Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Відгуки вісниківського неоромантизму у творчості Зореслава

Олег БАГАН

Творчість Зореслава (Степана Сабола, 1909-2003) вже отримала суттєве сучасне наукове прочитання, постать письменника визначена в історії української літератури Закарпаття як особливо впливова, показова з огляду на її могутній талант, художню й ідейно-проблемну поліфонічність, високу культурну школу [12; 7; 5; 13]. Однак ще не до кінця вивченим залишається питання про ідейно-естетичні джерела його поетичної творчості, про головні тенденції в культурі Західної України й еміграції міжвоєнної доби. Неповнота і нечіткість у баченні культурної та інтелектуальної картини того часу призводить до поспішно-категоричних висновків, неправильних розумінь естетичних домінант, законів і закономірностей літературних впливів і т.ін. А це, своєю чергою, веде до розмивання логіки фактів, до неточних теоретичних означень і визначень, до втрати відчуття глибших сенсів художнього, культурологічного та історіософського змісту.


І

Почнемо з проблеми узгодження понять „Празька школа” і „вісниківство”. У працях сучасних науковців ці поняття або вживаються паралельно як рівнозначні, або говориться, що котресь явище було частиною іншого (переважно чомусь вісниківство бачиться як складова Празької школи), або вони протиставляються в тому сенсі, що вісниківство як занадто заідеологізоване, заполітизоване явище було чимось „нижчим”, „безвартісним” щодо „високохудожньої творчості представників Празької школи”. Дуже часто науковці, наснажені відомими злісними й упередженими до націоналізму статтями Юрія Шевельова-Шереха, який був просто фанатичним лібералом, і тому не сприймав будь-який ідейний націоналізм (традиціоналізм) і консерватизм з вузьких партійно-ідеологічних міркувань, вороже оцінюють вісниківство як щось „антимистецьке”, „надміру войовниче”, „фашистське”. Така позиція, закономірно, веде до замовчування вісниківства, до усіляких обкидувань його болотом і до демонізації його окремих представників, особливо Д.Донцова.

На сьогодні наймасштабніше і найґрунтовніше в українському літературознавстві довідникове видання – „Літературознавча енциклопедія” (автор-укладач Юрій Ковалів) – дає таке вихначення „вісниківської квадриги” (гасел „вісниківство” і „вісниківці” в енциклопедії немає): „Вісниківська квадрига – назва групи представників „Празької школи” – поетів Є.Маланюка, Олени Теліги, О.Ольжича, Л.Мосендза. Назва „квадрига” зумовлена асоціацією з четвіркою коней, запряжених в один ряд. До них приєднався Юрій Клен після рееміграції з Києва. Вони гуртувалися довкола часопису „Вісник”. Його редактор Д.Донцов вважав їх „трагічними оптимістами”, носіями „особливої філософії життя”, що утворювали „авангард, сильний і відважний, нового мистецтва”. Поняття „В.к.” має локальний характер, не тотожне „Празькій школі” [8; С.194]. Як бачимо з визначення, автор завужує поняття „вісниківство” тільки до 5-ох імен і до часового відтинку 1930-х рр., оскільки „Вісник” як приватне видання Д.Донцова з такою назвою почав виходити від 1933 р. (до того журнал називався „Літературно-науковий вісник”). До цього вартує додати, що вперше формулювання „вісниківська квадрига” з’явилося у статті Ю.Клена „Ще раз про сіре, жовте і про „Вістникову квадригу” („Вісник”. – 1935. – № 6), воно мало більше образний характер і Ю.Клен, по-суті, говорив у статті про вісниківську літературну традицію як про цілком зрозуміле явище, звичайне для всіх учасників літературного процесу в Західній Україні еміграції. Ніякого теоретико-естетичного значення у поняття „вісниківська квадрига” Ю.Клен не вкладав , лише аналізував творчість улюблених поетів.

Ми уже доводили у спеціальному дослідженні, що поняття „вісникова (вісниківська) квадрига” є майже випадковим означенням, взятим, мабуть, із тогочасної польської літератури, де існувала група письменників „Квадрига” (діяла у 1925-1933рр., учасники – С.Добровський, В.Себила, К.Галчинський, В.Свободнік та ін.); ідейні принципи й стильові особливості вісниківського (або вольового) неоромантизму розвивалися ж від самого початку видання журналу „Літературно-науковий вісник” за редакцією Д.Донцова у Львові (від 1922 р.); програмними творами нової націоналістичної течії в тодішній літературі можна вважати есе Д.Донцова „Поетка українського Рисорджименто (Леся Українка)” і „Криза нашої літератури”, надруковані в ЛНВ у 1922 і 1923 рр. [2]. Тож четвірка коней нам мало згодитися для розуміння естетичних засад цієї літературної течії. Натомість в енциклопедії вартувало б розшифрувати й описати такі ключові поняття-складові вісниківства, як націоналізм, традиціоналізм, волюнтаризм, ірраціоналізм, оксиденталізм, героїзм, неоромантика, консерватизм та ін., бо саме на них, а не на міфічних конях, базувалися вісниківська естетика і творчість. Очевидно, при перевиданні енциклопедії вартує розширити тлумачення явища.

