Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Націоналізм у літературі на східніх українських землях

С. НИКОЛИШИН

Під націоналізмом в українській літературі на Східних Землях розуміємо світогляд, що виявився творчістю, во главу угла якої поставлено націю. Отже, беремо за мірило основну світоглядну ознаку, а не ступінь її ідеологічної викінчености.

Український націоналізм у своїй основі є таким самим, як усі інші націоналізми світу. Але через бездержавне становище нашого народу його прояви в «соціялістичній» державі відмінні від проявів націоналізму інших народів. Одверто пропаґувати український націоналізм ніде не можна. Тому неприкритого українського націоналізму в літературі СУЗ не знайти. Там українці не мають ані своїх власних видавництв (все в московських руках), ані свободи писати, що їм треба (бо писати можна тільки на задані теми). Коли й було що видано націоналістичного, то вийшло воно виключно контрабандою, через недогляд чекістів. Часто большевики за націоналістичні видають і такі твори, які ними не є. Робиться це з певною метою; коли треба спекатись якогось українського письменника, що вже зробив «своє» для большевиків, то оголошують його державним зрадником – націоналістом – а його творчість – націоналістичною. І як середньовічному єретикові, такому письменникові кінець – і як письменникові, і як людині! Хто студіює совєтську літературу, мусить ці особливості совєтизму знати, інакше він або відкине все там написане, або зарахує до націоналістичного письменства не одного ліберала та комуніста (ухильника). У наступних наших зіставленнях це розрізнення не може бути, одначе, вистачально переведеним. Причиною є те, що багато літературних творів, про які як націоналістичні згадує большевицька критика та публіцистика, не можна роздобути.

У цій студії торкнемося цілого двадцятиліття існування большевицького режиму на СУЗ. Одначе мусимо мати на увазі, що явище українського націоналізму в літературі найінтенсивніше себе маркувало в 1925-1932 р.р. і що процес цей із різних причин не проходив прямолінійно, але мав кілька етапів. Мусимо також бути свідомими короткости досліджуваного періоду, щоб не класти занадто великих вимог на відрубність етапів. В кінці означаємо ці етапи. Віхами їх робимо процеси або самосуди визначніших підсовєтських націоналістів-письменників.

Дальше обмеження, яке ми собі робимо, це те, що не говоротимемо про авторів і книжки, яких большевики самі не проголосили за націоналістичні. Український націоналізм, поруч із троцкізмом, в СССР – найбільший державний злочин, і ми не сміємо легковажно до цього факту застосовуватися. Ця обставина до певної міри вказала нам і методу досліду. В переважній більшості випадків будемо про людей і твори цитувати совєтських свідків. Сподіваємося, що читачі вже навчились розуміти совєтські тексти, з перекручуваннями, підсовуванням противникові не висловлених ним думок, лайками, і т. д. Ми там шукатимемо те, що потребуємо, — свідоцтва про героїчну боротьбу українських письменників за свободу свого народу. Принагідно скажемо кілька слів і від себе, та де-не-де й за автора.


* * *

За короткий період існування большевицької влади, совєтська критика подала понад сотню імен українських націоналістичних письменників та критиків*. Коли ми поміж цими іменами хочемо розібратися й для більшої наглядности якось їх згрупувати, то першою засадою поділу, що впадає в очі, є їхня стійкість у переконаннях. Як тільки під цим кутом переглянемо всі ті імена, то вони відразу нам розпадуться на дві групи. Одна група виразно націоналістична, що в різні часи різно діяла, – то відкрито, то шкідницько, то «тихою сапою», – але все з єдиною метою служити українській нації й державности.

Друга група — ліберальна — по націоналістичних початках, під натиском комуністичної партії в періоді 1931-1934 р.р. наймається на совєтську працю.

До ліберальної, чи скорше опортуністичної ґрупи колишніх націоналістів, належать, зокрема, Тичина, Рильський, Бажан, Головко, Яновський, Сенченко, Йогансен, Сосюра та інш. Все це дуже гучні колись імена, що корінням своєї творчости сягають глибоко в минуле, дали українській літературі дуже визначні твори, і що цікаво, не походять так зовсім із суспільних низів. Коли комуністична партія устами одного свого критика заявила, що «від наших письменників, вимагається, щоб вони мали генеральною метою продукцію творів видатного художнього значення, напоєних героїчною боротьбою міжнародного пролетаріяту, пафосом перемоги соціялізму, що відображують велику мудрість і героїзм комуністичної партії», то вони послухали. Некомуністи стали робити те, що відмовилися робити комуністи. Такий парадокс!

Хто стоїть на чолі цієї групи? ПАВЛО ТИЧИНА. Він раніше всіх здезертував із національного табору, добився найвизначніших становищ в Академії Наук, часто осмілюється виступати з менторськими заввагами супроти інших і дістає від них повсякчасні вияви згоди. Тичина в останніх роках творчо мало плідний і живе з капіталу своєї юности. Колись це був найбільший наш поет. В «Сонячних кларнетах» (1918) оспівав наше відродження, нав’язуючи його на мітичний початок київської державности та новітні рідномовні снаги. Образ України — Скорбної Матері з «Сонячних кларнетів» – характерний для тодішньої нашої ліберальної інтеліґенції. «Плуг» (1920) — образ національної революції, але спостеріганий очима культурника. Революція оре й розрізує, перевертає всі шари суспільства в Україні. Її образ — селянський плуг. Зате «Вітер з України» (1924) за образ революції має космічний елемент. Революція шугає з України на всі боки, і в ній стають виразними два первні: національний та соціяльний. Україна — Христос народів — започатковує азіятський ренесанс. У «Вітрі» переважає політична поезія. «Сковорода», велика філософічна поема, по десятках змін із кожним іншим «подувом вітру», здається, так і не буде докінченою. Тепер, великий колись, Тичина зійшов нанівець, і його «Партія веде» на ланцюжку .

«На припоні» й останній могікан неокласиків, довголітній «предмет перевихови» — МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ. Він найдовше боровся проти «соціялізації» свойого духа, а його пореволюційні книжки — «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1922), «Тринадцята весна» (1924), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Гомін і відгомін» (1929) та «Де сходяться дороги» (1929) з поемою «Чумаки» та «Марина» — належать до найкоштовніших у нашій бібліотеці. Їх значення в ствердженні віри в молоду українську націю та її ядро й резервуар нових сил — селянство. Співець одстояного, статики, традицій, природи, старовини, ворог стрімголових змін — Рильський увійшов у честь, аж коли стали ставити до «стєнкі» колишніх божищ революції — Зінов’євих, Бухаринів, Раковських та інших. Аж цю хвилю вибрав він за відповідну для себе, щоб скласти холуйську «Пісню про Сталіна», цей другий гимн совєтів. В цей час він одрішився вже й від усіх решток націоналізму — «Нація тільки трамплін до єднання всіх націй» .

Тичина з Рильським належали до старої ґвардії нашого письменства. Були виховані в атмосфері ліберальних понять, індивідуалізму, космополітизму та пацифізму, і хоч пізніше, під впливом революції, націоналізувалися й довго не хотіли бачити совєтської сучасности, то все ж таки врешті підтягли ворожому вербуванню. Релятивізм у них переміг.

Те саме сталося й з деякими з молодих письменників, що вже зазнали монопартійних впливів, були призвичаєні до боротьби «хто кого» та виховувались під впливом громадянської війни. І з них деякі зігнулись. Треба думати, що й у них ліберальний світогляд ще зовсім не віджив. Цілком це певне в АНДРІЯ ГОЛОВКА, автора збірки оповідань «Можу» (1926), повісти «Бур'ян» (1927) та роману «Мати» (1934). За націоналізм була осудженою його «Мати», перша частина задуманої великої трилогії на тему — українське село поміж двома революціями. В «Мати» подана революція 1907 року. В ній, згідно з правдою, показана українська інтелігенція, як основний рушійний фактор цієї революції. Ця інтелігенція в своїй революційній, антипанській і антиросійській діяльності кермується добром українського народу, зв’язується з ним і нав’язує контакт із Галичиною. Така концепція твору наскочила на спротив компартії, і автор мусів свій роман переробляти. Його приневолено оббрехати стару народницьку українську інтелігенцію як «ворога народу», і рушійною силою революції, — що не має ніяких національних прикмет — зробити пролетаріят та «деревенську бідноту» на чолі з большевиками! .

