Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
ЛЕОНІД МОСЕНДЗ

(В п'яту річницю смерти)

Громадянство знає Леоніда Мосендза як новеліста, повістяра й поета, постійного й видатного співробітника ЛНВ — "Вісника".

Письменник виразно-точного, аж дещо „математичного" стилю, звернув він на себе увагу перш за все своїми новелами, які либонь і залишилися його питомою формою, хоч книга його поезій „Зодіяк", як і широко запроєктовані, на жаль, не докінчені повісті („Засів") займають в нашій літературі цілком визначене й визначне місце. Не чужа була Моеендзові й публіцистика, датована переважно останніми роками його життя.

Людям, не чужим літературі, відомо, якою трудною і непевною формою є саме форма новелі, форма, що їй рідко хто з літературознавців дав би більш-менш точну дефініцію. Як відомо, форма ця є коротка, як оповідання, але оповіданням, в жоднім разі, не є. Коли заризикувати дуже приблизним, хоч і досить приступним опреділенням, новелу можна б було визначити, як повість (навіть роман) згущену до розмірів оповідання. Добру новелу можна б завжди розгорнути в повість (роман), чого з оповіданням, звичайно, зробити не можна. Такими власне є більшість новел нашого майстра новели В. Стефаника. І такими були ліпші новели Л.Мосендза. Згадати хоча б „Смерть папи", яка понадто щодо самої теми, пригадує жартівливий дотеп Лесі Українки (з приводу її „Камінного Господаря") про „дерзость малоросійськую". Його, на жаль, незакінчена, діяльність на полі повісти-роману, як історичного („Пророк" — з євангельських часів), так і роману-хроніки („Засів"), показує нам першорядного майстра композиції — річ в романі найважніша й найтрудніша.

Як поет, Мосендз безумовно займає своє особливе місце і має власне обличчя: його цілком визначений стиль і його характеристична (М. Мухин назвав її „фавстівською") тематика є в нашій поезії без прецеденсу і, певно, залишаться неповторні.

Підсумовуючи, мусимо ствердити, що з Леоніда Мосендза був один з найцікавіших письменників 30-х років, наскрізь своєрідний, якого літературне обличчя не сплутаєш з іншими і який, не маючи предтеч, ані вийшовши з якої-будь традиційної у нас „школи", був, властиво, піонером в своїй тематиці і стилі, особливо в новелах і поезіях, прокладачем нових шляхів і відкривачем нових обріїв. Коли б пильно шукати його „родоводу", прийшлося б, зупинившись на Лесі Українці, перейти за кордони нашої літератури. Та така праця не була б ні легкою, ні вдячною. І не тут місце для неї.


***

І все ж, як не парадоксально це сказати, мені видається, що Леонід Мосендз, мимо вищеподаних і майже безсумнівних стверджень, „уродженим" письменником, письменником з долі й покликання — не був, як, можливо, не були ними ні Максим Грива (†1931), ні О. Ольжич.

На доведення цієї, на позір, дивовижної й міцно дискусійної гіпотези потрібно було б спеціяльної розвідки, де постать Мосендза була б показана в оточенні його покоління. Скажемо лише, що те покоління (Ю. Липа, Ю. Дараґан, О. Стефанович, М. Грива, М. Чирський) було назагал спізнене, захоплене Визвольною Війною зненацька, незміцненим, недовершеним, недозрілим. Мавши тоді коло 20 років, воно було в періоді "мутації" з молодика на мужа. Дозрівши на 3-5 років раніше, люди того покоління напевно знайшли б у боротьбі за Визволення поле діяльности значно ширше за круг обов'язків вояка чи молодшого старшини. Але дозрілість і свідомість (політична й культурна) прийшла до них вже в розпачливих обставинах таборів роззброєної Армії, в умовах безборонности й безсилля... А, головне, в умовах трагічно спізненого розчарування діяльністю старшого покоління, що виховане на драгоманівщині, керувало подіями 1917-20 pp. так, як це знаємо з недавньої історії. Це пекуче, справді трагічне розчарування й заподіяло в душах покоління ту „психічну травму", що скерувала його до ,,фахів", не завжди зв'язаних зі справжнім покликанням, а, значною мірою, в яких жадоба творчости знаходила ніби безпосередніший вияв і здійснення.

Немає — для мене особисто — сумніву, що справжнім покликанням Л. Мосендза була наука, в нім бо коренився вчений в найточнішім значінні цього, на жаль, так стертого за останній час слова.

