Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Історіософсько-культурологічні візії Євгена Маланюка

Олег БАГАН, Іван МАЯКОВСЬКИЙ

„Євразія є тією самою шахівницею, на якій у майбутньому розіграється боротьба за глобальну гегемонію”. Так 1997 року один з провідних аналітиків сучасних геополітичних процесів Збіґнев Бжезинський схарактеризував велику цивілізаційну тенденцію у книзі „Велика шахівниця: головні цілі американської політики”. У поняття „велика шахівниця” він вклав розуміння процесів, що відбуваються на Євразійському континенті, де споконвіку вирішувалися кардинальні питання світової цивілізації. Серед істин, які доносить автор читачу, є думка про особливе стратегічно сприятливе розташування України, яке може вдало використовуватися, для осягнення певної переваги у цій боротьбі.

Подібні питання про цивілізаційне, геополітичне і культуро творче призначення України активно вирувало в українській політичній та культурологічній думці 1920-30 рр. Власне, це був час, коли прийшло усвідомлення глибших основ України і її визначної ролі у відвічному протистоянні Европи і Азії. Недавня жорстока боротьба із большевицькою експансією для багатьох постала відновленим праобразом цього гігантського тисячолітнього змагання. Гостроверхі шапки червоноармійської кінноти, збурювальний порив стотисячних нових фанатизованих орд, крайня нетерпимість і ненависть до всього, що інакше, що не хоче коритися – усе це дихало прадавніми вітрами палючого азійського руйнівництва.

Мабуть, першою ґрунтовною українською книжкою, яка так яскраво і концептуально пояснила причини, форми і наслідки давнього протистояння України і Москви, була стилістично блискуча і прониклива думкою книжка Дмитра Донцова „Підстави нашої політики” (1921). Не випадково Євген Маланюк назвав її книгою, що стоїть на межі епох: між наївністю й історичною пасивністю українського народництва і прозрінням та пристрасно-вольовим поривом нового покоління. Потім він часто звертався до ідей цієї книжки, розвивав і уточнював її положення і пророцтва. Великою мірою уся есеїстика Є. Маланюка постала із статей і трактатів Д. Донцов: їх єднав світогляд, внутрішнє відчуття енергетики й містичної долі українського степу, імпульсивний струмінь думання і глибинний націоналізм.

У 1929 р., здобувши інженерну освіту в Подєбрадській Господарській академії, Євген Маланюк переїхав із Чехословаччини до Польщі, до Варшави. Майже на 15 років доля пов’язала його із польським суспільством, мовою, культурою. Він зблизився із доволі широким колом польських письменників та інтелектуалів, почав реґулярно друкуватися у польській пресі. Саме тоді, у 1930-і роки, створилося вельми плідне польсько-українське культурне середовище, яке розпочало цікавий міжнаціональний, міжкультурний діялог між двома довго розсвареними народами. Діялог цей вести було трудно: адже на західноукраїнських землях точилася запекла підпільна боротьба ОУН із польською державою, загалом українське суспільство сприймало польську присутність вороже. З польського ж боку стійкими були антиукраїнські стереотипи: українці – це не нація, українські землі ледь не всі – це природній польський геополітичний простір, а український рух – це звичайна ворохобня. І все ж діялог тривав. Кілька польських часописів („Бюлетень польсько-український”, „Мархольт”, „Бунт молодих”, „Схід-Орієнт”, „Атенеум”, „Зет”) систематично подавали ґрунтовні матеріяли на українську тему, польські автори перекладали твори українських письменників, запрошували їх на симпозіуми, де спільно шукали шляхи і форми майбутнього великого порозуміння. У тих діялогах народилася, очевидно, й програмні світоглядні думки у славного Єжи Ґедройця, який тоді редаґував молодіжний часопис „Bunt młodych”, що часто звертався до української тематики.

