демократія, ліберальні ідеї, наука, світовий поступ забезпечать автоматично справжню національну Свободу і Суверенність. Політичні програми і теорії — це лише верхній пласт того, що складає сутність руху рас і цивілізацій. В глибинах кожної нації, кожної великої культури двигтить їх вітальна сила — енерґія, первинний ерос, романтичне захоплення та ідеал, які в сукупности називаються Містикою . Збагнути своє покликання, відчути національну згуртованість і пробудити в ній ритм переможного маршу, зглибити порухи власної землі і відкрити перед нею простір, надати динамічну форму національній культурі-душі — ось що означає опанувати містику національного життя. Що поривало римлян будувати величну імперію Закону? Що веліло французьким рицарям-хрестоносцям століттями протистояти у сотні разів чисельнішому ворогові? Що надихало англійських моряків і піратів у стремлінні заволодіти світовим океаном? Що сьогодні каже Америці тримати світ під своїм контролем? Невже тільки примітивне прагнення спокою і матеріяльних здобутків? Чи ж не є це все найяскравіші вияви національних містик?

Навіть найменші народи мають свою містику і чинять через неї чудеса. Навіщо румуни вберегли свою традицію і гори поруч з могутніми імперіями угорців, турків і німців? Чому хорвати відділилися від юґославського світу, майже одномовного і однокультурного, заради своєї католицької віри, а ще менші словенці — заради незначної відмінности своєї мови? Що казало фінам і зовсім нечисельним естонцям рятувати свою самобутність перед безмежною Російською імперією? Що поділило одномовні і однокультурні народи Латинської Америки чи арабського світу? Тільки містика, тільки усвідомлений ідеал свого окремого призначення дає силу народові жити. Інакше той народ нидіє, плебеїзується: “Коли такі гасла, як “добра пожива і відпочинок після праці”, “малий кусник чорного хліба”, “досить благополучне й щасливе життя” висуваються як самоціль, то такі “здобутки” смертельні для нації. Лише велика “містична” ідея, яка переймає всі щоденні зусилля нації (ідеї 1789 р., Italia fara da se, Росія в Константинополі, Польща від моря до моря) надає глибший сенс щоденним змаганням народу...” (Д.Донцов).

З виходом трактату “Націоналізм” український рух і національна ідея вперше від ХІХ ст. отримали настрій і дух Впевнености , замість колишніх програм пристосуванства і вторинности, програм “іти за чужим возом” — чи то за возом російського панславізму та імперства (М.Костомаров), чи за возом західного лібералізму (М.Драгоманов), чи то за возом всесвітнього соціялізму (М.Грушевський, В.Винниченко). Залізним постулатом відтепер для нової ґенерації українців стало: “Кожна нація має свій власний закон, свою власну правду і повинна лише їм коритися”. Це був твердий погляд на світ, тверде національне “Хочу!”

Д.Донцов дав у своїй ідеології завершену політичну філософію традиціоналізму і волюнтаризму, з позицій яких український народ поруч з іншими народами Европи міг опертися повсюдному наступові деструктивних і антинаціональних ліво-анархістських та комуністичних ідей та рухів, які тоді заполонили европейську свідомість і політику. Науково й історично необґрунтованими, часто просто смішними і нелогічними є різноманітні звинувачення автора “Націоналізму”, на кшталт: “бліде наслідування фашистських доктрин”, “проповідь аморальности”, “плаґіат ідей елітаризму у Липинського”, “дикий антиінтелектуалізм і руйнуюча критика власних традицій” та под. Якщо це наслідування чужого, то чому за ідеали Донцова героїчно вмерли десятки тисяч українських націоналістів і дотепер його твір викликає дивовижний запал в українській душі? Кого лякає аморальність в ім’я ідеї Нації, то хай назве іншу добу і доктрину, коли політична діяльність була “моральною”: може, “моральними” були французькі ліберали-революціонери, які влаштували во ім’я “свободи, рівности і братерства” терор своєму народові? Чи інші утопісти — комуністи усіх мастей і відмін, — які во ім’я “світлого царства справедливости” зробили повсякденням убивство і тюрму? Зрештою, Д.Донцов послідовно виклав у своєму трактаті систему поглядів тих філософів, на яких спирається вся західна цивілізація — найчастіше посилався він на Ґ.Геґеля! І чи можна взагалі говорити про моральність у політиці, де завжди і на кожному кроці йде нещадна боротьба за перемогу, за ствердження своєї переваги? Бути у цій “війні всіх проти всіх” (Т.Гоббс) — моральним (“добреньким”) — означає бути незахищеним і приреченим на вічне “покаяніє глави в людєх”, як каже Біблія. Чи можна серйозно говорити про крадіжку Донцовим, який читав усіма головними европейськими мовами, ідеї про елітарність сильних суспільств у Липинського? Як зауважив Я.Дашкевич, для такого ерудита, як Донцов, не було проблемою розібратися з теорією про суспільну піраміду як запоруку стабільности і політичного успіху, про роль еліт, яку розвивали Ґ.Моска і В.Парето і яких він добре знав17. Щодо того, що твори Д.Донцова “неінтелектуальні”, “аґресивно-спрощувальні”, то гадаємо, досить самого лише ознайомлення з ними, щоб переконатися, який заряд творчого інтелектуалізму двигтить там, як кожен його рядок в потенції розростається в тезу, кожен абзац — у концепцію! А боятися критики, гострої, пекучої правди про власну відсталість і безрадність можуть лише люди слабкі! А світ, майбутнє, як відомо, ніколи не належать слабким.

