Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Чому Грузія?

Політичний конфлікт, який за останні місяці розгорівся між Росією і Грузією і який отримав гучний світовий резонанс у вигляді спеціяльної резолюції ООН та різних громадянських акцій, ставить одне значуще питання: чому саме Грузія ось уже кілька останніх років, відколи міжнародні стосунки у просторі СНД увійшли в якесь стабільне річище, є таким постійним об’єктом роздратування з боку Кремля? Це питання має кілька вимірів і відповідь на нього може бути лише комплексною. У цій статті, коли сама тема вимагає спеціяльної монографії, ми спробуємо окреслити тільки основні контури проблеми.


Історичний аспект

Офіційно Грузія увійшла до складу Російської імперії у 1801р. На основі Георгіївського трактату 1783 р., який був типовим військовим договором, пошуком третьої сили для Грузії, яка б стала геополітичною противагою у протистоянні могутнім сусідам. Цей акт став наслідком довготривалої російської експансіоністської політики на Кавказі, коли виснажена багатосотлітнім протистоянням потужним Оттоманській та Перській мусульманським імперіям, невеличка країна погодилася на союз із єдиновірною християнською державою. Подібно до України (Переяславська угода 1954 р.), Грузія потрапила у фатальну залежність шляхом підступних політичних кроків Російської держави, яка релігійну близькість і військову допомогу використала як засоби поступового розчинення суверенности і самобутности нації. Однак це входження кавказької країни в гігантський російський імперський простір – чужий їй ментально і цивілізаційно – таїло в собі міцні «підривні» фактори історичної несумісности, різноспрямованости двох народів.

Ще у 6 ст. до н.е. західна частина Грузії увійшла в коло еллінської цивілізації: на її чорноморському узбережжі з’явилися грецькі колонії, міста-держави (найбільші з них – Фасис і Діоскуріада), які жваво контактували з усім давньогрецьким світом, послідовно втягуючи в ці зв’язки корінних мешканців країни – іберійців. В античні часи Західна Грузія називалася Колхідою (від назви племені колхів – предків сучасних меґрелів). Іберією називалася в давнину Грузія, що прямо вказує, де був епіцентр історичного буття одного з найбільших і наймогутніших етносів Західної Євразії і Європи у ІV-I тис. до н.е. У цей період ібери заселили Малу Азію, всі країни європейського Середземномор’я (тобто Балкани, Італію, Еспанію), велетенські простори Західної Європи (від сучасної Німеччини до Ірландії, давня назва якої – «Гібернія», в ній чітко вчувається іберійський корінь), простори на північ від Кавказу (сучасні Ставропольський і Краснодарський краї Російської Федерації), їхні поселення сягали Лівобережної України, Криму, ріки Волги. Зрозуміло, що вони охопили увесь Кавказ і саме у міфології, фольклорі, традиціях і віруваннях корінних кавказців до сьогодні б’ється серце і двигтить дух цього визначного суперетносу.

Своїм походженням іберійці споріднені з етносом хеттів, які у ІІІ-ІІ тис. до н.е. створили унікальну цивілізацію і могутню державу Хатті на території Малої Азії. Існує версія, що саме хетти були тим субстратним етносом в зоні островів Егеїди (Мінойська цивілізація Криту), на основі якого розвинулися еллінська нація і культура. Так сталося, що в історичних бурях майже на всіх теренах розселення ібери були асимільовані і лише в назвах рік, озер, гір вказаних просторів і до нині вчуваються їхні мовні корені. Можливо, що й назва українського острова Тузла, що в Керченській протоці, і назва міста Тузла, що в Боснії, – це релікти прадавньої іберійської мовної основи. До речі, іберійські мови цілком відмінні від усіх мов світу і творять свою окрему іберійсько-кавказьку мовну сім’ю. Єдиним тереном поза межами Кавказу, що уникнув асиміляції, є Басконія в Північній Іспанії (давня назва країни – Іберія, а сьогодні весь півострів географічно називається Іберійським). Цей гордий народ, правда, позбувся державної суверенности, але зберіг іберійську мову і звичаї. Зрозуміло, сучасні баскська і грузинська мови суттєво різняться, але зберігають подібну лексичну і граматичну основи. Окрім грузинів на Кавказі сьогодні мешкають такі народи іберійського походження: адиґейці, черкесці, абхазці, кабардинці, чеченці, інґуші, даґестанські аварці, лезґіни, дарґінці, лакці та інші дрібніші народи.