Відомий польський поет і перекладач Юзеф Лободовський у спогадах про Є. Маланюка назвав його першим загальновизнаним на Заході українським поетом. Саме творчість письменників-вісниківців – Маланюка, Юрія Липи, Леоніда Мосендза, Олега Ольжича, Олени Теліги, Олекси Стефановича, Богдана Кравціва, Уласа Самчука, Олеся Бабія та ін. – проявила ще не пізнану, по-особливому драматичну, експресивну духовно-історисну основу культури України. України як прадавньої хліборобської цивілізації, відвічного Campus Martius (Поля битви) між силами кочівницького простору і духом суспільно-державницької самоорганізації (між „іранізмом та еллінізмом”, за Маланюком). Замість країни замріяних хуторів, вишневих садочків, такої собі „сонної Аркадії” перед польським читачем постала глибодраматична панорама країни цивілізаційного розриву, неймовірного національного зусилля, руїнного вихору етнічних протистоянь, протоімперського розмаху і жорстоких духовно-соціяльних катаклізмів. Саме таку Україну потім довго представляв у своїх віршах і перекладах Юзеф Лободовський, визначально впливаючи на польську інтеліґенцію щодо переміни її ставлення до українського питання.

Пропонована стаття Є. Маланюка „Шкіци до типології культур”, що була надрукована в журналі “Marcholt” у 1935 (№ 2), є однією з типових публікацій українського письменника у польській пресі. Він завжди прагнув показати якісь несподівані, особливо драматично-значущі аспекти української історії і культури. З одного боку, ця стаття розвиває і поглиблює його думки і спостереження, висловлені ще раніше (есе „Буряне поліття” (ЛНВ, 1927, кн. IV), „В річницю Чупринки” (ЛНВ, 1930, XI), „Петербург як літературно-історична тема” (ЛНВ, 1931, X) та ін.), а з іншого боку, у ній висловлені ідеї-засновки і перегуки до таких глибоких наступних есе, як „Начерк культурного процесу”, „Толстоєвський”, „Південь і російська література”, „До проблем большевизму”, „Єдинонеділимство”, „Нариси з історії нашої культури” та ін. Над феноменом Росії, духу Євразії, над проблемою зіткнення цивілізацій Є. Маланюк розмірковував у своїх статтях і художніх творах майже постійно, починаючи від перших таборових публікацій 1921-23 рр. Ось, для прикладу, його думки зі статті „Чергова лекція” (ЛНВ, 1929, IV), які звучать навдивовижу актуально: „Росія як певна державна конструкція ніколи не може бути ані сильною, ані спокійною: причини в характері самої імперії, що повстала не з політичної чи духовної вищости московської нації (як Англія в Індії, чи німці в був. Австрії). Російська імперія повстала шляхом грабування, і тому труслива психологія злодія завжди тяжила над її урядами, особливо на Миколі І: може, найідеальніший тип царя….

Ця невпевненість за імперську конструкцію змушує кожен російський уряд трястися трясцею злодія над награбованим і кепсько прихованим добром, і в цім фатальна причина недемократичности всякої Росії.

Імперія награбованих земель – це, кажучи теперішньою совєтською мовою, якась імперська „маліна” (на мові одеських злодіїв і горьківських Übermensch’ів, злодійський притон, конспіративне помешкання для награбованого). Зовні цілком пристойні двері, дощечка з написом „РОССИЯ”, а внутрі сидить „хіпесник” (злодій) з „шпалєром” (револьвером) і трясеться над „барахлішком” (речами)”.

Зауважимо, що автори української націоналістичної традиції культурологічної думки (Д. Донцов, Д. Андрієвський, Ю. Вассиян, Є. Маланюк, Ю. Липа, Р. Бжеський та ін.), особливо ті, що зосереджувалися навколо донцовських „Літературно-наукового вісника” і „Вісника” (вісниківці), одними з перших у Европі, суголосно з найпроникливішими оцінками самих російських визначних мислителів (Н. Бердяєва, С. Франка, Л. Шестова, Ґ. Федотова та ін.), осмислювали большевицьку трансформацію Росії як специфічний феномен євразійського деспотизму, внутрішнього рабства російського суспільства, як виплеск руїнницької стихії, яка загрожує найважливішим і найсакральнішим основам европейського громадянства. Цікаво, що у прикінцевій примітці часопису „Мarcholt” редакція застерігала і ніби виправдовувалася за різкість Маланюкових оцінок, вказуючи, що певні кола наклали табу на тему „Росії”. Це нам пояснює, що в тодішній Польщі суспільна ситуація не дуже сприяла тверезому поглядові на реальні східні питання.

