Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Степовий сфінкс
(продовження статті)

ПАЦИФІЗМ І ПСИХОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МИРОЛЮБНОСТІ
І

Пацифізм є ідеєю старости, що мусить вести політику стислого зберігання сил, бо відчуває їх вичерпування. Коли наступає зворотний зіступ вдолину, народжується бажання ощаджувати, бажання розважности, доцільности. Стає ясно, що вигляди на поширення самої своєї індивідуальности, нових здобутків – станом суб'єкту неузасаднені. Людина зрікається всяких бойових плянів і свою будучність бачить забезпечену силами набутого досвіду та здобутих матеріяльних засобів. Життя стає під знак засади «мінімального зусилля».

Переміна настроїв не мусить відбуватися в стисло означеній порі життя. Дотичний період тягнеться переважно довший час і нерідко людина спостерігає свою зміну значно пізніше, як вона дійсно відбулася, власне тоді, коли новостворений стан у зустрічі з пригадом давньої молодости стає замітним, яскраво впадає в око37. Попередній процес мимовільного ділання в такому моменті освідомляється; людина стверджує свою зміну і з конечности погоджується з тим станом речей.

Пацифізм найзагальніше відомий, як політична ідея, що її найголосніше пропагують дуже великі й сильні держави, та дуже маленькі й слабі. В обох випадках діє та сама спонука – самозбереження, як єдина розумна мета життя після ствердження, що воно пішло вже з полудня. На світових імперіях можна найкраще слідити цей зворот від Марса до Деметри. Доки тривав розвиток, переважав виразно характер громадянина-воїна, з застоєм вкрадається організатор споживання, бо в цьому другому періоді домінує безпосередньо життя, чи пак уживання. Розвиток – це ряд підбоїв, завдяки яким держава поширюється політичне і кріпи е господарське. Попередня суворість звичаїв, зберіганих з релігійною пошаною, давня простота життя й особиста скромність уступають тепер перед блиском багатства, величчю будівель, мистецтвом життя. Період здобування переломлюється на вершку потуги в широке русло розкішного виживання. Політично велика імперія ходить у стадію глибокого миру, що восібляє настання ери ладу і запанування високої цивілізації. Можна сказати, то уконституовується законний дух доби, життєвий стиль і всякого роду культи. Володарям і організаторам державного життя йдеться головно про витворення у підвладних масах населення душевних настроїв, нахилів, уподобань, звичок, що відповідають політиці збереження панівного ладу. Почуття законности (легалізм) правости (авторитет права), льояльність до влади, що представляється щораз сильніше в зовнішньому блиску одягів, почоту, масових прийнять, святочних урочистостей. Держава забезпечується, переходить у стан оборони і приступає до випрацювання досконалого адміністраиійного механізму, що має заступити давнішу ролю моральних чеснот у громадян. Період миру з конечности мусить піднести вигоду й розкіш життя до рівеня найвищих благ. Це неминучий висновок з проповіді ідеї миру, яка не може не підкреслити святости життя та його самодоцільности. В масовій перееєності тієї ідеї домінує вигода життя, як мета, – епікуреїзм стає офіційною філософією пацифістичного періоду світової імперії. Доки життя в формі підмету звертається в напрямі великих моральних завдань, отже доки воно є джерелом творчого прямування, доти мусить воно стояти на висоті виконної здатности, бути особисто чинником виконання в умовах суворої дисципліни, самоопанування і життєвої простоти. Коли ж єдиним завданням стає зберігати саме життя, пропадає висока форма його підметної постави, не стає мети, що є рацією тієї постави, а на її місці появляється купецька діялектика здобування засобів до розкошів і забав. Тут розвивається нове мистецтво, техніка вибагливости, де втілюється вся винахідчивість розуму аж до явного виродження в помислах розпусних веселощів та оргій. Доба «цивілізованого проміскуїзму», це упадок достойности звичаїв і моральних засад різних соціальних форм, що починається вже в нашій ері, характеристична «перемішанням вартостей», не їх відверненням, що є наслідком душевної розгнузданости що виступає як особлива відміна революції, нічим необмеженої сваволі, що дістає можність проявлятися систематинчо, як циркові ігрища в цісарському Римі. Так звана суспільна функція культури, що ніби в ті часи демократизується, не має нічого спільного з правдивими культурними ціннощами. Буйне хвилювання життя захоплює найширші маси і вони, йдучи за голосом пробуджених інстинктів уживання, можуть бути тільки споживачами дібр культури. А те, що вони приймають-споживають, ніколи не є істотне культури. Між спокусливо залицяльними аргументами пацифістичної теорії ніколи не бракує вайважнішого, що ним є культура, як форма духового розвитку людини до вершин досконалости в противагу варварським інстинктам, що з корінням виривають благородний посів духового зерна. Тимчасом у всіх часах культура була твором малої горстки духової аристократії38, що стояла в осередку культурного життя, промінюючи навкола духовим світлом. Маси мають до культури наставлення сприймача, споживача, а не творця. До того ж культура – це форма великого життя, що в творі культури дістає «обличчя вартости», осягає в ньому свій портрет, стилізований індивідуально, а не форма великого споживання. Творення, це священний акт, яким душа входить у світ і завойовує його своєю зброєю, твором, або лагідніше, в якому вона хоче засіяти зерна своєї духової природи. Як видно з того, і культурі не бракує життєвої агресивности, включно до безоглядного імперіялізму, якого висловом є задушевне бажання кожного творця перейти своїм твором до пантеону «безсмертних».

