Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Ідеолог національної величі

І

Поява Дмитра Донцова в українській політиці і культурі початку ХХ ст. була настільки несподіваною, наскільки й потрібною. Український суспільний рух ХІХ ст. був одним із найінертніших і найменш ефективних національних рухів у всій Середньо-Східній Европі (типологія суспільно-політичних явищ у цьому реґіоні досить виразна). У той час, як більшість недержавних народів — чехи, серби, угорці, румуни, болгари, хорвати, словаки, литвини, латвійці, фіни, естонці — швидко і успішно переростали в модерні нації, розбудовуючи свої багатопластові і поліфункціональні модерні культури, здобували державність у завзятому протистоянні ворогові, провідні українські громадські і політичні середовища самі себе ще тільки переконували, що вони представляють справжню націю і повинні змагати до самостійности. І то переконували невпевнено. Дві глобальні фатальні ознаки тяжіли тоді над українським рухом: він був ментально надламаний психологією безвольного, роздвоєного малоросійства (у галицькому варіянті — рутенства) і він був ідейно обеззброєний інтернаціоналістськими доктринами лібералізму та соціялізму. Якщо більшість названих народів ще у епоху Романтизму витворила собі міцну ідеологію і духово-культурну концепцію націоналізму, стабілізувавши процеси націєтворення, то українство загрузло у трясовинні морально-теоретичної схеми “провансальства”, тобто недонації , чогось середнього між етнографічною групою і народністю.

Український політикум був сформований щойно у 90-і рр. ХІХ ст.: створилися перші партії, набули чітких обрисів ідеології — соціялізм, націонал-демократія, консерватизм, масова свідомість населення почала орієнтуватися на українські середовища та ідеї, бачачи в них запоруку майбутнього піднесення, зміцніли традиції парламентського представництва українців — і в австрійському парламенті, і в російській Думі, стала ефективнішою преса. Однак, якщо ще в Галичині українські партії набирали сили і досить чітко орієнтувалися на захист національних інтересів, то на Наддніпрянщині їх розмивало російське море, рвучкі нурти якого стратегічно вдало спрямовувала ґранітна імперська політика Петербурґа. Зваблені блиском російської культури, захоплені ритмом давильної державної системи, українські інтеліґенти, представники інших вищих верств суспільства масово асимілювалися. Витворилася та фатально-парадоксальна ситуація, за якої верхівка нації, її потенційний провід, фактично працювала на чужу державу і націю. “Дядьки отєчества чужого” — каже Т.Шевченко. Саме цю ситуацію проникливо проаналізував і оцінив Д.Донцов у статті “Модерне москвофільство” (1913), яка принесла йому перший значний успіх не тільки серед українського громадянства, а й за кордоном, — як публіцистові, який формулює дуже гостро актуальні проблеми політики.

Іншою пораженською особливістю українського руху, що теж виходила з ментальних засад нації, була його лояльність до влади. Власне, це й висмоктувало з українського руху всі радикальні, активні елементи, робило його аморфним і плитким. Українські партії до 1-ї Світової війни не змогли здобутися на революційну боротьбу з чужою владою, як це було в більшості европейських бездержавних народів, що завжди були налаштовані на протистояння владі, на ламання всіх перешкод на шляху до національної свободи. Відтак при першій нагоді пригнічені народи творили підпільні організації, готувалися до повстанських дій, скидали чужу владу в ході війн і революцій. Греки, серби, румуни, болгари, угорці зробили це ще у ХІХ ст.., інші — на початку ХХ ст. В Україні ж надміру довго панувала благодушна атмосфера мирних гречкосіїв, надії, що чужа влада здобріє, змилосердиться і сама дасть людям свободу і справедливість. Здається, цей момент не вивітрився з українського політичного мислення й досьогодні...

У Галичині цей лоялізм протривав до 1914 р., коли був створений корпус Січових Стрільців і почала розвиватися ідеологія стрілецтва, а всі українські партії, об’єднавшись у Головну Раду, проголосили офіційно своєю метою самостійну державу. На Наддніпрянщині спроби розбурхати сонне царство “сонячної Аркадії”, як образно схарактеризував ніжну і спокійно-гедоністичну сутність української землі і людини Юліян Вассиян, були невдалі. Спочатку у 1891 р., у Харкові, виникло досить революційне за програмою націоналістичне Братство Тарасівців (І.Липа, М.Міхновський, В.Боровик та ін.), проте воно було надто швидко розгромлене поліцією. У 1899 р. розгорнула свою діяльність Революційна українська партія (РУП) (засновники Д.Антонович і М.Міхновський, програмною брошурою її стала “Самостійна Україна” М.Міхновського (1900). Саме з нею пов’язував пізніше Д.Донцов зародження політичного націоналізму в Україні. Однак РУП проіснувала недовго, до 1904 р., розчинившись у малоросійських тенденціях і соціялістичному доктринерстві своїх членів, перейшла на загальноросійські соціял-демократичні позиції. Щоправда, у вигляді УНП — Української народної партії — послідовні учасники РУП ще якийсь час продовжували революційні наміри свого малочисельного середовища: пробували організувати підпілля, терористичні акції, революційну аґітацію. Невдовзі й це захлиснулося у багні української наївної благодушности і всепоглинаючої лояльности.

І хоча російська революція 1905-1907 рр. дещо розворушила громадсько-політичне життя в Україні, принесла відносні свободи і можливості для організації культурного життя, партій, все ж національний рух залишався в стані інертности до 1914 р. Лише вибух світової війни, природно, змінив світовідчуття суспільства. Визначальною ознакою українського політикуму поч. ХХ ст. була його ідейна орієнтація на соціялізм, світоглядний раціоналізм і матеріялізм. Соціял-демократична ідеологія, соціял-демократичний стиль життя, з його мужикофільством, наївним і довірливим гуманізмом, який часто переростав у демагогію і популізм плебейського забарвлення, з його демонстративно-поверховим фемінізмом, інтелектуальним та культурним релятивізмом, що межував з нігілізмом, з тотальним зневажанням традиції, національної містики і святинь як чогось “забобонного”, врешті, з його цинічним безбожництвом — стали тоді модою часу . Українська інтеліґенція ніби гралася в соціялізм, витворювала собі ілюзію майбутньої полюбовної гармонії класів і верств на ґрунті матеріяльно-технічного забезпечення. І все це мало прийти просто так, згідно з “об’єктивним розвитком цивілізації”, без вольового зусилля, без пристрасного долання всіх форм національного пригнічення. На соціялізм дивилися в Україні як на якусь чарівну паличку, магічну соціяльну формулу, яка мала враз усіх ощасливити. Це була повна втрата відчуття закономірностей історичного розвитку, згідно з якими народи здобувають щось, зміцнюються не тільки шляхом матеріяльного піднесення, а, передусім, завдяки постійному напруженню зусиль, у романтичному захопленні ідеалом, з дотриманням суворих вимог національної дисципліни, моральної відповідальности і нетерпимости до всяких обмежень і перешкод з боку ворога. Соціялізм просто вбивав національний інстинкт українства.

Поза соціялістичним дискурсом тоді в Україні перебувало дуже мало громадсько і культурно активних людей. Свідомість того, що суспільство живе ще й в епоху націоналізму, яка триває від доби Романтизму, що рано чи пізно треба буде здійснити вимоги і постулати націєствердження, була в небагатьох. Як зауважив Ярослав Грицак, “єдиними пропаґаторами ідеї політичної самостійности в Наддніпрянській Україні були Микола Міхновський, В’ячеслав Липинський і Дмитро Донцов... Читаючи праці цих трьох ідеологів, не можна позбутися враження, що вони написані пришельцями з іншої планети — настільки далекими за своїм радикальним тоном були вони від тогочасних писань більшости...”1. Ці три визначні мислителі просто не знаходили собі місця в українському громадсько-політичному житті. Очевидно, що гіпербола Я.Грицака випускає з уваги певні групи політиків і культурників, яким теж були близькі ідеї націоналізму. Однак вона точно формулює головну проблему доби: відсутність національного проводу, еліти нації, яка б могла організувати і підготувати націю до випробувань періоду світової війни і революції, що впали на Україну, як грім з ясного неба.

