Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Степовий сфінкс

Юліан ВАССИЯН

Багаті дари природи і неба спливли на українську землю: гаряче сонце півдня скупало її промінням життєтворчої погоди, природа простелила розкішні килими заквітчаних лугів і розлогих збіжжевих ланів, закосичених мережами лісів і гір2. Благословення великої святої ріки споконвіку розливається миром цілющих вод і насичена генієм життя земля цвітує і тоне в неозорому багатстві своїх овочів. П'янкий хміль космічної стихії сплітає її вузлом любосного шалу, вона без спочину наливається вагітним насінням життя і родить, родить. Могутній подих творчої снаги струмує на всіх кінцях нашої землі, рвучно б'ють усі джерела неба, природи й землі та своїм невгамовним рухом закликають людину до великого життя. Бо все тут дане їй, щоб вона велично проявила свою волю і потвердила історичними подвигами відвічний закон панування духа на землі3. Але настирливий заклик стихій української природи не збудив сильних і тривких зворушень в українській душі Джерело сильної української людини не вдарило піднебесним струменем – воно замулене і ледве сльозить.

Людина нашої землі не відчула в собі покликання статися Прометеєм власної долі і дати щедрій природі гідну відповідь самостійного творця. Вона не викресала із себе вогню титанової гордости, що винесла б її на верховини слави і величі. Скупі діла української людини не змогли навіть станути гідно поруч краси й багатства її землі, а невмирущих творів її генія, що виросли б понад природу – майже не видно. Мандрівник, що проходитиме українською землею, подивлятиме різноманітність її природньої краси, та одночасно буде збентежений враженням слабкого прояву нетлінних пам'яток людського духа. До рясно розсипаних багатств природи людина додала від себе мало, лише де-не-де блідиться слід її існування.

Українська земля багата минувшиною, але в ній мало історії української людини. Як степова Гелляда скупана вона в золоті сонця і синяві неба, та її історичний небосхил безнастанно тьмарився від куряви налітаючих орд і потопав у пурпурі пожеж. Безконечною чергою наступали ворожі стихії на нашу квітучу землю, щоб за кожним разом залишати за собою згарища, руїни і невільницькі ридання придушеного люду. Суворий присуд долі4 видав її нещадному праву чужого меча і сталася наша Батьківщина – як сказав чужинець – Саmpus Martius. Меч і кров, плуг і плач – такий слід історії позначив сторінки нашого літопису.

Сила української природи, зазначена в багатствах земного краєвиду, не знайшла потрібного доповнення з боку української людини. Буйна природа – як усе й усюди – домагалася формуючої, дисциплінуючої і пануючої сили людського духа, але та сила приходила до нас від чужих племен і народів. Їх манили пахучі лани української рівнини і вони спадали туди хижими ордами, розбивали ледачий місцевий люд та упродовж століть панували над ним. Бо історія, подібно як і природа, не терпить безладдя, порожнечі і кволости. Мужня рішучість є засадою її добірних-селекційних нахилів, тому віддає вона володарський скиптр у руки найдужчих і найсміливіших, що таким чином увіходять у життя як , провідна сила і творять з нього історію. Цей почин вирішного впливу на історичне діяння, за малими вийнятками, був на нашій землі правом чужих народів, а вони взяли собі його простим актом перемоги дужчого над слабшим.


УКРАЇНСЬКА ЛЮДИНА
(негативна характеристика)

У цьому світлі багате українське минуле є духом не-українське, бо українська людина не зуміла сама статися джерелом власного історичного розвитку, вона скорилася наказам чужої волі і хоч згодом розрослася числом до значних розмірів, то ще й сьогодні не має достатньо міцних внутрішніх основ, щоб здобути собі позицію історичного підмету. На що здалася сповидно стилева леґенда про Україну, як «Саmpus Martius», коли її фактичні висновки звертаються проти української людини, її вдачі, характеру та історичної ролі. Сварливий, недовірливий, анархічний українець розбиває кожну спробу на велику міру закроєного єднання і внівець обертає випадкові осяги геніяльних імпровізацій своїх велетнів, їхні великі діла тануть в огні його пекельного заколоту-крамоли, мстивої зажерливости, непогамованої заздрости і братовбивчої гризні. Хвороблива боротьба проти братніх успіхів творить душевне підсоння для прозябання трійливого зілля, що галапасливо шириться довкола, пошесно затроює життєве повітря, в якому передчасно гинуть багатородні квіти моральної сили, духової чистоти і гордої самопевности вільної людини. Природне суперництво і життєва боротьба людей між собою посилена в нас окремими душевними пристрастями заїлого ворогування, що нечувано виснажує органічні життєві сили і засліплює здоровий інстинкт самопочуття аж до повної затрати природніх расових і суспільних почувань. Опір середовища новим починам геніяльних вибранців переростає в нас нормальний рівень того оборонного самозберігання, що його протиставить життя спробам зміни на основі звичайного свого гону до тривання, – але цей опір переходить із постави безвладности у стан чинного, доцільного поборювання. Те, що всюди буває випадковим вийнятком, стає в нашому житті правилом конечної закономірности. В нас велика людина бореться самітно й безнадійно проти засадничої нехоті і спротиву своїх власних земляків, і тут саме наочно пробивається основна риса української історії: імпровізована вибуховість, хвилевий підйом і... довгий, мертвецький сон духа. Бо як переломові дії, так і поява великих людей у нас – рідке явище випадкових імпровізацій, що їх не сприймає органічно народній дух в основу свого непроривного історичного розвитку. Велика людина і її твір не були для українців предметом сильної волі і чинної віри, але хіба тільки зринали перед їх зором як неясний привид-мрія, що розвівалася за першим подувом вітру життя. М'якосердя поневоленого і пониженого тануло в почутті власного безсилля і шукало порятунку в химерних сподіваннях приходу спасителя чи чудотворця, що в чудесний спосіб перемінить твердий устрій життя в безжурний, щасливий рай. Не велич саму по собі, а тільки як засіб до кращого життя вбачали замріяні очі нашої людини, що безпосередньо сама не хотіла, не прямувала і не творила. Мотив безособовости і якогось мимовільного, безнапрямного пропливу життя, що пульсує не знати звідки й не знати куди, порушуючися силою космічної безвладности – такий мотив прикметний нашій українській сутності. Органічної волі вперед, угору, змислу величі й напряму живучого життя в нас майже нема. Послаблена воля при надмірній перевазі почуття проявилася в нас як пасивний, існувальний тип людини, що в умовах природнього багатства своєї землі цілком піддався стихійній, майже анімальній формі життя, не проявляючи ніяких вищих завойовницько-панівних нахилів. Так постав відомий український тип хлібороба, глибоко зв'язаного зі своєю землею, миролюбного й обмеженого до своїх вузько-особистих, родинних і побутових вітально існувальних справ. Надзвичайно вкорінена осілість українця не тільки спутала його розрісні-експансивні гони, – крім чисто біологічного, розмножного, – але засудила його до вічної оборонної отже, апріорно слабшої і некорисної ролі зберігання свого стану посідання. Не диво, що нарід плужників завоював великі простори, розорав цілинні степи, але залишився наймитом у неволі чужих наїзників-владик. Де душі бракує засади руху – волі, там неможлива ніяка правдива історія, переткана мережею великих імен і славних ■ подвигів.


