г. Калуга продается 1-комн.квартира 45.4м2 - 1 902 260р
Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Про загадки Росії

Олег Баган ,
Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова

[Донцов Д. Московська отрута. – К.: Українська видавнича спілка, 2009. – 76с.]

Збірка есеїв Дмитра Донцова під такою назвою вперше побачила світ у Канаді: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто-Монреаль: Спілка визволення України, 1955. – 296с. Нове видання, підготовлене публіцистом і теоретиком сучасного українського націоналізму Віктором Рогом, є своєрідним екстрактом цієї збірки, тобто значно меншим за обсягом, але вигостренішим за концепцією. Цю вигостреність збірочки посилює надзвичайно колоритне й експресивне художнє виконання обкладинки, авторства Олексія Довбиша.

Можна з певністю сказати, що Україна вже зачекалася на це і подібне перевидання творів Д.Донцова, присвячених темі Росії, російської політичної традиції, ментальності і культури. Адже Д.Донцов був чи не найяскравішим і найконцептуальнішим автором в історії української культурологічної і політичної думки, який так гостро, масштабно й багатогранно осмислював проблему Росії для українського національно-визвольного руху. Як відомо, протягом ХІХ ст. через тиск імперії і малоросійську свідомість (на Наддніпрянщині), через плиткість і вузькість політологічного мислення (на Галичині) загальноукраїнська публіцистика надто кволо осмислювала цю проблематику. Пізні романтики, П.Куліш і М.Костомаров, які мали досить невироблений національний світогляд, відважилися в низці своїх праць поставити лише кілька проблем історичного, історіософського й етно-психологічного змісту (знаменита студія М.Костомарова «Две русские народности», 1861). З приходом в українську культуру Михайла Драгоманова, вельми активного публіциста і науковця, ставлення до Росії-імперії набуло викривленої форми: яко позитивіст і ліберал-соціяліст М.Драгоманов передусім цінував ідеї соціяльно-правового прогресу, і тому закликав українців орієнтуватися на російську ліберальну і соціалістичну інтелігенцію. Так сформувалося ціле покоління українських патріотів-драгоманівців, яке утопійно мріяло про «гармонію», «взаємопідтримку» і «дружбу» між українським і російським поступовими рухами. Фактично це покоління продомінувало в українській культурі і громадсько-політичному житті аж до 1917 р., коли через свою наївність і утопійність кинуло націю під колеса історії, виявилося цілком безпорадним перед черговим наступом російського імперіалізму у вигляді большевизму.

Одним з небагатьох, хто намагався протиставитися драгоманівському русофільству, був Іван Нечуй-Левицький, який у кількох своїх концептуальних статтях дав розлогу критику російського тогочасного імперіялізму, вад культурного і літературного життя. Це статті «Огляд російських партій» (Львів, «Основа», 1871), «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини» (Львів, «Правда», 1878), «Українство на літературних позвах з Московщиною» (Львів, «Діло», 1891). Однак ці виступи великою мірою були проігноровані сучасниками: настільки інтелігенція, вихована драгоманівством, була зачарована російською ліберальною культурою.

Серед пізніших спроб вирватися із «зачарованого кола» драгоманівщини можна виділити кілька статей І.Франка, теж колишнього драгоманівця і критика І.Нечуя-Левицького. Він показував, як російські ліберали залишаються імперіялістами («Катков і українофільство», 1887), як теорії панславізму і слов’янофільства є лише прикриттям для стратегії російського гегемонізму в Европі («Успіхи панславізму», «Поступ панславізму», 1888), чому російська наука і культура у своїх основах та ідеях ще дуже відстають від европейського рівня («Університети в Росії», 1887); доводив, що і російські революційні та соціялістичні кола не позбавлені великодержавного мислення і шовінізму (рецензія на журнал «Свободная Россия», 1889), пояснював причини страшенної забюрократизованости російського суспільного життя, тупої політики царату і одночасного профанаторства з боку вкрай доктринерських російських ліберальних і соціялістичних течій (стаття «Подуви весни в Росії», 1905).

Під впливом ідеології і політики народовців (С.Качала, А.Вахнянин, О. і В.Барвінські, Ю.Романчук та ін.) в Галичині вдалося подолати процеси розростання москвофільства, яке почало поширюватися в краю ще від 1840-х рр. великою мірою за гроші царського уряду. Таким чином у просторі цілої України з’явилося культурне ядро з імунітетом до російського імперіялізму. Тут, в Галичині, зріла твереза критична думка щодо самостійности української нації і потреби цивілізаційного відсепарування від російського культурного простору. Найяскравішим ідейним прикладом такого думання стала книжка народовця Лонгина Цегельського «Русь-Україна і Московщина-Росія» (1901), нещодавно перевидана у Львові (Апріорі, 2007). Її автор системно, в історичному розрізі, показав процеси наростання російського імперіялізму пояснивши його ментальні, геополітичні, економічні закономірності. Однак і ця вартісна книжка не змогла стати маніфестом доби, ідеологічним дороговказом перед загрозами російського імперіялізму: настільки ще українська інтелігенція була засліплена маревами соціялізму, гуманітаризму і пацифізму.