Самі грузини (або за самоназвою – кратвели, картлійці) є симбіозом кількох кавказько-іберійських субетносів – меґрелів, лазів, сванів, гурійців, кахетинців та ін. Між іберійськими народами Кавказу збереглися культурні і ментальні зв’язки. Грузинська мова як найрозвинутіша слугує їм за головний засіб міжнаціональних контактів в регіоні. Хоча від доби Середньовіччя (десь від ІХ-Х ст.) між грузинами і рештою іберійців пролягла глибинна прірва: перші зберегли у великих випробуваннях свою християнську віру, а другі прийняли іслам. Вирішальною причиною стало те, що грузини ще у 4 ст. до н.е. утворили власну державу, у 4 ст. н.е. прийняли християнство. Перебуваючи в зоні перехрещення впливів еллінської і передньоазійської цивілізацій, вони розвинули високу етнічну культуру. Тому, прийнявши християнство, інкультурували його, виробили власну ориґінальну версію, яка триває до сьогодні. Коли на Кавказ прийшов іслам, то грузини-картлійці мали вже свою могутню духовно-культурну традицію, якої вперто трималися. Чогось подібного не було в решти іберійський народів реґіону і їх легко охопило мусульманство.

Отже, вже самим своїм походженням грузин як корінний кавказький народ виражають глибоку ментально-цивілізаційну відмінність від того імперського світу, в якому їм довелося жити від 1801р. Жоден інший реґіон велетенської Російської імперії не відрізнявся в соціальних, духовних, культурних, геополітичних вимірях від імперії так, як Кавказ. Він мав свої тисячолітні яскраві звичаї і традиції, свої абсолютно відмінні мову і ментальність, звик жити у наближенні до цілком інших цивілізацій (еллінської і передньоазійської), володів самобутніми культурними формами. Ні татарсько-тюркське Поволжя, ні Україна, ні Прибалтика, ані Сибір, Середня Азія (окрім Таджикистану) так різко не відрізнялися від Московії, як група невеличких кавказьких народів на чолі з Грузією.

Після завоювань Олександра Македонського в Передній Азії (4 ст. до н.е.) Грузія ще міцніше була прив’язана до еллінського світу. Її гірські терени зберігали незалежність, трималися своїх традицій, натомість приморські реґіони підтримували тісні зв’язки з експансивними греками і македонцями, часами входили до складу елліністичних держав, зокрема до складу Понтійського царства (ІІІ-І ст. до н.е.). У 1 ст. до н.е. майже вся територія сучасної Грузії була приєднана до Римської імперії Помпеєм Великим. Це приєднання й послужило пізніше для поширення на грузинській землі християнства. Залежачи від Риму, Іберія вела постійні війни із персами. У 6 ст. Грузія (держава Картлі) в запеклій боротьбі звільнилася з-під влади. Та не надовго: у 7 ст. Грузію завоювали араби, лише в гірських північних районах збереглася грузинська влада: у 8 ст. сформувалися царства Абхазія і Кахетія У 11 ст. арабів-завойовників змінили турки-сельджуки. Однак завзятий народ знайшов у собі сили, щоб визволитися від могутніх загарбників. І в 12 ст. розцвіла незалежна грузинська держава царя Давида ІІ. На цей час припадає розквіт грузинської національної культури, творчість безсмертного Шота Руставелі, формування грузинської літературної мови. Розвивається грузинська теологія і філософська думка, що було наслідком попередніх доволі інтенсивних духовно-культурних контактів Грузії з Візантією. Тобто грузинська нація продовжувала взаємодіяти із європейською цивілізацією, одним з епіцентрів якої тоді була Візантія і візантійська культура, принаймні, її вплив на культури майже всіх народів Середньої і Східної Європи був визначальним. Апогей грузинської державности і культури, як бачимо, збігся з майже одночасним піднесенням Руси-України.