1. Грицак Я. Нарис історії України. — К., 1996. — С. 96.


ІІ

Проблема ставлення до Д.Донцова і його спадщини є, по суті, проблемою зрозуміння основних напрямних розвитку національної історії і подолання національних ментальних комплексів та теоретико-ідеологічних стереотипів, які зумовлювали тривале українське відставання. Також це проблема переосмислення етапів і пріоритетів европейської суспільно-політичної і філософської думки ХХ ст. Це неупереджений погляд на традицію правоконсервативної політичної теорії, базованої на ірраціоналістсько-волюнтаристській світоглядній системі ідей та принципів. Це об’єктивне ствердження, що европейський націоналізм не має ніякого стосунку до політичного шовінізму та гегемонізму, до екстрем фашизму і нацизму.

Визначення, що Д.Донцов був типовим виразником ідейно-настроєвих тенденцій своєї доби (М.Сосновський) є правильним, але водночас і завузьким. Власне, при цьому не береться до уваги, що він своїми ідеями виразив віковічні засади життєдіяльности соціумів, сформулював на українському ґрунті перевірені історією закони націєтворення і націєствердження, показав шляхи і основні форми мобілізації духовних суспільних сил, без яких самовираження нації стає неможливим. Ідейні концепції Д.Донцова співзвучні з ідейними концепціями світоглядного волюнтаризму і традиціоналізму різних епох і народів. Тому “замкнути” Д.Донцова у міжвоєнній добі, похвалити за здобутки і забути, як на цьому наполягає той же М.Сосновський2, неможливо. Бо, чи йде це переможний марш македонської фаланги до берегів Інду, чи двигтить у гідності і суворості чину під орлами Риму Середземномор’я, чи міцніють у християнському аскетизмі і рицарській відвазі народи середньовічного Заходу, чи підноситься над океанами Британія, чи стрясає континенти революційна наполеонівська армія або імперія Бісмарка — завжди в основі цих устремлінь і перемог европейського духу лежали і лежатимуть ті ідеали і постулати, які утверджував у нас Дмитро Донцов.

2. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. — Нью-Йорк, Торонто, 1974. — 419 с.

Ще один аспект, який заважає вповні оцінити доробок і значення Д.Донцова, — це настійливе намагання багатьох дослідників увібгати його ідеологічні та філософські концепції у якісь вузькі рамки на кшталт: “інтеґральний націоналізм”, “український фашизм”, “тоталітаристська доктрина”, “революційний націоналізм”, “консервативний революціонізм” і т.п. Ці штампи лише заважають зрозумінню й епохи, й Д.Донцова. Хоча його світогляд і доктрина, справді, позначені певним еклектизмом, все ж очевидним є те, що, зсумувавши ідейний та історичний европейський досвід, він витворив власну політико-ідеологічну концепцію, пристосовану до українських умов. Головними засадами її є: “національна солідарність”, “примат Духу над Матерією”, “постійне плекання духових і національних традицій”, “гартування волі”, “ідеали героїки”, “культ чести і шляхетности”, “формування сильної особистости”, “елітарний устрій суспільства”, “життєвий активізм”, “настрій здобування”, “романтичне захоплення Ідеалом”, “недопускання морального старіння, збайдужіння і меркантилізації суспільної свідомости”. Хіба ці ідеї, розсипані в европейській класичній ідеалістичній філософії від Античности до сучасности, вимагають якихось політологічних формулок?

При уважнішому погляді на історію України ХХ ст. не можна не визначити постаті Д.Донцова як кардинально значущої, чільної у плані формування нової парадигми національного політичного мислення, формулювання глобальних, революційних завдань і методик історичного успіху, у сенсі визволення українства від вікових ментальних комплексів. Д.Донцов перший так гостро і точно визначив “первородні гріхи” української людини і суспільства, що закостеніли у пасивності і сповільніли через власну надмірну миролюбність і покірну ніжність. У сфері національної культури Д.Донцов також запропонував новий стиль мислення і переживання світу, фактично розбудив і сформував цілу ґенерацію митців і теоретиків, що представляють один із найвагоміших і найшляхетніших здобутків українського Духу у ХХ ст. Зі “школи” Д.Донцова вийшли письменники Є.Маланюк, Ю.Липа, Л.Мосендз, О.Ольжич, У.Самчук, О.Теліга, О.Лятуринська, О.Стефанович, І.Ірлявський, Б.Кравців, О.Бабій, Д.Віконська, філософи і науковці Ю.Вассиян, М.Сціборський, Є.Онацький, О.Бойдуник, Р.Єндик, В.Янів, Р.Бжеський (Р.Млиновецький), Б.Крупницький, І.Шлемкевич, О.Грицай та ін., хоч деякі потім (І.Шлемкевич, Б.Крупницький та ін.) й еволюціонували світоглядно, полемізували з ним. Настрій і стиль української публіцистики і журналістики міжвоєнного періоду теж несуть на собі виразний “знак” Д.Донцова. Нарешті, саме Д.Донцов впродовж 1910-1930-х рр. виробив той теоретичний дискурс, на якому зріс і зміцнів революційний рух ОУН, саме він зарядив його нескореним духом боротьби, що в 40-і роки вилився в героїку УПА. Чи є ще така постать в українській історії, яка б добивалася таких кардинальних змін і звершень у життєдіяльности нації?

Тож як сформувався такий політик та ідеолог в умовах тодішньої України? Що було типовим у його біографії, а що вирізняло серед інтеліґентського загалу? Якими були особистісні характеристики і принципи Д.Донцова?

Саме походження Д.Донцова, його родинне середовище, є досить типовими для Наддніпрянської України ХІХ ст.: у родині всі почувалися лояльними громадянами Російської імперії, найчастіше розмовляли російською мовою, до української традиції були прив’язані дуже слабко, орієнтувалися на вартості імперської соціяльної системи. Символічно, що рідні брат і сестра Донцова повністю асимілювалися в російську культуру, а двоє інших — пристали до української. Атмосфера Півдня України, його відкритість до далекого світу Середземномор’я, його строкатий етнічний склад спонукали кожну активнішу і гіднішу людину до швидшої національної самоідентифікації, до ширшого погляду на світ, долаючи провінційну закинутість цього простору.

Народився Дмитро Іванович Донцов 17 серпня (за новим стилем — 30 серпня) 1883 р. у м. Мелітополі, недалеко від Азовського моря, місті, дуже характерному для Таврії (“Новоросії”): тут активно розвивалася торгівля, віяло поліфонізмом культур через велику кількість різноманітних переселенців, панував настрій відкритости до всякої новизни. Однак рід Донцових не був корінним таврійським, походив він зі Слобожанщини, можливо, із козацької шляхти Донців-Захаржевських. Сам Д.Донцов не дуже переймався своїм походженням, навколо якого потім творилися всілякі спекуляції і міфи, мовляв, “росіянин”, “бастард” і т.п., які мали за мету дискредитувати його як політика, ідеолога, що нібито діяв “провокативно”, “деструктивно” яко “чужинець”. Цю явну нісенітницю не слід брати до уваги, оскільки вона мала або політичне підґрунтя — про що свідчать твердження представників ворожих до націоналізму політичних таборів. Хоча завдяки цим нападкам ми маємо кілька листовних свідчень самого Д.Донцова про своє походження і виховання, в яких він спростовував абсурдність і необґрунтованість звинувачень.

