Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Націоналізм у літературі на східніх українських землях
(продовження статті)

О. Досвітній, між іншим, творець першого українського підсовєтського роману «Американці» (1925). Він також автор повістей «Тюнгуй» (1924), «Гюлле» (1927), «Алтай» (1927) та «Кварцит». Своїми творами він поширив тематику української літератури на азійські проблеми. Але з усіх його творів для нашого спеціяльного огляду надасться «Кварцит». В ньому зроблено спробу реабілітувати ВАПЛІТЕ в очах українського громадянства від московських наклепів у контрреволюції. Щупак так оцінює «Кварцит»: «В цьому творі автор малює групу письменників, в якій легко кожному пізнати групу ваплітянців ... Досвітній підтримує нікчемну ваплітовську казку про те, що представники групи Хвильового найбільше, порівнюючи, скажімо, з тими, що гуртувалися у ВУСПП-ові, зробили для революції. Досвітній прикрашає минуле керівників хвильовізму, малюючи їх як найбільш «корінних» героїв на Україні. Цілком у ваплітянському дусі Досвітній повторює старі, давно скомпрометовані вигадки на противників хвильовізму, виставляючи їх як неофітів, дрібних кар'єристів, малокваліфікованих людей. Цілком в інтересах хвильовізму Досвітній малює боротьбу з хвильовізмом як боротьбу груп, а не як боротьбу класів. Досвітній по-дворушницькому замазує класовий ґрунт хвильовізму, підтасовує історію нашої боротьби з хвильовізмом, реабілітує збанкрутілу групу в українській радянській літературі» . Як відомо, Досвітній із Хвильовим та Яловим були найперше усунені з ВАПЛІТЕ, а вже потім була розпущена вся організація.

Вже говорячи про групу хвильовістів, констатували ми у одного письменника, що він, не можучи працювати образами, вдався до праці «обрізаном». Був це М. Куліш. Ми хочемо познайомити читачів із цілою групою письменників, що тим чи іншим способом, в той чи інший час, дійшли до тої самої думки. Назвали ми цю групу революційною. Хто є в ній?

Першу конспіративну групу склали письменники зо «Спілки Визволення України»: АНДРІЙ НІКОВСЬКИЙ, СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ, Л. СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВСЬКА та М. ІВЧЕНКО. З них, власне, єдиний Івченко був не абиякою літературною силою. Решта ж — Ніковський — критик, Єфремов — історик літератури, а Старицька-Черняхівська — дуже пересічна авторка. Навесні 1930 року, по процесі СВУ, всі названі особи були зліквідовані як літератори. Від них лишився нам «Збірник літератури» (1928), «зо спробою атакувати марксистські позиції в літературознавстві» та роман М. Івченка «Робітні сили» з життя української підсовєтської інтелігенції. Роман був прихильно прийнятий навіть із цього боку. Письменники ці одначе не виходили з меж ліберальної духовости. Новітню націоналістичну революційну групу склали інші люди.

Вже чисто літературна асоціяція ЛАНКА (АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ, ОСЬМАЧКА, ПІДМОГИЛЬНИЙ та, пізніше, МАРІЯ ГАЛИЧ і інш.), дала цій групі революціонерів двох своїх колишніх членів; поета ЄВГЕНА ПЛУЖНИКА («Дні» — 1926 та «Рання осінь» 1927) і другого — ГРИГОРІЯ КОСИНКУ. Про долю Плужника знаємо мало. А саме тільки те, що він був засуджений як контрреволюціонер. Колись він разом з ЛАНОМ, КОСЯЧЕНКОМ та ФАЛЬКІВСЬКИМ уважалися за виразників «дрібної буржуазії» в українській літературі. Один час Плужник належав до «Пролітфронту».

ГРИГОРІЙ КОСИНКА є взагалі найсильніший талант з усієї групи. Зеров безнастанно підкреслював, що письменників, які б виявляли оригінальні творчі шукання, можна перерахувати на пальцях. До них він зачисляв одначе імпресіоніста Косинку. Косинчина перша збірка «На золотих богів» (1922), звернула на себе увагу цілої України. В 1928 р. ДВУ видало його «Вибрані оповідання», друковані раніш в рр. 1922 27. Суворий Я. Савченко заявив, що Косинка заслужено «здобув репутацію талановитого белетриста. Косинка абсолютно ворожий совєтській дійсности, писав свої новелі імпресіоністично «без моралі». Імпресіонізм йому, не-марксистові, давав можливість лишатись у сутінку, не примушуючи займати до всього суб'єктивне виразне становище. Косинка говорив радше сюжетом або за нього говорили його дієві особи. По багатьох нападах на його творчість він довго відмовчувався, як це, зрештою, робили й Хвильовий, Тичина, Головко та інші. Але потім, перед самим своїм кінцем, знов узявся за перо. Останньою його річчю був роман «Гармонія», що друкувався в журналі «Життя і Революція». «Вісті», а за ними «Літературна газета» охарактеризували твір як шовіністичний та дворушницький. Це перерішило долю роману, хоч письменник і пробував його захистити. Він заявив, що можливість написати «Гармонію» дала йому реорганізаційна постанова компартії з 22 травня 1932 р. Маневр не пощастив. В грудні 1934 великого письменника розстріляно .

