Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Поетичний аналіз політичної ситуації

Які вони страшні і невиразні –
вчорашні плазуни, а нині знову блазні.

Ліна Костенко

Політична ситуація в постімперській Україні уже мало в кого викликає страх чи подив, переважно – огиду або зневажливу посмішку. Якщо в когось із мислячих людей і були ще якісь сподівання на краще, то за останні п’ять років вони остаточно розвіялися. Імітація політичної діяльності в “державі Україна” віддавна набула патологічних форм. Найкраще про це говорять самі політики та “незалежні” від них ЗМІ, характеризуючи колег і політичними шльондрами, і корупціонерами, і рабами олігархів, і українофобами, і злодіями, й аморальними типами, і торгівцями людьми та людськими органами, і державними зрадниками, і пияками та наркоманами, і кримінальними злочинцями, й ініціаторами новітнього геноциду українців, і навіть творцями та членами “організованих політичних угруповань” – таких собі успішних мафіозних структур. За останній рік з’явилася у мас-медіа і сумна інформація про причетність окремих чільних державних мужів до брутальних убивств та до зґвалтування маленьких дітей (педофілії). (Можемо собі тільки уявити, скільки такої інформації не з’явилося.) Отака весела у нас країна. Що не кажіть, а на диво порядні і кришталево чесні професіонали (саме так говорили про своїх колег відповідальні лідери всіх без винятку політичних блоків і партій) “Украйну правлять” (Т.Шевченко).

Найцікавіше, що не вірити розповсюджуваній інформації немає підстав – наша дійсність постійно підтверджує її. Попри наявність окремих нормальних людей влади, владна система в цілому, на жаль, успішно прогниває. Тож поява у ній величезного числа злочинців та дегенератів – неминуча закономірність. Ще прикметніше, що жоден із високопосадових порушників закону жодного разу не був належним чином покараний.

Тінь колишньої надії на краще уперто з’являється у людей із початком чергових виборів. І знову зневірені починають вірити у самодискредитований політикум, починають вибирати трохи кращих із найгірших, починають творити й возвеличувати міфічні образи народних улюбленців рятівників, починають емоційно агітувати хто якого рятівника нації вподбав. Правда, не з таким запалом і фанатизмом, як це було ще декілька років тому. І це вже добре.

Президентські вибори 2010 року не є винятком. Знову вірять, і агітують. Але багато хто замислюється: кого ж вибирати? За якими критеріями? Як знову не помилитися? Звичайно, можна звернутися до оцінок начебто незалежних політологів та журналістів, але, як доводять попередні кампанії, більшість із них виявляються незалежними тільки від інтересів українського народу, зате дуже залежними від котрогось із кандидатів або закордонних структур. Як бути? Варіантів підвищення рівня своєї політичної свідомості існує багато (вивчення політології, політичної філософії, націології, історіософії, соціології, геополітики тощо), проте можна запропонувати звернутися до простішого й століттями перевіреного способу. Йдеться про образи та оцінки нашого громадського буття, які дає художня література, література, що лишалася з народом, творила націю і тоді, коли провідні верстви “за шмат гнилої ковбаси” зраджували батьківщину, зміцнюючи режим чергового окупанта. Саме література, на думку провідних філософів та герменевтів, є джерелом національного буття кожного народу, саме вона є естетичним вираженням, як писав Іван Франко, української “національної справи”, “національної ідеї”, “національної свідомості”, “національного відродження”, саме вона у чорну добу бездержавності була для нас, українців, “державою слова” (М.Орест).