Євген Маланюк залишив геніяльну спадщину, що не втратила й сьогодні актуальність. Написана у міжвоєнний час, стаття „Szkice do typologji kultur” дивує комплексом рис сучасної нам доби, зверифікованих автором ще тоді. У статті, чітко окреслено семантичні особливості культурних явищ „Сходу” і „Заходу” та показано витоки російського культурного феномену. Є. Маланюк точно відчув злам попередньої епохи та витворення із спричиненого гармидеру нової, кривавою межею між якими стає Перша світова війна. Зловісна оголеність історії без декорацій дала можливість тим „що мають вуха” побачити нову дійсність – реальну і загрозливу. Дійсність буття „Сходу” і „Заходу”, а також невдалий їх синтез у формі каламутної мішанини і ядучо-вибухової емульсії природно чужих собі культур, так званого „північного сходу”, монголо-алтайського за сутністю.

Автор бачить істинне лице північного сусіда, чомусь непомітне для світу західного. Демон, що виходить із цієї землі, як номади, ім’я яким леґіон, веде неструктуризовану масу – тоталітарний рух, як і в часи Чингізхана, на підкорення нових земель. Український поет дає відповідь на питання задане самими росіянами: чому „Россию не понять умом?” Автор припускає, що „досить густа мла легенд заслонювала її перед очима Заходу”, заслонювала від культурної бастардовости окресленої як „єрунда з художеством”, яка щораз модифікується у іншу кількісну форму існування, сутність якої залишається однією і тією ж. Простежуючи історію становлення та функціювання монгольської імперії, не важко зверифікувати комплекс світоглядних засад формації, яку довгий час „не можна зрозуміти розумом”. Мумії цього духу примарою нависли над Росією і весь час прагнуть повернути її до первісного стану. Стану первісної „московської общини” як духу перманентної стихії, буття якої виражається через комунізм, як форму існування; терор, як державно-адміністративне знаряддя; монументальність, як засіб оманливої декоративности; Церкву як знаряддя контролю. Сутність ця прорвалася, як з-під маскарадної одежі, у вигляді правдивої істоти – большевизму. Тому в різних формах сучасної Росії цей большевизм пробують реабілітувати: як геополітичний успіх, як індустріялізаційний прорив, як безмежну героїку. Однак саме в цьому криється найбільша загроза повернення до старих привидів насильства, задекорованих новими ідеологічними „художествами”.

травень 2007 р.

Євген Маланюк


Шкіци до типології культур

На історичному відрізку, який ми зараз переживаємо і якого є творцями (часом навіть і матеріалом), питання економічні, матеріальні висуваються на перший план.

Післявоєнне вичерпання народів і поколінь, помітне зниження духовного і морального рівня суспільства, досить значні перетворення на незмінній дотепер мапі Европи і всього світу призвели до ґлобальних і, на думку деяких, катастрофічних наслідків, одним словом, все це окреслюють загальним і досить часто вживаним поняттям криза, спричинило, що сучасний европеєць, розвиток якого так болісно був підсічений протягом останніх років, скеровує свій погляд під ноги, до землі, тобто зосереджує свою увагу на економічному житті, на „реальности” господарчих стосунків і, не знаходячи пояснення і виходу, борсається в хибному і зачарованому колі „економічних” питань.

Тут немає нічого дивного. Не беручи до уваги впливу філософських концепцій другої половини XIX століття, людина як така, а сучасна людина особливо, живе передовсім тим, що її хвилює, і реаґує на те, що найбільшою мірою стосується її. Комплекс т. зв. об’єктивних умов тяжіє над сучасною людиною, може, як ніколи, пригноблює її, послаблює силу її погляду, звужує її кругозір і, повірте, „детермінує її свідомість”. У період сьогоднішнього економічно-господарського хаосу, безробіття, складної екзистенції, у період панування анемічно-поверхової літератури, нездорової преси, псевдомистецтва, яке наркотизує (фільм, рев’ю, джаз-бенд), у гарячковому ритмі розшарпаних днів нашого життя, досить важко зачинитися у келії і студіювати Аристотеля чи патристику.