До подібної колізії з компартією в питанні погляду на революцію 1917-20 року попав інший наш великий прозаїк — ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — по Хвильовому найблискучіший стиліст і стилізатор. У «Чотирьох шаблях» (1930) він дав, сказати б, програмовий твір українського націоналізму. За ним, Велика Революція започатковує національне відродження українського народу, передусім відновлення його старої військової традиції. Українське військо, повстанці боряться не за «землю й волю» чи мову, а передусім за честь своєї країни. Земля й воля «приложаться», коли буде задоволений престиж нації. Яновський образом Шахая виправляє улюблений образ старої нашої інтеліґенції — Тараса Бульбу, іншого Яновського-Гоголя. Обидва, Шахай і Бульба, боряться за волю, та один бореться свідомо за волю України, а другий – тільки стихійно. Тарас Бульба не бачить, як зростає з його чинів українська державність. Він узагалі не має про неї поняття. Він тільки сподівається на помщення себе, і то не своїми з роду, а царем із невиразної «Русской земли». Яновський каже: «Вони сміливі, ці анархічні велетні, вияв сили і відсутність точки, до якої треба сили спрямувати». Шахай зрячий, твердий, рішучий і фанатик, дитя Великого Зриву, з політичними ідеалами новітнього націоналізму й без усіх забобонів минулого. До світа ставляться герої Яновського з лезами шабель на чотири боки, і трактують його як здобич для відважних: «Ми стаємо плечима до плечей і світ відчинено, як двері». Заслуга Яновського — правдива інтерпретація Великої Революції. У «Чотирьох шаблях» немає нічого малого, дріб’язкового, нічого такого, що не має типових історичних рис. Навпаки, в них ведуча ідея революції, як закидує критика — самостійна Україна — оголена, підкреслена й степенована! Сьогодні засудили большевики всю колишню націоналістичну творчість Яновського. Засуджені його морські вірші «Прекрасна Ут» (1928), романова поезія ностальгії «Майстер корабля» (1928) і збірки новел та повістей «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927).

Характер творчости Яновського цілком відмінний від творчости генерації Тичини, Рильського та інш., особливо символістів. «В мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, і тоді, коли не вмів ще говорити. Наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу і за неї підставляв під мечі важкий щит... Культура нації — зовуть її»... Яновський не об'єктивіст, як от Тичина («Людина людину коле») і не індивідуаліст, як Рильський. Не культура взагалі, а культура нації, конкретна національна культура, українська культура — його Пані .

Подібно до Яновського, надійно починав працювати інший молодий поет цієї ж самої ґенерації й тих самих наставлень — МИКОЛА БАЖАН. На початку 1932 р. писав про нього Є. Маланюк: «М. Бажан — 1) має один із найсильніших поетичних талантів в сучасній нашій поезії; 2) посідає набуту вольовими зусиллями немалу літературну культуру; 3) намагається філософічно-мистецько відтворити українську проблему і віднайти для неї синтетичне розв'язання, і 4) що найнебезпечніше — тільки підійшов на шляху свого розвитку до такої межі, коли власне (по аналогії!) має з'явитися Сов.-Держиморда» . Маланюк бачив добре. На автора «Будівель», «Слов о полку», «Трилогії пристрасти», «Числа», «Сліпців», «Залізнякової ночі» тощо таки справді небавом був поданий донос. «Нагадуємо тут, — писав очікуваний Сов.-Держиморда, — що націоналістичні мотиви свого часу бриніли також і в деяких ліричних поезіях Бажана («кров полонянок»)... Художніх документів із виразно акцентованими протилежними переконаннями в цьому питанні ми в Бажана ще не маємо, хоч чекати їх від нього вправі» . А другий чолов’яга з подібною функцією грозив: «Своєю творчістю Бажан не відповідав на вимоги працюючих. Це він повинен зрозуміти. Так само в першу чергу його справою буде рішити і круто змінити той шлях, яким він ішов досі. Всі дані для того є. Лише усвідомленням тієї катастрофи, не вишуканої, а справжньої, що очікує на людей, які пішли стороною від широкої дороги пролетарської революції, може Бажан домогтися перелому у своїй творчості» . Бажан обіцяну катастрофу вповні собі усвідомив і на тему колишніх «Розмов сердець» написав жадану протилежну — «Смерть Гамлета». З роздумувань про те — бути чи не бути — рішив жити й писати хоч би про Кірова та Сталіна («П'ять поезій»).

Бажанові належить велика заслуга поповнення поетичного словника на Східних Землях архаїчними, забутими словами; відважної атаки на старе московство в новому комуністичному вбранні та типізації дволикого українського інтелігента. Раціоналістичний релятивіст «Гамлет», постійно роздумуючий і приступний усім впливам, без власної міцної віри, коли й звільниться нарешті від своїх вагань, попаде в полон сильнішої чужої волі, як і його творець.

Кілька менших, одначе не малих, письменників замикають, заокруглюють групу опортуністів. Такий І. СЕНЧЕНКО, автор «Із записок холуя» (1927), «Червоноградських портретів» та «Подорожі до Червонограда», різко засуджених марксистською критикою. В них він показав українського селянина, об якого розбиваються всі експерименти московської влади. «Іван Чорногорець» — те саме. «Автор, — як стверджує якийсь літературний прикажчик, — дозволяє собі... досить недвозначно співати дифірамби індивідуальному господарству, індивідуальним господарським експериментам» (!). Перелім у творчості І. Сенченка настав у кінці 1929 р., коли він почав писати про Біломорсько-Балтійський канал, політвідділи, МТС і т. д.

Такий і МАЙК ЙОГАНСЕН, колишній хвильовіст, поет і новеліст. Як поета дуже його цінив М. Хвильовий. Його націоналізм мав проявлятися, між іншим, в тому, що раніше він у своїх новелах не добачив і ігнорував компартію в Україні. Гарно читається його «Подорож... по слобожанській Швейцарії», цікава й із літературного становища. Але в 1935 р. Йогансен поїхав у відрядження і, повернувшись, написав книжку нарисів про нафту «Кос Чагил на Ембі», де вже превозносив ту саму компартію. Книжка, проте, була небавом злобно розкритикованою під час якоїсь чергової критичної «кампанії» совєтської преси. Куди дівся автор — невідомо. Відтоді про нього нічого більше не чути.

В цій групі треба було б ще назвати й відомого колишнього гартованця ВОЛОДИМИРА СОСЮРУ, один час дуже популярного в Україні. Побіч інших речей, є він автором двох поем: «Мазепа» та «Тарас Трясило» (1926), проголошених большевиками за націоналістичні. «Характерно, — каже один обсерватор совєтської дійсности, — що треба було найперше «ГПУ» (також — поема Сосюри), щоб, так би мовити, психологічно підготовити свою благонадійність, а потім кинути «Мазепу». Були це часи, коли про Мазепу можна було співати як про революціонера, і в Харкові. Попробував би це зробити хто-небудь тепер! Ударний злочин, як колись соціяльне походження, є тепер там «змичка з інтервентами!». А Мазепа ж із ким би був не пішов проти Москви?! Довго Сосюра був в опалі, але в останні часи знову виринає на сторінках совєтської періодики.

Переглянутих нами кількох письменників стрінула найстрашніша доля, яка тільки може стрінути людину. Вони були зґвалтовані, позбавлені національної гідности й примушені «пристосуватись». В соціялістичній державі можна або належати до загалу, або не жити! Навіть мовчати не можна. Усі громадяни або тільки державні урядовці, або тільки державні робітники. Через те, хто не хоче вмирати, мусить стати попихачем.

Коли б існувала вільна українська держава, Тичина, Рильський, Бажан, Яновський, Сенченко та Йогансен ніколи б не писали од на Сталіна та Росію. Їх тематикою, їх замилуванням ніколи не був би «пролетаріят», а тільки українській народ та його культура.

Група, яку ми саме оце розглянули, стоїть десь посередині поміж тими, що оспівують московського вождя з власної волі (є такі не тільки у нас, але й у інших европейських народів!) і тими, що співати про нього не збиралися. Працювали вони з єдиною метою — організувати своїм словом українську громаду. Щоб потрібне слово дійшло до читача, вживали вони різних способів, — про це теж наведемо свідоцтва, — а коли це ніяк не виходило, відходили самі, або їх відсували інші набік. Характеристичною рисою, що відділяє цих других від опортуністів, є те, що, як твердить критика, вони ніколи щиро не збиралися служити совєтській владі, а тільки її використовували.