Словесне мистецтво глибоко осмислює всі сфери національного та особистого буття: від інтимно-приватного до міжнародного. І це не дивно: справжній бо поет, не від сьогодні помічено, завжди є посередником між Богом та народом. Тому, мабуть, не варто нехтувати й політологічним потенціалом красного письменства, осмислення ним політичної ситуації. Тим більше, що здійснюється воно споконвіків у справді художніх творах з позицій націоцентризму, з позицій національної ідеї, з позицій захисту, відтворення і розвитку українства. Класичним прикладом унікальної точності своєрідного образного аналізу складних суспільно-історичних процесів можуть бути досвіди Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, В.Стефаника, Є.Маланюка, О.Ольжича, В.Стуса, М.Вінграновського та ін. Тож поглянемо на те, як витлумачує сучасну пострадянську політичну ситуацію хоча б новітня українська поезія (залишаємо поза розглядом прозу та драму, а також квазілітературні – постмодерну й неавангардистську – течії в сучасному письменстві).

Чимало політиків, громадських діячів та простих громадян схильні ототожнювати поняття “незалежність” із поняттям “національна державність” і вважати, що в українців з 1991 року вже є своя українська держава (за прикладом поляків, швейцарців, англійців, італійців, чехів, балтійських народів тощо). Однак українські поети дивляться глибше, усвідомлюючи, що проголошення і реальне здобуття української держави – речі відмінні. Уже в 1993 році у циклі “Коротко – як діагноз” лірична героїня Ліни Костенко стверджує: “Покотили Україну до прірви” і “В мені щодня вбивають Україну”. Сама незалежність виглядає для неї примарно, “декоративно”, бо ж “руки на кермі”, та “голова в ярмі”:

Така до слави приналежність!
         Така свобода і пісні!
Декоративна незалежність
         ворушить вусами вві сні.

У подальшому поети зображатимуть “державу Україна” як “державу іржаву, що не зрушить із місця ніяк”, як “країну-холуїну”, де ми “живем під хозарським корсаром” (П.Скунць), як поневолену країну, “новітній каганат” (Б.Олійник), як “химерну державу” (П.Вольвач), як “не ту Україну” (В.Цибулько). Голос українця в ситуації “окупації”, за Б.Олійником, стає голосом “аборигенів”, “сліпих прочан на своїй землі” (Б.Томенчук), стає “посланням з резервації” (І.Павлюк). Бо, – твердить герой Петра Скунця, – “Україна – так само, / як при мамі була: / смерть – куди не піди”. Така культурно-політична ситуація, притаманна не незалежним національним державам, а колоніям чи неоколоніям. І панують у ній не базовані на національному звичаї та праві закони, а, як твердить політологія, параграфи внутрішньої окупації. Тоді ціла країна, усі її регіони-провінції, перетворюється на спустошений рабський простір, як це зображає Ігор Павлюк у циклі “Провінція і колонія”:

…А от коли колонія –
Прощай.
Прощай, державо,
Навіть батьківщино.
Адже якщо провінція – свіча,
То вже коли колонія –
Жарина…
……………………………
Колонія –
Провінція плюс те,
Що вже не наше,
Ще не наше, рідне,
Не росяне, не ніжне, не святе,
Жорстоке й рабське,
Ситно-ненаситне.

Причина цієї ситуації – новітнього закабалення народу вже у начебто своїй державі – у хибних ідеологічних орієнтирах. Від самого початку політичних протистоянь із радянською імперією у 80-х національно-визвольну боротьбу українського народу тогочасними націонал-демократичними лідерами було підмінено боротьбою за космополітичну, ліберальну демократію, за якої найбільш зручно “здавати крамарям Соборну” (Б.Олійник) – “храм перетворювати на ятку” (Б.Томенчук). На початку 90-х злочинна хибність цієї активно підтриманої, до речі, комуністами-партократами – “перелицьованими новаторами” (Л.Костенко) – переорієнтації стала очевидною. Цей дивовижний симбіоз вже у 1992 (в “Тарасовій матері”) відзначив П.Скунць, який через рік прямо обвинувачуватиме: “Страшно, що в грабіжники народу / з партократом дався демократ”. Не випадково в інвективі Л.Костенко такий хибний шлях, шлях у псевдодемократичне неоколоніальне болото, протиставляється націотворчому мойсеївському шляху: “Не там шукаєм істину, не там! // Ці болота потрібні болотам. (…) // Мойсей народ виводив із пустелі. / Де той Мойсей, що виведе з боліт?!”.