ОБРАЗ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ
(короткий перегляд)

Похмурий образ української минувшини не має провідних ліній суцільної епопеї. Це ряд дій, не зв'язаних спільним мотивом героїчних зусиль, – тому й найбільші катастрофи нашої історії не прокидають враження трагічної глибини. Кожна велика історія у своїй основі трагічна, бо напруга вольового зусилля – хоч би воно кінчилося й найбільшим успіхом – мусить ламатися, щоб з невдач черпати сили до ще болісніших напружень. Велич поляглих титанів так само безумовна-абсолютна, як і їх переможців, коли цей упадок стається після найбільшого зусилля5. Де ж бракує особистої волі, буде й найбільше страждання тільки проявом фізичного болю, що для нього маємо багато співчуття, але мало подиву. Об'єктивні розміри страхіть і лихоліть, що упродовж віків спадали на українську землю, може не мають рівноважних прикладів у цілій світовій історії. Одначе, їм часто бракує основного моменту моральної величі, що її дає прийнятий змаг з викликом долі, розколений у бою шоломом і геройська смерть на бойовищі. Бути битим шляхом для степових навал, що лиховісною чергою простували углиб соняшної країни, щоб принести загладу квітучим її городам, ставати на сторожі християнської Европи і боронити перед наступом азійства святощі східньо-римської цивілізації – яка почесна роля припала нам присудом історії! Для тієї справи поклав український нарід гекатомби жертов майна і крови, а проте, тим його подвигам забракло тривалости, завзяття і свідомої ідеї історичного підмету. Ми дозволили видерти з наших рук криваві трофеї перемог і затерти сліди багатьох бойовищ, де кривавилася у смертній судомі княжа рать наших хоробрих предків. Згодом хвиля історії викидає нас на берег забуття і ми зникаємо на цілі сторіччя з арени дійових сил, наче б ми там ніколи й не були. На наше місце вриваються сміливіші народи і владно хапають у свої хижі руки керму подій.

Нетворчий час ялового животіння швидко зарівнює плястичні і яскраві колись пам'ятки давньої слави і по літах... знову стелиться пахучим килимом зелена рівнина, проткана тендітними нитками польових доріжок. Ніякого сліду з великої драми воєн ні на землі, ні в пам'яті майбутніх поколінь. Пропащий час, забуття і довга степова ніч... Безпам'ятний сон стулив знову на цілі сторіччя сонні повіки українця і він несподівано прокинеться з нього у хвилині, коли чигиринський сотник за особисту образу розбурхає степове море і пірве за собою стихійну лявіну народнього гніву. Випадково воєнний і політичний геній Великого Гетьмана блискавицею освідомить собі великі наслідки химерного початку, оформить хаотичний живловий рух у національно-політичну ідею і на протязі кількох літ створить українську державу. Велич Богданового духа і його твору перевищує всі інші досягнення в нашій історії. Це найгеніяльніша українська імпровізація, бо відбулася вона буквально в кількох роках і виявила при своїй яскравій революційності такий високий рівень оформлення національної ідеї і таку міру конструкційности в державному будівництві, що заслуговує на тривалий подив усіх майбутніх українських поколінь. Одночасно дає вона блискуче свідоцтво на те, що в нашому народі дрімають великі творчі сили, та вони, на жаль, пробиваються назверх випадково, спадають немов могутні метеори з небесних висот і потім вітріють забуті підо впливом нетворчого часу.

Хмельницькому не пощастило завершити свої володарні задуми у формі міцної, упорядкованої держави. Він упав поражений ударом зрадницького ножа в спину. Вістка про зраду свого полковника6 викликала в ньому таке сильне потрясення, що навіть його великий дух подався перед тим черговим виступом найбільшого українського зла – зради. Причина смерти Хмельницького глибоко символічна для характеристики українського середовища, що в ньому зрада була прокляттям злого духа, що одним потайним ударом нівечив досягнення невсипущих зусиль. Це напевно не вперше вжалило Богдана гадюче жало зради, він мусів важко і часто переживати в собі оцей проклін непевної крови своїх, коли вістка про зраду вдарила його громом і передчасно звалила найбільш кремезного дуба в лісі української минувшини7.

Не одним самоцвітом характеру, геройства і посвяти заблисла козацька Україна після Богдана, однак столітній період української державности був на ділі тільки довгим епілогом короткого ренесансу справжньої самостійности за панування Великого Гетьмана. Політичний відступ, корчення державних кордонів – Руїна. Наочний спад організаційної напруги, скривлення первісної будівельної форми, заламання основних ліній монументально задуманого пляну. В добі після Богдана суворий своєю простотою і рішучістю стиль його творчого почину щораз більше підлягає розкладовому впливу назріваючого хаосу. Україна живе і тримається силами, що їх черпає із здорового вкладу Богданового чину, однак він мусить вичерпуватися тим скоріше, що бистріше поступає внутрішній розклад козацької нації, розточуваної з основ лихими інстинктами української душі8. Повторюється давній образ заколотів, кирині, підступів і братовбивств. Боротьба за владу не перебирає в засобах, не гребує і національною зрадою на користь сусідів-ворогів. Ролю давньої татарської орди переймає монголо-фінська Москва, скріплена на традиції жорстокого азійського деспотизму, що ним вона донині скувала Батьківщину мрійливих хуторян. У той час, як попередні набіги азійських орд виснажували свою ударну енергію в безнастанньому бойовому русі, пролітали буревієм над просторами культурних країн і, вичерпавши всю свою стихійну лють, зникали з поверхні історії як нагло розтаяний сніг, – московське плем'я створило міцну державну організацію, перейнявши основні психічні первні жорстокого азійського деспотизму і неприборканого завойовницького гону. Постійність території запевнила тривкість основи, цієї елементарної умовини історичної тяглости9 етнічної форми, що в злуці з динамікою заборчих інстинктів монголо-татарського духа зродила страховище московського імперіялізму. Він виріс як законний син Джінґісханового духа, перейнявши у спадщині його зажерливу жагу простору і жорстоких форм панування. Україна сталася його головною жертвою виключно завдяки нікчемности власної провідної верстви, що залізній твердості московських завойовників протиставила оборону дрібних особистих справ, честилюбства, слави і почестей і ніколи не вміла відповісти на ідею – ідеєю, на месіянізм – месіянізмом, на жорстокість – жорстокістю. Тепер удруге почався винародовний процес серед українських верхів, а історія цього явища належить до найбільш прикрих і принизливих картин української історичної самосвідомости.

Знесилена, позбавлена власного імени, покинута своєю провідною верствою, що покірно схилила чоло і перейшла тілом та душею на службу до ворога, вступила країна «рабів незрячих, гречкосіїв» у пороги XIX століття, помазані червоним миром великої революції. На всіх кінцях Европи гриміли бойові сурми Наполеона, за їх гомоном пливла його велика армія в безмежні простори імперії білих царів, – але тим разом найбільша драма европейської історії не доторкнулася нашої Батьківщини. Славетний «Campus Martius» мовчав, немов заворожений, заклятий лицар, що його не збудив буревій наполеонських громів. Не забриніла ні одна струна на золотій арфі пшеничних ланів України. Нечинна постава українського народу в найбільшій хуртовині історичних подій проречисто промовляла, що рівень національної свідомости впав на саме дно, що нація – не жила. Літопис величної кривавої епопеї ні словом не згадує нашої Батьківщини, бо вигорів вогонь воєнного козацького запалу і не стало гордої колись провідної верстви українських варягів, щоб у годину велетенського змагу народів і держав підняти вгору прапор самостійної України.