17. Там само. — С. 288.

Можна погодитися з Валентином Морозом, що “Націоналізм” Донцова, “Націократія” Сціборського, “Призначення України” Юрія Липи — це триєдиний символ, що сформував українське “Вірую” у міжвоєнному двадцятиріччі18. Можна це формулювання й розширити і дещо змінити: “Листи до братів-хліборобів” Липинського розказали українцям “Що робити”, “Націоналізм” Донцова показав “Як робити”, а трактат “Призначення України” Липи відповів на питання “Для чого робити?”.

18. Мороз В. Горіти надзвичайним світлом. Передмова // Липа Ю. Призначення України. — Львів, 1992.

Світоглядна база “Націоналізму” лягла в основу ідеологічних і політичних програм ОУН 1929 і 1940 років. Їх ознаками стали: Експансивність, національна Містика, Етатизм, культ Порядку і моральної Дисципліни, Героїка, розуміння Духовности і Культури як першооснов, геополітичний Розмах, ідея Ордену в організації, Мілітаризм. “Вістник” і трактат “Націоналізм” використовувалися членами ОУН у внутрішньовиховній роботі. Однак найбільшим був психологічний вплив Д.Донцова на покоління: він на емоційному рівні зумів створити в Західній Україні атмосферу здобування .

Наприкінці 30-х рр. український націоналістичний революційний рух пульсував надзичайною енерґією, містична візія України—Понтиди — правічного цивілізаційного центру над Чорним морем, що, спираючись на Кавказ і Балкани, відкриває нові горизонти для колосальних геополітичних зрушень, — будила великі емоції і пориви. У березні 1939 р. ОУН робить героїчну спробу проголосити незалежність України бодай на невеличкому клаптику її історичної території — у Закарпатті. Хоч спроба була невдала, але вона продемонструвала фантастичну річ: нечисельні елітні групи найбільш уярмленого народу в Європі, перейняті романтичним, “ілюзійним”, за словами Донцова, ідеалом, здатні створити історично вирішальну Силу , навіть тоді, коли протистояти доводилося гігантам — ІІІ Райху і СССР. Саме ця Сила (УПА) у 40-і роки сплутає геополітичні карти і гегемоністські плани багатьом державам і диктаторам у Центрально-Східній Європі, не дозволить викреслити з Історії українську націю та ідею відгомоном небаченої до того в світі за масштабами і впертістю партизанської боротьби.

У перші дні Другої світової війни, 2-го вересня 1939 р., Дмитро Донцов разом зі своїм вірним побратимом і співпрацівником — адміністратором “Вістника” Михайлом Гікавим — був заарештований польською владою і відправлений до концентраційного табору Береза Картузька (Берестейщина). Це ще одна пригадка тим, хто звинувачує Донцова у співпраці з польською владою (Ю.Шевельов). Умови і перспективи діяльности кардинально змінилися.