Наведемо ще кілька фактів, потрібних для розуміння віскниківської традиції в літературі саме як традиції, тобто понадчасового феномену . Зародження вісниківства (тобто чіткого ідейного націоналізму, ґрунтованого на ірраціоналістичній філософії з відповідними культурними і мистецькими завданнями, треба вважати період існування журналу „Шляхи” (Львів, 1913-1918). Саме у цей час, переважно у середовищі галицької молодої інтелігенції, яка стала основою розростання руху Січових стрільців, поступово сформувався новий світогляд – романтичний, героїчний, войовничий. Прийшло чітке усвідомлення, що нова генерація вже ментально й ідейно відрізняється від покоління народників-соціалістів, яке будувало свою програму національного відродження в основному на постулатах поступових змін, просвіти, сподівань на легальні реформи, без революційних дій. Найконцептуальнішими виразником ідей нового покоління був Дмитро Донцов (1883-1973) – лідер Союзу визволення України (1914), переконаний речник самостійності, дуже активний публіцист, редактор систематичних іншомовних видань про Україну з ідеєю української державності – „Korrespondenz” (Берлін) і „Повідомлення народів Росії” (Лозанна). Він регулярно друкувався у „Шляхах”, офіційному органі Січового стрілецтва, з гострими статтями на теми актуальної політики, спільної боротьби народів Східної Європи з російським імперіалізмом, пробудження українського традиціоналізму, пізнання середньоєвропейських джерел української культури. Відтак, повернувшись до Києва (звідки вимушено емігрував у 1912 р.), Д.Донцов сприймався сучасниками як найрадикальніший проповідник самостійності, національної наступальності, як винятковий публіцист та ідеолог покоління. Він активно включився у журналістську діяльність і, закономірно, за влади гетьмана П.Скоропадського, радниками й ідеологами якого були нечисельні тоді в українському політикумі самостійники – В.Липинський, С.Шемет, Д.Дорошенко, отримав посаду голови Українського телеграфічного агентства – головної інформаційної трибуни в тодішній Україні.

Після поразки Національної Революції Д.Донцов опинився у Відні, де й побачила світ його етапна праця „Підстави нашої політики” (1921). Це був не лише політичний трактат про причини поразки української революції 1917-1920 р.р., а й широкі роздуми історіософського, націологічного й культурологічного змісту. Не випадково найпрозірливіший український автор ХХ ст., Євген Маланюк, назвав „Підстави нашої політики” „…однією з тих небагатьох книг, які стали на межі епохи, і то не лише української” [11 ; С.345]. Д.Донцов дав у книзі концептуальну критику Росії як фатально зачерствілої в деспотизмі імперії, перейнятої химерними психологічними і культурними комплексами фанатичного православ’я і псевдослов’янофільства; паралельно він обґрунтував закономірність відродження середньоєвропейських культурних традицій України, які органічно пов’язані з духовним, інтелектуальним та мистецьким світом оскиденту (Заходу Європи), тож його ідеї прозвучали як цілісна ідеологія нового оксиденталізму; автор дав завершену критику українського народництва і драгоманівства у політиці, тобто теорій федералізму, „малих діл”, культурницького етнографізму і просвітянщини, на його думку, драгоманівщина змакнула націю у світоглядному скепсисі й релятивізму , які позбавляють суспільство Віри і Впевненості, в ліберальницькому лжегуманізмі і нерозбірливій толерантності , що роблять його, розм’яклим і вразливим, в соціалістичній утопічності й матеріалізмі , які дезорієнтують і примітивізують людину.

„Підстави нашої політики” заманіфестували цілковите оформлення ідей нового руху в Україні: консервативного за світоглядом (традиціоналістського) і націоналістичного за характером (героїко-наступального). Д.Донцов показав, що нація, яка хоче перемогти в історії, визволитися кінцево, не може жити лише чужими ідеями („бо вони прогресивні!”), не може мати плебейську свідомість („ми – з трударів-кріпаків”), не може зректися героїки („бо час настав пацифізму”). Щоб перемогти, треба звернутися до тих ідеалів і принципів, які робили нас сильними в минулому, у час лицарства і козацтва, треба пробудити в собі дух „месників” (Леся Українка), дух історичного активізму і войовничості замість калічної української пасивності і м’якості.

Отже, закономірно, що саме Д.Донцова побачили ідейним лідером нового націоналістичного покоління, ті хто були його політичними і військовими провідниками – Симон Петлюра і Євген Коновалець. Саме за їхньої підтримки він став редактором тоді найавторитетнішого українського журналу – „Літературно-науковий вісник”, який почав виходити у Львові від травня 1922 р. Саме зі сторінок ЛНВ Д.Донцов повів атаку на українське провансальство, тобто традиції народницько-малоросійської суспільної поведінки, на розпаношений в Україні табір соціалістів-прогресивістів, на літеплу ліберальну інтелігенцію з її безсмертним заповітом: „Якось то буде!” У сфері культури і літератури йому вдалося за короткий час зробити те, чого не вдавалося зробити жодному іншому українському редакторові-критикові, навіть І.Франкові чи М.Грушевському: сформувати на чітких філософсько-естетичних принципах плеяду яскравих митців, які кардинально перемінили нурт української літератури, надавши їй цілком оригінальних морально-емоційних барв, проблем, художніх візій та устремлінь. Жоден інший критик і публіцист міжвоєнної доби в Західній Україні та еміграції не міг дорівнятися до Д.Донцова масштабами й гостротою аналізу проблем національної політики і культури, динамікою оцінок і виставлених завдань, глибиною висновків і збуджувальним характером полемік та інтелектуальних протиборств. Навіть за індексами цитувань і журнальних шаржів Д.Донцов був лідером.