Одна група з цих останніх, яку хочемо розглянути в першу чергу, працювала, мовляв, над скріпленням українського націоналізму історичним підмурівком. Большевицькі прогібіційні списки згадують кілька імен авторів історичних повістей. Так, напр., читаємо, що ГОРБАНЬ написав історичну націоналістичну повість «Козак і воєвода», а СОКОЛОВСЬКИЙ — роман «Богун». При цьому чуємо пояснення, що націоналісти ідеалізують козацький рух і вважають його надкласовим національно-визвольним рухом. Спеціяльно про роман Соколовського маємо таку цікаву рецензію: «Затушковуючи класову диференціяцію козацтва, ідеалізуючи національну зненависть, вихваляючи військову аристократію, «національно свідому», самостійницьку частину козацької старшини, підносячи на найвищий щабель національний волюнтаризм, автор цього роману виконує сьогоднішнє замовлення буржуазного націоналізму, служить сьогоднішнім його реакційним завданням» .

Є загально знаним, що в історичних романах порівнюється сучасність із описуваною історичною добою. При тім або щось борониться, або нападається. Перед кількома роками випустив А. Толстой свій роман «Петро І», що потім був ще перероблений на п'єсу, а недавно й сфільмований. За свій роман дістав Толстой 1500000 карб. За що така висока нагорода? Він спробував ПОДАТИ апологію Сталіна на історичній «аналогії», і за це така подяка... Українська письменниця ЗІНАЇДА ТУЛУБ відчула спільні риси нашої доби й доби гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Вона написала історичний роман узагалі, а в ньому прослідила риси боротьби українського народу за своє буття в ті часи. Письменниця цікавим оком заглянула й у «царський палац, і в магнатський замок, і в монастирську келію, і в ремісничу майстерню — в Польщу, Московщину, Крим, Туреччину, Молдавію. Гетьман Сагайдачний виростає в неї всюди як військовий і культурний організатор та здібний політик. Особливо ж підкреслена його боротьба з асиміляційними чинниками в тодішньому українському житті. Прекрасно схоплений економічний та соціяльний стан епохи, звичайно з жаб’ячої перспективи. Спроба авторки розвінчувати Сагайдачного проте впливає цілком протилежно на читача. Подібно як при переборщуванні в ідеалізації, так і при цім зменшуванні постає в читача скептицизм. Читач стає на сторону ґвалтованого персонажа. У Зинаїди Тулуб нетрадиційним ставленням до історичного героя виникає цікавий наративний модус, невідомий досі в нашій літературі. З точно не знаних причин українська письменниця, що своїм твором дорівняла, або й перевищила «Антонія Адверзо» американського письменника Аллена, в 1937 р. проголошена «шпигункою» й «ворогом народу» ...

Коли вже ми при історичних творах, то тут ще варт згадати два прізвища: КОБЦЯ-ВАРАВВУ та КУШНАРЬОВА-ПРИМЕРА. Обидва вони не сягають, щоправда, своїми темами до глибокої історії; скоріше в одного є це спомини, а у другого — недавня історія, та все-таки до сучасного роману чи повісти їх залічити не можна. У Кобця-Варавви ходить про «Записки полоненого», а в Пример-Кушнарьова про «Канни». На «Записки полоненого» большевицька критика напала за те, що автор «досить недвозначно вихвалює створений під час імперіялістичної війни під опікою австро-угорської монархії Союз Визволення України. Це той Союз, — пояснює вона, — в якому орудували шпики німецького імперіялізму і націоналісти Скоропис-Йолтуховський, Донцов, Меленевський; це той Союз, — бреше вона далі, — який згодом був підпорою гетьманату і німецької окупації в Україні, з якого пізніше розвинулася контрреволюційна СВУ». «Так от Кобець малює рух Союзу Визволення, як масовий визвольний рух, а героїв цієї організації раннього українського фашизму називає «кращими представниками людства». І все це проповідувалося 1931 року, у виданні, що його видало Державне Видавництво!» — обурюється большевицький критик. Ще нічого, що О. Кобець, колишній таборовий поет і автор «Тарасової ночі», завчасу помер.

Поки в Україні були більш-менш невиразні державні відносини, лаяти стару Москву не допоручалось, але, правда, й особливо не заборонялось. Зовсім інша ситуація настала в році 1932, коли Україна горіла в протимосковському здвизі. Тоді раптом компартія взяла під опіку і стару Москву... Раптом угледіла, як це, напр., рапортувалося у справі передмови Бадана до книги «Груні степам», що 1) українці не роблять різниці між Росією й СССР; 2) нагнітають ніби-то якнайбільшу скількість негативного матеріялу про стару Росію, і 3) оповідають про насильства московських солдатів. Не можучи одверто напасти на СССР, націоналісти справді нападали на неї посередньо, через стару Росію.

В п'єсі «Канни» Примера-Кушнарьова відображений похід німців на Україну в 1918 році. «Автор страктував німецьку окупацію, як копію Ганібалової тактики в бою під Каннами і вихолостив соціяльну суть німецької окупації. В цій п'єсі, крім усього, показав, як український націоналіст синьожупанник перетворюється на одного з ватажків партизанського загону, який поводиться, як махновець, пиячить і т. ін. Це, як бачимо, є ніщо інше, як одверта спроба компрометувати справжніх ватажків червоних партизанських загонів» .

Справа вимагає пояснення. В часі, як точилася боротьба українського війська з совєтськими московськими бандами, українське суспільство було ослаблене зсередини через перехід т. зв. боротьбистів та укапістів до ворожого табору. Ці здеморалізовані людці, як справжні зрадники, були аморальним отруйним елементом ув українському суспільному організмі. Було наказом суспільної гігієни цих гидотників викривати й в очах громадянства нищити, незалежно від того, що держава їх підпирала. «Канни» одного такого типа й насвітлювали. Очевидно, що червона армія, яка складалась в своїй українській частині з таких перекиньчиків, тим не була скріплювана.

Метод автора «Каннів» — компрометація зрадників, — і ширше — взагалі комуністів, — лежав в основі багатьох творів цілої групи інших націоналістичних письменників, що виростали зо своєрідного селянського лібералізму. Ціла плеяда прозаїків — Дніпровський, Антоненко-Давидовим, Остап Вишня, Яків Качура, Борис Тенета, О. Слісаренко, Недоля, Підмогильний, — що несуть на собі знаки селянської стріхи й недавньої демократичної державности, належить сюди. Справжня, своєрідна, як її називали, «внутрішня еміґрація», що духово, як небо від землі, відрізнялася від опортуністів і завзято їх поборювала.

Найкращим зразком цієї плеяди є добре відомий БОРИС АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ. А типовим твором групи є його «Смерть», де безжалісно національно знищений українець-перекиньчик, герой «Смерти» – Горобенко, малий чоловік із часів У. Н. Республіки, переходить на бік ворога. Стає зрадником, бо для кого й для чого він має бути вірним? «Чи ради прадідів, що дали Кочубеїв, Ґалаґанів та Юзифовичів, чи ради... нації, що вигадала тільки бандуру і плахту?». Горобенко — це той «презренный тип малороса, который во все исторические эпохи был одинаково безпринципно-лицемерен» — казав колись Шумський, «Он сейчас щеголяет своим лжеинтернационализмом, бравирует своим безразличним отношением ко всему украинскому и готов всегда оплевать его (может, иногда по-украински), если это даст возможность вислужиться и получить местечко».

Антоненко-Давидович ненавидить цей тип. Йому милі типи «Тук-тук», тих, що не пристосовуються, бо не можуть пристосуватись. Ненавидить, одначе, Давидов (справжнє ім'я письменника) не тільки ренеґатів та большевиків; він ненавидить узагалі москалів. «Весь свій поетичний запал Антоненко-Давидович кинув на боротьбу з холодними чужими вітрами, що гудуть з півночі» («Паротяг ч. 273» та «Вартовий Чапенко»), — підкреслює совєтська критика. Антоненко-Давидович був і публіцистом. Як такий, у статтях «Воскресіння Шельменка» він запротестував проти «хахлацьких» мотивів у московській літературі, а в «Дім'у» отечества» — українська кінематографія асоцювалася йому з бажанням гетьмана Івана Брюховецького, щоб його конче оженили «на московской девке» .