У сивому попелищі минулої слави догасали останні іскорки активного духа і над плесом українських рівнин простяглася темна ніч упадку, забуття і кволого сну. Незабаром український нарід сплощився і вирівнявся в одну масу кріпаків, по коліна вбитих у землю, що її вони благословили, проклинали і в поті свого чола орали чорними, дужими руками невільників-злидарів. Заник внутрішньої ієрархії свідчить, що нарід не жив, як нація, а зіштовхнений на найнижчий щабель животіння утратив цілком почуття історичної свідомости, не проявляв ніяких відродних політичних прямувань, не бажав, не чинив, не боровся. Під порогом історії було його життя біологічним процесом анімальних інстинктів, що стихійно розростався, як росте ліс, степ, тваринний світ. Україна XVIII і XIX століть відступила з історичного кону і знизилася до форми села, сталася однородною масою, етнографічним явищем, примітивом, фолкльором. У цій формі заниділи остаточно історіотворчі сили і висохли джерела політичної волі. Відземі виростові гони вгору перемінилися в поземий і площинний дух розросту, що просторився довкола як трава, і вкривав зеленню життя все дальші й нові загони землі. Життєва енергія народу тісно переплелася із землею10, і наслідком цієї одновимірної функції була велика перемога українського плуга, що завоював для українського народу великі нові території.

Україна була перед віками золотим степом і сталася потім блискучим чорноземом. Це й єдиний тривалий чин української людини, хоч істотно цивілізаційний, є в дійсності не історичний осяг. Він у цілості доконався у сфері природи, це чин неособової стихії життя, що вкорінене у плідну землю розросталося, здобуваючи для себе відповідний ґрунт. Глибока взаємність української людини і землі не є вислідом її культури волі, що шляхом постійного зусилля витворила окрему форму розвитку. Ця взаємність зачата в духових глибах духової природи українця і є апріорним засновком його душі. Своїм почуттям приявна вона в землі, а не опановує її волею, як зовнішній предмет. Наочно переконує про те ліричний тон цього містичного зв'язку із землею, що місцями підіймається до висоти палкого еросу, любосної пісні, елегійного смутку. Звідсіль непоборна туга до землі11, що причарувала до себе українця на все, оформила його душу вродженого хлібороба і наповнила її вщерть своїм п'янким пахом. Гіпноза землі на людську душу досягнула в нас нечуваної сили – так, що треба говорити про підданство українця землі, що під її неписаними законами й наказами стелиться шлях його життя. На цьому шляху він два рази загубив свою державу, призабув вікопомні діла своєї історії, але знайшов своє призначення, свою відвічну мрію – землю.


ЗЕМЛЯ – МІТ УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ
Відродження

Земля – міт українського життя. Його сила проявилася в добі найбільшого занепаду, коли нарід утратив форму підмету своєї історії, а сам розлився і приліг чорною масою до рідної землі. Самозбережний відрух життя закріпив вузли: кров-земля. З подружнього зв'язку цих обох елементарних-первових сил народився для України її пророк-віщун, обновник і геній Шевченко12 – кріпак, самоук, син українського села, припав серцем до української минувшини, підняв її бойові прапори, що упродовж віків лежали в безодні забуття і неволі, підніс їх великим і жертовним зусиллям свого духа вгору – щоб невпинно маяли вони над українським чорноземом. Із землі прокинувся дух, розгорнув крила і піднісся над землею – у вільний простір життя. Містерія українського відродження взяла свій початок з української природи, випрямила вгору духовий зір українця і проламала безвладну кригу стихійного животіння. Шевченкове слово має вагу начального1312) чину, що зрушив українське життя з мертвецької точки безвольного горіння і дав його річищу напрям творчого пориву. Заклик до визвольного чину вніс в українську душу первень мужеської сили, а з нею віджили в ній завмерлі струни чинної волі і знову загомоніли величними тонами воскресного гимну.

Вони до коріння потрясли деревом українського життя, минулого й сучасного, і в пошумі його віття дух українця прокинувся з довгого задубіння і почав поволі перегортати лист за листом української історії і здивованими очима жадібно відчитувати запорошені картки власного літопису.

Шевченко привернув українській душі почуття її історичної особовости та своїм заповітом показав шлях її прийдешнього діяння. Закон боротьби освятив і підніс його на найвищий щабель національної моралі. «Здобути боєм волю» – наказав і цю заповідь виписав огненними буквами на пам'ятнику свого життя. Слова рішучі, як помах меча, ясні, як правда, виразні, як день, неухильні, як поклик життя. Ними промовив загублений на бойовищах лицарський етос наших предків-варягів і від чару тих владних слів стало світати на розлогих просторах української ночі14. Із світлом ранньої заграви знову вступила в свої права мужня правиця людської душі: воля та із цією хвилиною почав рости давно не огляданий у нашій дійсності новий світ самоцільної підметовости українського життя. Нитка історичної тяглости, перервана заником субстанціяльного вольового чинника душі, знову випрямлюється і таким чином установлює нормальний стан життя, що в його образі є всі основні риси живої душевної цілости. Прометейська енергія Шевченкового духа вибухає саме в моменті, коли в джерелах українського життя, здавалось, загинули сліди і навіть пам'ять про героїчну минувшину, а про наявні безпосередні історіотворчі сили української душі не можна було й мріяти. Цілим своїм коротким життям мученика, повним чеснот, і своїм прометейським чином увійшов наш геній у нечисленну родину українських героїв духа, що їхня поява завжди підіймала питомий тягар України, і навпаки, що їх відсутність постійно спричинювала занепад і неволю. Цей психічний тип людини знайшов у Шевченкові самовідречного речника, що з безприкладним завзяттям ніс на кріпацьких плечах тягар суворого присуду долі, що каже своїм вибранцям без нарікань іти крізь бурю і вогонь, боротися, падати і вмирати без каяття. Не піддатися і тим перемогти. Шевченко сповнив своє призначення і виріс ув очах грядучих поколінь на велетня, на досконалий образ-зразок характеру, що його українцям бракувало в усіх часах їхньої історії.

Враження появи Шевченка – глибоко містичне, як самим своїм фактом, так і силою і далекосяглістю тривалого свого впливу. Одначе, містерія національного відродження залишилась би надалі незрозумілим причиново актом якоїсь іраціональної основи, якщо б уважніше не вглянути в суцільну взаємність різних чинників українського історичного розвитку. Українська дійсність після упадку гетьманської України є прикладом природнього існування15, де не діють формотворчі сили історії16, тому життя сліпо тримається власної органічної поверхні, проростає невпинно в земний ґрунт, розгортається простірно17, але навіть при найбільшій своїй животворчості не виявляє означеного, доцільного спрямування, не є матеріялом, в якому і з якого живе конкретна історична ідея. Людина тут занадто є предметом природи, щоб мала силу заявлятися підметом історії. Саме існування без панівної і керівної волі18 є причиною нашої історичної безіменности у століттях після упадку гетьманської держави.