У 13 ст. Грузія стала жертвою монголо-татарської навали, яка надовго підірвала її національні основи. З послабленням імперії монголів у 15 ст. на території Грузії виникають невеликі, інколи напівнезалежні або васальні цілком князівства: Картлі, Кахеті, Імеретія, Меґрелія, Гурія, Абхазія та ін. Ця роздрібненість і відособленість пізніше стала причиною відчужености й деякої конфліктности між різними субетнічними реґіонами країни, заважала перетворенню грузинів у мобільну і згуртовану націю. Поступово усі ці князівства потрапили до 18 ст. в залежність від сусідніх Турецької імперії і Персії. Наступ мусульманства у цей час призвів до ісламізації південно-західної частини Грузії – Аджарії, що відчувається й до сьогодні. Подальша історія Грузії впродовж 18 ст. – це перманентна боротьба за існування її народу супроти Османської імперії і Перського царства. Треба відзначити, що на історії цілого Кавказу, як і багатьох народів Передньої Азії, відбилася фатальна геостратегічна помилка візантійських імператорів. Засліплені імперіялізмом, самозакоханістю і елліноцентризмом, правителі наймогутнішої християнської держави в реґіоні не зуміли виробити конструктивної союзницької і міжнародної політики, спрямованої на консолідацію християнських народів, передусім вірменів і грузинів. Навпаки, Візантія часто вела жорстокі війни проти них. Потім (від 11 ст.) усі вони стали об’єктом аґресії з боку тюркських кочівників, що напливали з глибин Азії.

Протягом століть грузини звикли були почувати себе «островом» серед моря ворожих народів і держав. Стосунки з сусідами-християнами – вірменами – з цілого ряду причин не стали дружніми, власне, тут головним фактором була ситуація завойованости обидвох країн, коли кожен народ вчився виживати в суворо еґоїстичному спрямуванні. Ця ж причина відділила грузинів від інших іберійських народів Кавказу.

Входження до складу Російської імперії принесло дві визначальні тенденції в грузинське суспільство: 1) його еліта активно включилася у процеси загальної модернізації, що тоді охопили Росію, змогла глибше перейнятися західноєвропейською культурою і в цьому сенсі витворила нову модель розвитку власної нації; 2) грузини знову виявилися на межі войовничого протистояння двох різних цивілізаційних світів (насамперед, Росії і Турецької імперії), знову відчули себе жертвою суворої Історії, народом, який в усіх аспектах почувався чужим в новій імперії. Звідси зародився значний цинізм і прагматизм у їхній суспільній поведінці і психології, бажання вибитися зі скрутного становища за всяку ціну. Так можна пояснити і потужну присутність грузинів у російській столичній культурі, і їхню особливу активність в російських політичних, революційних рухах, де вони виявили надмірний радикалізм і завзяття. Тож поява у верхівці большевицької партії низки грузинів на чолі зі Сталіним (Джуґашвілі) – це був вияв того напруження волі й екстремізму дій, які застосовували ці представники маленької нації, щоб подолати власне відчуття закинутости.

Попри все, грузини упродовж 19 ст. зуміли сформуватися у модерну націю, тобто вони створили цілісну національну ідеологію, багатогранну і розвинуту національну культуру, структуроване національне суспільство й господарську інфраструктуру. Як тільки Російська імперія почала валитися у 1917 р. Грузія проголосила незалежність, як і сусідні Вірменія й Азербайджан. Однак надмірна зануреність грузинів у російський революційно-демократичний рух стала фатальною: домінуючими партіями в країні виявилися різного роду соціялістичні (переважно т.зв. «меншевики», тобто помірковані марксисти) і нав’язали суспільству космополітичні вартощі та ідеали, не зуміли розбудувати міцної держави. Цим скористалася нова большевицька Росія і у 1921р. швидким рейдом своєї армії брутально захопила всі три незалежні закавказькі республіки. Почався совєтський період грузинської історії.