Багатший талант має ВАЛЕРІЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ. Найбільше він уславився своїм романом «Місто» (1928). Був місту ворожий із тої причини, що воно не українське, а може й із тої, що він самий селюк. За це на нього з великою злістю напав колись Постишев: «Одне з центральних корінних питань нашої революції є, — казав він, — як нам відомо, питання про взаємини міста й села; питання про керівну роль пролетарського міста щодо трудящих села. Як же зображають наше радянське, соціялістичне місто антирадянські націоналістичні елементи в своїх творах? Візьміть, приміром, такий твір, як «Місто» Підмогильного. Соціялістичне місто в його зображенні — це вогнище експлуатації селянства, провідник розкладаючого впливу на село, роз'їдаючий національний дух українського народу. Степан Радченко з «Міста» Підмогильного, приїхавши до міста, бачить там тільки морок, мерзенність, проституцію, бюрократизм. Ні пролетаріяту, ні взагалі будь-яких здорових сил ви в цьому місті, зображеному Підмогильним, не побачите. Так зображає ворог у художній літературі соціялістичне місто, намагаючись подати справу так, що соціялістичне місто чуже й вороже українському народові, що сили українського народу — на селі, розумій — в куркулеві. Я не скажу, що наші радянські письменники вже показали соціялістичне місто таким, яким воно має бути показаним. Але зіставте «Місто» Підмогильного з твором безпартійного радянського письменника Копиленка «Народжується місто». Копиленко показує тут творчу роль соціялістичного міста, його зростання, його значення в соціялістичній реконструкції села, в переробленні людей. На цих двох творах, що показують соціялістичне місто, ви можете бачити чіткий класовий водорозділ між радянським і антирадянським таборами української літератури» .

У противагу большевицькій пролетарській романтиці (про пролетарів писати «должно, про селян можно!»), письменники селянського походження пробували творити романтику селянську. Підмогильний включився в цю творчість повістю «Третя революція», де пробував «романтизувати Махнівщину»! Та менше про недоречність цієї «романтики»; цікаво, як він при тім «проїхався» по державній партії. З оповідання, — каже большевицька критика, — «виходить так, наче б то на чолі революційного руху йшов Махно, за ним селянство, мов земля їх родить, а большевики бігають за Махном і сметанку збирають... Компартія — це купка комбінаторів, що не мають зв’язку з масами, а шляхом шпіонажу, змов користуються великими ділами інших людей» .

Большевиків, власне, червону гвардію, морально деградує інший письменник цієї групи І. ДНІПРОВСЬКИЙ. У п’єсі «Яблуневий полон» він «делікатно ідеалізує» українське військо й показує большевицьких повстанців, як вони не воюють, а, прикидаючись за українців, уникають знищення. Властивим героєм п’єси є, за С. Щупаком, «жінка ворожого класу», українка. В романі «Ацель-дама», Дніпровський «виступає проти більшовицької трактовки імперіялістичної війни».

І так — без кінця! ЯКІВ КАЧУРА починав колись із роману «Чад» — історія одної еволюції від українського націоналізму до комунізму, зо «спробою реабілітувати петлюрівщину» ... Потім він випустив окремою книгою «Зламану присягу», а далі роман «Ольгу» — мовляв, «брудні наклепи на колгоспне будівництво, на побут знатних людей нашої країни — колгоспників». За «Ольгою» Качура написав «Люди і факти» та націоналістичне оповідання «Нащадок Богуна». Один жид писав: «Продививши книжку «Люди і факти», доходиш висновку, що найхарактерніше для Червоної Армії — це лайка аж до матюків, особливо в устах командирів на адресу червоноармійців, та ще недотепні, а часто-густо й непристойні, анекдоти... Мало не всі люди, зустрінуті Качурою в лавах Червоної Армії, — тупиці, дурні, пришелепуваті, обмежені... До речі, про бійців-героїв. Це поспіль якісь бугаї, тупоголові, несвідомі, здатні мріяти тільки про жратву та жінок»*...

Випадки, про які тут говорить большевицька критика, — осміювання червоної армії та партії справді були деякий час можливими в Україні через примітивізм тодішніх большевицьких провідників, що не були здатні до спостереження таких делікатних відтінків іронії. А ті, що це розуміли, злорадісно мовчали... Особливо багато таких випадків було в театрі. Наприклад, НЕДОЛЯ, плужанин, написав п'єсу «Хвороба». Побачивши її, А. Хвиля обурювався в промові на пленумі Всеукраїнського комітету спілки робітників мистецтва (27 грудня 1933 р.): «Виходить, що робітничий клас — це одне, а партія друге; що робітничий клас — одне, контрольна комісія — друге. В п'єсі показано як... робітника в установі обсіли єврейські і російські великодержавні шовіністи. А українських націоналістів Недоля заховав. Політичний сенс цієї п'єси зводиться до того, що на Україні наша партія знаходиться в руках російських чорносотенців і єврейських шовіністів, що зараз провадиться не українізація, не ленінська національна політика, а політика, яку в свій час провадили чорносотенці. Ця п'єса була вилучена з продажу і взагалі з репертуару. Була заборонена до постанови» .

А скільки насміявся зо сталінської епохи король совєтського тиражу ОСТАП ВИШНЯ! Книги Вишні виходили тиражем 1000 000 примірників, і його «Усмішки» знала кожна баба на селі. Він їдко, злобно, як тільки може людина зовнішньо спутана, але внутрішньо ворожа, — кпив особливо з совєтської патетики та комчванства! .

Єдиний поет у цій групі, ОЛЕКСА СЛІСАРЕНКО, оквітчав «червоні загони мародерством, зганьбив ідеї большевицької революції та виставив ці ідеї, як ідеї російського «Ваньки». «1919 року Слісаренко говорив про «експортування щастя» з України і... писав своїм землякам: «буть погоничами вам до віку щастям навантажених верблюдів» . За викриття україножерної фізіономії М. Горького був Слісаренко, за висловом І. Кулика, «посланий насаджувати культуру у трохи північніші широти», ніж в Україні...

Серед цієї селянської, ми б сказали, новонародницької групи, як це стверджує совєтська критика, панувала велика ненависть до національного ворога — Москви. Відображенням її була «Ненависть» БОРИСА ТЕНЕТИ з книжки «Десята секунда» (1929), що вже два рази була передрукована на еміграції. А його «Гармонія й свинюшник» (1928), з показом комсомолу, лишається вірною методам характеристики совєтської дійсности (большевиків, їх війська, міста, укапістів і т.д.), що їх застосовували інші автори.

Новонародницька група виростала, як ми вже підкреслили, з нашої старої ліберальної суспільности. Вона не багата на талановитих людей, не вибаглива стилістично й переносить на собі традицію днів української влади. Є це, так мовити, демократичне крило націоналістів.

З ліберального минулого виростає й інша, аполлонічна група націоналістів. Відмінно від новонародників, в літературнім змислі, — це висока мистецька школа, а своїм соціяльним станом та ідеологічними уподобаннями — справді «буржуазна» група. Аполлоністи, здається, також узагалі єдина несоціялістична група в тодішньому українському письменстві.