Вживати аргументу культури в ролі доказу нестійкости мілітаризму чи взагалі імперіялізму, значить посередньо його потверджувати. Чи в нашій сучасності бракує яскравих образів нещадної боротьби світоглядів, теорій, напрямків? В середній Європі виробився навіть термін «культуркампф». Не можна, довільно вилучувати культури з суцільного життя і розглядати відорвано її істоту. Культура живе разом зо своїм людським підметом і спільно з ним переходить різні фази розвитку. Історія повна прикладів, як меч прокладав шлях для легшого проникання культурного наступу в глибину завойованих країн. Одночасно знає вона також протилежні випадки агресивности культури в характері підготови грунту для політичної чи воєнної акції. На завойовну діяльність нема одного тактичного правила, лише стільки, скільки доводить до означеної мети.

Миролюбність є правдивою перемогою в середовищі пристрастей великого життя. Натомість вона не є ніякою чеснотою там, де замирення є наслідком вичерпання сил, старечости.


ІІ

Психологія української миролюбносте має народо-психологічний характер, отже є вона статичним, нервневим настроєм збірної душі. Цей стан уявнюється, як тільки начати боротьбу з пацифізмом. Виринає питання: чи український пацифізм є законним наслідком у процесі діалектичного звороту історії від духа війни до миролюбности, умотивованим почуттям вичерпання завойовницьких інстинктів, чи навпаки, має він своєрідну причину і тому також особливу закраску. Першу можливість треба відкинути і після того шукати джерел нашої миролюбности в цілком іншій царині,

В праісторичній добі, коли людина вперше зв'язалася з землею, в її твердій і простій душі відозвалася струна лагідного почуття, з якого мала колись зродитися молитва. Людина відчула потребу благословення неба. Систематична праця, правильний, ритмічний її уплив, постійна надія на благодатні овочі своєї праці та її споживання – це момент життєвого циклю хлібороба. Його життя вже не має постійно змінного руху в невідоме, як це видно в способі життя пастирських племен, а теж втратило воно подібність з ловецьким життям, уривчастим, повним припадків і постійних небезпек. Періодичність дії і постійність місця творять перший зав'язок осілости, цього нового типу життя, з яким людина стала на шлях культури. Що перемінилося в його душевному устрою, коли він уклав своє життя в правильні береги? Наступив пересув ловецького інстинкту хижака в сторону існувального життя рослини. Розвиток пішов у напрямі тіснішого органічного зжиття з природою, що й виявилося в повільному формуванні нового психологічного типу, що спер своє життя на постійній праці рук. Земля вдійшла в людську свідомість, як окрема могутня сила і завдяки щораз сильнішому вростанню людини в її глибінь – здобула неподільну владу над нею, стала її життєвим прибіжи щем, одинокою опорою і силою, правдивим божеством.