Так, у листі до свого вірного співробітника, адміністратора журналів ЛНВ і “Вісник” М.Гікавого (1959 р.) Д.Донцов з’ясовує, що батько його був вихідцем з міста, зі Слобожанщини, що, можливо, у ХVІІІ ст. його предки, добиваючись дворянства, привілеїв соціяльних, змінили прізвище “Донець” на “Донцов”3. У листі до відомого поета-“вісниківця” Є.Маланюка (1931 р.) він з обуренням відкидає твердження В.Дорошенка про особливий вплив російської культури на нього, наголошує, що “українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко”, а сформувала світоглядно і естетично передусім західноевропейська література і філософія4. Там же ж Д.Донцов зауважує, що родина їхня була типово “таврійська, цебто мішана, дід до кінця життя не навчився по-російськи, мати називалася Франциска (Франя), тітка — Поліна, їх вітчим був німець-колоніст, оповідала мати, що прабабка моя була італійка”. За свідченням Марії Донцової (Бачинської) — дружини, — вирішальний вплив на формування національного світогляду майбутнього ідеолога націоналізму справив саме цей німець-колоніст — дід по матері, який мав особливу українську патріотичну свідомість.

3. Сосновський М. Дмитро Донцов. — С. 63.

4. Сварник Г. До ідейної біографії Дмитра Донцова // Українські проблеми, 1997. — № 1. — С. 146.

Саме завдяки дідові Дмитро після ранньої втрати батька і матері (круглим сиротою він став у 12 років) зміг продовжити студії спочатку у реальному училищі Мелітополя, а потім у Петербурзькому університеті (закінчив у 1907 р.). Родина Донцових була заможною. Батько розбагатів на торгівлі сільськогосподарськими машинами, здавав в оренду житлові будинки. Один час він навіть займав посаду міського голови в Мелітополі, що свідчить про шану серед громади. Батькова бібліотека, де було багато европейської літератури, сформувала широкий світогляд сина. Можливо, вже тоді зародився в душі Дмитра отой настрій окциденталізму, захоплення культурою Заходу, власне, героїчною, лицарсько-шляхетською її традицією. За спогадами сучасників, наприкінці життя тяжко хворий Д.Донцов відвідав з метою лікування Портуґалію і потім страшно прагнув повернутися туди, залишитися там. Пояснював, що запах моря, відчуття безмежних просторів, пориви теплого вітру будять у нього спогади про рідну Таврію, дають відчуття душевного лету, звернутости до Величного. Мабуть, цей “географічно-природничий” аспект теж може дещо пояснити, як формувалося світовідчуття автора “Духу нашої давнини” і “Туги за героїчним”, що так яскраво апелюють до героїчної настроєвости европейських мореплавців-конкістадорів...

Петербурзький період життя (1900-1907 рр. з невеликими перервами) — це захоплені студії на юридичному факультеті університету, активна участь у житті Української студентської громади. У цей час світогляд Д.Донцова “українізувався” під впливом читання книг із Галичини, які в обмеженій кількости і за спеціяльним дозволом можна було одержати в публічній бібліотеці російської столиці. Як він сам згадував у щоденнику, тоді “захоплювався вперше Кониським, “Київською стариною”, Уманцем (автором монографії про Мазепу) й головно Лесею Українкою”5. Тобто вирізнив для себе авторів і теми, в яких найвиразніше звучав національний акцент. Захоплення Лесею Українкою він пронесе через усе життя, напише про неї ряд блискучих і глибоких есеїв. Ця письменниця виразила для Д.Донцова морально-громадянський ідеал, визначила головні параметри розвитку національної культури — волюнтаризм і окциденталізм.

5. Донцов Д. Рік 1918. — Київ — Торонто, 1954. — С. 30.

Вже у студентській громаді Д.Донцов відзначався пристрасним відстоюванням національних пріоритетів і гострим, публіцистичним мисленням. Почав друкуватися у студентських виданнях, зблизився з політичними середовищами — Українською соціял-демократичною робітничою партією, спадкоємицею РУП, яка була натоді найрадикальнішою українською політичною силою. У 1905 р., під час революції в Росії, Д.Донцов виступив на українському політичному вічі в Петербурзькому університеті з палкою промовою на захист української незалежности. Цю подію можна визначити як початок його діяльности всеукраїнського значення. За цей виступ невдовзі він був заарештований і перевезений до Києва як співучасник соціял-демократичного революційного руху. Цей арешт посприяв знайомству Д.Донцова з київським активом УСДРП — С.Петлюрою, М.Поршем, А.Жуком та ін. Зі звільненням із тюрми він включився у партійну роботу, передусім як публіцист — почав активно друкуватися в партійній газеті “Слово”. У 1906 р. перебрався на постійне мешкання до Києва.

У цей час Д.Донцов особливо зблизився з С.Петлюрою, очевидно, їх єднав виразніший національний інстинкт. Збереглося цікаве листування, яке засвідчує спорідненість цих натур. Пізніше Д.Донцов успішно співпрацював у редаґованому С.Петлюрою журналі “Украинская жизнь” (Москва, 1912-1914). Саме С.Петлюра допоміг йому врятуватися під час Революції, коли у 1919 р. владу в Україні знову захопили соціялісти; згодом він підтримав кандидатуру Д.Донцова на редактора найавторитетнішого українського часопису “Літературно-Науковий Вістник” (1922).

Визначивши публіцистичний талант Д.Донцова, члени української фракції в Другій Державній Думі доручили йому редаґувати свою газету “Наша дума” (1907, Петербурґ), що й спричинило повторне повернення до російської столиці. Це дало змогу Д.Донцову опинитися в самому епіцентрі російського політичного життя, проаналізувати тенденції і табори, дати оцінки провідним діячам, що вилилося у тривалу поточну політичну публіцистику і аналітику (1907-1920) на сторінках численних українських і закордонних видань. Власне, цей аспект творчости Д.Донцова залишається недооціненим досьогодні. Насправді ж його проникливі статті розкривають перед нами широку і колоритну панораму української і російської політики, дають можливість зрозуміти закономірности їх розвитку і сутнісні особливости. Саме ця аналітика привела її автора, може, першого в тодішній Україні, до розуміння того, що, незалежно від ідеологічної маски — “монархісти”, “консерватори”, “конституційні демократи”, “ліберали”, “соціял-демократи”, — кожен російський політичний табір, кожен російський політик є просякнутий шовіністичною ненавистю до всього українського. Д.Донцов першим усвідомив, що сама російська психологічна атмосфера згубно впливає на українську душу. Підсумував він це у брошурі “Російські впливи на українську психіку” (Львів, 1913). Вже в цей соціял-демократичний період своєї діяльности Д.Донцов збагнув і поставив глобальну проблему-завдання перед українством: осмислити російський ментально-культурний світ, звільнитися від його ідейно-духових впливів, які деформують українця, провести маркантну лінію розподілу поміж двома народами і їхніми культурами як єдино можливий засіб національної кристалізації української нації.

Існують думки, що Д.Донцов вибрав соціял-демократію з чисто кон’юнктурних розрахунків, тобто тому, що це був наймасовіший український рух, він давав можливість вийти на вістря політичної боротьби в імперії, бо вся російська соціял-демократія найактивніше атакувала царський режим, двигтіла масштабною революційністю. Принаймні так характеризують ситуацію у своїх спогадах Д.Дорошенко, В.Садовський, О.Скоропис-Йолтуховський та ін. Однак від самих початків своєї участи у УСДРП Д.Донцов надав своїй діяльності чітко визначеного національного змісту, і на цьому слушно наголошує М.Сосновський, зауважуючи, що він перший в Україні взявся за вивчення европейських соціялістичних теорій, вириваючися з російського дискурсу6. Соціял-демократія була для нього лише засобом для досягнення головної мети — національного визволення, яка на той час уже чітко визріла в його світогляді. Хоча, безумовно, не слід випускати з уваги й момент переймання соціялістичних ідей, принципів, способу мислення.