Письменником, що подивився в самі очі московської смерти, є ВАСИЛЬ МИСИК. Його збірки виходили раз у раз: «Трави» (1927), «Блакитний міст» (1929), «Ґалаґанів сон» (1930), «Чотири вітри» (1930), «Пісні та поеми Р. Бернса» (1931), «Тисячі кілометрів» (1931) та останні — «Будівники». Мисик відзначався, за совєтською критикою, суб'єктивізмом, песимізмом, реакційністю та романтизмом. Доля поета, власне, невідома. Його ім'я ми читали в повідомленні про розстріл «28» у грудні 1934, але як такого, чия справа відложена. Відтоді не найти про нього ніде ні словечка.

В числі членів таємної терористичної письменницької організації називав П. Постишев ім'я «короля футуропрерій» — ГЕО ШКУРУПІЯ. Шкуру пій — поет — «Для друзів поетів сучасників вічности» (1929), та прозаїк — «Штаб смерти» (1926), «Двері в день» (1929), «Жанна батальйонерка» (1930) та інш. — своєю поетичною творчістю заборонив, між іншим, зрости епігонам Тичини тим, що завзято штампував його політичні прийоми. Про його дві книжки маємо цікаві большевицькі рецензії: «Є такі автори, — каже А. Хвиля, — що, бажаючи провести контрабандними шляхами ворожі нам настановлення, зводять українську контрреволюцію до опереткової справи й цим самим розбивають увагу, пильність українських пролетарських мас проти української контрреволюції як проти класової сили, що жорстоко боролася проти нас, бореться та ще й боротиметься. Такі спроби ми маємо в останніх творах Бузька — «Чайка», Качури — «Чад», Гео Шкурупія — «Жанна батальйонерка». Це спроби амнестувати націоналістичних героїв, що вчора боролися проти справи української національної революції» .

Інша книжка того ж автора «Зима 1930» мала такі рецензії: «Автор допускається ототожнення українців з куркулями. Отже, ліквідуючи куркулів як клас, партія, виходить, ліквідує українську націю» . А ще інша: «Автор вживає «куркулі» та «українці», як синоніми. Хоче чи не хоче Гео Шкурупій, але цим ототожненням українців з куркулями, тобто проголошенням української нації за куркульську, він об'єктивно саме найбільшу послугу робить ідеологам українського куркульства, які справді бажали б, щоб вся українська нація складалася з куркулів» .

Цікава доля кількох бувших комуністів, що, станувши націоналістами, пішли в революцію. В першу чергу є це ГРИГОРІЙ ЕПІК, колись голова ПРОЛІТФРОНТУ. На «чистці» в 1934 р., що спеціяльно була заряджена «для знищення авантури українського націоналізму в рядах партії», він шість годин спокійно відповідав на єзуїтські запитання большевицької інквізиції. Найдраматичнішим був момент, коли його питали, який твір, на його думку, не є початківським (бо він перед тим заявляв, що мало не все в совєтській літературі уважає за початківство, за перші спроби пера). «Чотири шаблі» — відповів Епік, хоч цей твір уже був заборонений .

При тій же чистці виявилося, що Епік був знятий за «троцкізм» із бюра полтавського губкому ЛКОМУ, а в 1921 р. мав завваження за націоналізм. Найбільше нападів викликали на себе три його твори: «Без ґрунту», «Перша весна» та «Петро Ромен». В «Без ґрунту» Епік критикує нову совєтську бюрократію. В «Першій весні» показує оборону села проти колективізації. Цікаво навести деякі завваги совєтської критики. Герой твору, голова парткому Голубенко, націоналіст, бо: «Він замислився, уявляючи собі Вассин високий стан, її стрункі й рівні ноги, зведені до кісточок найпомірнішим конусом. Сергія захопив цей образ і він став пригадувати їх докладно. Вассині ноги не видавалися йому ніяк тонкими, але й товстими вони теж не були. Міцна округлість їх м’яко спадала біля виточеного коліна, помірно переходила нижче, пропорційно збільшуючи не слабкі литки, й закінчувалася тонкою, наче вирізьбленою, кісточкою. За такі ноги Україна не раз терпіла від сходу тяжкий ясир, а за очі та м'який глибокий голос, що його мала Васса Полуботок, Україна справді мала право пишатися своїми доньками».

Що це?! Тисячі чужих письменників подібно захоплюються своїми дівчатами. Але в Україні — годі й це робити! Захоплюватися можна хіба тільки московськими жінками, бо ось совєтська критика твердить: «Оце націоналістичне захоплення «добірною» українською жінкою, теорія національної біології, власне, расова теорія — це яскравий вияв націоналізму». «Петро Ромен» не догодив із іншої причини. Він — новий тип людини, мрія поета. Письменник хотів би, щоб він, Ромен, мав «повне усвідомлення свого місця в суспільстві, усвідомлення праці, принциповости, критичне ставлення до праці навіть найвидатніших теоретиків світової мислі». Цією рисою свого героя, Епік не догодив. Критика (Д. Сокаль) заперечує: «Думка, безперечно, невірна... По-перше, в підході до теоретиків світової мислі повинна бути насамперед сувора диференціяція, а не така зрівнялівка, як це висловлено у автора. Подруге, одна справа — критичне засвоєння спадщини, то там зовсім не потрібно «навіть», там просто й недвозначно треба критично ставитися, а коли мова йде про марксизм-лєнінізм, то ця думка — критичне ставлення — просто є шкідлива...» .