А проте, з вражаючого гармидеру нашої сучасности виринає нова епоха.

Ті, що згідно з Євангелієм „мають вуха, щоб слухати, і очі, щоб бачити” – передрікали її, віщували її і називали: „Нове Середньовіччя” – слова ті падали з уст багатьох… Не будемо дискутувати над визначенням: кожна формула є лише формулою. Проте не піддається сумніву, що світова війна була більше, аніж звичайна війна, і у своїх наслідках стала кривавою межею між двома цілком відмінними епохами. Упродовж 15 років багато декорацій впало. Безліч святинь та ідолів, ідеалів і спокус, канонів і догматів перетворилося у руїни. З хаосу цих румовищ, з фантастичного коловороту, мерехтливо-реалістичних сенсацій сучасності, проглядає зловісна оголеність правдивої реальности історії.

З плетива заземлених ідей минулої епохи – ідей, що в немилосердному світлі тогочасности виявилися псевдоідеями, нас може вивести хіба що наповнене зусиллям, ґотичне стремління ввись. Тільки осяяне прагненням високе ідейне піднесення відкриє перед нами ширші горизонти над димовою завісою тих чорних і ядучих хвиль, які клубляться понад Сходом Европи і ніби розірвані хмари висять над її Заходом.

Безмежна широчінь. Можна мандрувати днями, тижнями, місяцями – і весь час ми бачимо одне і те ж.

Велетенські пласкі простори – це степ – безплідний і голий, це тверді, ніби стоптані ордами, перелоги, це порослі рідким лісом багнища, це луки забагнені або піщані – море однорідних пустель.

На цих просторах десь-не-десь ворушаться, неначе мурашки, живі істоти. Чіпляються безплідної глиби стада племен. Час від часу, змітаючи їхні убогі поселення, суне навала номадів... Там увесь час відбувається переселення людських юрмищ. Точиться процес вічної – так скажу – „колонізації”. Зникають без сліду на тих широчинах люди і їх тимчасові культури. Їхнє місце займають нові, випадкові нації і нові – випадкові – цивілізації.

Групки народців під впливом зовнішніх причин, як боротьба за буття, стихійне лихо, воєнна небезпека і т. ін., машинально згуртовуються і так само машинально розпадаються. Безперервні наїзди, епідемії, „міґрації” і „колонізації” програмують у їхній психіці покору, „скорення долі”, віру в призначення (кісмет ), погорду до активности, волі і передовсім – до людської особистості. І власне в цей час з’являється серед них понура, маломовна, ніби знеосіблена і насамперед немилосердна персоніфікація маси – деспот. Є ним завжди „цар царів”, „син небес”, „володар світу”, „вождь робітничих мас усієї земної кулі” і загалом „земний бог”. І тоді це духовно-примітивне, позбавлене структури і природної єрархії, безсуспільне стадо людей падає ниць перед володарем невільників, а насправді – першим невільником серед невільників. Бо там завжди панує „рівність” – примусова і машинальна.

Деспот веде ті маси невільників на завоювання нових земель, на пошук теренів, де кочівник міг би стягнути данину з осілих народів. Зганяє на гігантські толоки – зведення китайської стіни, пірамід і каналів. Так виростають держави і культури, проте механічні, короткотривалі і – якщо не брати до уваги руїн і леґенд – проминаючі. Так було в Ассирії, Вавилоні, Єгипті, Персії, Китаї. Так є і сьогодні на теренах сучасної Євразії.

Деспотизм і комунізм – це подвійне обличчя й основні принципи цієї культури.

А це інший образ – різноманітні і багатобарвні терени: гори і долини, луки і ліси, потоки і джерела, підгір’я і рівнини. Цьому зрівноваженню місцевости відповідає зрівноваження поселень і мешканців. Міста і містечка, села і замки, хутори і ферми – все має свій стиль, своє власне обличчя. Це ж стосується і людности, яка складається не з механічно спряжених мас, але з народів, кожен з яких має власну історію, власний характер, традиції і тільки собі властиву форму буття. Немає тут безформних мас і машинальних колективів, - є суспільство органічно спаяних індивідів – особистостей, суспільство повне життя і суспільної флуктуації. Суспільство це природним шляхом формує свою владу – влада виростає з нутра суспільства і народу, як їх вицвіт, а не спадає на них, як несподіваний тягар ззовні. Тут панує право активного індивіда – конструктивного члена суспільства – і виникає природне право: право власности на землю, дім, майстерню, на творчу думку і творчу свободу.