Саме Д.Донцов теоретично сформулював (переважно в ЛНВ) основні естетичні принципи, які лягли в основу творчості майбутніх великих неоромантиків доби – Є.Маланюка, Ю.Липи, Л.Мосендза, О.Ольжича, О.Стефановича, О.Лятуринської, У.Самчука та ін. А це: історизм, концепт героїки, волюнтаризм, настроєвий динамізм, характеротворчий потенціал літератури, орієнтація на традиціоналістську та індивідуалістську художню літературу Заходу і т.ін. Усе це, творчий обмін думок між критиком і названими письменниками, ми об’ємно бачимо із опублікованої частини їхнього листування [14] [15] [16] [17] [18].

Гадаємо, наведених фактів і логічних доказів досить, щоб збагнути, що не Прага, де до середини 1920-х рр. ще не було ані культурно організованого націоналістичного середовища, ані його впливової друкованої трибуни, а Львів, де існувала широка база націоналістичної свідомості в суспільстві (стрілецтво і його ідейні послідовники – учасники Української військової організації, утвореної у 1920 р.), де виходив яскравий та впливовий журнал ЛНВ, був центром зародження нової течії в літературі. Тож закономірно, що цю течію, яка за світоглядом була націоналістичною, а за стильовими уподобаннями й прямуваннями – неоромантичною, треба називати вісниківством, вісниківською літературою, вісниківським неоромантизмом а не міфічною „Празькою школою”.

І пізніше, у 1930-і рр., коли Прага була незаперечно великим культурним центром еміграційного українства, тут не було якогось часопису чи наукового центру, який би кардинальніше впливав на культуру, аніж „Вісник” Д.Донцова. Для підтвердження цієї думки нам навіть не треба наводити фактичних доказів. Чільні празькі журнали, як „Студентський вісник” і „Пробоєм”, або явно поступалися рівнем ідей, якістю критики, масштабами проблематики ЛНВ-„Віснику” і реально лише наслідували його концептуалістику, або, як націоналістична „Розбудова нації”, займалися здебільша питаннями політичними. І головне, що говорить про визначальний вплив Д.Донцова на свідомість і світогляд покоління, в т.ч. й літературної генерації, це характер і концептуалістика його філософських поглядів: саме завдяки йому в Україні по-новому, в інтерпретаційному насвітленні зазвучали ідеї провідних європейських філософів-ірраціоналістів, класиків і сучасників, А.Шопенгауера, Т.Карлайла. Е.Гартмана, Ф.Ніцше, М.Шелера, В.Дильтая, Ґ.Честертона, Дж.Рескіна, М.Барре, Ш.Морра, Ґ.Зіммеля, В.Зомбарта, А.Берґсона, Б.Кроче, О.Шпенґлера, Е.Коррадіні, Г.Кайзерлінґа, Х.Ортеги-і-Ґассета та ін.; ніхто, як Д.Донцов, не зумів так виразно окреслити інтуїтивістські, героїчні основи художньої творчості (особливо у його трактатах „Націоналізм” (1926) і „Дух нашої давнини” (1944) та в есеїстиці на літературні теми (зб. „Наша доба і література”, 1938). А тільки в параметрах цих ідей і через їхню призму ми можемо по-суті зрозуміти творчість тих письменників, яких у нас чомусь прийнято називати учасниками „Празької школи” (Де функціонувала та школа? Які були у неї статут і програма? Кого вважати „головним вчителем”, теоретиком школи? – це питання у порожнечу). І додамо, жоден інший критик чи теоретик міжвоєнної доби правого напрямку, який орієнтувався на ідеалістичну філософію й естетику, не вийшов за світоглядні рамки Д.Донцова, окреслені вище. Усі ж критики Д.Донцова з післявоєнного періоду (Ю.Шевельов-Шерех, Ю.Косач, І.Лисяк-Рудницький, І.Багряний та ін.), базувалися у своїх позиціях на принципах та ідеях раціоналістичної філософії лібералізму. Тож іхня критика була звичайним несприяттям чужого їм світогляду. Тому й потрібною їм виявилася (формулу придумав Ю.Лавріненко, теж принциповий ліберал) „теорія” про „Празьку школу”: у такий спосіб, по-перше, затуманювалися-замулювалися істинні джерела неоромантичної літератури, якість якої і популярність неможливо було замовчати, тобто націоналізм і концепція героїчної літератури; по-друге, явище вісниківства атомізувалося (що ми бачимо в цитаті з „Літературознавчої енциклопедії”), і тому втрачало вагу і ширше значення ; і по-третє, цілком деформувалося уявлення про епоху і цілісну літературно-культурну тенденцію – вісниківство, вісниківський неоромантизм . Іншими словами, після 1945 р. в діаспорній культурі і громадському житті велася послідовна, широкомасштабна і категорична ідейно-пропагандивна боротьба ліберального табору з традицією націоналізму. Великим стимулом до цього були умови вкрай лібералізованого західного суспільства, яке з великою підозрою ставилося (і ставиться) до усіх правих, філософськи ірраціоналістичних, традиціоналістських і націоналістичних ідей. Тому морально можна зрозуміти ту частину української діаспори, яка хотіла просто вижити, і то вижити з певним комфортом, і тому усіляко декларувала свій „антифашизм”, „завзятий демократизм” і т.ін. (і це гарячково робили навіть ті, хто у міжвоєнні роки були твердими фашистами, як філософ М.Шлемкевич, що був ідеологом Фронту національної єдності). Але науково ми все ж повинні триматися фактів і бути чесними перед історією. Залишаємо без коментувань той факт, що майже всі провідні учасники ліберальної „могучої кучки” – В.Петров, І.Костецький, Ю.Косач – пізніше були виявлені як агенти Москви.