V

Після падіння Польщі повертатися вже не було куди: Львів був захоплений совєтськими військами, які окупували західну Україну згідно із секретними домовленостями між СССР і гітлерівською Німеччиною. Знову — Захід: спочатку Донцов подався до Данціґа, потім — до Берліна, де ним зацікавилося ґестапо за підозрою у “полонофільстві”, через донос одного із “добрих землячків”. Звільнившись у 1940 р. від контролю з боку таємної поліції, Донцов вирішив триматися осторонь від імперського центру і прийняв запрошення свого давнього друга Юрія Русова переїхати до Бухаресту, щоб розпочати нову видавничу справу. Тим більше, що ще від останніх передвоєнних років він помітив наростання аґресивного імперіялізму в нацистській Німеччині, писав про це на сторінках “Вістника”, а тому не хотів і не міг бути в епіцентрі цього імперіялізму.

По дорозі Д.Донцов побував у Кракові, який тоді став неофіційним центром українського політичного, зокрема націоналістичного життя, оскільки сюди еміґрувала велика кількість українських політиків, громадських і культурних діячів. Тут він зустрівся з багатьма провідними діячами націоналістичного підпілля. Як відомо, саме тоді (10 лютого 1940 р.) завершився розкол в ОУН, в результаті якого утворилися два відлами в Організації: “мельниківський” і “бандерівський”. Це принесло додаткове напруження у й так наелектризоване переслідуваннями і війною підпілля. Ходили чутки, що Донцова висунуть на провідника об’єднаного націоналістичного руху — його авторитет у цьому середовищі був незаперечним. Однак сам Донцов включатися у партійно-політичну роботу не збирався. Прагнув і надалі залишатися незалежним ідеологом. Правда, він підтримав лінію С.Бандери в ОУН як послідовно революційну і націоналістичну. На мельниківське середовище дивився як на ліберальний опортунізм. З ОУН С.Бандери Д.Донцов підтримував тісніші стосунки до кінця життя, постійно друкувався у бандерівській пресі у роки післявоєнної еміґрації (50—60-і).

У Бухаресті, в першій половині 1941 р., Д.Донцов разом з Ю.Русовим і Н.Ґеркен-Русовою видавали невеличкий журнал “Батава” . Творчі сили і фінансові можливості були надто малі, щоб розгорнути солідне видання. Хоча, за задумом, журнал мав відображати ідеальний варіант: вже сама назва служила ідеї редактора — “Батава” — старе українське слово — означає “ряд”, “лава”, замість нейтральної назви “Вістник”, нав’язаної попередньою ліберальною традицією видання; оформлення палітурки передавало дух національних давніх традицій: на ній були зображені символи державности і воїнства — булава, зброя, перо; тематика і концепція журналу повністю були підпорядковані пропаґанді традиціоналізму-волюнтаризму. Час появи “Батави” можна визначити як етапний момент в еволюції ідеології Д.Донцова: відтепер у ній посилюються елементи консерватизму — релігійна містика, постійні апелювання до історії, культ аристократизму, герметизування від розкладових впливів сучасности, ідеалізм. Це була та концепція мислення, яка привела його до наступної великої і значущої книжки — до “Духу нашої давнини” (1944).

Спочатку журнал ще виражав якусь підтримку Німеччині, яка проголосила війну зі світовим комунізмом, ідею “Нового порядку”, який передбачав реалізацію ряду принципів европейського консерватизму, а також новий переділ Европи, її “версальських” кордонів, за якими України просто не існувало. Додамо, що сподівання на Німеччину як на можливого союзника української справи існували постійно і в різних українських політичних колах, особливо вони посилилися у 30-і роки, коли політика реваншу за поразку у Першій світовій війні посилилася в Німеччині. Очевидно, “Батава” мусіла робити якісь реверанси в бік ІІІ Райху і з причин офіційної пропаґанди в Румунії, яка була його сателітом-союзником. Коли ж у червні 1941 р. Німеччина відмовилася підтримати самостійницькі домагання українців, Д.Донцов припинив видання, розчарований її планами. Надалі він підтримував ідею збройної боротьби націоналістичного руху, ОУН проти ІІІ Райху.