Чільним представником цієї групи є визначний літературознавець проф. МИКОЛА ЗЕРОВ. Як поет (збірка «Камена» 1924) він найбільш уславився своїми перекладами зо старовинних авторів — «Антологія римської поезії» (1920), — які тепер заборонені. Колись він був в «Українській Хаті» й редагував кінцем 1918 р. «Книгаря». Людина в літературних справах авторитетна чи не більш зо всіх в Україні. Як критик він випустив надзвичайно цінну студію «До джерел», а як літературознавець — «Нове українське письменство» (1924), що довго матимуть своє значення. Великої заслуги придбав собі Зеров (спільним із М. Хвильовим) виступом у літературній дискусії в обороні незалежности української літератури від Москви. Відтоді став він зненавиджений московськими окупантами, які тільки чекали нагоди, щоб позбутися його з України. Такий випадок, як реферує П. Колесник, настав аж ось коли: «Під час обговорення ухвал листопадового (1933) пленуму ЦК і ЦК КП(б)У на прилюдних зборах студентів і професорів Держуніверситету в Києві виступив з словом і Зеров. Увесь його виступ зводився до одного: з українським націоналізмом уже все покінчено, йому не воскресати, всі дороги йому осаточно заказані... В час, коли буржуазний націоналізм на Україні став головною небезпекою, коли озлоблена націоналістична контрреволюція готує інтервенцію проти СРСР, проф. Зеров зробив спробу публічно заперечити ухвали пленуму ЦК КП(б)У, використав трибуну Державного університету, щоб одвернути увагу пролетарського студенства від головної небезпеки». Пригадавши письменникові його солідаризування з виступами М. Хвильового («розбито шибку і груди разом відчули свіже повітря») та пояснення причин упадку нашої літератури («Гадаю, мають тут силу загальні об'єктивні умови, як провінціяльність обох наших літературних центрів — Київа і Харкова — наслідком 1) нашої матеріяльної слабости та 2) відсутности живих зв’язків з широким світом»..., П. Колесник додає від себе: «Отже без коментарів ясно. Україна — провінція, а на провінцію й кошти урізують» . Себто Зеров веде протидержавну агітацію.

М. Зеров належав до нестатутового, т. зв. неокласичного ордену, до якого ще належали П. ФИЛИПОВИЧ зо збірками «Земля і вітер» (1922), «Простір» (1925); ДРАЙ-ХМАРА — «Проростень» (1926) та інші. Були це, як стверджують большевики, великі вороги всього московського, може, чи не більші за Хвильового. Якийсь із неокласиків писав:

...Для нас на дворищі багаття тліє
Для нас перестороги півень піє,
І слуг гуде архиєрейський хор.
І теплий круг євангельських історій
Звучить, як наука тонких алеґорій,
Про наші підлі і скупі часи...*

В протилежність ново народникам серед аполлоністів мало не самі поети. Але дехто з них плекав і прозу, наприклад, неокласик М. МОГИЛЯНСЬКИЙ. Він навіть прославився власне не так своїми віршами, як саме прозою. Особливо великого розголосу набрало ім’я Могилянського, коли він опублікував своє оповідання «Убивство» (січень 1926). В ньому оповідалося про громадського діяча, що колись боровся за українську справу, а потім став звичайним совєтським кар’єровичем.

На пропозицію молоді, оповідач його вбиває, щоб таке ледащо більше не жило. Влада є на сліді справника; він лякається й... прокидається. Виходить – сон! Оповідання, що було властиво першою літературною спробою проповіди тероризму на східних українських землях (тому над ним довше зупиняємося) — дуже занепокоїло большевиків. З приводу нього навіть зібралося надзвичайне засідання Політбюра ЦК КП(б)У й, як завше, винесло пітійську постанову, кваліфікуючи виступ Могилянського, як «похід на літературному терені проти соціялістичної України в спілці з фашистською Польщею»(!) . Багато пізніше після цього випадку (в 1933 році) знов довелося почути за Могилянського з такого приводу: «Ворог... знахабнів до того, що одверто підсовує нам свої отруйні шовіністичні твори в надії, що їх ніхто не викриє. Досить покликатись на те, що М. Могилянський не посоромився прислати до ЛІМ свій твір «Честь», який ідейним спрямуванням нічим не різниться від славнозвісного «Убивства» ... Але ця замітка була вже остання, яку ми за Могилянського читали...

Ім'я М. Могилянського викликує, по асоціяції, інші подібні йому імена — ЛАДІ МОГИЛЯНСЬКОЇ та МАРКА АНТІОХА, молодих націоналістів, що, як поети, були під впливом символістів. Їх швидко зліквідовано.


* * *

Гурт письменників-націоналістів у власному, стислому розумінні цього слова, треба знову таки розділити на дві групи.

Одна група майже ціла складалася з членів большевицької партії в Україні. Це т. зв. хвильовисти, які комуністами були лише формально та йшли до компартії тільки для використання всіх можливостей праці; в дійсності ж вони були українськими націоналістами (дехто з них переродився на націоналістів із комуністів). Це, насамперед, М. ХВИЛЬОВИЙ, а далі КОЗОРІС, ДОСВІТНИЙ, КУЛІШ, ОЛЕСІЧ та ГЖИЦЬКИЙ. Група пробувала зразу виступати з відкритим обличчям, але була пізніше примушена вживати езопівщини, аж доки режим не загнав її в підпілля та не знищив ... Друга група ще особливіша. Складалася вона з людей, що прийшли звідусіль, але зустрілись (образно кажучи) у підпіллі. Група діяла тихою сапою, готуючись до повстання. З повною підставою можемо її назвати революційною.

Самогубство ХВИЛЬОВОГО сколихнуло українське життя, як мало яка інша подія! Воно надрізало гангрену кав’ярняних радянофілів, прикувало увагу багатьох до східних українських земель і покотилося луною по цілому світі, стаючи великим визвольницьким політичним чином. Б’ючи престиж СССР, відбираючи Москві один атут у закордонній пропаганді, демаскуючи її як незмінну тюрму народів, чин Хвильового не був утечею; його смерть мала цілком інше значення, ніж пізніше самогубство П. Любченка, дарма, що тут стріляв у себе тільки письменник, а там — «прем’єр-міністер». Тому Микола Хвильовий є центральною фігурою нашого письменства до 1933 р. Памфлети, літературна дискусія ВАПЛІТЕ, «Вальдшнепи» і смерть — цих п’ять фактів великого життя, — цілком окреслюють динамічну сильветку неспокійного й небуденного літературного діяча Хвильового. Його значення й характеристику не можна віддати в кількох коротких реченнях. Тому зацитуємо ще кілька, по цей бік Збруча не друкованих, матеріялів.

Над могилою Хвильового виголосив промову Петро Панч, в якій, між іншим, сказав: «Ми, радянські революційні письменники другого призову, майже всі вийшли в далеку незнану літературну путь під знаком невгомонного, запального й романтичного Хвильового» . Організатор ВАПЛІТЕ, чоловий член «ЛІТЕРАТУРНОГО ЯРМАРКУ» в своїй літературній праці нищив людське обличчя комуністів, показуючи їх, як садистів та людей із загубленою честю». Народився 1893 р. в с. Тростянець на Харківщині, в родині робітника. Почав свою літературну діяльність ще з 1917 року. Друкувався в журналі «Шляхи мистецтва». Виступивши на літературній арені як поет, М. Хвильовий перейшов згодом до прози, в якій найбільш яскраво виявив свій письменницький хист. В низці новел і оповідань Хвильовий відтворив романтику революційної боротьби періоду військового комунізму й створює низку яскравих художніх революційних борців. Вже в перших художніх творах Хвильовий досягає значної мистецької довершености. Але ідейний шлях його творчости розвивався суперечно, виявляючи раз у раз непережиті елементи ідеалізму та індивідуалізму. 1925 27 рр. в своїх визначеннях шляхів розвитку української радянської культури і літератури, Хвильовий збився на націоналістичні позиції, виступивши з відомими памфлетами «Думки проти течії» та іншими. З цих позицій протягом 3-х років М. Хвильовий провадив боротьбу проти лінії партії в національно-культурнім будівництві. В цей самий час з’являється його націоналістичний роман «Вальдшнепи». Хвильовий стає одним із надхненників і організаторів ВАПЛІТЕ. Пізніше Хвильовий зрікається своїх націоналістичних помилок, бере участь у ліквідації ВАПЛІТЕ й вступає до лав пролетарських письменників. За останні роки Хвильовий дав низку оповідань і нарисів на теми соціялістичного будівництва. Та його минулі помилки, що він їх намагався перебороти, ввесь час тяжили над ним ...

«З ім'ям М. Хвильового, — продовжував П. Панч — зв'язана ціла течія в українській літературі, течія романтична, якої він був основоположником і запальним пропагандистом. Ще недавно він повідомляв читачів через комсомольську пресу про те, що працює зараз коло нового роману з життя комсомолу»... Хвильовий «прийшов у літературу безпосередньо із фронтів громадянської війни, з лав Червоної Армії, де він активно й самовіддано боровся за владу рад. Мятежний комунар, командир червоного партизанського загону... в молоду радянську літературу М. Хвильовий вніс романтику революції... Такі його твори, як «Життя», «Солонський яр», а особливо «Кіт у чоботях», стали відомими не лише читачам Радянської України й цілого СССР, а й... далеко за межами нашої батьківщини. Більшість його творів цього періоду перекладено не лише на мови народів СССР, але й на мови чужоземні. На зміну романтиці громадянської війни, що характеризувала перший період його творчости, у творах, Хвильового значне місце посіла націоналістична романтика, що явилася наслідком ідеалістичного світогляду небіжчика. У своїх творах того періоду він оспівував «загірну комуну» ... Останні роки Микола Григорович не був дуже продуктивним, але його твори, як завжди, стояли на високому художньому рівні».