Тільки в полі дії цих геосоціяльних явищ стає можливою правдива, тривала, тому і стійка, непохитна культура, можливе є культурне і політичне „відродження”, таким чином можливий правдивий – позаяк природній – „поступ”, нарешті, можлива історичність загалом. Чи будуть там монархії, чи республіки, або навіть диктатури – всі ті форми влади завжди матимуть свою логічну рацію буття: деспотизм там неможливий.

Це є образи двох типів цивілізації на земній кулі. Загальноприйнято означати їх двома символами – „Схід” і „Захід”. Однак ці символи тільки в певних конкретних випадках мають локально-географічний характер і геополітичний зміст. Насправді символи ці є універсальні і мають передовсім значення філософічне, отже, стисло мовлячи – і абстракційне. Точне розмежування реально існуючих культур за цими цих двома типами не завжди є можливим. Відомі процеси культурної дифузії, явища співіснування, змішування, а також злиття культур, нарешті – і це досить часто – явища культурної псевдоморфози.

Проте, хоча і живемо ми в часах домінуючого ще релятивізму і не „перецінювання”, а просто заниження його вартости, то тим паче повинні ми оволодіти сталими критеріями для оцінки вищезгаданих явищ. Саме тому, розважаючи над проблемами культури, мусимо мати перед очима певні „алгебраїчні” символи видів культур.


* * *

У світлі нашої европейської цивілізації „Схід” і „Захід” як комплекси культурно-історичні проявляються вельми яскраво.

З одного боку, Греція та еллінізм, титанічний чин Александра Македонського, Рим зі стратегічними дорогами його культури і Цезар, римське право і дисципліна духу. Граничне сконцентрування і ґотичний порив католицького Середньовіччя. Лицарство і Хрестові походи. Культ Мадонни і героїчна поезія, Данте і Леонардо да Вінчі. Повна глибокого змісту і відголосу в своїх наслідках психологічна боротьба Церкви з державою і короля з васалами. Вікінґи і пошуки нових морських доріг. Англійські пуритани і німецький протестантизм. Колумб і Кромвель. Ґете і Наполеон.

З іншого – єгипетські фараони, китайські богдихани, перські падишахи, татарські хани і московські царі. Сатрапи і баскаки. Намет кочівника і караван-сарай. Примусова монгольська рівність і китайський комунізм. Фелахи й індуси. Зовнішня декоративність і брак монументальности в спорудах. Монотонна пісня самотности в пустелі й істеричні танці шамана. Це – Аттила і Чингізхан, хан Батий та Іван Грозний, опричники і ЧеКа. Блюзнірське перемішання Церкви і держави. Це Московська Церква, яка будучи формально християнською, возносить мольби в XIV за бусурмана „царя ординського” і назавжди стає адміністративно-державним знаряддям. Це терор – як система правління. Це – інституція тотальної відповідальности („круговая порука”), „опала” (знищення і спалення осель) і „заручники”. Це постріл з револьвера у потилицю голови, оглушений шумом автомобільного двигуна. Це культура, окреслена у знаній максимі: „Де стає мій кінь, там трава не росте”. Документом цієї культури може слугувати наступна сімсотрічна цитата:

„Так говорив Чингізхан – пише перський історіограф Рашид Ад-Едін – розкіш і блаженство людини полягає в тому, аби згноїти протестуючого, перемогти ворога, вирвати його з корінням, змусити до плачу його слуг, казати сльозам спливати по щоках і носі, розсістися на їх добре випасених конях, живіт і пупок їх жінок учинити своїм ложем і постіллю, тішити своє око рум’янцем їх лиць, цілувати їх і солодкі вуста висмоктувати”.

Слова ці стосуються початку XII століття, але чи не актуальна є форма мудрости Чингізхана (разом зі своїми „артистично-естетичними” рисами) і сьогодні.