Про долю Епіка знаємо дуже мало. Постишев про нього розказував, що він по засудженні за участь у терористичній організації написав йому й Косіорові листа, з якого Постишев цитував оце місце:

«Підготовляючи терористичні акти, ми з безневинним виглядом запевняли партію у своїй відданості й чесності, протягом багатьох років грали такі ролі, у порівнанні з якими дії розбійника з великого шляху є зразком чесности й гуманности. Я зрозумів, що наймилостивіший вирок пролетарського суду — зробити зо мною так, як роблять з оскаженілим собакою, знищити як сапного коня, вийняти з тіла суспільства... Комуністична партія великодушно повірила мойому каяттю. Партія подарувала мені життя, на радість праці». Отже, Епік — десь на каторжних роботах. Його процес відбувся перед убивством Кірова, коли партія вже не вдоволялася тільки писаним покаянням і карала засланнями, та ще не розстрілами. Колись др. Дм. Донцов назвав Епіка «українським мурином», зараховуючи його до людей, що не мають почутя національної гідности. В полеміці Епік заявив, «що найбільшою радістю кожної чесної людини (а в такому числі й моєю) є час, коли вона розрізує національну пуповину і свідомо й чесно стає до лав пролетарів — єдиних повноправних володарів цілого світу... Над вашими ж твердженнями, запевняю вас, посміється кожна радянська дитина й українська, пане Донцов, насамперед» ... .

Інший б. комуніст і навіть чекіст, ДМ. ФАЛЬКІВСЬКИЙ, поет «непересічного хисту» (Я. Савченко) за свою ідеолоґічну невитриманість оминався здавна в усіх оглядах совєтської літератури, як от, напр., М. Терещенка в «Rote Fahne» ч. 27 1. 1929, М. Доленґа в «Das neue Ruland» ч. V/1927 та А. Павлюка в «Nove Rusko» ч. VII/1928). Д. Фальківський розстріляний по вбивстві Кірова в 1934 році.

Нарешті, останній письменник революційної групи — ОЛЕКСА ВЛИЗЬКО, найталановитіший із ліфовців, теж був приговорений військовим судом у грудні 1934 року до розстрілу й забитий. Яків Савченко уважав його одним із чотирьох майстрів української поезії, «що постає органічно на базі актуальних конкретних завдань нашої епохи». Влизько завжди ставив «у своїй поезії злободенні питання — це перша його риса як поета; своєрідна екзотичність і подача її в карикатурному вигляді — це друга риса; погоня за зовнішньою словесною ефектовністю — це третя риса; енергійність, бойовість і висока ритміка — четверта риса його поезії». Вдача карикатуриста була не до смаку можновладцям в Україні. Як усі парвеню, сатири, гумору, карикатури вони не розуміють. І на Влизька раз обрушився А. Хвиля: «Товариш Влизько робить приблизно так: він оголошує опортуністичну від початку до кінця промову, а в кінці говорить, що, мовляв, так, як я говорив, — говорять опортуністи. Вони такі й сякі, а я не такий... З цього очевидно, що годі вже давати можливість тим поетам, які весь час граються дон-жуанівськими заржавілими пістолями, пропагувати свої «ідеї», свої витребеньки на сторінках нашої преси, через наші видавництва, а тим більш тов. Влизьку, який посідає не останнє місце на літературному поетичному фронті. Ніхто не збирається нищити тов. Влизька. У нього вільний шлях для перебудови своєї творчости» . Те саме домагання, що й до Бажана, але інша відповідь «одного із найзапекліших контрреволюціонерів-націоналістів», як звав Влизька Постишев: «З кінця 1929 року я входив до складу фашистівської української націоналістичної організації, куди я був залучений письменником Гео Шкурупієм. Я цілком поділяв усі терористичні постанови й фашистську платформу нашої націоналістичної організації» — показав Влизько на слідстві й не покаявся. Головними творами Влизька, дуже плодовитого поета («де його не має? — питався раз Ф. Якубський), є збірки: «За всіх скажу» (1927), «Поезії» (1927), «Живу, працюю» (1930), «Ноch Deutschland», «Моє ударне» (1931), та «Мій друг, Дон Жуан». Поезії Влизька тішилися надзвичайною популярністю. Напр., збірку «За всіх скажу» видано до 1930 року три рази й відзначено премією Навкомосу УССР .

У творах письменників останнього періоду немає такого одвертого націоналістичного становища, як це було у письменників-хвильовістів. Не та вже була доба! Їм приходилося, за виразом самого Сталіна, працювати «тихою сапою». Ефективність цієї праці назовні звичайно менша, але її принципіяльне значення те саме.

У наших повищих нарисах приділювали ми різним письменникам місця не відповідно пропорційно їх значенню. Особливо коротко говорили ми про авторів, за яких є (доступні кожному, хто б із ними побажав познайомитися) студії по цей бік Збруча. Зате більше застановлялися ми на цікавому оригінальному матеріялі, що може служити й без наших коментарів для самостійних суджень про справу українського націоналізму в літературі на Східних Землях.

Багато націоналістичних видань пропало через приїзд в Україну Постишева. В 1931-32 рр. в Україні діяло стільки «шкідницьких» організацій, що це давало письменникам імпульс до творчости. Ми вже згадували про те, як було здержано оповідання М. Могилянського «Честь». Але пропало багато більше творів. Так, напр., читали ми, що Т. ОСЬМАЧКА, відомий поет («Круча» — 1922; «Скитські вогні» — 1925), «не задовольняючись з своєї недавньої нахабної заяви до Оргкомітету(?), здає до видавництва (ЛІМу) нову збірку контрреволюційних поезій в надії, що, мовляв, «якось проскоче». Не проскочило! Те саме сталося з ЛЕОНІДОМ ЧЕРНОВИМ, автором націоналістичного твору «Сонце й серце». С. Щупак писав тоді: «Про активізацію буржуазного націоналізму на фронті літератури яскраво свідчить ряд творів, затриманих нашими органами перед випуском їх на ринок. Серед них звертає на себе особливу увагу книжка поезій Леоніда Чернова, в якій по наклепницькому, в дусі білогвардійських інформацій, освітлюється сучасна Україна» ... Тільки й знаємо ми за ту збірку!