Найпекучіше питання вольової слабосильности української людини поставив знову в актуальну площину Шевченко, і то на органічному ґрунті українського життя. Воно впало в цілості до форми села, тому виключно із цієї форми, як із природнього підґрунтя, міг зродитися ренесанс української нації як історичної ідеї. Від коріння, із селянської гущі, що зрослася із своєю землею в органічну цілість, виріс міцний паросток, що йому призначено статися могутнім деревом нового життя. Так освітлена містичність пророчої сили національного генія поволі виступає із сутінних опон таємничости на яву і приймає прозорі форми логічної закономірности. Стає ясно: великий українець вийшов з українського села, бо тільки в ньому зберіглася жива сила української душі хоча ще несвідома ні себе, ні своїх хотінь, ні духових можливостей. Після відпаду, занику і відступу провідних верстов народу, його життя обмежилося до спіднього, немов підземного проростання, укорінювання у ґрунт, завернулося до первісної основи, щоб по роках вирости з неї вгору, зацвітувати і родити величні духові овочі. Походження Шевченка символічне в найвищій мірі для факту української національної одновимірности, що з неї колись наступить розгалуження і зрізничкування19. Водночас можна з найбільшим, власне, правом на українському селянському народові потвердити думку, що невичерпаним, вічно живим джерелом сили нації є спідня, селянська гуща, що з неї вона постійно тягне свої життєві сили, а в добах занепаду – єдину надію воскресного дня своєї майбутности. Аристократична природа селянства виступила разюче на яву головно в нашу сучасну добу, коли великі націоналістичні рухи сперли свій розмах власне на непохитній корінній силі селянина. Українському селянству припадає подвійно важна й багата роля в українському ренесансі, щоб його виявити, широко розгорнути та ідейно оформити, і це є передовим завданням наших днів.


ШЕВЧЕНКО – І УКРАЇНЦІ

Століття Шевченка дало багато, коли мірити величину загального осягу катастрофальним положенням нації до нього, але мало, дуже мало, коли за мірило взяти енергію духового розвитку інших народів і суворі вимоги сучасної доби збройних перегонів та шалених досягнень модерного духа. Українство прийняло Шевченка по лінії найменшого опору і переробило його на подобу своєї слабосилої душі. Сантиментально-миролюбні течії ХІХ століття розслабили до решти вже й так з природи мрійницьку, пасивну українську душу, якій забракло гарту, самоопанування, щоб узяти із Шевченка вогонь його прометейських ідей, патос пророчих візій, бойовий запал революціонера і тими рушійними силами обновити свою химерну хуторянську душу та зробити її засадою боротьби нації за власну велич і владу. Ні, до героїчної сутности20 свого генія нарід мирних гречкосіїв не докопався, на це треба було мати в жилах кипучу кров, а в душах голос гордої раси предків-варягів, а не рабів землі з чорними руками і з чорними думками в тяжко думній голові. Власна духова активність, що хоче знайти дорогоцінний скарб – ось ключ, що відкрив би отвором Шевченкову криницю-скарбницю. Та не той ключ знайшовся в руках українства, воно не пішло до Шевченка шляхом власних шукань і зусиль, ні, воно залишалося21 непорушно на своєму духовому перелозі22, заслухане в монотонний, повільний такт пісні своєї буденної безпросвітности животіння.

А пророк міряв важким кроком ширінь своєї землі, кликав з канівської могили під рев Дніпрових хвиль вогненним заповітом і надслухував серед тиші степу відгомону власних слів. Ні тупіт копит, ні брязкіт зброї, ні тріюмфальний хід переможного лицарства ніразу не перервав лиховісної глуші, що осіла на полях предківської воєнної слави. Замогильна трагедія канівського самітника продовжується донині, і вона припиниться лише з моментом, коли українська нація переродиться духово і дозріє до виконання Шевченкового заповіту власними силами. Многославний культ Шевченка серед українців багатомовний на некористь земляків, що своєю малодушністю до непізнання заплямили духовий портрет поета. Наша сучасна доба гостро відчула злочинні експерименти на постаті Шевченка і стала визволяти його з рідної неволі23 та привертати його обличчю його оригінальний первісний пророчий вигляд. Бо українці затратили всяке почуття міри і пристойности у відношенні до свого генія. Немилосердно надужили його великого імени до злободенних справ буденщини, і хоч половину століття деклямували його твори – вислід виявився марний. Замало ствердити, що пробудження національної свідомости сталося виключно завдяки Шевченковій творчості. Українська національна свідомість – пасивна, поверховна і зовнішня. Усенаціональність Шевченка, ширина культу і легендарна популярність стоять у відворотній пропорції до глибини відчуття, внутрішнього переживання, енергії душі та її чинної здібности24. Шевченко пробудив національні почування українців, на жаль українці не видобули із себе достатньо міцного співчуття його ідеям, закликам і заповітам. Вплив Шевченка в них не йшов хвилею найвищого піднесення творчих духових сил, тільки вдаряв у струни ліричних почувань, розчулював, виніжнював, роззброював і заколисував до мрійного сну. Дощем ридань і лірницьких нарікань спливали розслаблені душі, і цей поминковий настрій устійнився згодом як всенародня форма Шевченкового культу. Його вистачало, бо він заспокоював прокинені емоції м'якого українського серця, дозволяв прослезитися і давав нагоду помріяти про прийдешню волю, або літати уявою про кращі давні часи. Хвилина святочного спочину душі, що до нічого не зобов'язує. Шевченкові свята ввійшли інтегрально в український національний побут, сталися народною «неділею», вільним від праці днем, суворо періодичним явищем, звичаєм. Поет-лірик беззастережно переміг пророка-борця, бо народня душа здавен-давна жила піснями і не була настроєна до бойових гимнів. Ще раз потвердилося відоме правило нашої історії: чергова імпровізація українського духа розпливлася, як усі попередні, в сонних водах степового плеса. Великий майстер задумав передати в тонах геніяльну драматичну поему: йому пощастило з народньої арфи видобути тільки супровідні тони – головний мотив твору зустрів міцний опір з боку матеріалу і не стався криштально-чистий. Хто мав би відвагу відзначити цей факт, як неуспіх композитора, коли сам твір понад усякий сумнів досконалий і чекає тільки на відповідний собі музичний інструмент25.