Чи не зринають тут цілком близькі аналогії до напрямку походу Чингізхана: Туркестан, південний берег Каспійського моря, Грузія, пониззя Дніпра, Судак, Херсонес, коли (1221 р.) навіть половецький хан Котян гнав до Галича, до князя Мстислава із жахливою звісткою і благанням про допомогу. А маршрут хана Батия року 1239: Київ – Галич – Краків – Вроцлав – Оломунець – Пешт аж до Відня…. Де зупинило його диво над Дунаєм!

Незлічені кінські маси, що змітали на своєму шляху все, – чи не нагадує нам це те, що описав радянський белетрист Бабель у своїй книзі „Конармія” (набагато глибшій і цікавішій, аніж це видається аматорам – „великим підкорювачам російської літератури”).


А ось один з багатьох фраґментів хроніки з 1220 року про похід Чингізхана на місто Нішанур в Туркестані:

„Мордували протягом чотирьох днів все, що жило, навіть псів і котів. Для того, щоб живі не могли врятуватися, ховаючись під трупами, як це було в Мерві, Тулуй-хан (молодший син Чингізхана – Е. М.) наказав відрубувати трупам голови. В окремі піраміди складали голови жінок, дітей і чоловіків. Через чотири дні місто не існувало і хан наказав його заорати і засіяти на цьому місці ячмінь. Живих випроваджено звідти тільки чотириста комедіянтів”.

Як бачимо, ґенеза „театральних захоплень”, „балету” і „театру” є яскравою (вже за царя Олексія Михайловича в Москві існувала театральна школа, тоді як звичайних шкіл майже не було).

Досить прочитати, що діялось хоча б в часи „колективізації” на краях України, Кубані, Кавказу, що щоденно діється в цих частинах СССР, де споконвіків було осіле, органічне життя і панувало римське право власности, а не московська „община” з її органічним комунізмом, і побачимо, що в межах культури теперішньої Євразії так званий поступ є поняттям незнаним і неможливим. Висилання на Соловецькі острови цілих сіл і районів з розстрілом його „належного проценту” на місці і заорювання людських поселень і ґрунтів під „колектив” – це буденне явище на немосковських землях СССР у тридцятих роках двадцятого століття.


* * *

Хто пройшов російську школу, той пам’ятає, яке фальшиве уявлення про діяння держави царів давала офіційна наука історії, зводячи її тільки до петербурзького періоду, перебраного у псевдоевропейські шати, з незграбно прив’язаним фраґментом історії Русі (правдивої – тобто Київської).

Ми бачили німецький кафтан і панчохи Петра I, роброни і напудрені перуки Катерин і Єлизавет, мундири і ордени Павлів і Олександрів… Металевий вірш Державіна, моцартова легкість мови Пушкіна, імпонуючі, проте трохи дивні споруди Петербурга – все це змушовало нас вірити, що в Росії все „в порядку”, „як має бути”.

Ми щось чули про патріярха Никона, про „стрілецькі бунти”, про якісь дивні почини Петра I у звичаєвій і церковній сфері, про задушення Катериною власного чоловіка (Петра ІII), про вбивство офіцерами, серед яких був Александр I (пізніше – „благословенний”), його батька – Павла… Читали також щось про Пуґачова. Читали, але тільки поверхово і легкодумно, повісті Достоєвського, в яких моторошність і кров вправно присипані сахарином „гуманізму” і просякнуті слізливим, але жорстоким „розчуленням” над упослідженими і „нещасненькими”. Великих москалів і знавців московської душі Лєонтьєва і Розанова ми ще не знали.

Тому, коли наступив 1917 рік і з затхлої паволоки петербурзького царства, як з-під маскарадної одежі, прорвалася назовні справжня сутність – большевизм, ми були надзвичайно здивовані. А коли ж ми апостеріорі переконалися у наївності тверджень і пояснень, що це, так би мовити, „групка узурпаторів”, привезених у „запломбованому ваґоні”, або ж що це соціяльні максималісти, які зреалізовують комуністичну теорію Маркса, продовжуючи нібито французьку революцію, – саме тоді, під ударами реальности, ми почали щось собі пригадувати з офіційно завуальованих діянь і з острахом усвідомили, що не маємо жодного поняття про історії Суздальського і Московського князівств, про довгий період історії „Росії” від XIII до XVI століття.