Наукові здібності (а в тім і здібність „вчитися" — студіювати) цієї людини були впрост феноменальні. Коли прийняти під увагу, що Мосендз мав освіту народного вчителя і пригадати його студентські роки в Подєбрадах, отже складання матуральних іспитів одночасно із слуханням першого курсу на технологічнім відділі Академії, блискучий період його студентства (завжди — перший у всьому), лаборантство й асистентство, блискуча оборона диплому, перехід професорським стипендіянтом до Політехніки в Брні і одержання „докторату технічних наук", то, справді, треба дивуватися його здібностям, його енергії, його пильности. А додаймо до того набуті ще в польських таборах сухоти, дуже тяжке особисте горе (про яке я довідався від О. Теліги десь 15 років пізніше) і, певно з цим горем безпосередньо зв'язану літературну творчість, яка для нього була способом поборювання того горя й духовим самолікуванням. Треба подивляти таку несамовиту, істотно творчу енерґію в невеликій, сухуватій постаті тієї людини, якої — дивно! — ніколи не пригадую собі ані „стомленою", ані спраглою „відпочинку", ані неакуратною чи навіть неохайно одягненою. Починаючи від його точних, стриманих виповіджень і кінчаючи його чітким, майже каліграфічним і при тім оригінальним почерком, — він був людиною цілком закінченого стилю. Це був уроджений учений-дослідник (його фахом була нафта та її деривати), напевно, видатний професор-піонер і, правдоподібно, талановитий організатор, бо ширину його заінтересувань і невичерпальну енергію його, напевно, не можна було б обмежити лише лабораторією й кабінетом.

Таким був незнаний ширшій громаді Леонід Мосендз, доктор-інженер, не письменник. А для ілюстрації цієї сторони його багатющого духового змісту, зацитую коротку ранню поезію його, що, може, найяскравіше рисує в тім поеті саме вченого, інженера, організатора, національного діяча:

НА ЛЕКЦІЇ МАТЕМАТИКИ

О. Коваленкові

Загув мотор у високості
І плинний виклад перебив...
Спинився ти в безсилій злості
Та крейду точену зломив.
     Навіщо, канторе учений,
     Ця злісна павза, злісний рух?

     Чи ж не твоїм взірцем надхнений
     Стремить в зеніт звитяжний дух?
     Сувору мову інтегралу
     Мотор у пісню перелив, —
     Яку ти можеш більшу славу
     Укласти в блідість власних слів?
     Мовчи. Ще мить. Хай доспіває,
     Дасть вченій впевнености крил.
     Ця сама пісня нас чекає
     Над морем українських сил .

1953



СПІЗНЕНЕ ПОКОЛІННЯ Леонід Мосендз і інші

Стародавня формула „поети родяться" є безсумнівна. Але, як завжди в живім житті, кожне правило потягає за собою вийнятки.

Маю поважні сумніви, чи Мосендз був „уродженим" поетом і письменником взагалі. Ці сумніви, цей „вийняток з правила" можна було б в нашій історично-національній дійсності поширити на цілий ряд літературних імен (Зеров, Хвильовий — щоб згадати найголосніші). Перш за все літературна чинність в нашій історично-національній дійсності, завдяки поважним причинам (історичні обставини й психічний „ліризм" українця), була завжди найбільш „природним" стимулом для духової енерґії, щоб не сказати „напрямком найменшого опору". Нахил українця до „писання", а „писання віршів" зокрема, є занадто очевидний, щоб розглядати його як явище тільки хворобливе, чи тільки як анекдоту, особливо, коли це явище розглядаємо на ширшому тлі потягу націоналної української психіки до „краси", отже до мистецтва взагалі. З цією психічною властивістю в'яжеться таке типове у нас аматорство, яке, на жаль, доводить і до театроманії, і до хороманії, і до графоманії...

Не можна забувати, що великий наш політик (та ще й школи Макіявеллі!) Іван Мазепа теж писав вірші. Вірші писали ченці й єпископи доби Барокко, що, зрештою, було зовсім нормальне. Але знаємо, що віршами грішив історик Грушевський, немалим поетом був видатний ученийсходознавець А. Кримський, визначний поет, предтеча неокласиків Микола Філянський був практикуючим архітектом, як Гнат Хоткевич був практикуючим інженером-механіком, творцем нового типу паротягу. З автопсії знаю, що вірші писав навіть дехто з генералів нашої армії... Ці приклади можна було б множити далі. І не завжди легко було б дати відповідь, яка ж, властиво, професія у даного земляка була головною, на кого, властиво, він „уродився".

Італійське Відродження дає нам цілу ґалерію творців універсального характеру, вже не згадуючи Леонардо да Вінчі. Оця універсальність — це також характеристична і традиційна риса української творчої психіки. Згадаймо хоча б Віктора Петрова: якою в дійсності була спеціяльність цього археолога, історика культури, критика, літературознавця, філософа і повістяра в одній особі? Це був, певно, останній з могіканів нашої Київської Александрії.