УКРАЇНА В XX СТОЛІТТІ

Невідома, без признаного імени, із похиленим до землі чолом вступила Україна на сцену історії в момент найвищого напруження сил26. Хоч погляд несміливий і боязкий, а крок непевний – вона переступила поріг велетенської арени світових ігрищ і ввійшла. В розгарі змагу її приявности не завважили, а велич видовища ледве торкнулася її дитинної душі. У шаленому крутежі перевалювалися події, в румовища розліталися старі імперії, а на згарищах війни лютував огонь червоної революції і розливався довкола безмежним пеклом заглади. Українську землю знову сповила курява диму, спалахнули під небо стовпи пожеж і сонна степова тиша роздерлася від вереску ворожих полчищ. Із півночі і сходу насувалася остання, червона орда. Від віків та сама, незмінно дика, жорстока і численна, ступала під проводом нових, московських ханів, щоб затопити в крові зелену Аркадію південних орачів. І сталося, як написано: «збудять її в огні». Безрадна Україна метнулася і вхопила загублений придорожній меч у свої незвичні руки плугатаря. І від одного рішучого руху пішов по жилах гарячий струм молодої крови та розлився умлівіч по зів'ялих судинах цілого тіла. І була б доповнилася містерія лицарської обнови і були б руки утримали меч і був би тріс надвоє низький череп московської гидри, коли б у вирішну хвилину не впав проклін первородного гріха української душі – легковірної, продажної і слабосилої. М'яке серце не витримало напруги бою, забракло віддиху і з охлялих рук висунувся визвольний меч і глухо впав на землю. І знову український Аріман-раб переміг українського Ормузда-лицаря, знову зрадила непевна кров своїх і знову віддалася розслаблена, жіноча душа заборчому, владному духові чужинця. Пішли в найми, бо панувати не звикли. Та швидко проминув отруйний хміль зрадних приман і вінок рожевих сподівань безжурного раювання розсипався, розвіявся на вітрі дійсности і розплився, як блудний привид. Тверезий день, твердий, залізний день настав!

«Земля і воля» – старе, заповітне, гасло українських мас золотим вужем виблискувало на прапорах України вчорашнього дня. Загіпнотизована з'явою легендарноґо вужа, утопилася Україна в запашному міті хліба і не підвела зору від чорнозему, що осліплював її масним полиском. А однак ні земля, ні хліб, ні багатство, ні щастя не дають чарівної сили визволу, і хто записав їм свою душу – не ввійде до царства золотої свободи., Пролетарські ідеали голодних розпалюють великий вогонь низьких пристрастей, тому із цього вогню дух не виходить очищений і міцний. Тваринний тип існувальних зворушень не в силі підняти людини до ролі будівничого історії, її законодавця та організатора. Нація, що дозволила елементарним, примітивним потребам життя запанувати над собою і пішла в полон ідеології «гнаних і голодних», підписала смертний присуд під ідеалом своєї самостійности. Голодні не бачать далі хліби, а незрячим не світить сонце волі!

Драматичний епізод українських визвольних змагань закінчився погромом великої справи, що змиршавіла в руках слабодухих гречкосіїв, які надіялися всіх чудес від землі, а ніяких від себе27. З декретом червоного диктатора прийшла обітована земля, а за нею на багнетах червоної гвардії «братів»-пролетарів залопотіла воля, що від неї відразу погасло державне сонце України і потемніло в очах «визволеного» народу. «Було літо, була осінь, настала зима...». Північний мороз льодом скував південну душу і в морозній заверюсі почався дикий тан ошалілої московської орди. Прийшла весна, забагрена росою червоних зір і з кривавої безодні випливло лячне сонце пролетарського раю. Повіяв з нього ярий пал, пекельний жар топив лани олов'яного неба і змивав нашу землю вогненним дощем. Судний день, страшного суду день настав! Ледяніла в морозі, деревіла з ляку, попеліла в огні українська душа. Не ронила сліз, бо чистильний вітер висушив багаті джерела почувань, і не знайшла тепер у собі сили навіть гірко заридати.

Чорне лихоліття саваном смутку покрило нашу землю. Глуха могильна тиша! Україна без Вождя, без Бояна, без Єдиної Ідеї! Морозний подих смерти. Примара страшних днів погрому прилягла щільно до чорних скиб і чекає свого літописця. Хто знайде відвагу і рівновагу духа, щоб співом і спокійним словом передати епопею страхіть земного пекла, коли дійсність далеко переросла найвищий лет уяви! Найсміливіші її помисли мусять збліднути перед лиховісним мовчанням руїн. Український літописець мусить знайти в собі відвагу Данте, щоб зійти в підземний льох недавньої минувшини і по черзі записати дії її страшної правди. Але водночас він мусить скупатися у глибинах Шекспірового духа, щоб змалювати нелюдські обличчя гробокопателів України і будівничих її нової домовини. Розкрита могила і домовина чекають і від нас залежить, хто в них спочине – ми чи вони28.

У пороги залізного двадцятого віку вступила Україна випадково, мимоходом. Своєї появи на овиді великого життя не скріпила вона, як лицювало, аргументом великої людини, геніяльного провідника забракло якраз у переломову добу. Вимова тієї безплодности нації характеристична як документ моральної її кволости: життя стає великим через особовий вираз, яким є все особа, велика людина, що оформлює розпорошений, хаотичний стан почувань у єдність окресленого почуття, що стоплює мерехтливий світ думок у сонце одної ідеї, що зосереджує шляхи розбіжних хотінь в єдиний струм волі, яка дістає виразний напрям до означеної мети. Згаданої єдности усіх трьох стихій душі в особовості геніяльної людини Україна не виявила і ця її внутрішня неготовість вирішила про від'ємний вислід її останнього визвольного почину. Він мусів заламатися об опір внутрішнього хаосу розбіжних сил, почувань, суперечних думок і взаємно ворожих цілей. Зовнішню, номінальну тожсамість ідеалу розсаджували із середини темні сили української душі, яким переможно протиставитися зуміє щолиш новий тип українця, що виросте на традиції лицарських цінностей духа і зітре голову степової гидри. Тоді політичні ідеали ростимуть і житимуть соками душі і не буде небезпеки, що вони ще раз упадуть, підточені в коріннях кертичними ходами мстивого Арімана. Уже більше не відкриє він на всі сторони брам України, щоб впустити до власного дому чужі полчища і на спілку з ними глибоко зранити квітлого Ормузда29. Останній то раз пощастило йому затіяти на велику скалю підступний плян розвалу української ідеї ізсередини. Троянський кінь московського большевизму серед диких вигуків розгнузданої юрби в'їхав на українських плечах у мури святого міста і з тієї хвилини почався розклад національної душі струєю всього зла, що зродилося із сатанічної душі червоної орди та виллялося у сморідному підсонні злочину, бруду, жорстокости і нахабства. Не збагнули тупі голови малоросів-яничарів, який плід зросте із посіву на гидкому пометі потвори. Від початків свого існування не бачила Україна більше жахливого жнива, як смута, що її нині переживає. Червоні спасителі вивласнили нарід від землі, щоб вирваний з корінням, немов мітичний Антей, утратив свою життєву силу і зів'яв від спраги й голоду в пустельній спеці неволі. Розірвати насильно святий споконвічний зв'язок землі і крови, розкласти здорову душу опієм утопій і перемінити людину із суверенної істоти в повільне знаряддя, в невільника – ось головний задум, яким червоний сатана відповів на наївні українські сподівання землі, волі і справедливости з рук влади «робітників і селян». Не снилося ніколи нашим світовим миротворцям, що не нові закони вільного життя, але присуд ганебної смерти випише меч наїздника-переможця на плечах переможених рабів. Крізь туман своїх оманних мрій не добачили невільницькі очі хижих кігтів ненаситного страховища, якому не досить самих достатків, багатства і землі, бо його мучить туга за видом шматованого тіла і хмільним запахом пролитої крови. Бліда, безкровна уява не проникнула у сферу найближчих можливостей, вона піддалася суґестії власних химерних засновків і повірила, що людським світом кермує розумна ідея вселюдської любови, братерства і миру, що людина поступає наперед шляхом соціяльної справедливости, що до оборони життя непотрібний меч, бо вистачить словна проповідь єдиноспасенних доктрин і засад. А втім, промовила дійсність суворими словами відвічної правди про незламні закони життєвої боротьби, про незмінні основи людської природи, що на всіх щаблях розвитку проявляє свою однакову душу особистого творчого поривання й індивідуального успіху. Щобільше: практика червоної революції не тільки знехтувала й цинічно перекреслила банальні гасла чоловіколюбного талмуду українських хуторян, але дала досадні докази, що досвід української історії повторився в сучасну добу із здвоєною силою виразу: фіно-монгольська Москва не тільки не ослабила в собі устроєвих первнів своєї душі, але скріпила їх енерґію і свідомо завернула до джерел своєї духової пранатури. Ожили і яскраво спалахнули традиції Золотої Орди, і цей рецидив – «ренесанс» вибухнув стихією такого знищення, що перед ним зблідли найгрізніші образи татарського лихоліття.