І аж тепер, після ознайомлення з яскравими фраґментами тієї історії „на практиці”, після публікації нових справ, документів і праць, особливо праць проф. С. Платонова , після недавнього видання мемуарів Генрика Стадена (Henryka Stadena) (у Гамбурзі), німця – опричника Івана Грозного, після виходу публікацій т. зв. „євразійців”, а особливо книги Всєволода Іванова („Ми”. – Харбін. – 1926), перед нами відкрилася зовсім інша панорама. Ми збагнули аж сьогодні ту правду, що Москва мало не до XV століття була навіть не провінцією, а тільки частиною провінції („улусу”) монгольської імперії Чингізхана.

У китайській хроніці з XIII століття під назвою „Юань-Чао-Ші-Ґао” можемо зустріти таке:

„Великий предок юанської династії (китайське ім’я Чингізхана – Є. М.), визначаючи улус (провінцію – Е.М.) для свого старшого сина Чиж-чі, віддав йому чотири міста: Москву, Кипчак, Хозарське ханство і Кан-лі”.

А ось дані з 1330 року:

За хана Таб-Темура в Пекіні (який в цей час був відомий як Хан-Балту і був столицею монгольської імперії – Е. М.) перебував московський полк охорони” (гвардія – Е. М.).

У ті часи великі князі московські, і передовсім такі „збирателі землі”, як Іван Калита, були звичайнісінькими намісниками правителя однієї з монгольських провінцій, у нашому випадку – „ординського царя”, як його офіційно величали у Москві, який перебував у м. Сарай (біля Астрахані) і за якого молилися, як за „царя”, московські митрополити під час літургійних відправ.

А ось такий в’їдливий вислів короля Стефана Баторія у кореспонденції з Іваном Грозним: „ти, який свою кров споріднив з бусурманами, а твої предки, як конюхи, служили за підніжку татарським царям, коли ті сідали на коня і лизали кобиляче молоко, що капало, з гриви татарської клячі” (лист надіслано 1580 року Лопатинським) – це не є тільки ущипливістю….

Додаймо ще дрібну, але характерну особливість. Отож, таке улюблене й оспіване у романсах російське слово „ямщик” – походить від монгольського слова „ям”, що означає „станція”. У просторій імперії Чингізхана була добре розбудована мережа почтових станцій, які перейшли у спадщину Москві, а пізніше й Росії. Чи не біля теперішньої вулиці Тверскої – Ямської розташовувався у XIV столітті кінцевий „ям” сарайського хана?

У той час, як на просторах Русі хан Батий, долаючи розпачливий опір руських військ (битва над Калкою!), мусив систематично нищити край, дощенту руйнувати Київ, кінськими копитами топтати ненависну рільничу культуру і, попри зручне вербування з-поміж місцевого люду т. зв. „татарських людей”, та спричинив велику еміграцію в Литву, перетворюючи квітучу і велику руську державу в пустелю, – на просторах Московського князівства монголи не зустріли жодного опору. Навпаки, власне під захистом ханської потуги Москва виховувалася, формувалася і рукою монгольського губернатора Івана Калити з ініціятиви і за вказівками (др. Charadawan) ординського хана почалося оте фатальне „собіраніє зємлі руской”. І саме в лоні монгольської державности, в звичних умовах кочівної адміністрації з її „ярликами на користування державними маєтками”, з її карними експедиціями баскаків, натуральними податками („продналог”), системою опричництва, „плановою економікою” (виключно монгольська система), відсутністю приватної власности і відсутністю будь-якого – навіть у „православ’ї” – ідеалу, віддано перебувала Москва не роки чи десятиліття, але декілька століть. А коли, мірою ослаблення монгольської імперії, падала і нарешті цілковито впала влада хана, московський князь, кількома ударами показавши свою силу, повністю перейняв ніби у спадок владу над витвореною у традиціях монгольського устрою державою і сам „легітимно” став „ординським царем” на Московщині.

Після цього нарису двох типів культур на початку, ми спробували пізніше, у світлі сучасности, перенести теоретичну цю схему на реальність, тобто так, якби в алгебричній формулі замінити символи числами.