Але вернімось до Мосендза.

Його літературна спадщина досить поважна, свідчить виразно, що автор її був таки справжнім письменником і, при цьому, письменником-майстром дуже тонкого й безпомилкового стилю. Чи візьмемо його вірші, особливо подебрадської доби, чи його новели й пізніші широко запроєктовані повісті, переконуємося, що це справжня література. Може, дещо суховата, занадто інтелектуальна, не так „зроджена", як „створена", але створена мистцем.

І все ж, усвідомлюючи собі всю голослівність такого припущення, смію думати, що справжнє покликання Мосендза було зовсім а зовсім далеке від літератури і що „народився" він не для письменства. Письменство було лише досить випадковою формою виладування його творчої енергії, формаю, зумовленою т. зв. обставинами — і зовнішніми, і, що найважніше, внутрішніми (певною психічною „травмою", яку Мосендз пережив у перший рік його студентства і про яку знали лише 1-2 близькі йому люди).

Думаю, що „народився" Мосендз ученим, дослідником, інженером-організатором і це, а не письменство, було його справжнім покликанням. Письменство прийшло, сказати б, лише як вихід з безвихідности, в якій опинилося на чужині ціле покоління.

Спізнене покоління, для якого самої „літератури'' (в згірдливім значенні В. Липинського) не вистачало, але, яке, наслідком історичної дійсности, саме літературі (трагічно й парадоксально) віддало свої сили і життя.


* * *

Покійний Євген Чикаленко любив повторяти, що революція 1917 року для України прийшла на 10 літ завчасно. Це своє твердження він обґрунтовував досить переконливо, хоч переважно соціологічно та й не без „історичного матеріялізму" (мовляв, за 10 літ вже був би заможній шар „українства", була б „національна буржуазія", отже, необхідна для державности база).

Трудно було дискутувати на цю тему тоді з Чикаленком. І якось не доводилось на ній зупинятись пізніше (може, й часу не було). Хай подумають над цією темою більш фахові люди: вона, здається, має не лише академічний інтерес.

Вживаючи виразу „спізнене покоління" для генерації, що й сам до неї належиш, мимоволі згадуєш ці чикаленківські „десять літ". Події застали бо нас в тім критичнім віці, коли відбувається „мутація" з молодика на мужа. Всі ми (отже, в літературі — Ю. Дараган, Ю. Липа, О. Стефанович, Л. Мосендз, М. Грива і інші) мали тоді приблизно коло 20 літ. Є неприємним історичним фактом, що українське суспільство (поза Галичиною) до р. 1917 являло собою певну герметично замкнену секту1. Про жадну передачу „політичного досвіду поколінь" — не було мови, незалежно від того, хто з нас з якої верстви вийшов, або в яких обставинах виховувався (хоч переважно всі ми мали т. зв. національну свідомість в тій чи іншій мірі). Переважно військовики (і в цьому найяскравіше наша свідомість, скорше інстинктовно, проявилася), ми були політично незрілі, докладаючись на старше від нас покоління. Тим більше, що представники того покоління вже були парламентаріями, лідерами, міністрами. Ані апарату для оцінки політичної діяльности „старших", ані часу на це (війна!), ані бажання, врешті, смаку до заміни „старших" на політичному полі — наше покоління не мало. Навіть думка про це нам не приходила! Ми були переконані, що коли, напр., Голубович с „прем'єр", то значить він має до того кваліфікації і виконує свої функції так само ретельно, як ми виконували свої в ролях хорунжих і поручників. Сумніви, очевидно, з'являлися (особливо в тих з нас, що мали нагоду зустрінутися з поколінням Голубовича особисто). Але розчарування, а з ним – біль, досада і спізнений жаль — прийшли вже в таборах, де була нагода продумати недавнє минуле, особливо читавши Донцова та „Листи" нещадного своєю логікою Липинського.

Розчарування в „старших" довершило нашу політичну свідомість, зробило нас політично зрілими, але це сталося жахливо пізно, себто коли ми були вже обеззброєні і збройна Визвольна Війна для нас була скінчена.

Як би ж та політична дозрілість прийшла була вже не на 10, а хоч би на 2-3 роки раніше!

Прихід політичної нашої дозрілости в розпачливо-таборових умовинах обеззброєного війська і спричинив своєрідну „психічну травму", яка повела наше покоління в науку (Подєбради), в мистецтво, а нашу групу завела в літературу (переважно поезію).