6. Сосновський М. Дмитро Донцов. — С. 73.

Так можна пояснити й низку риґористично соціялістичних статей Д.Донцова у період 1907-1910 рр., вершиною з яких, мабуть, є брошура “Школа а релігія” (Львів, 1910), в основу якої ліг його виступ на І Студентському українському з’їзді у Львові у 1909 р. У ній з чисто атеїстичних позицій критикується роль Церкви і релігії як засобів одурманення і утримування в покорі суспільств. Відомо, що Д.Донцов невдовзі змінив свої погляди, став на позиції релігійности в контексті загальної своєї еволюції в бік до традиціоналізму й ідеалізму. Єдиним логічним поясненням його антирелігійної аґресивности може бути лише те, що в Російській імперії православна Церква завжди підтримувала всі репресивні дії держави, солідаризувалася з нею і справді тримала в покорі народні маси всупереч всім суспільно-політичним тенденціям, що виявляли злочинність та історичну застарілість царської системи. Загалом же, брошура відбивала типовий лаїцистський, сциєнцистський стиль мислення тодішніх ліберально-соціялістичних середовищ.

Зустріч Д.Донцова із соціялістичним світоглядом, ідеологією можна образно представити як зустріч жвавого потоку національного інстинкту та ірраціоналістично-волюнтаристського сприйняття дійсности із загатою з хаотично зібраних уламків раціоналізму та матеріялізму, які були органічно чужими і відразливими йому через свою штучність, дегероїзованість і приземленість; його мислення, поступово випручуючись, прорвало цю загату за допомогою вродженого ідеалізму та здібности до глобальних узагальнень й далі розвинулося широкою ідейною рікою випробуваного европейського традиціоналізму і націоналізму. Орієнтовним роком світоглядного перелому можна вважати 1910-й. Особистостями, які посприяли цьому, можна припустити, були польський критик і мислитель волюнтаристського спрямування Станіслав Бжозовський (1878—1911) і український історик та теоретик консерватизму В’ячеслав Липинський (1882—1931), з якими він познайомився у 1909 р., вже на еміґрації, у польському курортному містечку Закопане. (Можливо, не випадково один час його псевдонімом був “Закопанець”, що ніби вказував на значущість зустрічей у мальовничих Татрах).

Взагалі, довкола цієї теми — перебування Д.Донцова в УСДРП — штучно роздмухано цілу проблему-міт, створено цілу гаму різноманітних перекручень і звинувачень. Майже у кожній статті “об’єктивних”, “академічних”, колишніх і сучасних, дослідників з особливою злою прискіпливістю наголошується на цьому як на свідченні “світоглядної невироблености”, “хаотичности”, “екстремности” і навіть “зрадливости” Д.Донцова. Соціял-демократизм інтерпретується й як “чорна пляма” в його біографії. Так часто висловлюються й різні українські енциклопедії та політичні словники. Тобто цілком природна еволюція Д.Донцова від соціял-демократії до націоналізму подається як щось страшне, неможливе (“провокатор”!), підле. Але чому? Хіба світова й українська історія не знають подібних прикладів ідейно-світоглядної еволюції? Адже, наприклад, В.Гюґо почав своє життя запеклим монархістом, а закінчив його пристрасним республіканцем. Наш Іван Франко пройшов складну еволюцію від соціялізму до націоналізму, однак це не стає підставою для якихось звинувачень його у “відступництві”, “безпринципності” і подібному, навпаки, для нації його ідейний та історичний досвід слугує повчанням, уроком. Ба більше, часто дослідники просто захоплюються, як проникливо Франко розібрався з облудами заманливого соціялізму, назвавши своїх колишніх однодумців-соціялістів міжнародними авантюрниками, а ідеологію нації визначав як єдино можливий шлях самоствердження суспільства. Натомість, у випадку з Д.Донцовим відхід від соціял-демократії до націоналізму однозначно чомусь оцінюється як “злочин”. Тенденційність такого висновку очевидна.

Твердячи так, наші “академічні” історики не беруть до уваги фактів, що лежать на поверхні, а саме: на початку ХХ ст.. соціялізм був абсолютно домінуючою ідеологією в українсько-російській політиці, з ним, цілком логічно, пов’язували визволення української селянської, плебеїзованої в умовах імперії, маси, яка складала понад 90 % української людности, адже соціялізм обіцяв зрівняти всіх у правах і піднести соціяльно знедолених. Про те, що “вирівнювання” здійсниться у вигляді тоталітарної системи і безправности, тоді не говорилося. Водночас спроби організувати інші ідеологічні рухи — націоналістичний (М.Міхновський) чи консервативний (С.Шемет, В.Липинський) — закінчилися нічим, позаяк соціялістичний популізм і теоретичне доктринерство більшости інтеліґенції перешкоджали цьому. Хоча такі рухи, як показував досвід Европи, були вкрай потрібні. Відтак кожна активна особистість могла вповні реалізувати себе тільки в середовищі революційного соціалізму . До того ж українським несоціялістичним середовищам здебільшого явно бракувало европейських ідей, розмаху, вони задихалися у власній провінційності, дрібнопроблемності і суто українській політичній наївності та пасивності.

Найцікавішим моментом випручування Д.Донцова із соціялістичних доктрин є, безумовно, стаття “Енґельс, Маркс і Ляссаль про “неісторичні нації” (вперше надрукована в ЛНВ за 1914 р.). У ній він показав фальшивість соціялістичних теорій, які завжди прикривалися плащиком “інтернаціоналізму”, гаслами про “солідарність усіх трудящих” і засуджували вірність національним святиням і традиціям. Стаття виявила, що, попри всю риторику про закономірність знецінення ідеї нації в епоху індустріялізації і капіталізму та народження соціялізму (щось подібне тепер ліберали кажуть про епоху постіндустріялізації і глобалізму!), насправді саме національні принципи залишаються пріоритетними для всіх. Навіть для самих теоретиків соціялізму-космополітизму. Національне самоствердження народів — неуникненне. Майбутня епоха не перетворить їх на місиво рас і культур. Д.Донцов переконливо довів цитатами, що класики “наукового комунізму” не розуміли національних особливостей і суперечностей Середньої Европи, виявляли свій німецький гегемонізм у ставленні до “неісторичних націй”, тобто бездержавних націй, ослаблених ударами Історії. Він показав, що російська соціял-демократія продовжила їх ідеологію знецінення “малих народів”, прагнучи з позицій російської великодержавности розчиняти і пригноблювати їх. Натомість середньоевропейці поступово стабілізуються і зростають як нації, і цей процес невідворотний. Закономірно, що ця стаття призвела до цілковитого розриву Д.Донцова із соціял-демократією. Він вийшов на шлях творення нової ідеології для української політики, ідеології, яка мала зродити нову епоху.

Однак, повернімося до біографії. У 1908 р. Д.Донцов у зв’язку із переслідуваннями в добу російської післяреволюційної реакції виїхав із Києва за кордон, у Львів. Ще раніше, у 1907 р., його вдруге заарештували, йому загрожувала каторга, тюрма (7 місяців!) підірвала здоров’я. Тому, скориставшися зі щасливих обставин, випущений за порукою, він виїхав ще й для лікування. Символічно, що приїзд Д.Донцова у Львів збігся зі знаменною подією: саме того дня, 12 квітня 1908 року, галицький студент Мирослав Січинський на знак протесту проти національного пригнічення українців застрелив намісника краю графа А.Потоцького. Ця подія відкривала новий етап у розвитку галицької (і частково української) політики: український національний рух ставав радикальнішим і наступальнішим.