Вищенаведеними іменами письменників звичайно не вичерпується тема про націоналізм в українській совєтській літературі. Бо останній виявляється також і в колективній чинності націоналістів-письменників. Це, в першу чергу, чинність організаційна та журнальна, потім літературні імпрези, диспути, з'їзди тощо. Ця сторона діяльности наших письменників під московською окупацією найменш досліджена.


* * *

З письменницьких організацій в Україні, найбільшого розголосу набрали літературна група СВУ, ПЛУГ, ВАПЛІТЕ та інші. Спинимося коротко над цими літературними осередками та їх відношенням до нашої теми .

Найстаршими літературними орґанізаціями в совєтській Україні були «ГАРТ» і «ПЛУГ». «Плуг» засновано в 1922 р., а «Гарт» у 1923 р. «Плуг» (Пилипенко, Панов, Головко) проіснував до березня 1932 р. Відзначався масовізмом та просвітянством. Мав сотки членів та десятки філій по Україні й робив велику конкуренцію в культурній роботі компартії. Помимо всіх своїх гріхів мав і одну велику заслугу — спопуляризував українську літературу «по всіх градах і вєсях» України. В 1927 р. «Плуг» переорґанізувався, скоротився й розбився. Частина членів пішла до інших літературних орґанізацій, деякі секції усамостійнилися («Західна Україна»). До «ВАПЛІТЕ», напр., перейшли Епік та Сенченко, що про них згадували ми вище. Коло 20% членів «вичищено». Масовізм «Плуга» спричинився до одної зо славнозвісних в історії совєтської літератури* менники: Г. ОРЛІВНА; П. НЕЧАЙ («Калиновий міст» , трилогія), дискусії. На 1 червня 1931 року, по всіх тих змінах та дискусіях, «Плуг» мав ще 60 периферійних гуртків та 750 членів. «Ворожі, глитайські твори» написали і за них були виключені такі письменники: ГУМЕННА, ЯКОВЕНКО («Боротьба триває» й «Три елементи») і БОЖКО («В степах»).

Друга організація — «ГАРТ» (Коряк, Хвильовий, Сосюра, Кулик...) закінчила своє існування в 1925 році. Важна тим, що власне з неї виникла потім найцінніша письменницька організація ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури), в якій що не ім'я, то все чимось визначне в історії літератури.

«ВАПЛІТЕ» — загально визнана за націоналістичну організацію, існувала від кінця 1925 року до січня 1928. Мотором був М. Хвильовий, а членами найкваліфікованіші тодішні письменники СУЗ. Перед ліквідацією з неї були виключені Хвильовий, Досвітній та Яловий як найбільше заангажовані в акції українського націоналізму. В цей спосіб большевики думали захоронити організацію від «націоналістичної пошести»... Маневр не привів до цілі! По закритті журналу «Вапліте» ваплітянці згуртувались навколо «Літературного Ярмарку» та «Універсального журналу». «ЛІТЕРАТУРНИЙ ЯРМАРОК» проіснував із грудня 1928 до лютня 1930 року. Його редагували М. Хвильовий і М. Куліш.

У 1929 році ваплітянці створили нову організацію ПРОЛІТ-ФРОНТ з журналом того ж імені. Цей журнал редагував також Хвильовий із А. Любченком та Момотом. В організації були: П. Тичина, Остап Вишня, Г. Коцюба, Копиленко, Сенченко, М. Куліш, Яновський, Донченко, Масенко й інші. «Пролітфронт» зліквідувався 19 січня 1931 року. Хвильовий із гумором пояснював: «Після остаточної дискредитації життям (заборони, травлі урядом тощо — Наша примітка) колишніх поглядів його ідеологів на шляхи розвитку пролетарської літератури, пізніше виявилася цілковита неспроможність цих ідеологів намітити для організації нові шляхи й нову установку, а, по друге, виявилося, що відсутність цієї установки заводить організацію в тупик, так би мовити, перманентних помилок». З «Пролітфронту» перейшли колишні ваплітянці до «найближчого до партії» ВУСПП-у. Фаворизований москалями, ВУСПП прийняв до себе не всіх пролітфронтівців, а тільки М. Хвильового, Досвітнього, А. Любченка, П. Панча, П. Тичину, Г. Епіка та Г. Коцюбу. Так були розпорошені всі легальні організації українських націоналістичних письменників. Сама компартія гнала рух у підпілля!

І, справді, там опинились, як ми вже знаємо з промови Постишева, Досвітній, Хвильовий, Влизько, Гео Шкурупій, Куліш, Яловий, Епік. З зізнань Влизька довідуємося, що підпільна організація існувала вже в кінці 1929 року, а з зізнання Куліша, що ще була в квітні 1933 р. Коли відбувся над ними суд, до чого їх всіх присудили й як була викрита сама організація — точно не відомо. Тільки з листа Епіка можна припускати, що їх приговорено до примусових праць (у в’язниці, чи на засланні). Організація діяла, як видно, в 1931-32 рр., які були, як казав Постишев, «нелегким періодом на Україні».