Дух землі це найвища категорія органічного думання хлібороба, кожний інший бог для нього предмет тільки механічного почитання. Душа хлібороба належить до землі, як її первородний цвіт і тільки її теплі її плодотворного лона тримається рідним корінням вічно зелене дерево життя.

Як згадано, перехід до осілости означає психологічно послаблення хижацьких інстинктів, хочби з тієї причини, що хліборобська культура відриває людину від безпосереднього співжиття зо спорідненим душевно світом хижаків. Що перехід у змінене середовище не відбувся нагло, говорить про це ще й та обставина, що довгий час господарствам та управою ріллі займалася жінка, ближча своєю вдачею та душевним устроєм до існувального типу рослини, ніж хижо успосіблений чоловік, що дуже довго бунтувався проти людського життя, це перша велика маніфестація ідеї ладу, це перемога над неспокійним, хаотичним життям номада. В хліборобському типі більш ніж у всіх попередніх виступає періодичність, поділ праці і правильна різноманітність. Ті особливості нового положення впливають обмежуюче й дисциплінуюче на душевне життя, що після довшого часу дістає твердий устроєвий скелет, так добре відомий з психології селянства всіх народів.

Було б помилкою думати, що хліборобство заперечило і знищило душевний первень хижацтва в людській природі. Виринає оправдане питання про походження їх та біологічну ролю. Цікавість дослідити історію зароду й розвитку душевних форм людини заводить у пралісну гущавину давноминулого, коли розмах органічного життя скріплював одночасно жорстокість «боротьби за буття» та відповідно загострював суперництво за кращі умовини між родами й осібняками.

Перехід від ловецтва-скотарства до хліборобстві мусів радикально змінити душевний образ людний. Передусім надзвичайно зросло почуття залежности від природи. Божество піднялося в небесний простір і небо вибилося в людській уяві – в корені душі стоїть незрушено земля – на перший плян перед усі інші елементи. Чому? Благословення праці хлібороба спочиває всеціло в ласкавій благодійності неба. Вихри, громи, зливи, град – не спадають на власність індивідуальної, окремої людини, вони залягають величезні простори землі і за одним ударом нещадно нищать цілорічний дорібок – головний засіб прожитку – нераз цілих племен і народів. Устійнюється переконання, що боротьба людини з силами природи в царині повітряних опадів цілком неможлива й безцільна, ба навіть неможливо подумати, як її зорганізувати. Єдина оборона хлібороба – це молитва, жертвоприносини небесним богам, почитання бога-сонця. Через землю, куди хлібороб кинув своє зерно, на завжди зв'язувався він з небом, сонцем і добрим богом, що рівномірно управильнює повітряні опади і так благословить важку працю хлібороба. Ласка або кара ненадійно спадає згори – туди не підноситься кадильний дим офіри, туди линуть молитовні слова і благальний погляд покори. Бог хлібороба могутніший, загальніший, абстрактніший від богів ловця, рибалки чи пастуха. Це велика маса добрих чи злих духів, що замешкують дупла дерев, верховіття старезних дубів, яруги непрохідних хащів, розщілини гір, озера, очерети болота. Божество мисливця помагає або шкодить в індивідуальних випадках окремій людині, бог хлібороба тримає під своїми опікунчими чи караючими крилами всіх хліборобів. Мимоволі, коли зір підноситься вгору, думка зосереджується в одне місце і там знаходить свойого пана. Сонце є одним округлим диском, що розсіваючись охоплює промінням цілий світ. Приклад, що наводить думку ні одність, настроює її моністично. Між землею і небом мусів зродитися монотеїстичний мотив релігійного думання і він напевно значно скріпився в умовах хліборобської культури, коли власне між землею і н|в-бом линула молитва людини прачі. Два наймогутніші живла стрінулися в людській душі і з цієї зустрічі народився ерос релігійної думки – бо релігійне почуття було вже давно передтим – що в ідеї єдиного Бога піднявся на найвищий щабель свойого історичного розвитку.