ІI

Як відомо, впливи ідей українського вольового націоналізму і структур ОУН почали посилюватися в Закарпатті приблизно від 1930 р. Вони йшли з двох боків: із Праги, де проживала велика частина українських емігрантів, в середовищі яких діяла ОУН, зокрема з Прагою була пов’язана діяльність великої кількості провідних членів ОУН (Є.Коновальця, М.Сціборського, Ю.Вассияна, О.Бойдуника, Я.Барановського, О.Ольжича, О.Бабія, В.Мартинця та ін.); і з Галичини, звідки до Закарпаття переїжджала інтелігенція, пов’язана із націоналістичними середовищами і виданнями (типовий приклад – В.Бірчак, який систематично друкувався у донцовських ЛНВ і „Віснику”), та йшли впливи культурних середовищ і часописів. Знаковою подією часу є заснування з таємної ініціативи ОУН журналу „Пробоєм” (Прага, 1933-1943 рр.). Його редактором був активний закарпатський громадський діяч, публіцист і націоналіст, уродженець села Драгово, що на Хустщині, Степан Росоха. Стратегічно журнал курирував член Проводу ОУН Олег Ольжич (Кандиба). Почергово журнал визначав себе як „часопис підкарпатської молоді” (1933-1937), „часопис закарпатської молоді” (1938-1939), „часопис української націоналістичної думки” (1939), „суспільно-інформативний часопис” (1939), „місячник культури” (1940-1943) [4; С.149]. Як зазначає відомий дослідник історії закарпатської преси Василь Ґабор з посиланням на спогади провідника закарпатської Крайової екзекутиви ОУН у 1932-1940-х рр. Юрія Химинця, український націоналістичний рух „розвивався двома шляхами – легальним і підпільним. Легальний напрям очолив студент Степан Росоха, видаючи журнал „Пробоєм” за допомогою студентів і насамперед Олега Ольжича (Кандиби)” [4; С.151]. Паралельно по цілій території Закарпаття розбудовувалася нелегальна мережа ОУН [19] [20] [21]. Закономірно, що цей ідейний вплив захопив передусім молодь краю.

Василь Ґабор так пише про „Пробоєм”: „Гаслом студентського часопису були слова: „Чин для рідного народу”; програмою – постійна боротьба, вир змагань і послідовний поступ. „Хочемо, щоб наш нарід не був лиш етнографічною масою, але був нацією, сильною і свідомою своїх завдань”, – відзначалося у програмній статті. А оскільки нація – це, властиво, сила одиниць, що її творять, то редакція ставила за мету виховати сильне й здорове покоління, що піднесе український народ Підкарпаття і „зрівняє” його з іншими народами Європи. За роки свого існування … часопис, незважаючи на постійні утиски, цензуру, конфіскації цілих накладів, зумів вистояти і згуртувати навколо себе радикально налаштовану молодь, яка сміливо боролася не лише за автономію Закарпаття, а й гаряче перейнялася соборницькими ідеями.

У перший період видання журналу „Пробоєм” став для свідомої закарпатської молоді символом нескореності й потягу до соборності. Він відіграв у житті закарпатської націоналістичної молоді надзвичайно велику консолідуючу роль” [4; С.152]. В журналі сформувалися такі чільні постаті закарпатської нової літератури, як Микола Лелекач, Іван Колос (Кошан), Іван Ірлявський (Рошко), Юлій Боршош-Кум’ятський і Зореслав [4; С.152].

За всіма головними ідейно-професійними характеристиками – чіткий націоналізм, наступальність, гострий критицизм, радикальність вимог, динамізм, героїзм у літературній тематиці – „Пробоєм” був віддзеркаленням націоналістичних часописів Галичини, передусім ЛНВ і „Вісника” Д.Донцова. А у 1940-і рр., коли „Вісник” вже не виходив, саме „Пробоєм”, як зауважує В.Ґабор, „…за глибиною і філософською наповненістю публікацій, охопленістю тематики, довершеними творами красного письменства, врешті, й автурою (Є.Маланюк, О.Ольжич, Ю.Клен, О.Стефанович, О.Лятуринська, Л.Мосендз, У.Самчук, Г.Мазуренко та інші) стає високопрофесійними виданнями, своєрідним продовженням донцовського „Вісника”, а не студентського „Пробоєма”. Часопис періоду 1940-1943 рр. можна розглядати і як загальноукраїнське видання. Не буде перебільшенням стверджувати, що журнал у цей період був фактично органом української націоналістичної еміграції…” [4; С.153].

Отже, ми бачимо, що дослідник, який суворо опирається на факти історії, логічно доходить висновку про органічний ідейно-настроєвий вплив націоналізму, в епіцентрі якого, як знаємо, перебувала діяльність і творчість Дмитра Донцова та інтелектуально двигтіли редаговані ним журнали ЛНВ І „Вісник” (вісниківство), на свідомість нової культурно-літературної генерації в Закарпатті, в т.ч. й на творчість Зореслава. Цей факт уперто не хочуть побачити науковці, які так люблять представляти себе „об’єктивними” і „строго фактологічними” вченими, але які насправді дуже залежать від ліберальних ідеологічних настанов та схем інтерпретування історії української літератури. Ці схеми масштабно утвердили в нашій науці у післявоєнний час Ю.Шевельов-Шерех, Ю.Лавріненко, В.Петров, І.Костецький (Мерзляков), І.Лисяк-Рудницький, Б.Рубчак, Б.Бойчук та ін., своє завдання вони бачили в тому, щоб частково замовчати, а частково перекрутити, сфальсифікувати історію націоналізму в українській культурі ХХ ст. і натомість розпропагувати міфічну „Празьку школу” (це поняття вони цілком правильно брати в лапки, точно відображаючи його умовний характер). Однак, не зрозумівши ідейних та мистецьких джерел окремих літературних течій (у нашому випадку – вольового неоромантизму), не побачивши виразно їхньої цілості, головних особливостей, ми ніколи не збагнемо правди нашої культури, її духовних зарядів та устремлінь.