Терористична письменницька організація існувала в квітні 1933 р. Хвильовий покінчив самогубством 13 травня 1933 р. Постишев виразно називав ім'я Хвильового як терориста. Ось відповідний уступ його промови: «... Серед українських письменників і в цей період була ще деяка скількість явно контрреволюційних націоналістичних елементів, які, втративши всяку надію на перемогу їх контрреволюційної справи, відчуваючи свою цілковиту ізольованість, стають на шлях самих крайніх, гострих, бандитських методів боротьби. Цілком безплодні(!) в галузі художньої творчости Досвітні, Хвильові й інші стали на шлях терору». Заходить питання, чи не має смерть Хвильового зв’язку з викриттям цієї терористичної організації?

Від «Гарту» веде свій родовід і, утворений у кінці 1925 р. та зліквідований у 1929 р., «АВАНГАРД». «Бюлетень Авангарду», — як писала совєтська критика, — «став трибуною оскаженілого дрібного буржуа, що сипав антирадянськими афоризмами й проповідував порнографію»(?). До нього належали В. Поліщук, Чернов і інші. В націоналізмі він проте не грав жодної ролі.

Більше значення мала футуристична «НОВА ҐЕНЕРАЦІЯ» — організація й журнал, започатковані восени 1927 року на чолі з М. Семенком. Там збирались Ґео Шкурупій, М. Бажан, Недоля, Бузько, Влизько, Полторацький. Це була спочатку нігілістична в національнім питанні організація. В 1930 р. змушена була ліквідуватись, власне перетворившися в ОПП-у. При цьому виключено Гео Шкурупія, Влизька та інших. По розпуску 11 січня 1931 року й цієї організації Семенка, Шкурупія та Полторацького не прийнято до ВУСПП-у. Як уже говорить самий список членів, ця орґанізація пізніше знаціоналізувалася. Критик Полторацький пропав так само в зв’язку з обвинуваченнями в націоналізмі.

СВУ як літературна організація спромоглася тільки на один «Збірник літератури» (1928), що «спробував атакувати марксистські позиції в літературі». До цієї групи горнулись колишні «радянці» (газета «Рада»), б. есефи* й так зв. старше українське громадянство: Єфремов, Ніковський, Н. Романович-Ткаченко, Старицька-Черняхівська, Івченко тощо. Про націоналізм цієї групи в його справжньому розумінні говорити не приходиться: були це просто наші старі культурники. Як відомо, і самий СВУ був тільки продовженням ліберальної, пацифістичної «Старої Громади». Судовий процес навесні 1930 р. поклав кінець СВУ. Її провідників засуджено, а нижче молодше членство масово повистрілювано.

ВУСПП — це був своєрідний «пес», створений Москвою для того, щоб цькувати українських націоналістів у ВАПЛІТЕ. Постав у січні 1927 року як «класова» організація різних національностей України. Мав зв’язок із московським РАПП-ом із Авербахом на чолі, і фактично був йому підпорядкований. В кінці 1932 року здобув монопольні вплив, як речник партії. Розв’язаний, перетворився пізніше в організацію «Спілки радянських письменників України», що вже стала просто філією Всесоюзної (московської).

Були ще й інші письменницькі орґанізації в Україні, як от МАРС та «ЛАНКА» (Антоненко-Давидович, Косинка, Осьмачка, Підмогильиий), НЕОКЛАСИЧНИЙ ОРДЕН (Зеров, Филипович, Рильський, Могилянський, Драй-Хмара), техно-мистецька група «А» (Слісаренко, Ів. Ткачук, В. Гжицький, М. Козоріс, М. Кічура), «МОЛОДНЯК» (П. Усенко, Дм. Гордієнко, Ол. Донченко, Ів. Момот, Т. Масенко, В. Кузьміч, В. Коваленко, М. Шеремета,...), «ЛОЧАФ», «ЗАБОЙ» та інші, які розглядати не можемо. «Лочаф» (військові письменники), «Забой» (донбаські письменники) та «Молодняк» (молоді письменники) закладали не самі письменники, а совєтський уряд. Тому тут усе вже було на «ланцюзі». Що ж до перших орґанізацій, то з неокласиків уцілів єдиний Максим Рильський, а з групи «А» — Смолич Юрій; обидва в націоналізмі справді не повинні ...

Поки існувало в Україні кілька письменницьких орґанізацій, велася між ними завзята боротьба. Бій між різними організаціями, особливо в рр. 1925-1928 з приводу памфлетів Хвильового, лишив великий слід в історії совєтської літератури. Цей бій за напрямок і якість української літератури загально знаний під назвою літературної дискусії. Викликав її П. Яковенко заміткою «Про критиків і критику в літературі» . Літературна дискусія точилась довколо питань масовізму та орієнтації української літератури. Хвильовісти йшли в спільці з неоклясиками (Хвильовий і Зеров), жадаючи підвищення кваліфікації письменників та піднесення рівня літератури через науку европейської літератури. Становище націоналістів було окреслене самим Хвильовим так: «Коли вірити «ахатанабілеві» сучасности, що ми переживаємо четвертий період, то наперекір хлєстаковщині, він буде характеризуватися учобою, поглибленням, утворенням своєрідних зв’язків із культурно-революційними традиціями українського та европейського минулого.

Передостаннє покоління українських письменників мало не вийшло на Захід. Наше покоління в силу багатьох причин, навряд чи вийде. Наступна генерація мусить вийти»...