Зустріч Д.Донцова з Галичиною, його входження в її ментально-суспільну структуру, його вплив на неї — це один з найцікавіших феноменів для історичних соціяльно-психологічних студій. Він збагнув всю специфіку Галичини, її вагу в аспекті масовішої національної свідомости і включености у середньоевропейський культурно-ментальний простір. Ніколи не ставав у позу ментора, як це робили деякі його попередники — інші визначні наддніпрянці — стосовно галичан (Куліш, Драгоманов), прагнув зрозуміти й максимально використати закономірності розвитку і потенції реґіону. Те, як зумів Донцов якісно перемінити деякі ділянки громадсько-культурного життя краю, як потім створив у ньому проґресивну, динамічну ідейно-почуттєву атмосферу, — може служити зразком співдії розбудженого соціуму і видатної особистости.

У 1909-1911 рр. Д.Донцов студіює у Відні на правничому факультеті університету. Як відзначив А.Бедрій7, тоді він завершив для себе формування світоглядної бази у сфері гуманітарних наук. Хоча формально саму роботу щодо докторату ще не завершив. Ступінь доктора юридичних наук Д.Донцов одержав щойно у 1917 р. у Львівському університеті. Зате тоді він завершив облаштування свого особистого, сімейного життя, одружившися з галичанкою зі знаного священичого роду Марією Бачинською (з роду Устияновичів). Позаяк батько нареченої був категорично проти “невідомого еміґранта”, то взяли шлюб закохані лише після його випадкової смерти. Це сталося у Львові, 27 травня 1912 р., у церкві Успіня Пресвятої Богородиці. Цей шлюб можна вважати надзвичайно щасливим для Д.Донцова, оскільки Марія Бачинська була не тільки вірним і щирим другом, а й чудовою помічницею і організатором у його громадській і творчій праці.

7. Бедрій А. Світоглядно-ідейна біографія Д.Донцова до 1913 року // Визвольний шлях, 1983. — № 11-12.

Повернення до Львова означало включення в активну журналістську роботу. Д.Донцов друкується тоді у кращих українських часописах: “Рада”, “Українська хата”, “Літературно-Науковий Вістник”, “Дзвін” (всі — Київ), “Наш голос”, “Слово”, “Молода Україна” (Львів), “Украинская жизнь” (Москва). У польській газеті “Dziennik Peterburski” (Петербурґ) і австрійському часописі “Ukrainische Rundschau” (Відень). Зростає його авторитет як публіциста.

У той час Д.Донцов вже зрозумів, що причиною слабкости і відставання українства є ментально-світоглядні установи його керівних верств, старшого покоління, яке загрузло у провансальстві, що треба орієнтуватися на молодь, гартувати і виховувати її на якісно інших ідейно-моральних принципах. Тому він передусім звернувся до студентства. Постійно розбурхував молодіжну аудиторію гострою проблематикою, несподіваними оцінками і завданнями, які ставив у своїй публіцистиці. У липні 1913 р. Д.Донцов виступив на ІІ українському студентському з’їзді у Львові з рефератом “Сучасне політичне положення нації і наші завдання”. (Того ж року реферат був видрукуваний окремою брошурою і отримав напрочуд сильний резонанс у міжнародних політичних колах як надто сміливий маніфест українського самостійництва).

Симптоматичною була реакція на цей виступ молодого Євгена Коновальця, може, найбільш конкретно-практичного українського політика ХХ ст., майбутнього командувача Корпусом Січових Стрільців під час світової війни і революції в Києві, засновника і провідника підпільно-революційних Української Військової Організації (1920-1928) і Організації Українських Націоналістів (1929-1938). За спогадом відомого галицького критика О.Грицая, полковник з великим пієтетом говорив завжди про Д.Донцова, наголошував, що його ідеї і пристрасть боротьби були тим третім чинником, який сформував бойове покоління січових стрільців, а відтак і ґенерацію націоналістів 20-40-х рр. Тобто, діяльність І.Боберського, який розгорнув широкий “січево”-“сокільний” рух у Галичині, що виплекав спортивно-військову активність українців, акт М.Січинського, який спрямував політичне мислення до більшої радикальности, вбивши символічного ворога, і містика та розмах у ідеології Д.Донцова, чітка концепція соборної і самостійної української держави народили нову епоху8.

8. Грицай О. Життя і діяльність Є.Коновальця до 1917 року // Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. — С. 32.

Головними ідеями реферату “Сучасне політичне положення нації і наші завдання” були наступні:

1) автор уперше в історії української політичної думки поставив тезу про смертельну загрозу для України імперіялізму Росії, визначив Росію як головного ворога;

2) він увів національний принцип в оцінювання внутрішньої та зовнішньої суспільно-політичних ситуацій, кардинально відкинувши “провінціялізм”, тобто примітивне і нестратегічне бачення завдань України, зануреність у соціяльні проблеми;

3) передбачив вихід на історичну сцену недержавних народів Середньої і Східної Европи і поставив українську справу у контекст цих геополітичних зрушень;

4) рішуче засудив “слов’янофільство”, яке віддавна відвертало українців від насущних національних завдань і було лише засобом і прикриттям для російського імперіялізму;

5) перший вивів формулу, що “Росія без України вже не наддержава”, не повноцінна імперія;

6) ствердив, що об’єктивним союзником української справи стає Австро-Угорщина, а за нею й Німеччина, бо йде до конфлікту німецького світу з російським, і з цього повинна скористатися Україна; Д.Донцов передчував світову війну і її страхітливі жертви, як потім передчував ІІ світову війну і застерігав проти згубности будь-якого імперіялізму;

7) він поставив чітку тезу про загрозу Росії-імперії для европейської демократії і стабільности;

8) афоризм Д.Донцова: “Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає” — став революційним гаслом для української молоді, сформував світоглядну засаду власне стрілецтва.

Особливістю поведінки і мислення, стилю письма Д.Донцова була тверда принциповість і прямота. Він завжди висловлював ті думки, які вважав правдивими і потрібними, не зважаючи на уподобання і симпатії середовища. Висловлював різко і гостро. Його темпераментні оцінки ситуації і поведінка, незвичність суджень, незважання на “авторитети” і навіть войовничість ідейної програми викликали обурення в українських громадсько-політичних та культурних колах. Дуже багато відомих діячів епохи (М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, В.Липинський, В.Дорошенко, О.Назарук та ін.) знелюбили його за відкритість позиції, за різку критику, за розхитування усталеного і ними освяченого українського невиразного (“ми — мирні хлібороби” — їх головне гасло) суспільного життя . Це відбилося на подальших стосунках Д.Донцова з різними політичними середовищами. Власне, у цьому й криється причина того, що спеціяльно до Д.Донцова неґативне ставлення передавалось у поколіннях, у явній упереджености оцінок нібито “об’єктивних”, “академічних”, “ідейно нейтральних” виданнях, дослідженнях та мемуарах.

Однак факт залишається фактом: Д.Донцов розбурхав українське сонне царство, його жваве і завзяте перо намітило нові, перспективні шляхи розвитку як української політики, так і культури, позаяк своїми літературно-критичними статтями та есеями він активно включився у модерністський дискурс нашої культури. Це яскраво підтвердив наступний етап його діяльности — воєнний — у 1914-1918 рр.


ІІІ

Як ми пам’ятаємо, ще у 1909-1910 рр., коли Д.Донцов познайомився із В.Липинським, він перемінив світоглядні орієнтації і зблизився з групою українських інтелектуалів, які стояли на позиціях самостійництва: Л.Юркевич, А.Жук, В.Кушнір, В.Степанківський та ін. 1911 р. в цьому середовищі виникнула ідея створення самостійницької організації, відповідного часопису і систематичної просвітницької державницької аґітації та мережі впливів9. Проте переважна частина цих людей була соціялістичною за світоглядом, до кінця не розуміла національних та традиціоналістсько-етатистських планів В.Липинського-консерватора, і тому їх не судилося було зреалізуватися тоді.

9. Дорошенко В. З історії української політичної думки за часів світової війни. — Прага, 1936.