В хліборобстві людина заставляє працювати на себе також сили природи, після чого вона збирає жниво співпраці землі, людини і бога (землі, людських рук і неба). Небувала передтим скаля співпраці. Яку ширінь буття та які його роди об'єднує цей новий зв'язок, новий тип людського життя? Його циклічний уклад незвичайно величний. Окремі його періоди пропливають якби хвилі космічного ритму; праця начинається, коли жар сонця розтопив холод зими й загрів землю до того, що вона жагтить прийняти в своє лоно благословенний плід. Наступає дивна дія, повна драматичного напруження й вижидання – зерно сходить, росте й доспіває. Ніяка людська чинність не має в собі рівної монументальности композиції, а саме того велетенського тла космічних сил, на якому родиться містична квітка хліборобського життя. Завсіди найширше відкрита гра, що своєю істотою виключає всякий підступ і хитрість, безпосередній віддих долі, ненастанний фронт людини й природи – це основні окреслення психології хліборобства. А найголовніше в цьому – це містична зустріч неба й землі через людину, що розвивається в величну епопею життя і не повторюється в ніякій іншій формі праці багатством і глибиною поетичного почуття та свіжости органічної стихії. Чинність промислу й інших родів є значно більше скомплікована, та не має в собі життя, вона механічна. Найближче до природи й Бога стоїть син землі – хлібороб, хліборобство було, є і залишиться найбільш почесним, урочистим родом людської праці, сповитої чаром глибокої символіки.

Релігійність людини землі та її співпраця зо стихіями світу для збереження і процвітання самого життя – ось де правдиве джерело хліборобської миролюбности. Висока культура черпає органічні людські соки з хліборобства, як єдиного джерела. Місто ділає дегенеративно в засаді через те, що воно є формою найінтенсивнішого зуживання життввої енергії, яка в ньому майже не родиться. Велика активність міста — культура, цивілізація, політика — це розшаліла пожежа, що пожирає місто. Без постійного допливу сил з довкілля, місто згоріло б у недовгому часі. Щоб людське життя було потенційно багате, мусить, воно рости в прямій стичности з джерелом життя взгалі, з природою. Людина села має ту стичність у значно більшій мірі, як людина міста. Фізична праця селянина є умовиною його здоров'я й сили. Селянин живе ритмом великого життя природи, тому він неначе перехід від природи до історії. Історія потребує, як сказано постійного допливу природних людських сил, бо місто – найвищий вузол історії – саме тих сил не творіить і творити не може. Місто має свій ритм-горіння життя і згоряння серед надзвичайного блиску форм культури, чи пак цивілізації.

З села до міста, коли міряти часом внутрішнього розвитку, дуже далеко, але місто вміє, немов велетенський поліп, всисати в себе сирий матеріял, переводити в собі його добір і залежно від того перетворювати його в різних лябораторіях свойого ієрархічного устрою. Бо місто – це правдивий лябіринт ієрархічної степениці.

Праця людських рук потребує благословення, ласки і спокою, щоб посіяне зерно видало стократний свій плід. Хто місяцями тривожиться за свою долю, хто встає і лягає спати а єдиною думкою про врожай, хто переживає лихоліття голоду, що йде слідом за повінню, бурею і градом – той не має особливих причин тужити за розкошами войовничости. Хлібороб своїм нормальним життям живе в стані затяжної, перманентної боротьби, що є своєрідною формою війни з долею та необліченими силами природи. Все підприємство хлібороба це один великий риск, з яким він зжився, як з невідхильною конечністю. Тому так мало підприемчивости в типового хлібороба, повільного, консервативного, мовчаливого й терпеливого, бо він ціле своє життя поставив на одну карту, на хліборобський свій стан, його союз з землею. Звідсіль ця фаталістична доконаність селянської долі, безкомпромісовість і постійність самого стилю життя, що пливе якби по відбутому вже присуді, що його не можна завернути назад. Недармо селянство слов'янських народів співає своє страшне «Святий Боже» і молить у ньому небесного Отця, щоб сохранив його від «огню, граду, вини і наглої, несподіваної смерти». Квінтесенція долі в хвилині, коли вона звертається проти хлібороба.