Хвильовий прийшов до компартії, але тенденція його розвитку була здорова. «Любов непомірної, сильної, масової, позаісторичної людської стихії, що продовжує процес природи, вириваючись із берегів буденности, яка є в першу чергу біологічно-фізіологічним, а не суспільним фактом — ось де ключ внутрішньої динаміки Хвильового». (В. Юренець) . Таке ми читали безпосередньо по смерти Хвильового. Трохи пізніше большевикам стала яснішою суть Хвильового. Сприймальний тон перестає панувати в їхніх оцінках його творчости. Тож пізніше читаємо таке: «Буржуазні націоналісти утворили свою схему розвитку української радянської літератури. Історія радянської літератури, на їхню думку, починається з творчости націоналіста Хвильового, з його збірника новел «Сині етюди» (1919). Ці... новели Хвильового лише номінально були революційними, поскільки вони зачіпали формально революційну тематику. Але пролетарська революція для Хвильового була лише фоном, на якому він демонстрував своїх ефективних героїв, дрібнобуржуазних провінціяльних ніцшеанців, скрайніх індивідуалістів, що протиставляли себе революційному колективові. Герої Хвильового захоплюються революцією лише на короткий час, та й то, як стихійним бунтом, що відкриває перед Україною якісь та нові перспективи національного розвитку. Патетична декламація Хвильового про велику Україну, про азіятський ренесанс, який вона повинна очолити, дуже швидко була конкретизована, як пропаганда фашистського шляху розвитку України... Імпресіоністична форма новел Хвильового цілком відповідає їх суб'єктивістській індивідуалістичній природі. В центрі новел стоїть показ психологічних переживань дрібнобуржуазного героя, який від короткочасового «захоплення» революцією, інтерпретованого Хвильовим же, переходить до націонал-троцкістського «розчарування» в революції, до фашизму» ...

Про головний літературний твір Хвильового — роман «Вальдшнепи» (1927) — писав А. Хвиля: «Автор поставив собі за завдання виявити в художних формах свої політичні думки. Він підійшов до цієї проблеми просто. Взяв 4 дієві особи: Ганну, Аглаю, Карамазова і Євгенія Валентиновича, а для інших ролей — тьотю Клаву і лінгвіста Вовчика. Все життя цього невеличкого персонажа він підпорядкував одній думці — довести, що революція залишила тільки димок на обрії неба, що все загнило, що відновлюється «єдіная недєлімая», і тому в такій ситуації навіть український націоналізм є прогресивне явище... Аналіза доводить нас до висновку, що думки автора — це думки й вагання «комуніста» Карамазова... Карамазов (же) ненавидить усіма фібрами своєї душі сучасність... Карамазов — це той щирий, що йшов, захоплений великими гаслами, робити революцію з компартією й нарешті побачив, що він «собіратель землі русской»... Хвильовий виводить своїх героїв на літературний кін, щоб довести, що радянська Україна — не радянська, що диктатура пролетаріяту — не диктатура пролетаріяту, що національна політика — це одна лиш омана; що український народ виключно відсталий, безвольний люд, що йде переродження, що, нарешті, сама партія — то є організація лицемірів. Блискуче талановито ці думки виявляє в своїх «Вальдшнепах» Хвильовий і зробивши таку аналізу нашої дійсности доводить, що єдине гасло, яке може запалити мільйони, піднести їх на височінь патосу боротьби за Україну, за народ — є національне відродження, відродження нації... З цієї концепції виникає така схема відродження нації... Спочатку треба утворити певні кадри української нової загартованої інтелігенції. Спочатку повинен прийти загартований український Лонгфелло, щоб повести український народ до стану другого велетенського соціяльного руху. І тільки після того зможуть бути нові економісти, нові робітники, що економіку й соціяльне життя нашої країни поведуть до інших днів ... Революцію маса творить через свою інтелігенцію, бо всякий масовий вибух тільки тоді робиться революцією, коли ним починають керувати Дантони, Леніни чи то Троцькі... Бо в основному питанні, в питанні про революцію, хто її робить, хто нею керує, Карамазов зводить все виключно до ватажка, до одної людини... Карамазов і Аглая сходяться на одному, на основному, що революція відійшла в минуле, що великі гасла соціяльних заворушень 1917 року стали фарисейством, що історія в нових вбраннях повторює в 30-х роках XX століття кроваві дні французького термідору. Робесп’єр уже давно поклав на гільотину Дантона і... сам він доживає останні дні ... Термідор у повному розгарі. Що ж залишається робити? Єдиний порятунок — націоналізм. Треба подбати лише про те, щоб термідор привів до створення могутньої української національної держави. І тут не може бути вагання, бо коли український «комуніст» не робитиме цього — зробить це російський «комуніст», але зробить проти його, проти українця, для того, щоб передати своєму рідному фашистові «єдіную недєлімую». На думку героїв Хвильового, питання стоїть так, або за російський, або за український фашизм. Третього шляху немає. Євгеній Валентинович ... держиться в партії для того, щоб сприяти російському фашизмові, для створення «єдіной недєлімой». Аґлая, ведучи за собою «комуніста» Карамазова, повинна створити українську національну державу» . Чи не підтверджує сьогодні життя блискучу аналізу перспектив революції у Хвильового?!

Хвильовий не тільки письменник, він також дуже талановитий публіцист. Дві збірки його публіцистичних творів — «Думки проти течії» (1926) та «Камо грядеши» (1925) — зчинили велику революцію в письменницьких колах совєтської України та були предметом великого зацікавлення й поза межами нашого краю. Своєю творчістю Хвильовий став джерелом особливого руху в совєтській Україні, відомого під назвою «хвильовізму». Суть цього явища заналізував Є. Ірчак і встановив шість його основних ознак: «1. Орієнтація української пролетарської літератури на капіталістичну Европу; це ж стосується навіть до всього українського культурного процесу. 2. Відновленя старої теорії про боротьбу двох культур (української і російської) в її українсько-шовіністичній модифікації. 3. Захист і теоретичне обґрунтовання теорії капіталістичного відродження нації. 4. Зв’язок з українською буржуазною літературою (неокласики). 5. Не розуміння ролі пролетаріяту й інтелігенції як чинників українського культурного процесу. 6. Оцінка нашої політичної дійсности, що близька (оцінка) до троцкізму .

Хвильовий був центральною постаттю українського націоналізму на Східних Землях у минулих роках. Заслуга його в тому, що він виразно відважився сказати: «не Москва, а Европа». Хвильовий там перший дійшов до модерного українства, що ставить Україні ціль (у Хвильового — азіятський ренесанс). Своєю концепцією українства він поставив його як міжнародню проблему. Від часів Костомарова й братчиків, що давали українству слов’янську базу, наша політика через Драгоманова й Грушевського стала мало що не регіональною справою окупантів. Аж Донцов із цього, і Хвильовий із того боку Збруча звернули увагу на ролю міжнародніх завдань у політиці української нації. Це, звичайно, не має нічого спільного з засадами т. зв. «орієнтацій». Проти одної такої орієнтації (на Москву), саме боровся М. Хвильовий. Його принципіялізм виступає особливо наглядно, коли згадаємо, що навіть Шумський не відважився повторити його гасла і замінив на інше: «Европа чи Просвіта».

Ще за свого життя Хвильовий почав був наново збирати й видавати всі свої твори, але довів видання тільки до другого тому. Третій уже не вийшов. На західних українських землях були передруковані його «Вальдшнепи» та видані «Вибрані твори».

По смерті Хвильового большевики впорядкували йому «літературний» похорон.

Жалібні оповістки були тільки від «Всесоюзного Організаційного Комітету Спілки Радянських Письменників» та його української філії, яких він був членом; далі — від Президії Харківського міського комітету письменників, редакції журналу «Радянська література», ДВОУ, Правління і співробітників будинку літератури ім. Блакитного та від «матері, дружини, дочки й сестри» покійного. Компартія одразу відсепарувалась від свого бувшого члена.