Лише з початком Першої світової війни, 4 серпня 1914 р., цим середовищем була створена у Львові якісно нова самостійницька організація — Союз визволення України (СВУ). Головою, закономірно, обрали Д.Донцова, як найяскравішого тогочасного самостійника. До керівництва СВУ увійшли А.Жук, В.Дорошенко, М.Залізняк, О.Скоропис-Йолтуховський і М.Меленевський. Метою Союзу було ширити у світі ідею самостійности України, мобілізовувати наддніпрянських українців на ґрунті національних програм та інтересів, підтримати декларативне союзництво з Німеччиною і Австро-Угорщиною, з тим, щоб у разі їх воєнного зіткнення і перемоги над Росією отримати можливість і підтримку для розбудови незалежницького руху. СВУ звернувся з “Відозвою до публічної думки Европи” і окремо до народів різних держав Середньої і Західної Европи, в яких заявив, що для відведення загрози перед наступом Росії і панмосковства єдиним ефективним засобом буде самостійність України. Також декларувалося, що програмою мінімум є здобуття автономії для якомога більшої частини українських етнічних земель у складі Австро-Угорщини. Таким чином, платформа СВУ була, по суті, реалізацією програмних ідей Д.Донцова, сформульованих у “Сучасному політичному положенні нації” (1913 р.).

У геополітичному вимірі такий розрахунок був цілком правильним. Росія була найзапеклішим ворогом не те що української автономности, а й самої національної української самобутности, тому лише удар по імперії міг звільнити українство і розчистити шлях до повної незалежности; надіятися на допомогу західних демократій (передусім Англії, Франції, США), як цього домагалися інші бездержавні народи — чехи, поляки, угорці, фіни, — українці не могли, бо не мали в тих країнах ні свого впливового лоббі, ні навіть суспільного сприйняття: про українську національну ідею там просто мало знали, до того ж Англія і Франція були в союзі з Росією. Натомість і Австро-Угорщина, до складу якої входили реґіони Західної України і яка, принаймні, знала і розуміла українські домагання, і Німеччина, яка завжди вела активну східну політику, мала план створення при власному домінуванні союзу країн “Середньої Европи” (“Mitteleuropa”), ще від часів Бісмарка проектувала на майбутнє усамостійнення України (“Князівство Київське” за проектом Е.Гартмана), — обидві були зацікавлені в Україні, щоб отримати підтримку стратегічну проти Росії, з якою воювали. Слід зазначити, що ні Австрія, ані Німеччина так і не використали вповні український фактор: вони побоялися зміцнення українського націоналізму, “грали” в основному за старими геополітичними схемами, тобто із старими і звичними партнерами.

Невдовзі СВУ змушений був переїхати до Відня, оскільки Галичина (Львів) була окупована російськими військами. Його робота охопила табори військовополонених у Австрії і Німеччині, де було багато солдатів-українців: для них організовувалися видання, школи, в яких проводилася лінія на патріотичне навчання і виховання з метою сформувати національний світогляд, а відтак і національну військову силу. Діяльність СВУ набрала розголосу і впливів, відзначалася концептуальним обстоюванням національних інтересів на европейському форумі. Хоч як це дивно, але провідні українські діячі на Наддніпрянщині, лідери Товариства українських поступовців (ТУП) — тодішньої найбільшої і найвпливовішої української громадської організації демократично-соціялістичного спрямування — М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко та ін. — просто не зрозуміли, злякалися таких чітких ідей самостійництва з боку СВУ і відмовилися вступити з ним у зв’язки. Цей момент ще раз засвідчив, яка прірва світоглядної дезорієнтованости і національної несформованости віддаляла переважну більшість української інтеліґенції від націоналістів кшталту Д.Донцова.

Нагадаємо, що у 1914 р. представники всіх офіційних українських громадських організацій виступили зі зверненнями до російської влади у своїх провідних часописах (газ. “Рада”, ж. “Украинская жизнь”), у яких запевняли Московщину в своїй відданості її державності (о, знаменитий український лоялізм і лакейство!), обіцяли від імені українського народу вірно підтримати імперію у війні із зовнішнім ворогом. У відповідь Росія тут же заборонила леґальну діяльність всіх українських громадських і культурних організацій, майже повністю припинила український друк: “Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає” — про це застерігав українську інтеліґенцію Д.Донцов якраз напередодні великої війни...

Те самостійницьке середовище, яке створило СВУ, теж виявилося нестійким: давалися взнаки і соціял-демократичний світогляд, і амбітність окремих претендентів на лідерство (як завжди!), і традиційне надмірне уповання на покровительство сильних чужинців. Керівництво СВУ щораз більше входило у зв’язки і залежність від австрійської влади, загрузало в корупції. Наприкінці 1914 р. Д.Донцов вийшов із Союзу. Цим він запротестував проти використання СВУ в аґентурних цілях — це була головна і вирішальна причина розходження із соратниками, на згуртування яких пішло кілька років10.

10. Роздольський Р. До історії “Союзу визволення України” // Український самостійник, 1969. — № 137-142.

Того ж року Д.Донцов переїхав до Берліна, відгукнувшися на запрошення представників Українського Парламентського Представництва у Відні М.Василька і К.Левицького організувати Українську інформаційну службу (УІС). Очевидно, відомі політики відзначили його журналістський талант, кипучу активність в українській справі. Протягом майже двох років за його редакцією у Берліні виходив тижневий бюлетень німецькою мовою “Korrespondenz”, який подавав актуальну інформацію про українське суспільне і політичне життя для німецькомовних видань та часописів нейтральних країн. Тоді ж вийшло кілька брошур Д.Донцова німецькою мовою, зокрема “Die Ukrainische Staatsideе und der Krieg gegen Russland”, “Gross-Polen und die Zentralmachte”, “Karl XII Feldzug nach der Ukraine” (“Українська державна ідея і війна проти Росії”, “Велика Польща і головна сила”, “Похід Карла ХІІ на Україну”), в яких для европейського читача з’ясовувалися найголовніші геополітичні особливості України, сама ідея української нації в історичному аспекті, що було вельми важливо й актуально. Вірним помічником і другом у цей напружений і надто дієвий час виявила себе дружина Д.Донцова Марія Бачинська, яка виконувала велику організаційну і перекладацьку роботу. Ця риса і талант її натури потім ще дуже довго і часто служили морально-психологічною основою для діяльности великого пропаґатора та ідеолога.

У 1916 р. Д.Донцов прийняв нову пропозицію для реалізацій своєї пропаґандивної програми: на запрошення відомого українського діяча і мецената В.Степанківського він переїхав до Швейцарії, у Лозанну, щоб очолити Бюро Національностей Росії, мета та ідея якого полягала у поширенні інформації про багатонаціональний склад Росії-імперії, про політичні домагання різних народів, що автоматично послаблювало позиції Росії в Европі як “ненадійного”, “гегемоністського” чинника. Бюро розпочало видання (за ред. Д.Донцова) бюлетеня “Korrespondenz der Nationalitаеten Russland” (“Повідомлення народів Росії”), який виходив основними европейськими мовами.