Як ми вже визначили, вісниківство сформувалося на усвідомлені кризовості української літератури, яка у своїх домінантах залишалася народницькою в ідеологічних устремліннях, фактологічно-описовою в естетичних засадах, песимістично-особистісною в настроях і моральних устремліннях. Орієнтуючись на зразки західної динамічної, інтелектуальної, характеротворчої літератури (Шекспір, Стендаль, Мериме, Мопассан, Джек Лондон, Кіплінґ, Сюллі-Прюдом, Валері та ін.), Д.Донцов прагнув прищепити українському розм’яклому письменству та суспільству буттєвий оптимізм, вольовий індивідуалізм, дух експансії, твердості, войовничості. Естетичну концепцію для нової літератури він побачив у неоромантизмі (хоча спочатку захоплювався й поетикою експресіонізму, віддаючи данину її інтуїтивістським засадам). Саме такі основні принципи неоромантизму, як історизм, нова героїка, емоційна експресивність, могутня тема особистості, екзотизм і філософізм, могли стати тим художнім полем, через яке українська література вийшла би зі стану певної провінціалізованості, дрібнопроблемності, надмірної прив’язаності до соціальної тематики і, головне, набула б настроїв наступальності, шляхетності та інтелектуальної вигостреності.

Паралельно великим новим стимулом для піднесення рівня естетики української літератури став розвиток художніх ідей і практик неокласики (М.Зеров, М.Рильський, Б.Якубський, П.Филипович, М.Драй-Хмара). Український неокласицизм, який якісно засвоїв і переосмислив поетику символізму, зумів зі свого боку запропонувати широку програму подолання в нашій літературі інерції народницького етнографізму, соціологізму та ідейно-естетичної обмеженості. Неокласики, ґрунтуючись на досвіді європейського парнасизму (Й.-В.Ґете, Ф.Шиллер, А.Шеньє, Т.Ґотьє, Ж.-М.Ередіа, А.Сюллі-Прюдом, Е.Ростан, П.Валері), зуміли створити нову концепцію вірша: думка і форма своєю стужавілістю проймають поезію відчуттям внутрішнього зусилля, напруження, створюють ілюзію особливої твердості слова, дивовижної лапідарності образу і метафори. Піднесеність настроїв, монументальні візії (антика, теми вічної героїки, сакралізація культури і мистецтва) у поєднанні із мотивами історичної суворості (зразковий вірш – "Володимир Мономах" П.Филиповича) давали наснагу для нового аристократизму в літературі. Ще у 1920-і роки Д,Донцов доволі активно друкував твори неокласиків у ЛНВ. Особливо сильний вплив їхня поетика справила на письменників-вісниківців, передусім на Є.Маланюка, Л.Мосендза, Ю.Липу, О.Ольжича, О.Стефановича, Б.Кравціва, Р.Кедро. Переїзд Освальда Берґгардта, колишнього неокласика, за кордон у 1930 р. і приєднання його до вісниківської літературної течії вже під псевдонімом Юрій Клен ще раз засвідчив духовну й естетичну спорідненість двох визначальних тенденцій в українській літературі. При чому Ю.Клен став не тільки одним з найактивніших авторів "Вісника" у 1930-і рр., а визначним теоретиком неоромантизму у своїх літературно-критичних статтях і навіть певним ідеологом вісниківства у своїх публіцистичних статтях [3].

Дуже точно передає ідею органічного поєднання неокласицизму і неоромантизму формула О.Ольжича: "Войовнича неокласика" (назва статті). Вісниківці відразу, від середини 1920-х рр., вловили, що неокласики принесли щось нове в українську літературу, витворили цілком інший настрій у ній - задивленості у Вічне, камінної впевненості у силі слова і культури, зосередженості на філігранності форми і стилю, що випливали з високої освіченості й духовності цих авторів. Тому майже всі вісниківці, які починали як символісти – Є.Маланюк, Ю.Липа, Л.Мосендз, О.Стефанович, О.Бабій – згодом переходять на цілком відмінні регістри творчості, запозичивши у неокласиків культ твердої форми, медитативність, прийоми художньої інтертекстуальності, задивленість у незнищенну сутність традиції. Тому невдовзі О.Ольжич промовисто називає свої цикли 1931-32 рр., які він друкує в ЛНВ, "Кремінь", "Камінь", "Залізо", „Бронза".

Ось як осмислював роль і значення творчості неокласиків Є.Маланюк ще у 1923 р., в рецензії на збірки М.Рильського "Синя далечінь" та П.Филиповича "Земля і вітер": "Обидва поети стоять на чолі неокласичної школи в Києві і хай їм Бог допоможе надати нашій поезії ціху культури, зробити форму, повернути її знову від Московського Сходу до Европейського Заходу…

Була велика небезпека в тім, що від пасторально-хуторянських "карі очі – чорні брови" поезію нашу брудними руками малоросійських марієнґофів було пхнуть на московський переплиг до "пролетарської творчости", до позиченого ревфуткосноязичія. Якби це сталося, то наша поезія, позбавлена міцного культурного ґрунту, могла б опинитися „ на воздусєх”…

… І ото Рильський і Филипович усувають можливість цієї небезпеки.