Художні твори спонукають до висновку, що від початку 90-х і досі три основні проблеми далі визначають політичне існування українців, існування в “болоті”, “колонії”, крамарській “ятці”: відсутність будь-якої, але передусім національно зорієнтованої, ідеології державотворення; покладення в основу будівництва “держави Україна” не української національної ідеї, українського націоналізму, а імперських ідеологій, що обернули Україну в “країну-холуїну” – демолібералізм, соціал-демократія, космополітизм, мультикультуралізм, громадянське суспільство, капіталістичний ринок та ін.; відсутність системи українського народовладдя, що привело до трансформації українського суспільства на новітніх “рабів”, “посіпак заброд” (П.Скунць) – узалежнення народу від чиновників, перетворення його лише в об’єкт політики, відсутність ефективного механізму впливу громади на владу тощо.

Усвідомлюючи безперспективність політичного проводу, його далекість від українського буття (символом якого традиційно стає село: “А тут / Димом пахне, / Солодким, як чорноземи. / А там – бензином і кров’ю, / Куди ми ідемо…” (І.Павлюк)), поети зображають узагальнений тип політичного народолюбного лідера, який лише використовує громаду: “Так гарно починав! (…) / На плечах встоявши, / затим на шиях всівся, / Забувши хто й по що / підняв його до висі. / Вони ж і досі, / як покірні вівці, / Від нього ждуть згори / на добрі вісті”. (Б.Олійник). Тому для ліричного героя Богдана Томенчука притаманна апеляція до самого народу, до його політичного потенціалу, а не надія на чергового доброго “Месію”, сутність якого, хоч який би не мав імідж і під якими б політичними кольорами не піарився, таки одна – “бандитизм”:

Країно сліз, окраїно харизм,
Сліпа довіро і гірка розпуко,
Невже цей стрижений, розвезлий бандитизм
Тебе в майбутнє поведе за руку?
Народе смирний, чом немов закляк
І лиш чекаєш, чи прийде Месія?
Все мусиш сам , бо й свій Чумацький Шлях
Ти разом з Богом зорями засіяв…

При цьому зрозумілу негативну оцінку у до- і постпомаранчевий період отримують не лише лідери виразно антидержавних сил, навіть більш помірковані з них (наприклад, Партія регіонів), що спекулюють на патріотизмі і при цьому утверджують україновбивчі ідеї двомовності, спільного економічного простору з Росією, боротьбу із українським націоналізмом тощо: “Хоч Президент у нас ні те, ні се, / Дніпро і Януковича, й Мороза / у бусурманське море віднесе”, – твердить ліричний герой П.Скунця у 2007. Художнє мислення проникає і в деструктивну суть процесів, що відбуваються в державницько-патріотичному таборі, як про це свідчить Б.Томенчук у збірці “Німі громи” 2007 року: “Вже, Боже, Ти – лиш паламар у храмі… (…) / У цьому царстві бунтарів і хамів, / Де трон тісний аж для троїх царів. / Котрі вдають, що Вифлиєм шукали, / Аж по світах стоптали постоли. / Насправді ж нас, рабів Твоїх повсталих, / На вірі, як полові, розвели…”. Наступний вірш – “Передвиборне” – Петро Скунць написав у 2005 році, але чи багато змінилося за той час у політичній діяльності помаранчевої команди? Так, неможливо не помітити певних економічних та політичних успіхів прем’єрки, втішають її принагідні апелювання до національного відродження та української ідеї, наповнення складу нового уряду вже й певним числом українців. Ще більшими патріотичними здобутками може похвалитися Президент – утвердження державності української мови, увічнення пам’яті жертв Голодомору, апелювання до ідеї відродження української нації, вшанування низки важливих історичних дат і постатей тощо. Усі ці важливі речі справді ними зроблено. Але чи за останні п’ять років змінились посутньо умови буття української нації? Питання, на жаль, риторичне. Уже навіть не згадуємо тут творення космополітичних проектів конституції, блокування з відверто антидержавними силами (наприклад, соціалістами), відстоювання інтересів олігархічних кланів тощо. А тому й інвектива “Передвиборне” навряд чи втратила актуальність:

То, може, ми вдома не ґазди,
а править чужий елемент?
Спинились на ділі Ґонґадзе
і судді, і наш Президент.
О, наш Президенте Вкраїни,
під шум товариський і гам,
якщо вже тебе отруїли,
чому не воздаш ворогам?
Чому оця хитра зозуля,
що сто літ тобі накує? –
яєчка підкладує – Юля
у тепле гніздечко твоє.
Від мене вже нічого брати.
Та я в Україні стою.
Чому українські буряти
не творять державу свою?
Тому, чужиною по вінця
я ситий, а зайди в умі.
Чому це Вкраїну вкраїнці
не творять ніколи самі?
Умер за нізащо Ґонґадзе,
і кучмівська діє вузда.
Мабуть, що ми вдома не ґазди.
І Ющенко нам не ґазда.

Особливо непокоїть ліричних протагоністів українських поетів постійна зорієнтованість політичних вождів на шукання собі, а відповідно й Україні, нових господарів. Тому твердження Богдана Хмельницького у “Берестечку” (1999) Л.Костенко – “Розп’ято нас між Заходом і Сходом. / Що не орел – печінку нам довбе”, – це щось більше ніж літературна констатація геополітичної закономірності. Небезпеку імперської Росії, яка не приховує своїх шовіністичних амбіцій, розпізнати легше, бо “там, де Росія, – там вічні напасті і війни, / вовік не скінчиться імперська страшна маячня…” (П.Скунць). Але не кожен здатен усвідомити небезпеку глобалістичної ідеології ліберальної демократії, нав’язуваної Заходом. В посланні “Європі” ліричний персонаж Б.Олійника не випадково обстоює національну та державну ідентичність свого народу: “Живи собі. Ми зі своїм уставом / Не сунемось до тебе в монастир. / Але дозволь і нам за отчим правом / По-своєму облаштувати двір”.

Помітити й утвердити свою національну тотожність дозволяє героям українських поетів глибоке закорінення в українське буття, Вітчизну, найчастіше зображене селом, природою, рідною хатою та батьками, передусім матір’ю. “Релігійно люблю батьківщину свою окаянну”, – твердить протагоніст І.Павлюка. Герой Б.Томенчука протиставляє справжнє, найблжче людині рідне буття політичному безладу, що поневолює людину і націю: “І загнано питаєм, як звірина із клітки, / Хто в цьому зоопарку найстарший наглядач? / А десь село і небо, і мама коло хвіртки / В долонях щось ховає – то наш прийдешній плач…”.

Із цього глибокого націоцентричного вкорінення випливає й усвідомлення справжньої, найважливішої політичної мети – здобуття української національної держави, що традиційно – від Т.Шевченка – витлумачується образом “своєї хати”, в якій “своя й правда, і сила, і воля”, а також випливає усвідомлення єдино можливого шляху до цієї мети – національно-визвольної боротьби. Тому чекає “повстань” ліричний герой І.Павлюка, закликає іти “в повстанці” персонаж Б.Томенчука, а протагоніст Б.Олійника – “по-козацьки вдарити”. Дотепний і водночас піднесений фільмовий образ успішної народної революції подає у збірці “Тривання подорожі” (2007) й Павло Вольвач:

А камера пливе, мов кулемет.
Розбите скло. Порожній парлямент.
Одірваний лежить вельможний ґудзик.
І знову плян – усміхнений Колян.
І вже доба, – пощо там той майдан –
Вкипа в кисні проривно-грізних музик.

