Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
До джерел національної містики

Українська видавнича спілка ім.Юрія Липи (Київ) випустила у світ етапну книжку класика українського націоналізму Дмитра Донцова (1883-1973) „Незримі скрижалі Кобзаря (Містика лицарства запорозького)” , яка вперше вийшла 1961 р. (Торонто). Упорядкував збірку публіцист, заступник голови Центру національного відродження ім..С.Бандери Віктор Рог, а передмову до неї написав знаний дрогобицький науковець, член Науково-ідеологічного центру ім.Дмитра Донцова Петро Іванишин. Філософсько-культурологічний трактат, чим є насправді книга „Незримі скрижалі Кобзаря”, упорядник доповнив ще двома невеликими статтями Д.Донцова „Ідеї Шевченка про Бога і націю” та „Заповіт Шевченка”.

Ця книжка є знаковою у кількох вимірах. По-перше, вона концентрує в собі потужну традиціоналістську та ірраціоналістичну концептуалістику, яку мало хто в нашій культурі та історії політичної думки з такою чіткістю й масштабністю формулював й сьогодні. По-друге, Д.Донцов упродовж усього свого життя писав про Т.Шевченка і є найоригінальнішим інтерпретатором його творчості. Його перша стаття про Кобзаря з’явилася ще у дореволюційному журналі „Українська хата” і називалася „Компактна більшість і Шевченко” (1914). Потім були такі яскраві своїми ідеями й експресивні есеї, як „Шевченко і наша генерація” („Шляхи”, 1916), „В мартівську річницю” („Літературно-науковий вісник”, 1925), „Пам’яти великого вигнанця” (ЛНВ, 1926), „Козак із міліона свинопасів” (ЛНВ, 1935), „Козацька жінка у Шевченка” (1952) та ін. Тому підсумкова праця „Незримі скрижалі Кобзаря” є особливо цікавою, вона дає вельми широку панораму трактування світоглядних засад, есететики й живильних струменів Шевченкового слова. І по-третє, Д.Донцов як практичний публіцист, політик та ідеолог завжди дивився на творчість Шевченка як на невичерпний ресурс морального й емоційного зростання нації, ресурс ідейної боротьби з різного виду розкладовими й деструктивними впливами, малоросійством й історичною пасивністю українства, ресурс плекання вічної героїки й войовничості в нації. І в цьому сенсі книжка отримує велике актуальне звучання, оскільки сьогодні потоки дегероїзації української культури, міщансько-плебейської дріб’язковості в розумінні Шевченкових заповітів, космополітизації і звичайного брудного паплюження ллються на спадщину Кобзаря з усіх боків і шкодять теперішньому згуртуванню нації з неймовірною силою.

Д.Донцов, який виступав у свій час найкардинальнішим заперечником малоросійсько-народницьких традицій в українській культурі і політиці, точно розумів головну сутність творчості Т.Шевченка: пробудження великої національної гідності в українстві, наповнення його вітальною енергетикою експансії, козацької героїки. Велика загадка Шевченка полягає у тому, що він інтуїтивно (через відсутність потрібного інтелектуального й культурного середовища) схопив основні сутності філософії традиціоналізму й ідеалізму, на чому базується ідеологія націоналізму й консерватизму, і тому залишився байдужим до філософських теорій раціоналізму та матеріалізму, на яких базуються, відповідно, ідеології лібералізму та соціалізму. „Прогресивні” співвітчизники Шевченка – Куліш, Костомаров, Драгоманов, Єфремов, навіть ранній Франко, – зачаровані західними ідеями й цивілізаційними успіхами, не розуміли цього і критикували Шевченка за „відсталість”, „недостатню освіченість”, „національну жорстокість”, „художню розхристаність” і т.ін. Проте ніхто з них не був настільки глибоким у своїй мудрості, настільки національно органічним і настільки художньо цілісним, як Шевченко. І цю проблему першим зрозумів і описав в Україні Дмитро Донцов. Однак ця проблема для мільйонів українців ще й сьогодні є невирішальною.

Д.Донцов концептуально, на широкій основі прикладів зі світової історії й культури, пояснює, що героїка є неуникненною для літератури, що б не говорили різні „естетизатори” і псевдотеоретики, що християнська містика є вирішальною для формування Шевченкового світогляду і його художніх візій, що енергетика слова є доти живою, сповненою чару краси й надихаючою, доки йде від джерел Духу і національної органічності, від Високого й Ідеального.

У своїй передмові „Тарас Шевченко крізь призму „естетики Шевченка: націоналістична герменевтика Дмитра Донцова” Петро Іванишин якраз дуже влучно спробував актуалізувати головні висновки Д.Донцова націософського змісту. Вчений показав, що, попри перше враження надмірної образно-емоційної стилістики письма, спадщина Д.Донцова являє собою цілісну націоцентричну світоглядно-ідеологічну систему. Тому вона й викликає таке роздратування з боку науковців і публіцистів, які стоять на протилежних ідейних позиціях – лібералізму чи соціалізму, тому-то їм і здається „абсурдною” кожна його теза чи фраза. Однак саме цим Д.Донцов і Т.Шевченко сьогодні є найбільшими вартовими української культури перед наступом зусібіч розкладових теорій різноманітних десакралізаторів, „неоміфологістів”, постмодерністів, які прагнуть звести сприйняття й трактування великої літератури до хитрої гри парадоксів, до бабрання в особистому житті письменників, до переведення на перший план інтерпретації другорядних елементів і аспектів з його художніх творів. Насправді, твердить П.Іванишин, за більшістю постмодерних теорій стоять звичайні деструктивні стратегії лібералів-космополітів та імперства, які мають за мету цілковито дегероїзувати українську культуру, зруйнувати християнські її основи, сплебеїзувати художні смаки і цим створити хаос в суспільстві, наповнити його розкладовими тенденціями. Автор дуже точно визначає книжку Д.Донцова „Незримі скрижалі Кобзаря” як „першу шевченкознавчу монографію, де органічно поєднались інкультурована християнська ідея та ідея нації в межах націологічно-христологічного дискурсу”, і порівнює його за типом мислення та інтерпретації культурних явищ до таких мислителів, як Дж.Мадзіні, Ф.Ніцше, М.де Унамуно, Ґ.К.Честертон, О.Шпенґлер, В.Жаботинський, Ю.Вассиян, Ш.Морра, І.Ільїн та Симона Вейль.

Без сумніву, книжка такого формату і змісту стане важливою подією в сучасному інтелектуальному житті України. Її вага посилюватиметься і тому, що нарешті в щораз ширших верствах нашого суспільства настає закономірне протверезіння від напливу штучних і деструктивних теорій в культурі й науці, які нахлинули на країну від початку 1990-х рр. Щораз більше українських читачів прагнуть відкрити для себе справжні джерела національної культури, живі, а не отруєні циніками, потоки духу і краси.

Щодо критики видання, то зауважимо наступне. Попри добрий рівень редагування у книжці все ж трапляються неузгодженості стосовно транскрибування окремих прізвищ (наприклад, Жіжка і Жижка); текст все-таки потребує хоч би мінімальних коментарів культурологічного змісту, бо ж твори багатьох авторів, на яких посилався Д.Донцов, або цілком недоступні в Україні, або малодоступні; більшої виразності вимагає й обкладинка книжки: все ж ідеться про один з найбільш емоційно заряджених, містикотворчих трактатів в українській культурі.

Олег Баган
Науково-ідеологічний центр ім.Дмитра Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4