Незабаром Д.Донцов переїхав до Праги. Там він жив у середовищі численних українських еміґрантів. Невдовзі йому вдалося влаштуватися у дослідницький інститут для справ Східної Европи, де керував відомий науковець Г.Й.Баєр. Час від часу Д.Донцов публікувався у другорядній німецькомовній пресі зі статтями про історичні, культурні та геополітичні проблеми Східної Европи, фахівцем з цих питань він вважався давнім (ще з часів перед Першою світовою війною). Але в основному працював над новою книгою, уважно слідкував за перебігом політичних подій.

Повертатися в Україну в умовах жорстокої війни 60-річний Д.Донцов не хотів, хоча й побував взимку 1943 р. у Львові. Тоді він не сприйняв нової Програми ОУН, прийнятої на ІІІ Надзвичайному Зборі, яка абсорбувала ряд ліберально-демократичних і навіть соціялістичних положень. Розпочав критику цих опортуністських тенденцій і, як виявилося, був пророчо правий: після війни ліберальні тенденції в ОУН спричинили нові розколи, дезорієнтували молодь, послабили внутрішню ідейну переконаність.

Після закінчення війни для Д.Донцова почалася доба тривалих митарств Европою у пошуку пристановища: Німеччина, Франція, Британія. Через те, що совєтські чинники вели активну роботу з притягнення до відповідальности всіх, кого вони звинувачували в “колабораціонізмі” з німцями — часто це були просто активні антибольшевики, — Донцов не міг залишитися в Европі і вже у 1947 р. еміґрував до США, потім переїхав до Канади, де й оселився до кінця життя.

У кінці 40-х рр., ще у таборах для переселенців у Німеччині (в основному у Баварії, де сконцентрувалося найбільше українців), у середовищі політичної і культурної еміґрації розпочалася жвава ідейна боротьба, широкі дискусії навколо проблем подальшого розвитку українського світу, переосмислення досвіду попереднього історичного етапу, про духовно-культурні основи нового розвитку. Загалом, як і в політиці, так і в сфері культури, це було зіткнення двох світоглядів: ліберального і націоналістичного. Неуспіх визвольних змагань ОУН—УПА, те, що Україна разом з усією Середньою Европою опинилася під п’ятою совєтського тоталітаризму, жахлива руйнація нації, її природних і духовних основ (у результаті війни Україна постраждала найбільше з усіх втягнених у конфлікт країн) стимулювали пошуки нових шляхів, нових ідей та ідеалів. Замовчуючи свою безвідповідальність і бездіяльність під час війни, ліберальні середовища звинувачували оунівців за “тоталітаризм”, “надмірну нетолерантність”, “наївність сподівань на Німеччину” (ОУН проголосила незалежність України 30 червня 1941 р. з початком війни проти СССР). Крім того, ліберальні ідеї позитивно сприймалися Заходом, де тепер опинилася вся наша політична еміґрація, і тому вона намагалася часто бути ліберальнішою за сам Захід, відкрито неґуючи національні традиції і вартості. Невдовзі виникли нові ліберальні та соціял-демократичні українські партії, які, однак, не отримали якісного розвитку.

У середовищі творчої інтеліґенції теж почався ідейний рух проти націоналізму-“вісниківства” в літературі. Він оформився зі створенням Мистецького українського руху (МУР) у 1947 році в Німеччині. Лідерами МУРу стали: формально — У.Самчук, ідейно — Ю.Шевельов-Шерех, Ю.Косач і большевицький аґент Віктор Петров, відомий ще під псевдонімами “Домонтович” і “Бер”, — колишній київський “неокласик”, завербований під страхом смерти НКВД. Ці автори розгорнули широку естетичну дискусію про майбутнє української літератури і культури загалом під гаслами “модернізму”, “високого мистецтва”, “екзистенціалізму”, “великої літератури” і под. Головною їх метою насправді було розбити ідейно-моральне ядро “вісниківства”, тобто тієї течії неоромантизму в літературі (Є.Маланюк, Ю.Липа, О.Ольжич, О.Стефанович та ін.), яка сформувалася значною мірою під впливом ідей Д.Донцова і навколо його журналу “Вістник”. “Вісниківство” в культурі творило твердиню Духу, звернуло її на шляхи аристократизму і героїзму, вдало заперечивши народництво і аванґардизм. Тому боротьба з “вісниківством” автоматично послаблювала організм культури, позбавляла її духу експансії і міцної прив’язаности до животворних національних традицій. Зрозуміло, що ця боротьба входила у плани московського большевизму, який завжди прагнув розколоти цю Твердиню, щоб цілковито зденаціоналізувати українську культуру і запанувати над нею. В.Петров, виконавши свою місію — засіявши зерна підривання “вісниківства”-націоналізму з позицій “модернізму”, — таємно повернувся в СССР, де щасливо дожив до смерти, займаючись наукою. Спадкоємці його справи ще й досьогодні борються з націоналізмом у культурі, використовуючи його ім’я і постулати.