Усі названі чинники – цивілізаційна відмінність, глибокі національно-культурні традиції, сильне відчуття національної ідентичности, громадянська мобільність – стали сукупністю тих причин, які в роки перебудови в СРСР (1985-91 рр.) зробили Грузію поряд з країнами Балтії аванґардом відцентрових політичних тенденцій. Тож поява на чолі Грузії послідовного націоналіста Звіада Гамсахурдія і його партії, категорична політика на повне усамостійнення грузинської держави стали закономірністю і вершинним сплеском грузинського націоналізму. Однак, на відміну від балтійських країн, тут, у Закавказзі (подібно ще у Вірменії й Азербайджані) неґативними особливостями процесів унезалежнення стали такі фактори: 1) відсутність належного рівня громадянської дисципліни (яка є переважно наслідком «германської школи» політики й вироблення ментальних засад соціуму); 2) впливи реліктів патріярхальної суспільної психології , з її мисленням категоріями кланів і суворих єрархій (типовий приклад – режими Шеварднадзе і Абашидзе в Аджарії); 3) велика присутність в суспільстві антизаконних тенденцій і течій як певної норми життя (не випадково саме на кримінальні і напівкримінальні елементи, на інтереси різних мафійних торгових груп сперлися ті сили, які організувавши військовий переворот проти З.Гамсахурдія у 1992 р.); 4) наявність усталених реґіональних і станових відмінностей в країні і суспільстві (у війні проти З.Гамсахурдія були використані давні розходження між Західною і Східною частинами Грузії, між меґралами та іншими субетносами країни); 5) нарешті, по-руйнівному спрацював проти грузинської держави чинник поліетнічности і автономности (Абхазія і Південна Осетія). Загалом грузинське суспільство, як і майже кожне інше кавказьке суспільство, відрізняється потужною дозою екстремізму (яскравий приклад – Чеченія), який, залежно від ситуації, може відігравати й позитивну й деструктивну ролю. Грузинська політика завжди таїтиме в собі потужний заряд вибуховости . І в цьому – велика проблема й несподіваність цілого Кавказу: попри весь консерватизм реґіону, в ньому завжди вируватимуть сильні емоції, імпульсивні рішення, яскраві ідеї, непередбачувані пориви. Гамувати їх, стратегічно спрямовувати в конструктивні річища, вибудовувати складну архітектоніку гармонійних взаємостосунків – це вже вище мистецтво «кавказької політики». Чи засвоїть його швидше Москва, а чи нові еліти кавказьких народів? – сьогодні це вирішальне питання. Бути чи не бути новій Російській імперії на Кавказі? – це наважливе геополітичне питання для майбутнього цілої Євразії.


Ментально-цивілізаційний аспект

Як ми з’ясували, Грузія упродовж півтори тисячі років розвивалася у просторі еллінської цивілізації. Можна припустити, що такі риси грузинського національного характеру, як індивідуалізм, особливе прагнення свободи, посилене емоційне переживання світу, соціяльна і громадянська активність, – є набутком цього довготривалого контакту. Водночас грузини (передусім через гірську захищеність своєї землі) надійно зберігали власні традиції, звикли відчувати свою своєрідність і пишатися нею. Вони зуміли витворити настільки високу національну культуру, що вона забезпечила їм власний погляд на світ , дала візію цивілізаційної ориґінальности. У модерний час (тобто від 19 ст.) це посилилося через розвиток позитивних наук (мовознавства, історії, мистецтвознавства), коли грузини раціонально пояснили давність і самобутність своєї нації і культури, збагнули свою духовну місію у планетарному масштабі.

Ґрунтуючи свою культуру і соціяльне життя на прадавніх традиціях, грузини виробили в собі велику самозосередженість, виплекали глибоку мудрість національної позиції і вдачі. Цей народ навчився співвідносити здобутки і проблеми сучасного життя із вічністю. Його звичайний прагматизм дивовижно поєднується із духовною самозаглибленістю і самоцінністю національної вдачі. Це були ті фактори, які витворили непохитний мур національної ідентичности, об який розбилися усі надпотужні хвилі асиміляції і русифікації. Досвід життя в Російській імперії лише додатково загартував і збагатив грузинську душу.