Взявши циркуль і стилос, вони несуть свій подвиг без плигань в „нічево”, без яничарського патосу, без „наплєвать на Європу”, але – жертовно, святобливо і дійственно, як належить цеховим святого ремесла, ченцям Ордену Муз, робітникам в „майстерні власних слів” і українцям” [10; с. 52]

Натомість невдовзі у рецензії на збірки П.Тичини „Вітер з України”, В.Поліщука „15 поем” і В.Сосюри „Місто” та „Осінні зорі” Є.Маланюк давав таку категоричну оцінку: „… сучасна мистецька творчість більшости українських поетів уявляє картину органічного просякання російством, органічного впливу московського Духа, глибокої гіпертрофії самої середини української поезії.

… Цей вітер з України приніс повітря, отруєне гострим і страшним запахом гниття й розкладу сучасної російської літератури…

І тому цей „вітер з України” ще не є українським вітром. Це – російський вітер гнилої московської пуґачовщини, заповітрений „ядрьоним” ароматом лєонтієвсько-лєнінсько-чічерінським месіянізмом” [9; с. 63].

Тобто вже в перші роки свого активного вісниківства Маланюк-критик чітко розрізнив дві великі тенденції в українській поезії: конструктивну (неокласики) і деструктивну (авангардистсько-псевдонародницьку, цього своєрідного покруча раннього соцреалізму). Концепція рецензії вела до генерального висновку: українським авторам треба пробуджувати в собі відчуття власної сильної і героїчної традиції, вчитися у західних письменників високого стилю і культури „Стендаля, Флобера, Мопассана, Франса, Гамсуна, Кіплінґа, Лондона” [ ; с. 70]; „Порвати назавше з тією „палатою № 6”, що зветься тепер „русскою культурою”, звільнитися назавше од патологічної логіки достоєвщини з її „ех Оriente lux” і „2 х 2 = 4,5”, вирвати разом з малоросійським корінням нічим необґрунтовану віру в якусь містичну силу „русского Духа”! І творити українську літературу, українську поезію твердою, як криця, і здоровою, як мороз! Прозорою і ясною, як буття!” [9; С.71].

В останній тезі ми бачимо явну алюзію до відомих неокласичних теоретичних засад, сформульованих М.Зеровим на основі аналізу лірики М.Рильського: логічність, ясність, строгість [6; С.561]. Уже наприкінці 1920-х рр. синтез неоромантики і неокласики, який найповніше і найцікавіше продемонстрували вісниківці, став концептом виходу української літератури на якісно вищі естетичні рівні, став певною домінантою настроєвою і стильовою, на яку почало орієнтуватися молоде покоління митців слова в Західній Україні та еміграції, тож не дивно, що елементи цього художнього синтезу присутні і в творчості письменників з-поза вісниківського кола: у В.Бобинського, С.Гординського, Ю.Косача, Б.-І.Антонича, І.Крушельницького, Я.Дричинича, Б.Нижанківського та ін. Навіть пізніше, у післявоєнний час, ця тенденція ще довго зберігалася в еміграційній літературі, хоч як її руйнували й дискредитувати теоретичні підступи з боку представників т.зв. „Нью-Йоркської школи”. Маємо на увазі творчість таких авторів, як А.Гарасевич, Б.Олександрів, І.Качуровський, М.Орест, О.Веретенченко та ін. Подібна стилістика з’явилася і в прозі, це тенденція до вишуканої форми, захоплення екзотичними мотивами, темою виняткової особистості, яскравих характерів, що ми бачимо у творчості Н.Королевої, В.Софронева-Левицького, Ю.Косача, К.Поліщука, Ю.Шкрумеляка, І.Керницького. Таким чином, естетичні впливи імпульсів неокласицизму і неоромантизму були вельми широкими. Закономірно, що вони охопили й літературу Закарпаття.


ІII

Зореслав у своїй ідейно-художній еволюції пережив подібні етапи змін, що й інші лірики часу: через символістське захоплення оригінальністю образу й форми до неокласичного утвердження традиційних форм і твердості слова та до неоромантичної героїки. Також переконливим є твердження дослідниці Любиці Баботи про вплив літератури католицького модернізму, який розвивався у Словаччині, на Зореслава [1]. Адже могутні духовні обертони його лірики у поєднанні з вишуканістю форми й активним модерністським словотвором підтверджують це.

Про впливи поезії П.Тичини і символізму загалом свідчать Зореславові ранні зацікавлення художнім експериментом, музикальністю слова і наспівними мотивами. Це відображається навіть в назвах його віршів першої збірки „З серцем у руках”: „Мотто”, „Моя пісня”, „Ліра”, „Пісне моя!”, „Вечірній шум”, „Вечірній дзвін”. Скільки ніжного тичинівського імпресіонізму є ось у таких рядках:

Надвечірні фіолети вкрили небосхил…
День у далі тоне – тане,
День за пройшлими братами лине,
І серед тиші ніжно сум припав до рідних піль.
…Повнодзвінно забриніли зграї злотих струн –
Склекотіли – тай замовкли…
В невимовнім болю хтось заплакав:
"Молодість, ох, молодість мина й не верне більш!.."
Хтось заплакав, хтось зігнувся, хтось до піль припав…
Плач його озвавсь луною…
Вечір нахиливсь на тихі ниви
І заплакав перлочистими сльозами рос.