Починаючи від „слов’янофілів” і закінчуючи євразійцями, – від Хом’якова і Тютчєва аж до Блока і Єсеніна – весь час чуємо, що „Росія – це сфінкс”, що „Росію зрозуміти не можна”. Природно, що досить густа мла леґенд заслонювала її перед очима Заходу. Тим не багатьом, що були здатні бачити – Олеаріусу , Флетчерові , Кустіне , нарешті тому, котрий геніально бачив Росію, не знаючи її, бачив наскрізь – Дж. Конрадові – не завжди вірили.

Чи Схід чи Захід? Чи „і Схід і Захід”, як проголошують євразійці?

„Ані Схід, ані Захід” – сказав чверть століття тому Дж. Конрад. „Не східні і не західні (люди) ми є, але абсурдом з оздобами” – („єрунда з художеством”), сказав перед смертю (1918) росіянин В. Розанов („Апокалипсис нашего времени”). А оце недавно померлий у Москві російсько-советський письменник Андрєй Бєлий сформулював перед смертю свій погляд: Наші „сходи” і „заходи” є тільки муміями нашого духу; боляче це визнавати, що не людьми ми є, а тільки західно-східніми трупами. (А. Бєлий „Кризис жизни”).

Також важко погодитися з тим, що фатум Росії полягає у її культурній „бастардовости”. І „бастардовість” є явищем природним. Однак все це не так просто, як здається, і не легко для зведення в одну із знаних формул. Ось росіянин-емігрант, але зовсім не песиміст, В. Іванов з великою арґументацією стверджує:

Від часів Петра I над Росією димовою примарою навис Петербург і переконував, що власне він і є Росія…

Ми повинні бути вдячні большевикам за те, що вони своєю викривальною акцією, яка нас оголила, вказали нам правдиву істоту нас самих, про яку ми забули…. Вони переносять нас назад, в споганене XIII століття …це є школа державности.

До якого зі світових культурних вогнищ ми відчуваємо живий потяг? До азійського! Оскільки в Азії ми є у своїм домі.

Як бачимо, В. Іванов цей „схід” конкретизує: ним є російсько-китайська Азія.

Також символ „схід” (аналогічно як і поняття „степ”, досить часто вживане у геополітичній термінології) вимагає значно більшого, як до цього часу уточнення. На Сході ми маємо декілька „сходів” – перераховувати їх недоречно. На сході, який нас цікавить, т. зв. сході „євразійському”, маємо два виразні „сходи”: південний – чорноморсько-іранський, досить суттєво освічений малоазійським еллінізмом і просякнутий середземноморськими впливами, і тому це „не-схід”, і північний – монгольсько-алтайський, який більше відповідає наведеному на початку теоретичному окресленню „схід”.

Зважаючи на це, можемо наважитися на такий висновок-гіпотезу: культурою сьогоднішньої „Євразії” є жива модифікація північного „сходу”, модифікація, яка безрезультатно імітувала від XVIII до XX століття культуру „заходу”, так як від XIII до XVII ст. – може з більшою природністю і „конґеніальністю” – культивувала форму „сходу”.

Складається враження, що обидва видатні росіяни (яких я поважаю як ґеніяльних особистостей) – Розанов і Бєлий – ближчі до суті проблеми. Їх внесок з ґеніяльною інтуїцією передбачив Дж. Конрад.

Будь-які спроби культурного синтезу поміж „сходом” і „заходом”, як це випливає з величезного практичного досвіду на просторах сучасної „Євразії”, –позитивного результату не дали, а поєднання це набувало характеру каламутної мішанини, ядучо-вибухової „емульсії” природно чужих собі культур.

Позитивне розв’язання проблеми цього синтезу на Сході Европи було б єдино можливе на тих геополітичних просторах, де синтетично-ферментаційні культурні процеси тривають упродовж багатьох віків (хоч, на жаль, фраґментарно і конвульсійно). Терени ці знаходяться поміж Чорним морем і більш-менш північною частиною лісостепу.

[“Marcholt” – 1935. – № 2, с. 276-290]
Переклад з польської і примітки Івана Матковського.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4