Світ Російської імперії – з його безмежними просторами, безнастанною мінливістю, хаосом, з його соціяльним кочівництвом періоду освоєння Сибіру чи комуністичних економічних супертрансформацій – сприймався ними і як загроза, і як виклик. Тож грузини ніколи психологічно не прийняли його як свій світ (на відміну, скажімо, від українців, які масово допомагали будувати імперію і Петрові І, і Катерині ІІ, і ще масовіше – цілими мільйонами – асимілювалися в совєтські часи), це завжди був для них лише океан, яким вони могли сягати нових та інакших світів і здобутків. Оце буття грузина, задивленого у вічність, сповненого внутрішньої культурної самобутности, робило з цієї нації суцільний образ романтичних героїв. Майже в усіх народів колишнього СРСР саме до грузинів була якась стала, напівтаємна симпатія. Можна припустити, що це була прихована симпатія до справді вільних людей в «тюрмі народів», якою була ця країна.

Отже, як і більшість інших кавказьких народів, грузини були відділені від Росії невидимою, але дуже переконливою і відрубною, цивілізаційною межею . Навіть на рівні масової свідомості, в анекдотах Грузія і грузини сприймалися як щось цілком відмінне, «нерадянське». Наприклад такий анекдот: «Потяг «Тбілісі-Москва» вирушає в СРСР».

Та на відміну від всіх інших кавказців, грузини сформувалися як виразно причорноморська нація . Їхня країна і географічно, і політично була тісно прив’язана до Чорноморського реґіону. Це відбито навіть у давньогрецькій міфології, у міфі про аргонавтів. Об’єктивно ця цивілізаційна субстанція країни налаштовувала її мешканців на більшу відкритість до Заходу. І сьогодні це маркантно відрізняє грузинів від усіх інших жителів реґіону. Ця географічна і ментальна основа є найнадійнішою запорукою особливої відкритости Грузії до України. У геополітичному плані Кавказ тяжіє до союзної взаємодії із Балканами. Таким чином глибинна і потужна внутрішня інтенція Грузії до Чорномор’я, до Заходу стала тією тенденцією яка йшла всупереч усім внутрішнім гравітаційним хвилям Російської і совєтської імперій.


Геополітичний аспект

Кавказ став об’єктом активних геополітичних зацікавлень з боку Росії після цілковитого підпорядкування нею Лівобережної України у 1709 р., тобто після Полтавської катастрофи, яка в геостратегічному плані була катастрофою не тільки для України і української нації, а й для всієї Європи. Саме після битви під Полтавою Росія перетворилася на супердержаву: неймовірно зросли її геостратегічні можливості – вона охопила Східну Європу з півночі і півдня, перед тим здобула виходи до Балтійського моря, а тепер й Чорномор’я; Росія інкорпорувала в себе культурно-цивілізаційну спадщину духовного епіцентру Східної Європи – Києва, офіційно заявила себе спадкоємицею Київської Русі (нагадаємо, до 18 ст. ця країна фіґурувала на міжнародній мапі як Московія, тобто як щось інше й окреме від Русі, тому треба було ще й вкрасти ім’я від України – створити штучне поняття «Россії»); вона змогла включити в процеси свого розвитку нові потужні суспільні й економічні ресурси, які здобула в Україні – на той час вельми динамічній у цих аспектах країні.

Стратегія захоплення Кавказу була логічним продовженням загальної експансіоністської стратегії захоплення всього геополітичного простору Чорномор’я як закономірної й надважливої геоцивілізаційної основи Середньо-Східної Європи. Без повного контролю над Чорним морем неможливо було стати найсильнішою державою Європи, якою Росія постійно прагнула бути. Тому вона пізніше так наполегливо продиралася на Балкани, так марила Константинополем, так старалася розгромити Туреччину. Однак це чітко розуміли і в іншому визначальному полюсі Європи – в Лондоні. Тому саме британська міжнародна політика в Східній і Південній Європі послідовно була спрямована на те, щоб перешкодити наступові Росії в цьому реґіоні. Саме Лондон упродовж 18-19 ст., як міг, підтримував Османську імперію, що трухлявіла й падала; саме Лондон, ведучи активну політику на Балканах, підтримав створення нових національних держав – Греції, Сербії, Румунії, Болгарії і не пустив сюди Росію як гегемона, здобувши націоналізм цих невеликих народів; саме Лондон систематично організовував різноманітні міжнародні коаліції, дипломатичні стратегії впливів, щоб зупинити Росію. Однак для того, щоб перешкодити Росії захопити Кавказ у Британської імперії об’єктивно не було можливостей. Цей реґіон був надто віддаленим, його оточували з півдня дві великі держави – Турецька імперія і Перське царство, які унеможливлювали ефективніші впливи Заходу в ньому.