Стоїмо нині у стані людини, що їй прочитали смертний присуд і вона чекає помилування суверена. Майно і кров забрали, а свободу духа знищили. Видано український нарід на загладу: він повинен щезнути з лиця землі, умерти. Усіх родів смерти вжило опричницьке плем'я Москви: червоної, білої, чорної. Тортури і розстріли у підвалах, сибірських тундрах і цар-голод. Останньому дали в руки скиптр найвищої влади: призначили йому перемінити Україну в безмежну могилу-цвинтарище. І цар голод володарив. Мільйони його підданих голодні заснули чорним сном і вже не встали. Хто де впав – там і знайшов свій гріб. Як довга й широка, покрилася Україна дорогими трупами своїх дітей і не співала над ними похоронних псалмів та не присипала грудкою землі. Лише рідний степ шумів буйними травами колискову пісню до вічного сну і молитовно хилив до безіменних мільйонів пахучі келехи лугового квіття. Земля цілувала счорнілу рідну кров30. Дощ часу полоще розкинені білі кості і чекає хвилі, коли прийде нове покоління, зроджене з любови і помсти. Воно збере кості замучених, збудує з них велетенське вогнище і запалить, щоб стало ясно на землі і в небі. Нічиїх костей не помине цілопальна жертва народнього вогню, усіх поляглих пом'яне гомін визвольних сурм, щоб із пороху вікового забуття прокинулись і встали всі жертви української крови на воскресне свято державної України. Тоді скінчиться її неволя безіменного життя, у якій без сліду пропадали гекатомби жертов, і почнеться новий заповіт, писаний нетлінним письмом творчого чину, і не пропаде з нього для майбутности ні одна буква. Український дух буде невпинно писати святу книгу життя української нації.


ДУШЕВНА ПОСТАВА СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

З якими думками і почуваннями дивиться сучасна Україна у той день своєї прийдешности?31 Чи вона безвольно, збоку чекає його, чи повна сили, віри і тривоги зусильно намагається пристигати його настання? Як переживає страхіття червоного Вавилону? І чи прокинулися вже в її душі заниділі первні мужеської сили до нового життя? Які запити поставила сама до себе і чи глибоко устромила ніж критики у власне тіло ? Яка надзвичайна правда прояснила темряву її історії та якими рішеннями відповіла вона на появу нового самопізнання ? Не сталося нині нічого основного, що помітно зрівноважило б тягар сучасного українського лихоліття. Самі рефлекси, проблиски без джерела постійного внутрішнього вогню, відрухи короткого запалу без тривалого руху наперед – ось способи, що ними народня свідомість реаґує на болісний зовнішний натиск, постійно смертельний. Умови середовища затверді для організму без окріплого хребта, тому кожний натиск деформує податне, м'яко тіло, залишаючи на ньому щораз нові сліди каліцтва. Український_нарід ніколи не був спільнотою з усіма нормально розвиненими органами життя і тієї закінчености бракує йому нині на кожному кроці. Пересадно вибуяла в його душі вітка почуття є наслідком неактивности інших основних паростків, що ниділи і карлуватіли щораз більше. Відома пасивність української людини обмежила обрій її духового внутрішнього життя до чуттєвих переживань і то одного лише типу розчуленого нарікання на свою лиху долю. Не диво, що з душевного підложжя з безумовною-абсолютною перевагою почуття виросла буйно розкішна квітка української пісні, якою жив, відчував і думав нарід упродовж століть свого неісторичного існування. Хоча пісня зберегла народню особовість-окремішність дуже вірно і яскраво, але перевага почуття – пісні спричинила застій духового життя в цілості. Зокрема недоріст інших духових ділянок – інтелектуальної і вольової. Правдивим у проявах українського духового життя є все почуття, що переливається і виступає з берегів форми і тим часто нищить її естетичну рівновагу. Звідтіль наша приказкова «щирість» заголовна чеснота української етики сантименту, якою величаємося без міри і якої вживаємо в ситуаціях, що не потверджують її, ба навіть явно їй суперечать і роблять поставу «щирого» українця гумористичною. Натомість оригінальна творча думка є в українській духовій культурі рідким, спорадничним явищем, акценти волі звучать попросту сумнівно і підозріло. Невблаганне призначення, присуд долі, виписаний на дні української душі, стягає її в застійне становище чуття, скільки разів вона намагається попливти випрямленим струмом волі або злетіти вгору золотим роєм думки. Фатальна неспівмірність основних душевних чинників заважила долево на структурі української історії, що її сонне плесо проломлюють наглі вибухи – імпровізації, за якими тягнуться довгі часи лихоліття і духового застою. Чергу періодичних невдач документує наша історія багатою скарбницею народньої словесности з її провідним мотивом невільницьких плачів. Україна не діяла і не наступала, але все боронилася і реагувала на сторонні, чужі наступи єдиною тільки зброєю – почуттям. Це було чисто внутрішнє переживання долі, що, вилившися в пісні, хололо в існувальному триванні. Психічний цикль починався і кінчався в одній душевній катеґорії, з якої не було переходу до інших основних форм духового життя – думки і чину32. Великі органічні сили спалювались і попеліли в горнилі почуття і коли зривався вітер життя, з українського вогнища сипалися самі тільки іскри геніяльної пісні і мрії. Безвольна душа не могла із себе вилонити вольового ідеалу, тому оспівувала вона в піснях минулу славу і волю, загублену в безкраїх степах, немов якийсь матеріяльний скарб. Його треба безупинно шукати, – його можна знайти. Який абстрактний, який далекий він, коли про нього говорять, як про втрачений предмет розшуків33. Не в собі, але десь поза собою, назовні росте чарівний квіт української волі і треба великого щастя, щоб людське око відкрило заздро захований квіт папороті. Містичний настрій давніх вірувань, що вилився багатою мережею чарівної народньої поезії, панує неподільно на всіх царинах українського духового життя. Навіть про свою політичну волю думає нарід поетичнимими образами основних первнів своєї душі, що в ній переважає сприймально-існувальний мотив. Щасливому збігові обставин доручає душа вирішення кардинальних питань свого життя. В назверхній сфері невимірних можливостей, сліпого випадку чи вередливої гри долі лежить тягар найреальніших потреб, що на їх здійснення треба терпеливо чекати. Ідеали блукають в неозначених просторах уяви самовільно, немов блудні вогні, не зв'язані ніяк з рідною стихією душевного ґрунту. Наша сучасність дає досхочу прикладів згаданої розірваности між поодинокими силами душі. Чуттєво вона глибоко вкорінена у свою минувшість і не тратить нічого на силі чуттєвого виразу. Натомість вольово вона занадто абстрактна і неіндивідуальна. Ідеали – це теоретичні схеми, яким бракує власного питомого тягару тому, що вони є химерними творами буйної уяви, а не прямим виливом цілої душі, тому цей їх чисто теоретичний характер є показником їх життєвої слабосилости. Українець розуміє своє сучасне національне положення лише з від'ємного боку, тобто настільки, наскільки відчуває в собі брак будівних-конструктивних сил, потрібних до опанування хаосу творчим чином. Теоретично вже всі признають об'єктивні риси і вимоги нової доби та вирішну в ній ролю мужеських чеснот людини, однак, на жаль, суб'єктивно мало хто спрямовує згадані вимоги безпосередньо до себе, т. зн., щоб самому стати підметом їх появи, розвитку і життєвого здійснення. Не думаємо так, як почуваємо, і не хочемо так, як думаємо34 – ось форма українського душевного неладу, що його причиною є саме згадана пересадність почуття, що створила сприймально-існувальний людський тип, який нездібний перемогти власну безвладність динамікою волі, як способом чинного життя. Вияви волі не діють прямо, як тривала енергія душі, але відрухово, переривно, без внутрішнього зв'язку із життям. Їм бракує керівного осередку, підмету, автора. Вони, неначе безіменні і недоцільні фантоми, не вказують ні на свій рід, ні на своє метове призначення. Не мавши власних розвинених мотивів, чуттєва природа українця шукає свого доповнення в теоретичних формулах35 недостатнього змісту, а вони – зрозуміло – своєю формальністю не можуть дати потрібної життєвої вартости. Звідсіль механічний спосіб думання, податність на впливи крикливих теорій, постійна зміна «світогляду», закоханість у різного роду утопіях і всяких інших химерах вередливої людської уяви. Почуттям переживає українська душа реальний стан свого життя, а його змінити могло б тільки органічне вольове зусилля та, на жаль, воля не діє в ній прямо, як пробоєва сила, але виступає посередньо в формі мінливих уявлень, образів, мрій. Коли воля сама не є джерелом руху, підметом чину – вона мусить із конечности статися предметом думки чи уяви, скільки разів душа гостро відчуває потребу її життєвого прояву. Тільки серцем переживала Україна свою історичну долю і цей нечинний та однобічний спосіб душевного життя замкнувся у якесь заворожене коло призначення, з якого вона ніколи не знайшла виходу у вільний світ повного вияву своїх сил на ввесь зріст.