Тут ми спостерігаємо не тільки наслідування П.Тичини в поетичному словотворі й образотворі ("повнодзвінно", "перлочистими"), у сумно-сльозливих мотивах ("Молодість, ох, молодість мина…" Згадаймо у Тичини: "Молодий я, молодий…"), а й дивну спробу мешканця підгірського краю поетизувати як архетипний образ поля, який так потужно розпрацьовувався П.Тичиною для передачі правічних світоуявлень і світотрактувань українців – давніх мешканців Степу і Лісостепу.

Та ж наслідувальність щодо символістської музикальності явно проглядає в поезіях "Сніжок" і "Білий сніг…" Ми впізнаємо і Тичинину легкість, зачарованість природою, його прагнення схопити словом переливи настроїв, плин самого повітря:

Білий сніг
Тихо землю осипає,
Прикриває
тугу піль, журбу доріг…
Сум , як птах,
Думи згадує осінні,
В голосінні
б’ється, рветься по тернах.
Наче тінь,
Хтось самотній полем ходить.
І заводить
над могилами терпінь.
Хтось припав
До могили, до надії,
Сни і мрії
й поривання поховав.
В німоті –
Хай нікого він не чує,
Хай сумує,
хай ридає в самоті.
Тихо, цить!
Не мутіть його спокою!
Він сльозою
свого духа воскресить…
Білий сніг
Тихо землю осипає,
Прикриває
тугу піль, журбу доріг.

Поряд із явно незрілими, пробними поезіями у збірці „Зі серцем у руках" трапляються вірші цілком зрілі, концептуально глибокі, формально вишукані. До них можна зачислити оригінальну медитативну поезію "Не раз…", написану дев’ятирядковими строфами, чудову необарокову поезію "Цить…", сонетний диптих з потужним громадським звучанням "На шляху", в чому легко вловлюється вже впливи неокласицизму. Водночас у збірці ми зустрічаємо і вірш цілком вісниківського, неоромантичного звучання – це "Ідея":

Ідеї, ідеї, ідеї нам треба,
Ідеї, мов чистий хрусталь,
Високої, мов тії хороми неба,
Міцної, мов граніт, мов сталь.
Ідея – крило це могутнє, орлине
У льоті по хмарних валах,
Хто має ідею, той певно не згине
В великих, безсмертних ділах.
Ідея – це молот, що скрушує кремінь
І мури лама перешкод,
Це світло, що блиском розгонить всю темінь,
Це іскра, що будить народ…

Цікаво, що цей вірш, як і поезії подібного змісту і наснаги не потрапили до збірки „З ранніх весен” (1963), яку впорядковував Богдан Кравців, який натоді завзято боровся з вісниківською традицією в літературі, усіляко замовчував її, перекручував і, як міг, перешкоджав републікаціям кращих творів вісниківського спрямування інших письменників. Робив він це під впливом ліберальних тенденцій пристосуванства і „нового естетизму”, які запанували в еміграційній літературі після 1945 р.

Друга збірка Зореслава „Сонце і блакить” (1936) є набагато зрілішою, багатшою за ідейним наповненням, формальною довершеністю віршів, чистотою мови, художнім новаторством. Тут бачимо такі оригінальні символістські поезії, як „Цвіт яблуні” (мерехтіння імпресії), „Літургія ранку” і „Блакитний усміх” (багатобарвність образів), „Ранком” і „Самотність” (переливи духовності), „Привітання весни”, „Рання молитва”, „Ноктюрн” (що передають колосальні можливості музикального звукопису, які таїло в собі слово Зореслава). Водночас збірку виструнчують філігранні дев’ять сонетів, написаних в неокласичному дусі – медитативно, з відчуттям ваговитості слова, пройнятих ясністю візій і прозорістю духовних устремлінь: „Над віршами”, „Дні”, „Мандрівник”, Слова”, „Палатин”, „Пробудження, „Казка”, „Юнак”, „Нове покоління”. Саме останній твір демонструє органічне засвоєння Зореславом поетики вісниківського неоромантизму:

Грядуще покоління, мов граніт:
Злісні, грізні, дужі міліони,
Немов громовобурні електрони,
Зілляті в всемогутній моноліт.
І карою покривджених століть,
Важким вироком батьківських прокльонів
Тягар цей грізно впаде на кордони
Із невмолимим покликом: дрижіть!
Достиглим гнівом запалають очі,
І громи, й бурі, й блискавки в руках
Зіллються у палкий пеан розплати.
Підуть ряди окрилені, завзяті,
Нестримні, наче дух степовика,
Мов громовиця буряної ночі.

У цих рядках чується безперечний Маланюків дух і стиль: чіткий крок ритму, бадьорий настрій, грімкі алітерації, яскраві, величні образи, закличні фрази. Подібні настрої і мотиви дзвенять у поезіях „Іду невідомий”, „З пристані”, „Дні”, „Буря в Карпатах”, „Moll”, „Пробудження”, „Замок”, „Авантюрне”, „Ідемо”, „Борці””, „Ні, не Москва, не Лєнінґрад…”, „Готові”. Це чудові образи людського шляхетного пориву, затаєної національної гідності (цілком без бляшано-плакатної патетики), образи морського простору, нескінченності як символу високих мрій і поривань, зосередженості на здобуванні, твердості і переконаності у правоті своєї дії. Це власне переродження із символіста-мрійника у вольового неоромантика зафіксував сам поет у вірші „Метаморфоза”:

Музикою дзвінкою йде передо мною
Прозорий силует – розспіваний герой…
Сьогодні я вже став назавжди сам собою, –
О ні, я вже не той, що був, я вже не той…

Так само про добру школу неокласики і неоромантики, які засвоїв Зореслав, свідчать його прекрасні урбаністичні поезії „Пряшів”, „Зима над Ужгородом”, „В Трієсті”, „У Венеції”, „Палантин”. Міський спокій, своєрідна гармонія каменю і простору, дух закоріненості у правіках – усе це ми впізнаємо як відлуння глибинних віршів М.Зерова, Є.Маланюка чи Ю.Липи. Загалом у пізнішій ліриці Зореслава майже геть щезають такі характерні для нього у ранній період слова із пестливо-здрібнілими суфіксами, мотиви безпричинної туги, меланхолії. Навпаки, з’являються такі яскраві риси неоромантизму, як висока культура слова, культурологічні розмисли, постійне відчуття вічної героїки, що розлита в історії і майорить перед людиною гідних поривань. Іноді, правда, поет збивався на надто вже прямолінійні у своїй патріотичній закличності вірші („Ідея”, „Месії ми чекали…”, „Ідемо”, „Борці”, „Ні, не Москва, не Лєнінґрад…”), однак їхню концепцію і настрій можна зрозуміти, зваживши на той трагізм історичної ситуації, в якій опинилося Закарпаття в міжвоєнну добу, на ту чистоту національних поривів, якими зажило молоде розбуджене покоління, на захопленість ідеєю капелана Карпатської Січі, ким героїчно став о.Степан Собол (Зореслав), ідучи, як і вчив, назустріч смертельним загрозам і небезпеці.

Наведені й проінтерпретовані нами приклади із творчості Зореслава, гадаємо, переконливо доводять, що не можна розглядати цю творчість поза розвоєм естетики і поетики вісниківського неоромантизму, який став фактично домінантною течією в західноукраїнській та еміграційній літературі міжвоєнної доби. Зореслав не був через певні умови, як історичного, так і особистісного плану, завершеним вісниківцем, але художні концепти цього могутнього стилю засвоїв органічно і передав самобутньо.


Література

1. Бабота Л. Зореслав і католицький модернізм // Дукля – 1999. – № 5-6. – с. 38-42.
2. Баган О. Естетика і поетика вісниківського неоромантизму. Автореферат дис. – Львів, 2003.– 20 с.
3. Баган О. Юрій Клен: неокласик чи неоромантик? // Творчість Юрія Клена в контексті Українського неокласицизму і вісниківського неоромантизму. Збірник наукових праць. – Дрогобич: Відродження, 2004. – С.9-28.
4. Ґабор В. Пробоєм // Періодика Західної України 20-30-х рр. ХХ ст. : Матеріали до бібліографії / За ред.. М. Романюка. – Львів, 2000. – Т.3. – 324 с.
5. Голомб Л. Лірика Зореслава в літературному контексті епохи // Українська поезія Закарпаття ХХ століття. Науковий збірник. – Ужгород, 2004. – с. 99-124.
6. Зеров М. Літературний шлях Максима Рильського // Зеров М. Твори : В 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т.2: Історико-літературні та літературознавчі праці. – С.547-562.
7. Козак М. Своєрідність релігійної лірики Зореслава // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія філологічна. Вип.3. – Ужгород, 1998. – С.83-87.
8. Літературознавча енциклопедія. У 2-х томах. / Автор-укладач Ю.Ковалів. – К.: ВЦ „Академія”, 2007. – Т.1. – 608 с.
9. Маланюк Є. Вітер з Харкова // Нова Україна. – 1925. – № 2-3.
10. Маланюк Є. Дарунок Києва // Веселка. – 1921. – № 4-6.
11. Маланюк Є. Дмитро Донцов // Маланюк Є. Книга спостережень. – К., 1997. – С.336-345.
12. Мишанич О. Празька школа української поезії і поезія 30-х років // Мишанич О. Карпати нас не розлучать. – Ужгород, 1993. – С.119-129.
13. Ребрик Н. Естетика Чину в поезії Зореслава // Ребрик Н. Література народництва і Чину на українському Підкарпатті в першій половині ХХ століття. – Ужгород: Ґражда, 2007. – С.135-159.
14. Сварник Г. Загадковий „вістниківець” Роман Бжеський, листи до Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1997. – № 2. – С.144-150.
15. Сварник Г. Листи О.Ольжича до Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1994. – № 4-5. – С.127-146.
16. Сварник Г. Листування Юрія Липи з Дмитром Донцовим // Українські проблеми. – 1999. – № 3-4. – С.130-160.
17. Сварник Г. Наймолодший з „п’ятірного грона” – Освальд Бурґгардт (Юрій Клен). Листи до Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1999. – № 1. – С.177-219.
18. Сварник Г. Євген Маланюк періоду „Стилета і стилоса”. Листи до Дмитра Донцова // Укроаїна. Наука і культура: Вип.30. – К. 1999. – С.262-284.
19. Ситник О. Діяльність ОУН на Закарпатті в оцінці Вікентія Шандора // Науковий збірник Товариства „Просвіта” в Ужгороді. Річник 2-3. – Ужгород, 1999. – С.71-74.
20. Ситник О. Діяльність ОУН С.Бандери в Закарпатті перед утворенням УПА. // Визвольний шлях. – 1999. – № 7. – С.784-786.
21. Ситник О. ОУН на Закарпатті // Науковий збірник Всеукраїнського наукового товариства ім.М.Міхновського. – К.: КУН 1998. – 49 с.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4