Натомість і самі народи Кавказу, і їхні колись могутні сусіди надійно опиратися наступові Росії не могли. По-перше, всі мусульманські народи Передньої Азії, а в їхньому оточенні й християни-вірмени і грузини) відставали у плані модернізації своїх суспільств. Тобто ані у військовому, ні в економічному, соціяльному, технологічному планах вони не могли конкурувати з потужними європейськими державами і Росією. По-друге, саме реґіон Кавказу був надто розтерзаний, розбалансований внаслідок довготривалих протистоянь як між окремими народами-сусідами, так і через неґативні впливи дальших наддержав (насамперед, Туреччини і Персії). Нагадаємо, що ще в Середньовіччі на Кавказ примандрували ірано-сарматського походження осетини, тюркського походження балкарці, карачаївці, даґестанські кумики, азербайджанці. Гірські умови життя спричинилися до того, що кожен, навіть найменший, народ надійно зберігав свою ментальну, мовну, культурну окремішність. Кавказький темперамент і звиклість твердо триматися своїх традицій надали цьому майже тотальному протистоянню різних народів особливої затятости й пристрасти. Цим і скористалася Росія, коли прийшла підкоряти Кавказ.

Геополітичний прорив Росії в Закавказзя у 19 ст. ще більше посилив її як супердержаву. Вона почала контролювати торгові потоки між Центральною Азією, Далеким Сходом і Європою та Близьким Сходом; здобула впливи у Передній Азії. З технологічним розвитком, коли особливу роль почали відігравати реґіони, де видобували нафту, захоплення каспійських родовищ в Азербайджані і впливи на Близькому Сході давали Росії величезні пріоритети. Власне, тоді, наприкінці 19 – напочатку 20 ст., в цьому геополітичному змаганні в Росії з’явився новий конкурент – Німеччина. Країна, яка розвивалася передусім швидкими темпами в усіх напрямках, особливо в економічному та військовому. Геостратегічним завданням Німеччини стала стратегія на охоплення своїми впливами Середньої і Східної Європи, проникнення на Близький Схід, в Передню Азію як в зону потенційно великих і значущих торгово-економічних зв’язків із Європою. Саме це протистояння двох імперій, передусім за впливи на Балканах, спричинило Першу світову війну.

Тут логічно вимальовується ширший висновок: через відсутність сильної держави чи союзу держав в зоні Чорномор’я, які б не мали імперіалістських претензій, як Росія, увесь цей макрореґіон став нестабільним, крихким, загрозливим своїм тотальним змаганням всіх проти всіх. Тобто якби перед тим не були поглинуті Росією Україна і Кавказ, – не було б такої запеклої геополітичної боротьби за Чорномор’я, як ми з’ясували, найважливішу зону Східної Європи в геостратегічному плані.

Сьогодні, коли Росія хоче повернути собі імперіялістичне значення як держави, що насамперед особливо впливає на політику Середньої і Східної Європи, боротьба за Україну і за Кавказ (Грузію, Вірменію і Азербайджан) закономірно стає її зовнішньополітичним пріоритетом. Тому Кремль буде використовувати найменшу зачіпку, всі можливі засоби тиску і деструкції, всі найрізноманітніші прийоми пропаґанди і дезінформації, щоб вкорінитися і посилити можливості впливів в цих країнах.