Увесь цей час Д.Донцов активно друкувався в европейській пресі, утверджуючись як публіцист-самостійник і “радикальний націоналіст” в очах чужинців. Його статті привертали увагу до українського питання, стимулювали симпатії до української справи, з другого боку, їх автор завойовував собі авторитет як знавець власне російської проблематики і специфіки. Ось назви головних іншомовних часописів, де співпрацював Д.Донцов: “Berliner Tageblatt”, “Maerz”, “Nord und Sved”, “Das Grossere Deutschland” (всі — Берлін), “Reichsport” (Відень), “Lemberger Zeitung” (Львів), “Basiler Nachrichten” (Базель), “Bund” (Берн), “Neue Zьricher Zeitung”, “Zьricher Post” (Цюріх), “Journal de Geneve” (Женева), “Gazette de Lausanne” (Лозанна), “Czas”, “Przegląd Wspolczesny” (Краків). Та найголовнішим був геополітичний аспект публікацій Д.Донцова у міжнародній пресі: він перший з такою масштабністю і переконливістю аналітика поставив питання самостійности України у загальний контекст глобальних трансформацій Середньої і Східної Европи, які почалися після вибуху світової війни. У його концепції незалежна українська держава ставала вирішальним фактором стабілізації цього геополітичного простору, запорукою захисту його від імперіялізму Росії, також морально-господарським чинником для піднесення Середньої Европи і виходу її на світову арену як самостійного гравця. Ці ідеї потім були синтезовані у трьох значущих брошурах на геополітичні теми, які з’явилися вже в Україні періоду Революції: “Історія розвитку української державної ідеї” (Вінниця, 1917), “Міжнародне положення України і Росія” (Київ, 1918) і “Українська державна думка і Европа” (Львів, 1918).

Вартує відзначити співпрацю Д.Донцова з львівським часописом “Шляхи” (1913-1918), який був не лише трибуною студентства і стрілецтва, а й українського модернізму, націоналізму та окциденталізму. Д.Донцов друкувався тут від самих початків (1913 р.), очевидно, впливав на концепцію видання, оскільки був головним публіцистом журналу, часами його статті друкувались у кожному номері, журнал відображав його маґістральні ідейні накреслення, тобто був виразно самостійницький, несоціялістичний, антиросійський і проевропейський у політичному і культурологічному сенсах. Публікації Д.Донцова у “Шляхах” якраз засвідчують послідовну , а не стрибкоподібну, за твердженням його опонентів, світоглядну та політичну еволюцію в бік до традиціоналізму, волюнтаризму та релігійности. Програма Д.Донцова — це завжди наступ, праґматичний пошук союзників, суворе засудження усякого безсилля, інертности, української хаотичности і незібраности. Ось, для прикладу, як він характеризує психологію і поведінку українських політиків, де головними ознаками є поверховість, наївність і примиренство:

“Їх найбільш улюбленою мелодією є “Де згода в сімействі...”, вони так само захоплені святковою феєрією під назвою “Відродження України”, котру представляється перед їх очима, так само забувають, що сцена є лиш сценою, так само не хотять бачити, що діється за кулісами...

...Століття неволі забрали нам почуття того великого історичного трагізму, що лежить в нашій історії, забрали нам той ніцшівський amor fati , яким так багато вивінували дійсно сильні народи, котрого не бракувало римлянам, котрий ми стрічаємо у турків, і котрий полягає у вмілости глядіти правді — часом жорстокій — прямо в очі. Замість того видимо політику страуса, що якнайглибше ховає голову під власний хвіст; видимо заперечення дійсности... а замість сміливого ствердження гіркого факту — котрий відтак можна би було спільними зусиллями ще направити — в найліпшім разі падання навколішки і мольби: “да мине нас часа сія!” — ґреміяльні мольби, без різниці партій, національних і соціяльних демократів, радикалів...” (Катова вечеря // Шляхи, 1916, № 3-4).

Д.Донцов не бачив в Україні у період війни ідейно-політичної течії, яка б могла згуртувати націю і повести її назустріч великим випробуванням і меті. Звідси — нищівність його критики. Це не критиканство, і не пуза людини, що стоїть збоку (В.Винниченко) та руйнує (В.Липинський). Прикметною особливістю його критики є її будівний характер, він завжди дає відчути, наскільки названа проблема є болюча саме тому, що вона наша . Українська політична театральність і дрібничковість обурюють його не лише тому, що вони ніякі, а передусім тому, що вони безперспективні , не мають відчуття глобальности і важливости завдань, які перед нами поставила Історія. Для Д.Донцова боротьба за Україну, за українську національну ідею означає не лише соціяльне і політичне визволення, які є тільки складовими, для нього — це народження нового геополітичного і цивілізаційно можливого простору: “Час, в якім живемо, дуже нагадує нам ХIV та XVIII століття нашої історії. Тоді одним з найважніших політичних завдань Східної Европи було створення одного політичного комплексу між Балтикою і Чорним морем. Нині йде о створення одного колосального охоронного валу проти Росії від Північного до Середземного моря” (Дещо про “орієнтації” // Шляхи, 1916, № 5).

Саме останній момент — глибинне розуміння смертельної загрози для України з боку Росії — як душі і цивілізації — так маркантно відрізняв Д.Донцова від більшости українських політиків, робив його в їх очах “диваком”. Цей напрямок думок привів до наступної значущої статті — “Культура розкладу” (Шляхи, 1917, № 3), яка стала першим етапним кроком у справі розвінчування “міфу Росії”, її “особливої культури” як факторів, створених хворобливою уявою і малоросів, і самих імперців. У цьому контексті Д.Донцов переосмислює цілу традицію нашої драгомановщини з її культом матеріально-наукового проґресу, ліберально-соціялістичних вартостей, зневагою до релігійно-конфесійних традицій і, зрозуміло, з безнастанними благодушними сподіваннями на “союз з демократичною Росією”. У низці статей ідейно-культурологічного змісту, передусім у статті “Справа унії” (Шляхи, 1916, № 5), він ставить питання про життєво потрібну, глобальну духовно-культурну переорієнтацію українців у сенсі зглиблення своїх, власне, европейських традицій з формулою: “Географічно, може, ми й належимо до Східної Европи, але культурно ми є частиною Заходу” (Українське miraculum // Шляхи, 1917, № 6); наголошує на потребі усвідомлення ваги католицьких, греко-католицьких традицій в Україні як великого духовного мосту із Европою, коли до 1839 р., до розгрому греко-католицької Церкви на Правобережжі, більшість українців були греко-католиками. Органічне засвоєння Україною культурно-цивілізаційних і духовних засад католицтва — це той непорушний постулат, за яким прокладається цивілізаційна межа між Европою і Росією, результатом якої є: “...боротьба між унією, що має глибокі традиції на Україні , і православ’ям, між українством і москвофільством, між Австрією і Росією, між Середньою Европою і Москвою...” (Справа унії). Таким чином, Д.Донцов поставив боротьбу за українську справу та ідею у кардинально інші виміри, у контекст розвитку та зіткнення різних цивілізацій. Відповідно, замість драгомановської програми звертатися лише до здобутків проґресу, він розгорнув стратегію заглиблення і використання джерел національної містики.

Або такий аспект: прийнято вважати, що ідею великого історичного порозуміння між Польщею та народами на її східних кордонах (тобто Литвою, Білоруссю та Україною) виплекав відомий публіцист і редактор польського часопису “Культура” (Париж) Єжи Ґедройц у повоєнні роки, що це порозуміння стане запорукою стабілізації усієї Східної і Центральної Европи. Нікому й у голову не приходить, що щось подібне міг говорити якийсь там “інтеґральний (тобто засліплений?!) націоналіст” ще у 1917 р. у статті “Польська криза” (Шляхи, 1917, № 5), де головними думками є ствердження, що історична, тобто імперська, Польща повернутися не зможе, бо занадто сильними є протидіючі геополітичні та ментально-ідейні тенденції, що треба шукати порозуміння з колись неволеними народами, що весь цей простір т. зв. “західна Росія” — тодішні Польща, Литва, Білорусь, Україна — є культурно-ментальною цілістю, яку лише треба відродити. Здогад про вплив політичних ідей Д.Донцова на молодого Є.Ґедройца випливає зі свідчень про їхнє особисте знайомство і контакти Д.Донцова з часописом “Bunt młodych”, де працював Є.Ґедройц у 1930-х рр.11.

11. Квіт С. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет. — К., 2000. — С. 39.