Де бракує волі, там нема історії, що є в першу чергу маніфестацією характеру. З волею даний конечно характер, як її оформлений стан, чи радше як особова готовість означеного діяння. Безхарактерність однозначна з безформністю, браком виразу, акценту. Історія є драматичним змагом людських сил за почин і право творити і формувати життя. Щолиш факт влади відкриває можливість згаданого почину, і боротьба за владу мусить кінчитися перемогою одних сил і зламанням других. Драматична дія історії з конечности позначена трагічними інтервалами зламів і в цьому власне, як у перемозі, так і в упадку діяльних сил виявляється формуюча роля характеру. Як уже сказано, недраматичність українського життя стоїть у прямій залежності від вольової слабосилости українця, що зробив свою історію феєрією, а не тим, чим кожна історія завжди була, є і буде – трагічною боротьбою, що приносить своєму творцеві високу честь лицарської смерти. Гіркий досвід усіх українських смут промовляє голосом великої розпуки над трьома домовинами української державности і звертається нині із категоричним закликом до всіх живих українців обновити чистильним вогнем духа сукровату свою кров і воскреснути зрілими до небувалого ще піднесення української ідеї. Бо над викопаним гробом уже чекає четверта домовина, і цим разом гра йде не за саму державність, але за «бути чи не бути» цілої української нації. Кого туди покладуть – залежить виключно від нас. Вибору нема!


ВИРІШНИЙ МОМЕНТ

Час пробудження українського сумління прийшов. Внутрішня хвиля основного пережиття цілої своєї минувшини від темрявих джерел праісторії аж до сучасности – на черзі дня. Суцільне самопізнання перестає тут бути звичайним історіософічним питанням, але воно набирає значення глибокопідметового творчого акту, в якому національна душа прояснюється з небувалою силою самосвідомости назад аж до найглибших основ власної природи, щоб з відчуття цілого свого буття вилонити сили до величного творчого руху наперед. Містерію духового переродження мусить попередити пережиття природи української душі так, як вона історично проявилася, коли цей акт найповнішої самосвідомости має стати основним законом нового життя. Стоїмо нині перед найбільшим завданням нашої історії, перед переломовим зворотом нації від стихійного існувального типу природнього життя до свідомого ставання у повній формі руху історії. Момент такого ґрунтовного переустрою буває тільки єдиний раз – і він вирішає про долю цілої будучности нації. Відповідальність за цей вирішний крок мусить бути безумовна, абсолютна і взяти її на себе можуть тільки ті, що мають непомильну певність своєї ідеї і абсолютну віру в її життєву перемогу та безсумнівне творче уміння. Подих таємничого чекання огортає душу перед кожним черговим днем нашої сучасности. Найвищу напругу чинної волі пронизує трепет релігійного прочуття чогось великого, як об'явлення, і могутнього, як доля. Бо переходимо від дитинства у мужеський вік зрілости і ця внутрішня зміна відбувається серед небезпечних потрясень, вона повна недобачних засідок природи, її супроводять туманні сни минулого та оманні привиди майбутнього. Прожита доба наївности кінчиться під гомін великого зриву життя до нової форми – і процес тієї найбільшої революції зберігає єдність душі непорушною, стає органічним вузлом «учора і завтра». Але, коли бурхливим дозріванням організму людини кермує підсвідомий геній життя, то подібний природній перехід у межах великої історії відбувається при найсильнішій співчинності свідомої волі духа. Самотворна свідомість життя означає тривалий, суттєвий первень мужеської зрілости, і з цього випливають для мужчини неминучі світоглядові засади. На чільне місце з-поміж них висувається в здоровій мужеській свідомості самопошана – постійний чинник вшутрішньої рівноваги, без чого не можна собі подумати сильного особового самопочуття, а вслід за тим моральне право вирішно сягати в життя світу. Хто не може себе шанувати, той ніколи не оцінить правдивої вартости свого оточення і буде будувати на помилкових засновках. Самообманне перебільшування спричинює недоцінок у зовнішньому світі і навпаки, самопринижливий душевний комплекс має свій наслідковий відповідник у переоцінку середовища. В обох випадках взаємини між людиною і світом укладаються не як вислідна реальних сил, але в кривому дзеркалі фікцій, що спричиняє стан постійного заплутання і безцільних конфліктів. Самопошана діє в душі немов точка, де збігаються, як у своєму рівноважнику, всі промені душевного життя і, переломившись, грають барвною веселкою у вільному просторі. Але не можна шанувати себе, бувши свідомим своїх первородних хиб і не мавши почуття зусильних перемог над самим собою. Чинне життя на тернистому шляху невдач, упадків і злетів, уперте прямування наперед, що не знає над собою мстивих богів призначення – ось той клімат, в якому росте міцне дерево гідного життя. Відвага жити, вирішати і творити є даром сильних і ніяка проповідь заперечних засад скептичної моралі не змінить цього найприроднішого ладу в світі людського життя. Дурман заспокійливих утопій сповиває кволу душу, що втікає від життя, є тільки хвилевим забуттям, бо щоранку встає сонце дійсности і безслідно розвіває своїм сяйвом химерні примари сонної ночі. Життя – це день, а день відкриває виразні форми істот, речей і дій, що у взаємному змаганні баряться за свою індивідуальність. Щоб не пропасти – треба перемогти, а перемога – це воля. Безвольне життя, як застояна вода, що в неволі постійного місця загниває у мертвецькому спокою і перетворюється в трясовиння, що над ним тяжить туман багонних випарів. Тільки живий струм у невпинному бігу вперед перемагає твердий опір матерії і вижолоблює собі власну поточину. Він рухом борониться перед смертоносним розкладом спокою і так зберігає свою свіжість. Кристальної чистоти могутня ріка життя ніколи вже не осягне, бо непорочно чистою була вона тільки на світанку свого життя, подібно, як людина в дитинстві. Розгорнене життя є сплетом усіх сил космічної дійсности, ростових і розкладових, темних і світлих, героїчно-лицарських і тваринних і один закон зобов'язує всі життєві можливості: закон живого (конструктивного) руху. У якому напрямі простує цей рух, чи його самобутній життєвій стихії притаманна окрема вища мета – залежить уже від свідомого духа, що має єдиний у своєму роді дар творчого почину. Не сама первісна динаміка життя, тобто його стихійна сторона, вирішає про творчі вияви, безпосередньо з ним зв'язані, але спосіб життєвого руху до окремої мети, що має всі ознаки життєвої основи, однак у цілості з нею не тожсама, бо творить своєрідну цінність, уявляє собою в ієрархії життєвих форм найдосконаліший, духовий овоч.