Хоча МУР вже до кінця 40-х рр. розпався, в тому числі під ударами ідейної критики провідних письменників і науковців, погляд котрих не затьмарився “блиском модернізму нового ґатунку”, — Є.Маланюка, Л.Мосендза, В.Державина, Михайла Ореста, Ю.Бойка та ін., — все ж засіяне ним зійшло: українську літературу заповнили аванґардистська деструкція, космополітизм, штукарство, проповідь безідейности, моральна безвідповідальність і невпевненість. Деякі літературні діячі еміґрації, наприклад, І.Костецький (Мерзляков) і Ю.Косач, настільки відверто займалися внутрішньою деструкцією, запереченням найсутніснішого в культурі, іноді навіть відкритим совєтофільством, що “творчий перегук” їхньої праці із “завданням Москви” в українській культурі майже не викликає сумніву. І знову ж таки: саме ці імена є зараз на прапорі українських лібералів (напр., часописів “Критика”, “Сучасність”).

У 1949—52 рр. Д.Донцов працював викладачем української літератури в Монреальському університеті. У націоналістичному середовищі постійно робилися спроби і повернути традицію “Вістника”, і зробити Д.Донцова редактором солідного видання, з тим, щоб повернути в еміґрацію дух героїчної міжвоєнної доби. Ще в Німеччині, у 1948 і 1949 роках, вийшло два числа відновленого “Літературно-наукового вістника” (Реґенсбурґ і Мюнхен) за ред. В.Шульги, однак видання занепало в нестійких умовах міґрації. Від 1947 р. протягом кількох десятиліть у Нью-Йорку за сприяння ОУН Бандери виходив “Вісник”, у якому співпрацював Д.Донцов та інші автори давнього “Вістника”. Цей журнал послідовно відображав позиції націоналізму, хоча настільки значним явищем культури як його попередник-“тезка” не став.

Проте до того, щоб сам Д.Донцов редаґував якесь видання і воно повністю відображало б його політичну філософію, не дійшло. Ідею цю підтримував особисто С.Бандера, вважаючи, що це мав би бути “незалежний журнал Д.Донцова”, де б реалізувався весь його редакторський і публіцистичний талант19. Зі свого боку Д.Донцов поставив вимогу кардинального відмежування майбутнього видання від ненаціоналістичних середовищ та ідей, а таке заповідалося в ім’я “спільного фронту”, також повної самостійности, оскільки не допускав “групових” впливів на себе, “при хитливості думок моїх любих земляків”20. У редакторській та ідейній справі він був надзвичайним педантом і цільовим чоловіком. Довгі переговори і суперечки у підсумку закінчилися нічим. Відтак найбільшим і найпомітнішим дітищем його публіцистичного генія залишився міжвоєнний “Вістник”, знак якого назавжди ліг на ту добу.

19. Сосновський М. Дмитро Донцов. — С. 198.

20. Там само. — С. 196—197.

Надалі Д.Донцов друкувався дуже активно, буквально до самої смерти (1972 р.), в еміґрантській американській та европейській пресі. Короткий час, в період перебування в Англії, він редаґував газету “Український клич”, ще його статті з’являлися у таких еміґрантських часописах: “Орлик” (Берхгесґаден, Німеччина), “Час” (Фюрт), “Український самостійник”, “Шлях перемоги”, “Аванґард” (Мюнхен), “Українська думка”, “Український шлях” і “Визвольний шлях” (Лондон), “Українець”, “На варті”, “Український робітник”, “Місія України”, “Альманах Гомону України” (Торонто), “Америка”, “Клич нації” (Філадельфія), “Крила”, “Вісник” (Нью-Йорк), “Голос Православного Братства” (Чикаґо). Також у англомовних і німецькомовних виданнях. Переважна більшість цих видань була пов’язана з ОУН і її дочірніми середовищами.