Питання про рівень української літератури не є тільки справою самих літераторів. Вартість літератури має значення для цілого народу (згадаймо хоч би міжнародне значення національної літератури для поляків у часах перед світовою війною). Творити добре — це націоналістичне домагання. Ворог же має іншу мету — нищити. В літературній дискусії «орієнтація на буржуазну Европу» не розуміється як безсиле епігонство, а як завойовницьке озброєння культурою подоланого в ім’я зміцнення самого ж таки переможця. Сучасна Европа гниє; Україна відроджена, націоналістична Україна мусить виконати свою месіянську ролю — розпочати нову еру «азіятського рененсансу». Хвильовий, як відомо, вірив у Шпенґлерову теорію циклічности в розвитку культур.

Літературна дискусія мала величезний вплив на все українське громадянство. Хоч при всіх цих спорах рекомендувалося не мішати справ літературних із питаннями «нашого політичного союзу з Москвою», але фактично підложжям самого спору було бажання психічно настроїти українця до зриву всіх стосунків із нею (Москвою). Знаємо, як політично використав цей настрій нарком освіти Шумський. У ділянці економіки подібну спробу заініціював проф. Волобуєв. 1925-1928 рр. взагалі були періодом великої української протиофензиви на московські успіхи, внаслідок нашої військової програної. Це були дуже неспокійні роки, коли по ліквідації повстанства московське хамство в Україні розперезувалося вже до крайніх меж! Доходило, напр., до того, що голова Касаційної Колегії Найвищого Суду України(!) заходив (як це робили москалі й «малороси» в часі «гетьманування» Скоропадського) до державного видавництва й кричав: «Я требую, чтоб на українськой книгє (мова йшла про його книгу «Радянська конституція», що друкувалася в ДВУ) било указано, что ето перевод с рускаво, ібо я совершенно нє жєлаю, чтоби кто нібудь подумал, что я писал на українськом язикє» ... «Мнє, — заявляв він у присутності низки співробітників та одвідувачів, — наплевать на ваше українськоє ізданіє, меня інтєрєсуєт изданіе моєй кніжкі на русском язике» ... Йому ввічливо нагадувалося, де він і хто він, — незручно ж, мовляв. Але совєтський сановник «не унімался», атакуючи вже саме державне видавництво. «Я, — кричав він, — думал, что дєло імєю с порядочним учреждєнієм, а нє черт знаєт с кєм» ... Подія ця сталася в листопаді 1927 року. Ми навели її, щоб накреслити фон, на якому відбулася літературна дискусія. До цього належить також знати пораду Зінов’єва в українській справі: «Зробити так, щоб ніхто не міг запідозріти, що ми хочемо перешкоджати українському селянинові говорити українською мовою». Д. Лебедь, секретар ЦК КП(б)У, окреслював положення так: «З того часу, як ми ліквідували націоналістичний бандитизм, коли почав слабшати вплив українських шовіністів, у нас склався такий стан, за якого робота наших органів освіти в українському селі почала давати негативні наслідки». Письменство належало так само до відомства народної освіти. І от українство не тільки не здавало його позицій, але пішло в наступ.

Літературна дискусія кінчилася ліквідацією хвильовізму у літературі, шумскізму в політиці (Максимович у Галичині) і волобу-евщини в ділянці економіки. Хвильового змушено в листі до редакції «Комуніста» визнати свої «помилки», зріктися хвильовізму, спалити другу частину «Вальдшнепів» та ліквідувати одно за другим леґальні організації ВАПЛІТЕ, ЛІТЕРАТУРНИЙ ЯРМАРОК та ПРОЛІТФРОНТ. І замість дискусії Хвильовий пішов у революцію.

На революцію пішла ще одна група українських письменників, що так само, як і хвильовісти, розачарувалася у совєтизмі. Дня 13-15 грудня 1934 р., по вбивстві Кірова, виїздна сесія військової колегії найвищого суду СССР розглянула в Київі справу 37 українців, обвинувачених в організації підготовки терористичних актів на представників совєтської влади. Суд нібито встановив, що в більшості обвинувачених була зброя й ручні гранати. 28 обвинувачених засуджено на розстріл. Між ними були також письменники Григорій Косинка-Стрілець, Дмитро Фальківський та Олекса Влизько. Справу письменника Василя Мисика та інших, з огляду на те, що виявились якісь там нові обставини, постановлено було направити на додаткове слідство. Що сталось із Мисиком по тому слідстві, невідомо.

Зіставляючи імена членів терористичної організації, що про неї говорив П. Постишев, з іменами розстріляних у грудні 1934 р., зустрічаємо спільне звено — Олексу Влизька. Мимохіть до голови приходить гадка, чи не була це одна й та сама організація?

Постишев виголосив свою промову в червні 1935 р., отже вже по суді, але імена, які у своїй промові наводив, не знаходилися в списку «37». З зізнань Влизька знаємо одначе, що до організації його приєднав Гео Шкурупій. Значить, Влизько й Шкурупій були членами одної й тої ж терористичної орґанізації, а все-таки імени Шкурупія в списку «37» не має. Чому? Так само в списку «28» розстріляних значиться ім’я Буревого Константина Степановича. З літературних кампаній знаємо ім’я Костя Буревія, що писав у «Червоному Перці» й активно виступив проти «соціялістичного реалізму», пишучи, що соціялістичний реалізм проповідує «Побєдоносцєв», та боронячи «Березіль». Позитивно знаємо, що Кость Буревій (колись член ЦК есерів) потім став письменником. Чи Кость Буревій і Буревій Константин Степанович є одною й тою ж людиною?