На початку 1917 р. Д.Донцов повернувся до Львова, захистив у Львівському університеті свій закинутий, було, докторат і почав готуватися до переїзду в підросійську Україну, де вже вирувала революція. Зробити це було доволі трудно, з огляду на воєнні події, тому до Києва він вибрався тільки у березні 1918 р. За цей час Д.Донцов налагодив зв’язки з наддніпрянцями, у Вінниці вийшла його книжка “Історія розвитку української державної ідеї”, яка готувала пропаґандивний ґрунт для самостійництва на противагу автономізмові та федералізмові українських лібералів та соціялістів. Як засвідчують статті у “Шляхах” на актуальні теми, Д.Донцов оцінював революційні події на Україні як тупцювання на місці, розумів нездійсненність мети при керівництві людей без державницького світогляду та інстинкту захисту національних інтересів, якими були майже усі лідери Центральної Ради.

У Києві на початку 1918 р. Д.Донцов застав уже агонію ліберально-соціялістичного уряду нібито незалежної України на чолі з М.Грушевським та В.Винниченком. Вся комедія полягала в тому, що названі лідери, авторитет яких був навдивовижу великим у суспільстві, навіть після проголошення незалежности України ІV Універсалом 22 січня 1918 р. самі ще сумнівалися в доцільності цієї незалежности і парадоксально часом переконували маси не розбудовувати державу. Такий хаос та непослідовність вчинків могли відбуватися лише в українській тогочасній політиці — фантастично невиробленій, непрофесійній і тому демагогічній. Про людський фактор, себто про тло такої політики колись Д.Донцов писав: “...коли правник, що ледве навчився відрізняти поняття “федералізму” від “централізму”, уважав себе за покликаного писати розвідки з державного права; ... коли люди, працюючі розумово три години денно (часом і менше), рахували себе створеними до парламентарної діяльности, а чоловік з хистом сільського аґітатора брався за видавання щоденної газети; коли кожний хотів бути українським Мікель Анджельом; ...коли люди, не знаючі ніякої іншої мови в світі, крім української (та ще хіба російської), ставали на чолі товариства, що мало інформувати Европу про українську справу; коли добрі музики уходили за кваліфікованих політиків, а торговці яйцями за бистроумних дипльоматів; коли сидження між двома кріслами уважано за принципіяльність, а принципіяльність за дивацтво; коли бляґа (чванькуватість — О.Б.), лінивство, пересічність і важничання збудували собі неприступний замок, написали на нім: “Чужим вхід заборонений” і “вели” націю за собою, аж поки не привели її до того провалля, перед котрим стоїть вона нині...” (Шляхи, 1916, № 5). Чи ця характеристика не актуальна й сьогодні? У час, коли нібито серйозні “державні мужі” серйозно говорять про спеціяльний “Закон про опозицію”, щоб ту опозицію назавжди загнати у дозволені рамки, а вся нація разом зі своїми “політкерівниками” спокійно це слухає і не усвідомлює, що всю її мають за Великого Дурня? Чи це не вияв отого крайнього непрофесіоналізму, безладдя громадянського, де з трудом розрізняють елементарні поняття політичні, про що говорив Д.Донцов?

Єдиним політичним середовищем, яке тверезо дивилося на речі, заперечувало соціялістичну анархію, вимагало державотворчих акцій, була Демократично-хліборобська партія на чолі з В.Липинським (формально — С.Шеметом), до якої був близький і М.Міхновський. Правда, вона була в меншості. До неї й вступив Д.Донцов. 29 квітня 1918 р. УДХП підтримала державний переворот генерала Павла Скоропадського, щоб запобігти цим повній деструкції в суспільстві з боку демо-соціялістів. Цей момент теж часто “забувають” “об’єктивні” дослідники, бо, випустивши перебування Д.Донцова в консервативній партії хліборобів-демократів, легше представити його “схильним до полярних крайнощів”: соціялізму — націоналізму, легше акцентувати на “екстремізмі” його натури.

УДХП не дуже задовольняла Д.Донцова своїм членством та рівнем налаштованости на боротьбу, однак дві маґістральні ідеї їх усе-таки споріднювали: ідея елітарності держави та ідея сильної влади . Для людей правої світоглядної орієнтації — це аксіоми, без реалізації яких неможливим є якісний розвиток суспільства. Кандидатом на втілення сильної влади був вибраний П.Скоропадський; як пояснював Д.Донцов, ця постать символізувала традицію , традицію козацької держави і середньовічної шляхти, означала пробудження духу воїнства (Скоропадський був кадровим офіцером і мав репутацію доброго командира ще зі світової війни), вона мала реалізувати концепцію українського бонапартизму , тобто сформування динамічної, твердої і націоналістичної за суттю політичної сили, яка б змогла мобілізувати енерґетику мас і унапрямити її на захист національних інтересів та розбудову держави.

Д.Донцов відразу активно включився в політичну публіцистику як критик соціялізму, усякого автономізму і непослідовности, невиразности позиції Центральної Ради. У численних статтях у газетах “Нова рада”, “Відродження”, “Селянське слово”, “Новости дня” він закликає до повної самостійности України без угодовства, до рішучих дій зі створенням армії та супроти всіх тих політичних сил, які виступають проти української державности і яких толерувала Центральна Рада через свій “демократизм”, чи то вроджений, чи вигаданий. З приходом до влади Скоропадського Донцов отримав посаду директора Української телеграфічної аґенції (УТА) (особисто вони познайомилися ще у березні 1918 р.). УТА — одна з найефективніших структур за всю історію Революції. Професіоналізм Д.Донцова тут реалізувався вповні. Його огляди і програмні статті знову здобувають резонанс у міжнародних колах і пресі. За короткий час авторитет Д.Донцова так зріс, що вже влітку 1918 р. на секретних переговорах з німецьким представництвом про можливе формування нового уряду його ім’я називалось як кандидатура на посаду міністра закордонних справ.

Як відомо, гетьман П.Скоропадський місії “українського Наполеона” не виконав. Це була людина з хаотичним і малоросійським світоглядом, не дуже рішуча й амбітна. Фактично його влада спиралася на підтримку німецького війська і проросійськи налаштованого Союзу землевласників, які й здійснили переворот 29 квітня. До хліборобів-демократів П.Скоропадський ставився з насторогою, використовував їх лише як дорадників, а не порадників. У відповідальний момент — восени 1918 р. — він вибрав проросійську орієнтацію, проголосивши 14 листопада союз із неіснуючою монархістською Росією (реальну владу в цій країні на той час мали большевики). Д.Донцов оцінив це як зраду, виступив з публікаціями проти, підтримав повстання проти гетьманату, організоване різними українськими силами, які усвідомили провальність його політики. За це гетьман нагородив пізніше у своїх “Спогадах” Донцова вельми непривабливими характеристиками, які з історичної ретроспективи засвічують тільки одне: ця амбітна і неглибока людина історичних законів не збагнула і своїх помилок бодай осмислити не захотіла. Натомість, Д.Донцов, як завжди в суперечці з кимось, досить шляхетно відгукувався про Скоропадського у своєму щоденнику “Рік 1918, Київ”, оцінював його скоріше як жертву обставин, людину, залежну від російських чинників.

Однак домінуючою ідейною силою в повстанні знов виявилися соціялісти (через слабкість і нечисельність правих) і, зрозуміло, відразу пригадали Донцову колишню критику: деякий час йому доводилося переховуватися в Києві і від російських білоґвардійців, які утримували певний час позиції у місті, і від рідних соціялістів (В.Винниченко входив до керівної “п’ятірки” Директорії), які буквально вимагали його смерти. Оскільки надії на те, що С.Петлюра (військовий міністр Директорії) і Є.Коновалець (командир Корпусу Січових Стрільців — найдієвішої військової одиниці), як прихильники твердої влади, зупинять анархію, не справдилися, то вже у січні 1919 р., з допомогою останнього, Д.Донцов покинув Київ. Як виявилося, назавжди...


...

Продовження



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4