У післявоєнний період Д.Донцов видав низку монографій і збіриків статей, які інколи складалися і зі статей міжвоєнного періоду, здійснив ряд перевидань своїх актуальних праць, в тому числі “Підстави нашої політики” (1957) і “Націоналізм” (1966). Ось перелік головних книжкових видань: “Хрест проти диявола” (1948), “За яку Україну?” (1949), “За який провід?” (1949), “Демаскування шашелів” (1949), “Заповіт Шевченка” (1950), “Правда прадідів великих” (1952), “Туга за героїчним; ідеї і постаті літературної України” (1953), “Поетка вогняних меж: Олена Теліга” (1953), “Росія чи Европа?” (Збірник, 1955), “Московська отрута” (Збірник, 1955), “Від містики до політики” (1957), “За яку революцію?” (1957), “Незримі скрижалі Кобзаря” (1961), “Хрестом і мечем” (Збірник, 1967), “Клич доби” (1968). У 1961 р. в Мюнхені німецькою мовою вийшла книжка Д.Донцова під псевдонімом Д.Свирид “Der Geist Russland” (“Дух Росії”), у якій він показав перед західним читачем отарно-імперську сутність Росії як вічної загрози для Европи.

Повоєнні праці Д.Донцова характеризуються такими ідейними ознаками, як послідовне антиросійство, викриття усякого малоросійства і пристосуванства в українстві, пробудження православної містики, панхристиянізм, осмислення героїчних традицій в літературі. У публіцистиці він викривав як совєтський тоталітаризм, який розвинув форму та ідеологію новітнього рабства, так і хитрість та гнилизну ліберальних демократій Заходу, які співпрацювали з комунізмом, замість боротися з ним, і перетворили свої народи у тлумища меркантилізованих плебеїв, які забули Бога, Традиції і Шляхетність. Вважав, що традиціоналістські сили повинні об’єднатися в усьому світі, щоб протистояти цій пошесті Матерії і Примітиву. Передчував загрози ґлобалізації і масовістської (американізованої) стандартизації світу.

Зрозуміло, що публіцистичний талант похилого віком Д.Донцова спав. Однак твори його мають ту вартість, що дають оцінки фактам, тенденціям, постатям з висоти колосального ідейного та життєвого досвіду.


* * *


1. Грицак Я. Нарис історії України. — К., 1996. — С. 96.

2. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. — Нью-Йорк, Торонто, 1974. — 419 с.

3. Сосновський М. Дмитро Донцов. — С. 63.

4. Сварник Г. До ідейної біографії Дмитра Донцова // Українські проблеми, 1997. — № 1. — С. 146.

5. Донцов Д. Рік 1918. — Київ — Торонто, 1954. — С. 30.

6.Сосновський М. Дмитро Донцов. — С. 73.

7. Бедрій А. Світоглядно-ідейна біографія Д.Донцов Д.Донцова до 1913 року // Визвольний шлях, 1983. — № 11-12.

8. Грицай О. Життя і діяльність Є.Коновальця до 1917 року // Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. — С. 32.

9. Дорошенко В. З історії української політичної думки за часів світової війни. — Прага, 1936.

10. Роздольський Р. До історії “Союзу визволення України” // Український самостійник, 1969. — № 137-142.

11. Квіт С. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет. — К., 2000. — С. 39.

12. Шпенґлер О. Закат Европы. — М., Мысль, 1993. — Т. 1. — С. 164.

13. Там само. Шпенґлер — С. 546.

14. Маланюк Є. Дмитро Донцов Д.Донцов // Маланюк Є. Книга спостережень. — К., 1997. — С. 345.

15. Див., наприклад, кн.: Дужий П. Степан Бандера — символ нації. — Львів.: Галицька видавнича спілка, 1996. — С. 116—122.

16. Дашкевич Я. Дмитро Донцов і Євген Маланюк // Україна: наука і культура. Вип. 3. — К., 1999. — С. 286.

17. Там само. — С. 288.

18. Мороз В. Горіти надзвичайним світлом. Передмова // Липа Ю. Призначення України. — Львів, 1992.

19. Сосновський М. Дмитро Донцов — С. 198.

20. Там само. — С. 196—197.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4