Бо про логічніший для декого з нас вихід — у чинну політику — не можна було мріяти: „старші" заздрісно тримали на це монополь, підсвідомо уважаючи себе за несмертельних, а наше покоління до сивого волоса уходило за „молодь"...2

З тієї групи чи „плеяди", як колись казали, думаю, що лише Юрій Дараган та Олекса Стефанович були поетами уродженими. Та ще уродженим критиком і літературознавцем був дещо старший — Михайло Мухин. Але і йому силою обставин та наслідком тієї ж „травми розчарування", судилося заглибитися в історію політичної думки і — попутно — відкрити в ній фатальне місце драгоманівщини й Драгоманова, якого не так писаннями, як м і т о м було виховане й політично сформоване старше покоління.

Ані Юрій Липа, ані Максим Грива, ані Оксана Лятуринська (пластик, емальєр!), ані з молодих — Олег Ольжич чи Микола Чирський — „уродженими" не були, як і Мосендз. Всі вони пішли в літературу тільки тому, що серед безвихідности то був, може, єдиний вихід для дальшого ведення перерваної війни вже не військовою зброєю, лише зброєю мистецтва й культури, а зброєю поезії — в першу чергу.

Інакше Юрій Липа був би, майже без сумніву, — лікарем, біологом-філософом, для якого література була б марґінесом, дозвіллям, „нотатками". Максим Грива — чернигівський козак з походження — був би видатним військовиком. Ольжич, правдоподібно, — політиком. Мосендз, як вже згадувалось, — людиною науки і, одночасно, організатором, „капітаном промисловости". Чирський — першорядним фільмовим актором або режисером...

Але брами полоненої Батьківщини були замкнені. Поля для життєвої діяльности — бракувало. А надмір енерґії владно кликав якстій до національної творчости в сфері хоч би лише духової, нематеріяльної чи майбутньої, України. Таким чином поставали „Суворість" Липи, „Зодіяк" Мосендза, „Рінь" Ольжича, „Княжа емаль" Лятуринської і просто „Емаль" Чирського — книжки, безперечно, літературноповновартісні, історично важливі ба й навіть „історіотворчі", але, все ж, відмінні від „фахової" продукції уродженого професійного письменника.

Як це добре сказав О. Стефанович про Ольжича-поета:

      ... він був більш
     За сірий і камінний його вірш

Але це саме, з певною зміною, можна застосувати й до Мосендза-письменника. Був бо він більший за свої, хоч як вартісні й історично-важливі, книги. Був більший за своє письменництво, в той час, коли справжній письменник увесь входить у свої книги і — поза ними — майже не існує...

Що ж, мимо того всього, вніс Л. Мосендз в нашу сучасну літературу? Чим збагатив нашу духовість?

Нагадаймо ті, на жаль, сталі „константи", що перебували й перебувають і в нашій духовості, і в нашій літературі. Сентиментальність, часом у дуже трагічній формі. Перечуленість, часом глибока й болючо-вразлива. Розпливання особистости в суспільстві, в масі, в обмеженості доби: особистість часом майже потопає в хвилях — навіть історичних і історіотворчих — буднів... Реєстр можна продовжувати далі, уточнювати, загострювати, але чи варто? Ті, хто тим цікавляться, знають самі.

І от вже перша новела Мосендза під саркастичним титулом "Homo Lenis" прозвучала, як громова пригадка, як приховане memento, як майже франківський гимн Характеру, Вольовости і Розуму.

Ця новела, може, найповніше і найвлучніше дає відповідь на вгорі поставлене питання. І звільняє від всіляких формальних аналіз та розважань.

...І ще хотілося б — для повноти образу — нагадати один вірш Леоніда Мосендза, підкресливши лише дату та місце, де той вірш народився:

З МОГО ШПИТАЛЮ

Любий Друже! Як кидати
Ймуть на мене глину вагку,
Прошу я тебе, благаю:
Не дозволь співать „Кру-кру".
     Не хочу, щоб всі стояли,
     Мов сичів облізлих зграя,
     І гукали глухо в землю:
     „в чужині умру... умру".
І скигліли довго й нудно,
Оглядаючись навтьоки,
Співчуваючи фальшиво
І мені, і журавлям...
     Ні, я прошу, друже милий,
     Заспівати наді мною
     „Гей нум, хлопці, до зброї" —
     Пісню бою й перемог.
Хай хоч раз при цій нагоді
Змусять вас бадьорі ноти
Зняти зір сміліше вгору,
Подивитися вперед
     І, втішаючись із вами,
     На майбутні перемоги
     Дух мій радісно полине
     На останній Божий герць.
                   Братислава 1932


1958



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4