Українська нація опинилася сьогодні якраз у стані очікуваного «рушення з місця» свого довгостолітнього застою. Свідомість такого переломового кроку висловлюється в найрізнородніших формах теорій, світоглядів, доктрин, тактик, одиничних гасел, що серед ярмаркового галасу взаємно себе заперечують і собі суперечать, а в хаосі метушливої ненависти ті в самоцільному засліпленні не мають перед собою вже більше ніякої мети, хіба тільки, щоб взаємно себе загризати на смерть. їх виключність, нестерпність і скрайність не пливуть із глибокої віри в їх спасенну силу, ні з творчої снаги їх творців, але із тупого честилюбства малодушних ненависників, що під прапорами ідей прикрили заздрий інтерес власної малодушної особи. У кого з них на вустах нині не ялозиться верескливий вигук «Україна – це я», хто з них не вагається підносити маловажну особисту справу до значення всенароднього питання або робити святотатський замах на маєстат нації ? Непогамована сваволя гієн жирує галапасливо на безборонному організмі нації, шматуючи її оголене тіло і знетворюючи до непізнання його людський вигляд. В домі, над яким завис проклін безладдя, усе дозволено. Безкарність – катастрофальне слово, що в ньому ввесь трагічний глузд лиховісного положення народу, без стійких основ національної чести, моралі і характеру. І саме нині, в добу загального залому старого ладу і велетенського зрушення людських пристрастей, коли з руїн «учора» підноситься сувора постать сучасної людини, кована незвидною рукою нових ідей, – українська думка, борсаючись у безпросвітнім трясовинні минулого, не може остаточно одним рішучим поривом цілком визволитися з гіпнози його примарних утопій та суверенно поглянути наперед до назріваючих дій завтрішнього дня.

А його вимоги жорстоко щирі і непохитні. Перед ними не втекти нікому в затишне запілля сновидних теорій, бо вони звернені прямо до кожної людини – невід'ємного члена цілости – і жадають повної участи її у поставі фронтової готовости. Ні вибору, ні викруту не буде. Занадто рішуча хвиля, щоб служити нараз двом богам і коливатися нерішено в блудному колі дуалізму теорії і практики тоді, коли логіка подій ставить усе на одну карту. Ця цілком недвозначна вимова прямувань нашого географічного оточення не сміє довше залишатися без української відповіді, що мусить відкрито бити згадану карту історії. Протяглі роздумування, діялектика світоглядових турнірів, заворотна аритметика політичної шахівниці ґльобальних можливостей, цілий хлам нашого ідеологічного ґетта разом з безконечною нудьгою української балакучости – усе те мусить зникнути раз на все із кругозору нашого життя та прочистити поле під посів здорового українського зерна. Не пора на завзяті спори про стиль шпихліра та форму чи смак хліба, коли вирішується основне питання, хто і що має сіяти. Дорогий час спішного орання і виполювання ґрунту ми тратимо на довжелезні дискусії про вигляд і красу овочів, поглиблюючи перспективу своїх весняних робіт кудись у безконечну далечінь, – у часі, коли розтанули сніги і покрутилися льоди, а небом прокотилися перші громи, провісники бурхливої весни. Ні, не час мозолитися над чародійними формулами розв'язки української проблеми, бо Україна – це не математичне завдання, ні політичний ребус, але жива ідея, що в густому лісі народів пнеться угору, до сонця, і мусить власною силою продертися крізь гущавину галапасів у соняшний простір вільного життя. На національну неволю, на хворобу недержавности не поможуть ніякі вигадані мудрощі теоретиків, ані міражі позасвітнього життя, ні таємничі закляття чарівників, ані ліки знахарів, ані зашіптування ворожок. Поза нацією просториться тільки великий, чужий і ворожий світ постійних небезпек, підступу й сили. Шукати в ньому рятунку – це божевілля, суперечне з очевидними законами життя. Лік слабої нації – в ній самій, тобто в напрузі її життєвої волі, що є єдиною оздоровною силою. Нація – дерево мусить випрямитися, поширити свої стиснені, засохлі жили і перелити в них нові соки життя. Обновлене допливом свіжих сил національне дерево мусить буйно рости, коли грядучі жнива мають видати здорові й великі овочі замість дотеперішніх карлуватих.

Три основні сили доцільно співдіють для здорового життєвого росту: родючий ґрунт, живе і здорове тіло, соняшне небо. Тільки органічна співдія усіх трьох витворює живу форму дійсности, наділену зароднями творчої снаги до нескінченного тривання. Цю основу неодмінного ляду великого світу відкриваємо на всіх щаблях і виявах життя, а зокрема людської історії, як провідний мотив могутньої симфонії цілого діяння. Тож туди, до самих глибин життя, до його елементарних сил треба відкликатися у трудну хвилю смертельної небезпеки і звідти, з найперших джерел зачерпнути чистого й надійного струменю для скріплення охлялого тіла. Бо не йдеться тут про хвилеву підтримку погасаючого життя для одноразового успіху, але про остаточне оформлення духа нації на міру довгого історичного віддиху.


Продовження



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4