Миролюбність хлібороба – це не слабість, це умова його долі. Агресивність селянина розвивається під плугом, тому селянство є біологічно авангардом кожного народу. Властива війна є все тільки оборонною зо становища хліборобського світогляду і хліборобство в тому роді оборонної війни незрівняне. Його твердість і впертість безприкладні, бо селянина відриває від землі тільки... смерть. Здобутки меча так довго проблематичні, доки їх не закріпить і не узаконить правдивий наступ селянського плуга. З тією зброєю йде селянин «на пробій» і виграє життєвий бій.

Селянство є основною категорією суспільного ладу, що його воно засилює здоровим людським нарибком. Значення селянства лежить не в продукції засобів прожитку – це тісний погляд суспільної економії! – що їх може цілком вистарчально продукувати невелика кількість великих фармер, але в продукції чисельної людської кількости, з якої всі інші категорії суспільности черпають для себе основні соки. Всі аристократії виростали з селянського коріння, бо іншого не було й не може бути. Це абсолютний лад людського розвитку39.

Тяг глибокої жіночости пронизує істоту хліборобства, що неначе пірнуло в повному журби вижиданні. Це корінні первні душевности вагітної, що потребує спокою, щоб шасливо родити. Селянство нерадо гине на війні, коли її рація не лежить яскраво в обороні землі перед ворогом. Подібно й жінка-мати з плачем висилає своїх синів у бій. Але коли раз вона рішилася те зробити, то син її напевно вернеться «зо щитом, або на ньому».

Устрій хліборобської душі в головних рисах всюди такий самий. Індивідуація починається щойно в царині різниці підсонння, географічного положення, раси, типу культури, релігії. Тут, на перехресті тих сил з історичною долею живе нація, зо своїм селянством в основі.

Динаміка української миролюбности майже покривається з крайовидом українського селянства. Український селянин виграїв свою історичну офенсиву, як це видно з підбоїв його плуга. В розмаху українського плуга є власне вікінгський мотив нашого селянства. Але він не може тієї перемоги закріпити власними силами бо: 1. соціяльним своїм соліпсизмом ослабив основи селянської спільноти, і 2. не стрічає рівнорядної акції з боку інших верстов нації. Українство не витворило в історії ніякої тривалої провідної верстви, що не тільки вигравала б здобутки своєю політикою, але завершувала б І затверджувала б величезні здобутки українського плуга. Стоїмо сьогодні перед парадоксом перемог українського селянства, що – як зрештою завжди – опинилося зо своїми перемогами без авторитетної провідної верстви, що політично й культурно закріпила б витворений стан. Пацифізм української дореволюційної еліти не мав глибшого споріднення з миролюбністю хліборобської душі. Її невільниче тупцювання за теоріями чужих соціялістів завело її сьогодні в кут остаточної компромітації. Миролюбність, як предмет агітаційних намагань – таким механічним робом працювала ця еліта – не безглуздя і доказує, що органічною потребою життя є боротьба за перемогу. Натомість агітація Української революційної еліти загострила природний голод землі українського селянства і подражнила його до хворобливих меж так, що «земельна лихоманка» кинула українське селянство в пащу Червоної Орди на те... щоб вона пожерла його разом з його землею. Таку ситуацію застає наша сучасність в спадщині історії. Експеримент колективізації майже анархічного в свойому індивідуалістичному етосі українського селянства належить до найбільш дивоглядних парадоксів світової історії. Скільки тут власної вини, а скільки московського божевілля? Але не слід забувати, що московське божевілля має холодно продуману азіятську систему і ніколи не відбувається без очевидного інтересу. Тільки українець завше в пащеці ненажерливої потвори добачував віщуна всесвітньої справедливости і з роззявленим до вух ротом слухав проповідей «вселюдського братерства» тоді, коли рука «апостола любови» обкрадала його з його багатства.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4