Цю позицію систематично обманюваних різношерстими політичними шахраями людей не важко зрозуміти. Але йдеться не про анархістський бунт, чи короткотривалий протест. Мета революційного чину – створення повноцінної, справді суверенної та незалежної (від вельможних бандитів та закордонних господарів) української держави. У збірці “У замкненому колі. Із окупаційного зошита” (2007) герой Б.Олійника, остерігаючись чергового зовнішнього поневолення – “Доки нас під когось не звело”, – апелює до українського народу: “Повстань державно врівень високостям, / З глибин Трипілля, як з води й роси, / Щоб зачудований козацьким зростом, / Запрагнув світ до тебе дорости!”.

Дозволимо собі запитати: хто ж із сучасних провідних політиків ставить питання таким чином – про українську національну державу? Отож бо й воно. Тому дещо дивно виглядають ті з інтелігентів, котрі, всупереч українському політичному та поетичному досвідам, до хрипоти, з налитими кров’ю очима агітують за того чи іншого кандидата. Якщо вже є потреба озвучувати свою позицію, то, мабуть, у цьому випадку можна б обійтися без зайвих емоцій. По-перше, орієнтування на особу політика, а не на ідеологію, завжди було великою політичною помилкою. По-друге, чи варто так напружуватися заради людей, які за багато років так і не запропонували суспільству україноцентричної ідеології державотворення, політичні програми яких далекі від української ідеї – ідеї державності української нації, в політичному мисленні та практичній діяльності яких відсутні вагомі, системні кроки щодо побудови замість неоколоніального олігархату – національної держави, котра єдина спроможна вирішити на користь народу низку болючих проблем (політичних, економічних, культурних, соціальних, аграрних, правових, конфесійних, мовних, освітніх тощо)? Тим більше, що потім знову мінятимуться “народні” вожді, а болючий осад розчарувань долатиме лише чергове захоплення ще одним політичним фантомом. Мудро свого часу застерігала Л.Костенко: “Важкі шляхи інтелігенції. / Не видавай шакалам індульгенції”. У цьому унікальна місія кожного інтелігента – бути духовним провідником народу, а не бездумним підспівувачем чи скиглієм. Так, принаймні, ще далекого 1968 року у поемі “На границі епох” висловлюється протагоніст П.Скунця:

Я – нова наснага. Бо мої слова
стоптану надію вміють піднімати,
бо вдові не скажуть, що вона вдова,
бо вдові розкажуть, що вона є мати.
Краю мій вдовиний, не шукаю втіх,
та краси й сумної не пущу, одначе,
в професійне кодло плакальниць твоїх,
що ведуть змагання, хто гарніше плаче.
Там недовго стати правдою юрби:
довести голодним, що вони голодні,
довести горбатим, що у них горби,
й умлівати з віри, що з тобою згодні.
І за чорним небом бачу голубе,
і в юрбі зостанусь правдою народу,
кожного прозвавши зрадником себе,
хто своє майбутнє жде як нагороду.

Саме за таким принципом звертаються до народу своїм художнім словом українські сучасні поети різних поколінь. Звертаються як духовні авторитети, як люди, котрим справді болить доля поневоленої Батьківщини. Вони застерігають супроти новітніх лжепророків, лжепровідників, лжерятівників, даючи нам могутні, перевірені часом, справедливі критерії оцінки політичної діяльності будь-якого лідера, партії чи блоку. Нехтування ними – шлях до політичної руїни, як про це застерігає у “Берестечку” герой Л.Костенко:

Отак воно і йдеться до руїни.
Отак ми й загрузаємо в убозтво.
Є боротьба за долю України.
Все інше – то велике мискоборство.

Спостерігаючи за метушнею сучасних полум’яних борців за кращу долю народу, запитаємо себе: не борючись за українську державу-“хату”, нехтуючи національною ідеєю, не маючи націоцентричної ідеології державотворення, не пропонуючи дієвих механізмів контролю громади за владою, ці політики справді змагаються “за долю України”? Чи, може, таки за свою благодатну миску? Вирішувати вам…

Петро ІВАНИШИН ,
доктор філологічних наук,
Науково-ідеологічний центр
імені Дмитра Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4