Рівних Хвильовому літературних постатей не найшлося багато в Україні. Найближче стояв до нього драматург МИКОЛА КУЛІШ, теж член компартії, ваплітянин і керівник Всеукомдраму. В цій функції він дуже підпирав «Березіль» та Леся Курбаса. А вже цілком через його неприхильне ставлення до суто большевицьких виробів, деякі драматурґи не могли пробитись в Україні й мусили шукати собі пристановища аж у Москві. В компартії був Куліш (колишній поручник царської армії) з 1918 року. За час перебування в ній він мав безліч партійних кар і наган, як, напр., за відмову їхати на село, за пасивність в партійній роботі і т.д. Пізніше, за Постишева, його, як людину з націоналістичною ідеологією, викинули з партії. А його драми «97», «Хулій Хуреніто»*, «Народний Малахій», «Закут», «Мина Мазайло», «Маклена Ґраса», «Патетична соната», «Зона» та ін. були виключені, як твори явно націоналістичні. З усіх названих творів найбільш є знані «Народний Малахій», «Закут», «Мина Мазайло», «Маклена Ґраса», нар-махнарі — (самим словом), висміювані народні комісари. Большевики зразу не помітили, що слово «Нармахнар» збудоване, не стільки з початкових слів (Нар(одного) Мал(ахія), як з німецьких Narr machen.

Про п'єсу писав А. Хвиля: «Ми спостерігаємо виявлення націоналістично-українського ухилу в український драматургії «Народний Малахій», що явив собою спробу виставлення нікчемної людини, яка шукає якогось голубого соціялізму в той час, коли відбувається будівництво соціялізму в нашій країні. «Народний Малахій», що за словами автора картає українське міщанство, одірване від життя і яке мріє про якийсь голубий соціялізм, фактично ставав зброєю ворогів проти пролетаріяту. Бо, перебуваючи під тиском дрібнобуржуазних настроїв, автор «Народного Малахія» в першій редакції вклав антипролетарські промови в уста Малахія Стаканчика. Крізь настрої напівбожевільної людини, що повинна справляти враження смішне, ми бачили постать трагічну, що подекуди, поруч із смішним, казала слова, скеровані своїм лезом проти диктатури пролетаріяту. Це був твір того ж ґатунку, що являли собою «Вальдшнепи» Хвильового. Один з них був у формі прозаїчного твору, але один і другий своїм характером являли ворожу нам публіцістику» .

П’єса «Мина Мазайло» громила тих, що переверталися за совєтської влади на Мазайлових. В п'єсі «вперше повнокровно зазвучали нотки расової вищости української нації, її мови, її культури і т.і.» Кость Котко (П. Любченко) перший поставив питання, чи «Мина Мазайло» — совєтська п’єса. А. Хвильовий писав: «Юра і ті, що з ним, думають, що «Народний Малахій» і «Мина Мазайло» не може дорівнювати до таких п’єс, як «Ревізор», «Горе от ума», але це говорить тільки про те, що у нас багато малограмотних людей. Тільки епохальні п'єси викликають такі дискусії, яку викликали «Народний Малахій» і «Мина Мазайло».

П'єси М. Куліша викликали великий розголос у цілім СССР. Так «Хулій Хуреніто» зчинив цілу бурю й урядова критика признала його за пасквіль на совєтську радянську дійснісність. Після нагінки московської «Правди», іншу п'єсу Куліша — «Патетичну сонату» — знято після кількох вистав. «Макленою Ґрасою» кінчив на початку театрального сезону 1933/34. (5. X. 1933) свою артистичну діяльність Лесь Курбас, а з ним і літературну кар’єру його драматург — Микола Куліш. Про долю Куліша нічого певного сказати не можна. Догадуємося про неї з промови Постишева. Ось що ніби-то показав Куліш на слідстві про письменницьку терористичну орґанізацію: «У кінці 1933 р. Яловий повідомив нам думку центру організації про те, що підготовку до повстання треба не припиняти і запитав, яке буде наше ставлення до індивідуального терору. Я був активним прибічником проведення індивідуального терору. Мої терористичні настрої особливо посилилися у період самогубства Скрипника» ... «Я міг би навести вам ще ряд зізнань цих ворогів українського народу, — добавив від себе Постишев. — Але з того, що я навів, ви бачите, що являли собою ці люди» ... Українські письменники «від боротьби проти соціялістичного будівництва «художніми образами, перейшли до боротьби обрізанами»...

Різниця між хвильовістами й іншими націоналістами в українській підсовєтській літературі така делікатна, що хочемо спеціяльно звернути увагу ще на одну рису, яка їх відрізняє. Письменники неонародники й навіть аполлоністи — це інтуїтивні націоналісти. Вони діють і творять як націоналісти, бо органічно не можуть сприйняти матеріялістичної філософії й московської протекції. Але, — звернім увагу, — вони не вміють пропагувати націоналізм. Вони нападають, висмівають ворога, ізолюються від нього, боронять національні традиції — особливо козацтво й збройну боротьбу, — але вони не в стані піднестися вище цього. Створити сучасний перспективний роман не відважується ніхто з них. Бо, коли навіть узяти «Місто» Підмогильного, то воно трактує важну, але все ж таки тільки часткову проблему українського життя. Так само й «Смерть» Антоненка-Давидовича. Створити вповні сучасний роман, що охоплює все життя нації, що дискутує її проблеми розвитку, — пощастило тільки одному Хвильовому у «Вальдшнепах». Створити такий роман — найтяжча річ кожної літератури. Напр., по цей бік Збруча ми ще такого роману не маємо. Хвильовий у «Вальдшнепах» уже нічого не боронить; він критикує сучасний стан нації й пропагує націоналізм. Пропагувати націоналізм — ось головне завданя кількох письменників довкола Хвильового, і воно їх надзвичайно відрізняє від неонародників та аполлоністів.

Хвильовий і Яновський розвивали свої думки на українських прикладах. Кілька інших письменників пропагували націоналізм на прикладах, не зв’язаних із територією совєтської України, щоб можна було ясніше висловитись. Цікаву спробу в цьому напрямі бачимо у М. КОЗОРІСА, що хоч і не був ваплітянином, але як і вся «Західна Україна», перебував під найбільшим впливом Хвильового. Козоріс узяв найвдячніший матеріял для пропаґанди українського націоналізму, а це — Галичину. З цього матеріялу він створив роман «Голуба кров». В романі охоплено «з десяток років перед імперіялістичною війною, далі імперіялістична війна аж до розпаду австро-угорської монархії і до утворення ЗУНР та листопад 1918 року». В романі розстріляна українська «заячосердість». В ньому вияснені здорові, природні засади боротьби: «З противником можна бути делікатним тільки для ока. По суті треба бути з ним рішучим, безпардонним і не залишати доти в спокої, поки він не побіджений остаточно якими б це не було засобами, поки не знищений до щенту, навіть коли б він мав рацію»... Даймо слово большевицькій критиці: «Козорісові пощастило обдурити видавництво завдяки своїй «критиці» старого буржуазно-демократичного, австрійської марки, галицького націоналізму. На цей же гачок скандально попався критик журналу «Літературний Донбас». Тут прогледіли те, що Козоріс «розвінчує» старий націонал-демократизм з позицій «найновішого» волюнтарного націоналізму, тобто робить те, що роблять усі фашисти». (С. Щупак). «Націонал-фашистський письменник протягнув у цьому романі ворожу нам ідеологію. Козоріс критикує одного з лідерів націонал-демократичної партії доктора Тварницького. Але ця критика подається під... національним прапором з фашистських позицій» — стверджує інший. З цим погоджується й С. Щупак: «Взагалі критику свою він (Козоріс — С. Н.) веде з позицій захисту «українських» інтересів, як таких, Галицької України, як такої. Роман «Голуба кров» демонструє внутрішню суперечку між представниками різних ґруп одного же націоналістичного табору. Роман цей є пряма апологетика буржуазного націоналізму». А ось що каже далі Є. Кирилюк: «Критикуючи нацдема Тварницького, Козоріс ідеалізує... прикрашає «національну революцію» 1918 року в Галичині, показує не розшароване село і т.і. «Голуба кров» любісенько могла б з'явитись і за кордоном в будь-якому емігрантському видавництві, бо роман перейнятий фашистівськими ідеалами «оновленого» вольового націоналізму, що його проповідують Донцови, Маланюки і ін.» .