Тож лише Дмитру Донцову судилося стати тим ідеологом доби, від якого ми починаємо часовий відлік розвитку якісно нових ідей в українському русі, передусім в аспекті ставлення до Росії. Ще працюючи кореспондентом української міжпартійної газети «Наше слово» при російському парламенті (Думі) у 1905 – 1906 рр., він багато збагнув в законах російської політики. Насамперед Д.Донцов побачив непорушну, як скала, російську шовіністичну переконаність щодо всього українського – мови, культури, політичної позиції. Можливо, саме цей досвід підштовхнув його до пошуків цілком якісно інших шляхів для зміцнення українського руху. Принаймні, вже у 1909 – 1910 рр. ми бачимо, як Д.Донцов починає переорієнтовуватися у своїх світоглядних засадах від соціялізму на консерватизм, тобто на ідеологію традиціоналістського типу, яка тлумачила історію через закони правління еліт (не класів), нуртування стихійних емоцій, підсвідомих інтенцій, через закони змагання між націями. Відповідно він щораз більше почав заглиблюватися в теорії пізнання духу народів, а не економічних закономірностей, в культурну проблематику, замість соціяльної, у філософію ідеалізму, замість філософії матеріялізму.

Результатом цих переосмислень суспільно-політичної проблематики стала резонансна книжка Д. Донцова, на жаль, ще й сьогодні не перевидана в Україні, «Модерне москвофільство» (1913). Це був аналіз новітніх форм малоросійства як певної гангрени, що роз’їдає вітальну силу нації, і одночасно чітка концепція з обґрунтування нагального сепаратизму України з російського політичного і цивілізаційного простору. Від цього часу, а в тому ж 1913р. він ще виступив на ІІ Всеукраїнському студентському з’їзді у Львові зі знаменитим самостійницьким рефератом «Сучасне положення нації і наші завдання», Д. Донцов зі своїми принципами й ідеями почав вважатися в Україні найрадикальнішим і найпослідовнішим критиком російського імперіялізму, негативні впливи якого він осмислював у всеевропейському і світовому контекстах.

Протягом 1914 – 1917 рр. Д. Донцов організував і здійснив цілу низку акцій, стратегічно спрямованих на деструкцію Російської імперії: створює й очолює першу самостійницьку організацію серед наддніпрянців «Союз визволення України» (СВУ), протягом 1914 – 1916 рр. очолює в Берліні Українську інформаційну службу (УІС), яка ширила у світі ідею незалежности України в контексті спільної боротьби різних націй і держав з Російською імперією; саме тоді побачила світ німецькою мовою важлива брошура Д. Донцова «Українська державна ідея і війна проти Росії» (1915); у 1916 р. в Лозанні (Швейцарія) він очолює Бюро національностей Росії, мета якого полягала в поширенні систематичної інформації про багатонаціональний склад Росії-імперії і культурно-політичні домагання різних народів, при Бюро виходив за редакцією Д. Донцова регулярний бюлетень різними мовами «Повідомлення народів Росії»; у цей час Д. Донцов систематично друкувався в десяткові провідних европейських часописах з матеріялами про потребу української державної самостійности й викриттями загроз із боку російського імперіялізму; паралельно у тоді найкращому українському журналі – «Шляхи» (Львів) регулярно з’являються концептуальні статті Д. Донцова, спрямовані на осмислення політичних, культурних, духовних, геополітичних принципів і чинників, за допомогою яких Україна змогла б раз назавжди відділитися від російського світу і в союзі з країнами Центрально-Східної Европи створити могутній вал захисту від російської агресивності і деструкції.

У 1917 – 1918 рр., після повернення в Україну, Д. Донцов видає три брошури переважно геополітичного змісту з доведенням потреби негайної самостійности і критикою Росії: «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Міжнародне положення України і Росії» (1918) і «Українська державна думка і Европа» (1918). У 1919 р. виходить окремою брошурою під назвою «Культура примітивізму» його стаття з «Шляхів» «Культура розкладу», в якій він дошкульно критикує ментальні і культурні особливості росіян як носіїв нігілізму, хаосу і грубого матеріялізму, плебейства.

Концепція «Культури примітивізму» невдовзі розростається у велику частину етапної книги Д. Донцова «Підстави нашої політики» (1921) під назвою «Варварія московська» (за другим виданням).