Висновки

Сьогоднішня складна політична ситуація в Грузії і навколо Грузії є наслідком столітніх цивілізаційних, геополітичних, соціяльних «нашарувань» і контртенденцій в цій країні і в реґіоні. З постанням незалежної держави Грузії, а також незалежних Вірменії і Азербайджану, відкрилися величезні можливості для потужного розвитку реґіону. Першим великим результатом розпаду СРСР було створення нового епіцентру геополітичного тяжіння довкола Чорна моря, де значну ролю почала відігравати Україна як потенційний лідер цього макрореґіону. Закономірно її найближчим союзником – в ментальному, ідеологічному, геостратегічному планах – стала Грузія, як країна органічно «вписана» у європейську традицію і систему цінностей, як нація, яка потребує повного вираження і самоствердження своєї ідентичности, свого націоналізму. Цей союз двох подібних за геополітичною спрямованістю держав є найвирішальнішим чинником для стабілізації і розвитку макрореґіону Чорномор’я. На жаль, Україна до кінця не виконує своєї ролі лідера Середньо-Східної Європи, чому є кілька причин: насамперед, це несконсолідованість української нації, значна доза малоросійства (патологічної викривлености) в її свідомости і ментальности, відсутність мобільної та сформованої національної еліти. Цим користається імперська Росія, яка веде полівекторну, підступну і різноступеневу деструктивну геостратегічну гру проти всіх держав постсовєтського простору, але головним напрямком має все-таки південний захід, тобто Чорномор’я і Закавказзя як зону, яка найвідчутніше підриває її претензії як імперії.

Парадоксально, але Грузія, яка географічно перебуває в Азії, є на сьогодні набагато європейською, аніж Україна. Тобто за рівнем національно мобілізованости, розбудови громадянських інституцій, стилістики розвитку політичних партій, відкритости національної культури Грузія випереджає Україну. Це потверджує і той факт, що «помаранчеві» сили після демократичної революції 2004 р. в Україні зазнали значної поразки, розпорошилися, втратили великою мірою авторитет в суспільстві, загубили орієнтири розвитку країни, натомість «трояндовий» рух в Грузії шириться, міцніє і набирає нових характеристик. Зрештою, це засвідчує високий рейтинґ президента Міхаїла Саакашвілі як лідера, який втілює в собі ідеали нового демократичного піднесення країни, чого не можна сказати про Президента України Віктора Ющенка.

Геополітичною парадоксальністю є й те, що невеличка країна реґіону, якою є Грузія, усіляко підштовхує і закликає своїм прикладом набагато більшу і геополітично значнішу Україну проводити активнішу політику в усій Середньо-Східній Європі. Це розуміє і Росія і тому послідовно спрямовує свої геостратегічні удари проти Грузії, демонізує її роль в сучасности. Іншими словами, проблема розвитку геополітичної ситуації в Середньо-Східній Європі, зокрема в регіонах Чорномор’я і Кавказу, не так зосереджена в складнощах і напруженнях в самій Грузії (конфлікти з Абхазією і Південною Осетією), як у безвольній і несміливій зовнішній політиці України. Навіть те, що недавно Румунія організувала саміт державників з країн Чорномор’я, роблячи крок до консолідації реґіону, а це не зробила Україна, додатково свідчить про малоініціативність її політики. Як і те, ще невиразними і малоефективними залишаються дії ГУАМ та новопосталої Спільноти демократичного вибору (СДВ), де Україна мала б спрямовувати загальностратегічну політику цих об’єднань.

Болючі, суперскладні процеси творення і самоствердження сучасної грузинської нації – ситуація відокремлення важливих територій (Абхазії і Південної Осетії), протистояння із неспівмірно велетенською Росією, внутрішня економічна розбалансованість країни – насправді означають дуже багато і для самих грузинів, які як малочисельний народ (до 5 млн.) можуть бути надломлені внаслідок якоїсь військової катастрофи, і для реґіону, коли весь Кавказ потребує ідейних, політичних, моральних «ін’єкцій» Заходу, а їх можуть провести тільки грузини, і для Європи, для якої нестабільність її південно-східного простору може стати серйозною перешкодою загальній консолідації і стабільности Європейського Союзу. Тож теперішня битва за Кавказ – між великодержавницьким гегемонізмом і свободолюбним націоналізмом – це за Кавказ – між великодержавним гегемонізм і свободолюбним націоналізмом – є вирішальною битвою для цілого континенту. Або ми, європейці, зрадимо волелюбну націю у її прагненні бути собою, розбудовувати демократію, що обов’язково призведе до подальшого дестабілізації Південно-Східної Європи (бо хто ж повірить, що апетити Росії колись втихомиряться?), або виявимо потрібну згуртованість і принциповість, щоб зупинити наступ грубої сили, пропаґанди шовінізму, імперіялізму і зневаги до міжнародних норм права.


2006р.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4