Аж до грудня 1934 року вдається ще більше-менше слідкувати за розвитком українського націоналізму в совєтській літературі. Але від часу вбивства Косинки, Фальківського та Влизька українське життя в СССР так заброньовується, що «середини» його зовсім не видно! Чергова ліквідація Хвилі, Костя Котка (П. Любченка), І. Микитенка, В. Чигирина, З. Тулуб та інших як «націоналістів, шпигунів та ворогів народу» вже стає одною з загадок сталінської дійсности. Бракує свідчень про характер їх шкідницької чи націоналістичної роботи, щоб можна було так чи інакше до неї поставитися. Одно є нам ясним: Кость Котко, А. Хвиля, І. Микитенко, Ст. Щупак та І. Кулик — це або колишні вуспівці, що на поводі з Москви систематично працювали на знищення української літератури, або пізніші «генерали» СРПУ, що вже взагалі позбавлена українского характеру. При цій нагоді годиться хіба сказати, що деякі з них, як от А. Хвиля й Ст. Щупак, зробили багато за Постишева, щоб розкрити український націоналізм у совєтській літературі. Коли компартія висунула гасло про націоналістичну українську небезпеку, вони денуціювали перед Москвою кожного письменника, що хоч трохи міг бути запідозрений в націоналізмі. Тому книжки А. Хвилі («Про наші літературні справи», «Ясного дорогою», «Від ухилу в прірву», «До розв’язання національного питання на Україні», «Марні надії ворогів») і С. Щупака («Боротьба за методологію», разом із «Радянською літературою» та «Червоним шляхом», річник 1934) — це необхідні підручні книжки при студіях націоналізму в совєтській Україні...

Тепер український націоналізм примушений на Східних Землях змінити тактику. Старі тактичні ходи викрито, з ними вже нічого не можна було досягнути від хвилі появи в Україні Постишева. Нові ж, з багатьох причин, не нам розкривати...

Пройдений українською літературою на СУЗ шлях ясно розпадається на такі етапи:

1. До літературної дискусії (1919—1928).
2. До процесу Спілки Визволення України (1930).
3. До смерти Хвильового (1933).
4. До вбивства Косинки, Фальківського та Влизька (1934).

Всі чотири етапи разом творять т. зв. харківський період української совєтської літератури. Межовиками його етапів є, як бачимо, різні катастрофи письменства. Українська література в розгоні, в складі численних письменницьких організацій вперше зустрічається з московськими директивами й репресіями в часі дискусії 1925-1928 рр., саме коли вона починає рости. Наслідком цього було замаркування як політично неблагонадійних, хвильовістів і неокласиків. В той час Москва ще задовольнялася такими карами, як відкликом ухилів, покаянними листами тощо. По процесі СВУ вже є засуджені письменники, кара загострюється, з української літератури викидається ціла група нових письменників. Переорганізовується вся літературна акція. В хвилину самогубства Хвильового в Україні вже діє нелегальна письменницька організація; зачинається «чистка» бібліотек і письменників. Пізніше вбивства заманіфестували рішення Москви зліквідувати вже не тільки українські літературні твори, але й українських письменників.

В такій то атмосфері щораз більше степенованого московського терору українська література проте не завмирає; прилив нових письменників до неї не припиняється, якість не падає. Чи є деінде у світі героїчніша боротьба? Чи доводилося ще якому народові працювати в таких умовах? В Европі письменники мають до розпорядимости гонорари, літературні премії, громадянські прерогативи, пресу, вільних читачів, славу, — а в Україні?! Як за якимсь циклічним законом, пожирає Москва їх життя й творчість, а вони все-таки не здаються!

Правда, похід Москви проти українських письменників, як і можна було сподіватися, одних зігнув, других зломив. Зігнулись — Тичина, Рильський, Головко, Бажан, Яновський, Качура... Зламались Івченко, Шкурупій, Мисик, Куліш, Фальківський, Влизько, Хвильовий... Інші може тільки скривились... Але колектив, письменницький масив твердо боронив своїх позицій проти наїзника. І як наше військо колись мусило перейти на нову тактику, на партизанку, — так і в кожній іншій ділянці нашого життя в Україні, зокрема літературного, утворилася своєрідна партизанка. Письменники, мусимо признати, боролися безупину. «Шкідницькі» книжки, проповідь українських ідеалів уже тоді, коли всі інші не сміли навіть писнути, — чи ж це не подиву гідна праця? Письменник не робив свою працю анонімово, не міг сховатися теж за прибране ім'я, як в Европі. Жити й творити, творити й постійно вигадувати способи, як сказати суспільству те, що казати заборонено — яке ж це тяжке, трагічне завдання! А ця праця не спиняється й сьогодні, хоч постійно змінює свою тактику... Відходить один, на його місце приходить другий, знаючи, що його чекає. Але йде, бо так робити велить йому внутрішній голос. Безперечно, при цьому приживаються й безпринципні люди — різні Горобенки, Гайдаї, — але таке вже людське життя.

Для нас найважнішим є те, що — як свідчать самі большевики — боротьба триває. Ми бачимо, як вона поглиблюється й радикалізується. А де по програній війні йде герилья — там не виграють жодні «наполеони» ... Кінцем є завжди вільна Україна!