Взагалі винахідливість українських письменників — якими способами подати, мовляв, засади націоналізму, китайським муром від цілого світу відділеному, українському громадянству — виключна! Бо ось візьмім для прикладу Я. ОЛЕСІЧА. Він, як твердить большевицька бригада критиків, для цього використав жанр документального роману, в стилі такого революційного письменника, як Дон-Пасос. Написав роман «На озерах огні» про інтервенцію в Карелії. Але роман справді пропагує Велику Фінляндію, а всі ситуації й розмови мають за ціль бути аналогічно застосовувані до України. Як большевицькій критиці не обурюватись! «Білогвардійські» промови, прокламації й лозунги повністю, без будь-яких застережень, густо рясніють на сторінках книги. Враження таке, що вся книга складена з «білогвардійських» листівок, які заповнюються аргументами про те, що, «Фінляндія — це старша сестра Карелії», що «ми робили день і ніч, будували заводи, ловили рибу — все для того, щоб зробити краще життя карелам, а вони (большевики) тепер увірвались до нас і нищать всіх карелів». Говорячи про дореволюційні часи, автор запитує: «Скільки їх заарештовано за такі (тобто націоналістичні) розмови? Скільки заслано в Сибір? Не перерахувати. А хіба тепер (себто при большевиках) в Карелії краще?» і т.д.

Писати націоналістичні твори просто про Україну було неможливо. І українські письменники почали використовувати для своїх тем аналогічні ситуації з чужих середовищ. В націоналістичному дусі складений і збірник «Паспорт» того ж автора. В цьому творі «петлюрівець» професор Гайденко з асистенткою Льольою «на протязі всього оповідання гаряче агітують за звільнення «неньки України» від більшовиків за допомогою Гітлера. Автор їх не викриває, але так само, як і в романі «На озерах огні», дає ворогам можливість докладно висловлювати свої антирадянські переконання» . Я. Олесіч був редактором у ЛІМ-і, працював у Всдрамі та був кіносценаристом.

Але спосіб Олесіча не був першим у своїм роді. Він тільки повторив ВОЛОДИМИРА ГЖИЦЬКОГО, що колись написав подібний роман «Чорне озеро». В ньому на прикладах боротьби алтайців із москалями, як твердить совєтська критика, властиво обговорюється національне життя в совєтській Україні. Алтай тут, мовляв, тільки покришка, маска, щоб легше роман видати. Ось як розкриває ця критика «маневр» Гжицькото: «Алтай Гжицького відмінний від Полтавщини лише кількома введеними ландшафтами. Щоб ліпше замаскувати цей прийом, Гжицький висуває у романі інженера — формально українця. Тому, що в романі є справжній українець, а не самі лише «алтайці», критика вже не намагалася виявити національну їхню приналежність, розкривати контрреволюційну ідеологію українського націоналізму. Це дало авторові можливість багато брехати на нашу дійсність, бо, бачте, мало хто міг запідозрити в алтайському шовінізмі українського шовініста. В романі... до потворних розмірів роздуто національне питання. Все суще тут нанизане на національне, все упирається в нього і ним визначається... Іван Макарович, Тимір і Таня ніби мимоходом, але протягом цілого роману, брутально лаються на адресу радянської влади й Москви. В цей час москвич Ломов — єдиний у творі руський інтелігент, показаний як войовничий великодержавний шовініст... Дуже хитро робить Гжицький, поділивши увесь табір «алтайської» контрреволюції на дві частини: першу — диверсійну (Кам, Мабаш, Тріш) — офіційно і фактично ворожу радянській владі; і другу — Іван Макарович, Тамір, Таня та інші, що в основному не діють контрреволюційно, а тільки висловлюються за неї. Ця друга є, власне, основною контрреволюційною силою роману. Автор вкладає їм в уста всю брехню української контрреволюції, але, звичайно, не оголошує їх контрреволюціонерами. Думки цієї ґрупи подаються, як нормальний, мало не офіційний, погляд на питання національно-культурного будівництва. Сама присутність першої ґрупи дозволила декому одвернути увагу од другої ґрупи, устами якої саме говорить автор-фашист, і розглядати її як все таки «близьку» до радянської інтелігенції. Гжицький надзвичайно обережно домігся того, що «камовсько-куркульська» група сюжетово ніде не діє об'єднано з цією другою «дрібнобуржуазною», як ніде й не протиставлена їй. Але фактично обидві групи абсолютно на одній платформі... Гжицький має нахабство зробити майже всіх героїв роману зоологічними шовіністами, залишаючи більшість з них позитивними типами» .

Між іншим, цікава деталь: в романі алтайці вчили зрусифікованих дітей українській мові, себто фактично провадять дерусифікацію. Роман Гжицького остільки виїмковий твір, що ми, помимо загальної його характеристики, подамо ще кілька цитат із нього самого.

«Наші люди смирні. Так, знов-таки треба, щоб не були вони покірні, як вівці, а щоб стали дикими звірями». Треба «з'єднати тих, що ще не забули свого роду, треба закликати тульні (співаків), щоб з топшуром співали про давню славу Алтаю. Їм треба творити нові пісні, про нових багатирів, що розчавлять ворогів, як за давнини. Треба, щоб вони були в кожнім аїлі. Довгими осінніми вечорами, коли Ульген погасить денне світло, щоб збирались у юртах люди, а співаки щоб їм співали пісень і закликали до боротьби і помсти. Треба, щоб вчили подавати в молоці отруту тим, хто схоче молока напитись, щоб подавали гадюк замість риби, щоб убивали зашельців, як вовків у своїх загородах...» «Та ви, — каже раз Таня, — «виссали з України стільки, що Дніпрельстан, допускаю навіть, що за ваші гроші, ніщо в порівнанні з тим, що ви забрали» ... Комуністи «вискочки, що напором пруть у пани. Візьмемо, наприклад, якогось червоного директора. Робітник від варстату — любимий епітет, до речі, — хоч він може й при варстаті не стояв, але, як кажуть, «парень ловкий». Через рік дивишся, а це вже бюрократ, панок, він важно возсідає на м’якому кріслі в окремому кабінеті і грубо командує тим же робочим, хазяїном країни, не маючи його за людину, і інтеліґентом, не маючи його ні за що»...

Гжицький написав не одно «Чорне озеро». «Захар Вовчура», на думку совєтських критиків, типовий твір валенродизму. Останніми часами образ Захара порівнюють з Марком Проклятим та козаком Кривоносом із роману Стороженка («Марко Проклятий»). В творі «автор поводить себе так, ніби не існує СССР, а є сама лише Україна. Наче самі українці робили революцію». У романі «Довбуш» «Гжицький, як і всі націоналісти, тут завжди користується випадком, щоб ще раз підкреслити переважне право на землю даної нації». Це підкреслення не аби-який «злочин», бо, відомо, між УССР та СССР за Скрипника йшла завзята боротьба за те, чия земля на територіях совєтських національних республік. Українські комуністи боронили думки, що земля України — власність УССР, а москалі — що СССР. Побідили, звичайно, москалі, і був із того «ухил». Гжицький, як бачимо, до спору встряв по-націоналістичному, мовляв, яка ж держава існує на чужій землі? Напади москалів сипалися на ще один твір Гжицького, а саме — на «Цісарське право». Теоретичним інтернаціоналістам не подобалось ствердження, що московські солдати зґвалтували гуцулку...

Так творили хвильовісти. Щоб образ був яскравіший і, головно, повніший, мусимо ще згадати за О. ДОСВІТНЬОГО, який один час був навіть президентом ВАПЛІТЕ. Досвітній, вказувала большевицька критика, найшов інший спосіб пропаґувати український націоналізм (що, до речі, дуже нагадує Самчуків у першій частині «Кулака»). Досвітній написав роман «Нас було троє», на який звернув увагу аж Постишев. В романі описана суперечка українського націоналіста з двома большевиками в польській тюрмі. Хоч у автора націоналіст «не переконав» большевика (хіба Хвильовий не розстріляв Аґлаю й не «вилікував» Карамазова?), але це була «стежка», щоб навести читача на роздумування над проблемами українського націоналізму.


продовження



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4