Коли у 1922 р. Д. Донцов очолив «Літературно-науковий вісник», то він вже сприймався як авторитетний експерт в темі Росії, як чільний провідник «священної війни» з російським імперіялізмом. І справді, Д. Донцов перетворив це видання на потужну ідейну твердиню українського опору, дієву аналітичну лабораторію критики большевизму, специфіку російського тоталітаризму, російської зсовєтизованої культури і невиправного асиміляторства та експансивности. Тут побачили світ такі блискучі його есеї, як «Криза большевизму в Росії» (1923), «В. Лєнін» (1924), «Українсько-совєтські псевдоморфози», «Тарговіца чи Полтава?», «Той Перший. Пам’яти Петра Великого» (усі – 1925), «Кінець Великого Інквізитора» (про Ф. Дзержинського), «Консолідація москвофільства» (1926), «Невільники доктрини» (1928), «Росія чи Европа?» (1929), «Кінець російської революції» (1933), «Йосип Віссаріонович Калігула» (1937) та ін. Тут він в численних рецензіях, відгуках, хронікальних замітках реагував на тисячні події в СРСР, в найрізноманітніших аспектах висвітлюючи закономірності, патологічні вади, новітні тенденції російського імперіялізму. Завжди доводив одне: як би не маскувався цей демонічний експансіонізм, яких би форм не набирав, якої б пропаганди не застосовував, його головною метою було і буде нищити довколишні народи Европи і Азії, перетворювати в рабів громадян, сіяти розлад і хаос, моральний, духовний, культурний, і будувати свою казарму-імперію – нібито «святую Русь».

Окрім того і до революції 1917 р., і в міжвоєнну добу, і в повоєнний час Д. Донцов систематично друкувався у світовій пресі переважно німецькою, англійською, французькою і польською мовами, зі спеціяльними статтями про особливості, загрози і виклики російського імперіялізму й культури.

Ми для того дали такий розширений огляд публікацій Д. Донцова на російську тематику, щоб читачеві увиразнилося значення його творчости й діяльности у цьому нарямку. Книжка «Московська отрута» (1955 р.), яка складалася з 33-х есеїв, написаних у 1940-1950-рр., була і своєрідним підсумком донцовської «русології», і її екстрактом. Попри деякі загальникові моменти, деякий тенденційний добір фактів, стильову незавершеність окремих епізодів, ці есеї концентрують у собі навдивовижу точні й глибокі оцінки російської цивілізації і душі, місткі спостереження і практичні культурологічні висновки для сучасности.

Віктор Рог для свого видання вибрав 7 есеїв із книжки 1955 року й доповнив їх есеєм 1924 р. з ЛНВ «В. Лєнін», яке є класичною характеристикою вождя большевицької революції. Отже, нову збірку «Московська отрута» склали есеї «Російський хижак – вчора і нині», «Видиво большевизму у Достоєвського», «Від держиморди царського до большевицького», «Second sight» і большевицька морда», «Душа москаля», «Своя традиція або чужий кий», «В. Лєнін», «За яку Україну?».

Великим плюсом збірочки стало те, що В. Рог завершив її чудовим есеєм Євгена Маланюка «Дмитро Донцов» (1958). Цей есей – це одна з кращих характеристик постаті Д. Донцова, точне й об’ємне визначення місця його доробку в історії і культурі України ХХ ст. Значною мірою есей писався не тільки до 75-річчя Д. Донцова, а й як відповідь критикам із ліберального середовища, які у післявоєнний час завзято руйнували вісниківську традицію в українські культурі, паплюжили Д. Донцова, загалом по-самоїдськи критикували ідеологію і практику націоналізму. У багатьох моментах це критиканство з діяспори перекочувало в сучасну українську науку й публіцистику. Тож, коли постать Д. Донцова буквально демонізується певними колами, відповідь Є. Маланюка тим «неспівмірно дрібним у порівнянні з критикованим об’єктом» суб’єктам є актуальною й потрібною.

Ось, для прикладу, як Є. Маланюк характеризує культурне значення творчости Д. Донцова: «… З першого свого друкованого рядка Донцов уже з’явився цілий, з його пристрасним напором речення, з його знищуючим ударом полемічної рапіри, з його оригінальним, не існувавшим перед тим в нашій публіцистиці стилем.

… Дмитро Донцов є політичний письменник в тім сенсі, як це опреділення стосують французи до М. Берреса… зважуючи цілий дорібок Донцова, бачимо, що його віддаляє лише крок від таких авторів, як Ортеґа-і-Ґассет або й навіть О. Шпенґлер».

Упорядник, який підготував вже не одну книжку малого формату, передусім думав про практичний аспект дії і впливу книжки. І це п. Рогові вдалося. Однак, вчитуючись у глибокі за філософським і культурологічним сенсами рядки творів Д. Донцова, все ж шкодуєш, що така есеїстка регулярно не виходить ще в Україні в академічному форматі.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4