ДЖЕРЕЛА :

1) Н. Г. «Совєтські літературні аскари (Павло Тичина)» // «Самостійна Думка». Чернівці, ч. 5-12. 1936 рік, ст. ст. 316-326 і 512-527.
2) Н. Г. «Совєтські літературні аскари (Максим Рильський)» // «Самостійна Думка», ч. 3-4. 1937 рік.
3) Н. Г. «Совєтські літературні аскари (Андрій Головко)» // «Самостійна Думка», ч. 3-5. 1936 рік, ст. 173-186.
4) Н. Г. «Совєтські літературні аскари (Юрій Яновський)»// «Самостійна Думка», ч. 1-2, 1936 рік, ст. 54-72.
5) Євген Маланюк. «З київського парнасу останніх літ (Микола Бажан. «17-й патруль», «Різьбляна Тінь», «Будівлі)» // ЛНВ, ч. 1, 1932, ст. 32-48.
6) О. Левада. «Нотатки про творчість Миколи Бажана» // «Радянська Література», ч. 7. 1933 рік, ст. 206.
7) А. Чепурнюк. «Поезія вишуканих катастроф ідеалістичної філософії» // «Червоний Шлях», ч. 1. 1934 року, ст. 176-186.
8) С. Щупак. «Боротьба за методолоґію», ст. 219.
9) С. Щупак. «Боротьба за методолоґію», ст. 220.
10) А. Хвиля. «За маркско-ленінську критику», ч. 4. 1934 рік.
11) Докладніше див.: Олександер Чернов: «Борис Антоненко-Давидович» // «Наша культура», липень 1936 р. 481-491.
12) «Шляхи української радянської літератури». Промова П.П. Постишева на пленумі правління СПРПУ в червні 1935 року. Друковане в усіх совєтських українських виданнях за той місяць.
13) Андрій Хвиля. «Ясною дорогою» (Рік на літературному фронті). – ДВУ. 1927. Харків, ст. 130.
14) А. Хвиля. “Завдання мистецького фронту радянської України”// “За м.-л. критику", ч. 4. 1934 рік, ст. 15 (Звіт із промови на пленумі ВУКомітету спілки робітників мистецтва 27 грудня 1933).
15) Ол. Полторацький. “Що таке Остап Вишня” // “Рад. література”, ч. 4. 1934 рік.
16) Ол. Обідний. “Контрреволюційна поезія”// “Літературна Газета”, ч. 17, 1934 рік.
17) П. Колесник. “Плач Ярославни, або агонія буржуазно-націоналістичної камени” // “За м.-л. критику”, ч. 4, 1934 рік, ст. 36.
18) Андрій Хвиля. “Марні надії ворогів”// “Комуніст”, ч. ч. 185-187, 1926 рік та окреме видання ДВУ 1926.
19) “Літературна Газета”, ч. 16, 1933 рік.
20) Всі понижчі цитати з “Літ. Газети”, ч. 10, 1933 рік. Число присвячене похорону М. Хвильового.
21) Цитата зо статті проф. др. Я. Гординського: “Повість у радянській Україні” // “Наша культура”, кн. 10, 1937 рік, ст. 371.
22) Андрій Хвиля. “Від ухилу в прірву”. – ДВУ, 1928, Харків.
23) Є. Ірчак. “Шумськізм і розлам в КПЗУ”. – ДВУ. 1928, ст. 84-85.
24) А. Хвиля. “До розв’язання національного питання на Україні”. – ДВУ. 1930. Харків, ст 131.
25) Є. Кирилюк. “Що буває, коли большевицька пильність притупляється” // “Літ. Газета”. Київ, ч. 23, 1933 року.
26) Ю. Ружанський, А. Фрапман. “Шкідливий роман” // “Літ. Газета”, ч. 44, 1936 рік.
27) М. Плісецький. “Чорне озеро українського фашизму” // “За м.-л. критику”, ч. 8, 1934.
28) С. Щупак. “Боротьба за методолоґію”, ст. 221.
28-а) Др. Лука Луців: “Шість радянських повістей” // ЛНВ. Річник ХХІХ (1930), ст. 135-142.
29) Олег Лащенко. “Григорій Косинка” // “Сам. Думка”, ч. 5-6, 1935 рік, ст. 328-334.
29-а) Ближче див.: О. К. “Василь Мисик” // “Сам. думка”, ч. 1-2, 1936 рік, ст. 48-54.
30) А. Хвиля. “До розвязання нац. питання на Україні”, ст. 147.
31) С. Кириченко, Я. Олесіч. “За рішучу перебудову роботи ЛІМ у // “Літ. Газета”, ч. 21. 1933 рік.
32) Від редакції “Літ. Газети”, ч. 15, 1933 рік.
33) “Літ. Газета”, ч. 24, 1934 рік.
34) С. Щупак. “Боротьба за методолоґію”, ст. 142-143.
35) Д. Сокаль. “За м.-л. критику”, ч. 6, 1934 рік, ст. 14.
36) Григорій Епік: “Так ось ... про себе” // “Літ. Газета”, Київ, ч. 20, 1933 рік.
37) Докладніше див.: О. К. “Дмитро Фальківський” // “Сам. Думка”, ч. 3-5, 1936 рік, ст. 166-173.
38) А. Хвиля. “Декілька слів про збірку творів тов. Влизька” // “За м.-л. критику”, ч. 5, 1934 рік, ст. 23-24.
39) Див.: О. Стефанович “Олекса Влизько// “Сам. Думка”, ч. 6-8, 1934 рік, ст. 304-312.
40) Ол. Ведміцький. “Літературний рух за добу соціялістичної реконструкції” // “Плужанин”. 1932, Полтава.
41) Д. Лейтес і М. Яшек. “Десять років української літератури”. – ДВУ. 1928, т. 2.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4