Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Хвильовизм і вісниківство як вияв національної тотожности

Л.Т.Сеник

Розглянуто два явища українства – хвильовизм і вісниківство, їх спорідненість і відмінність, зумовлені локальнми політичними особливостями, естетичними та ідеологічними тенденціями і творчими можливостями учасників культурно-духовного процесу цього періоду. Характерною особливістю цих явищ було виразне антиколоніяльне спрямування проти більшовицького тоталітаризму та польської окупації, виражені в художній творчости вісниківців, а на Наддніпрянській Україні найвиразніше у ваплітянців з метою здобуття власної державности.

Ключові слова: хвильовизм, вісникіство, доба розстріляного відроджяння, романтика вітаїзму, націонал-комунізм, „трагічні оптимісти”.

Літературна доба 20-х років на Наддніпрянській Україні і доба міжвоєнного двадцятиріччя в Галичині, без перебільшення, є унікальними явищами в історії українського письменства чи ширше – культурно-духовного процесу того часу.

Варто якнайстисліше окреслити історичну ситуацію, яка зумовила цей спалах українства. Кілька факторів, очевидно, зіграли для цього позитивну роль, хоча самі ці фактори за своїм змістом, певна річ, не були однозначними. Один з них – це програна битва за українську державність у 1918-1921 роках. Українське громадянство, незалежно від територій, на яких воно знаходилося, після поразки національного зриву змушене було пережити шок і мобілізувати свої сили для наступної боротьби. Ця теза стосується передусім Галичини. На Сході шок українства вилився у керований процес т.зв. „національного відродження”, що за якихось неповних десять років закінчився кривавою розправою окупаційного більшовицького режиму над українством. Власне, після цього знову наступив шок, який глибоко спаралізував творче життя аж до початку Другої світової війни. Неповне десятиріччя наддніпрянського українства, яке закінчилося погромом і датується 1929 роком – провокацією енкаведистів і правлячої партії щодо процесу над т.зв. Спілкою визволення України (СВУ), отримало справедливу назву як „доба розстріляного відродження”.

В Галичині яскравим свідченням спалаху українства після Першої світової війни, точніше – 20-30-ті роки, було вісниківство. Цей термін зв’язаний з групою літературно-культурних і політичних діячів, головно Дмитра Донцова, навколо відродженого „Літературно-наукового вісника”, відтак „Вісника”, що проіснував до 1939 року, до „історичного вересня” – окупації Галичини Москвою, прикритої т.зв. „визволенням” і „об’єднанням українських етнічних земель”.

Зараз немає потреби давати оцінки цим історичним подіям: в історичній та й в іншій спеціальній літературі вони ґрунтовно висвітлені та оцінені з української точки зору. Насамперед привертає увагу феномен українства, який на переділених і розмежованих ворожими силами українських етнічних землях заявив надзвичайно потужно про свою національну ідентичність, на кожній території по-різному проявляючись, але зберігаючи стрижневу, національну якість.

Такою якістю слід бачити на Сході хвильовизм, на Заході – вісниківство. Спробуємо стисло, але підкреслюючи визначальні риси цих явищ, охарактеризувати саме як українство, яке, незважаючи на вкрай несприятливі умови, зуміло у відповідний час проголосити актуальні постулати національного культурно-духовного розвитку з перспективою його належного використання для утвердження і українського письменства, і національної свідомости ширших українських мас, перед якими стояли актуальні завдання побудови національної соборної демократичної держави. Скажемо так: література і політика, яка в інтерпретації багатьох тодішніх та й сьогоднішніх тлумачів являють собою мало що не ворожі і виключні одна одну домени, в той час, про який іде мова, взаємно себе доповнювали, звісно, не втрачаючи своїх „жанрових” особливостей кожна зокрема.

Щодо „хвильовизму”, який в інтерпретації опонентів українства трактувався як суцільно антидержавна течія в суспільно-духовному процесі з визначенням як „буржуазно-націоналістична”, то цей термін виник на політичному ґрунті доби і характеризувався трьома основними феноменами – політика (з головним „ухилом” у національне питання), культурно-духовний елемент (у літературі, мистецтві, ширше – в українській культурі з вимогою самобутнього розвитку) та історична перспектива (з орієнтацією на європейську національну традицію та на „психологічну” Європу для осягнення новітньої національної культури світового рівня). Різні „складники” поняття хвильовизму реалізовувалися впродовж дуже короткого терміну і, природно, не могли завершитися в умовах тоталітаризму. Одне культурно-духовне й політичне явище, яким би воно не було сильним, не здатне зруйнувати із середини існуючу систему поневолення. Та й не ставило воно такої мети, скерувавши сили на духовне пересотворення світу.

Скажемо одразу: хвильовизм міг народитися саме в той історичний час, оскільки потреба духовного українства дуже гостро постала після падіння Російської імперії, коли справді в українській літературі, за висловом Павла Тичини, „чорнозем підвівся”, як реакція на віками гноблення української душі і як необхідність нестримного розвитку української культури. Здавалося б, перешкод для цього не було. Окупаційний режим поки ще не утвердився остаточно, змушений був уступити до пори до часу: адже в суспільстві ще були дуже живі події української боротьби за незалежність, та й чимало ще знаходилося учасників цієї боротьби. Це був той вулкан, який міг вибухнути будь-коли (хоч фізично українство як збройна боротьба вже було подолане). Режимові потрібно було з метою остаточного утвердження створити „демократичні” умови розвитку національної культури, але вже з самого початку він повів тверду лінію класового підходу до культурно-духовних явищ, підведених під один знаменник: хто не з нами, той проти нас. Для кремлівських правителів розумніше було на певен час нібито відступити і дозволити створити видимість „розквіту” національної культури. Так і сталося. І так поступово сформувалася серед українства ілюзія про „природний” розвиток літератури й мистецтва, науки і т. ін. в умовах московської окупації України. Режим зі шкіри вилазив, аби переконати українство в тому, що УРСР є „самостійною державою”, і цей міф ще донині іноді озвучують ностальгійники за імперією зла…

З іншого боку, учасникам, зокрема, літературного процесу доби розстріляного відродження потрібні були неспростовні факти незалежности України, тобто самостійної держави, яка здійснює самостійно свою державну політику, внутрішню і зовнішню. Але цей арґумент навіть у такого досвідченого публіциста, як Микола Хвильовий, був хитким, бо й сам автор не міг не бачити повної залежности України від імперського центру, себто Кремля. Наявність цієї суперечности, поза всяким сумнівом, виявилася тією реальною і жорстокою правдою, усвідомлення якої, в кінцевому наслідку, призвело до 13 травня і отримало підтвердження в терорі режиму проти українства.

Однак до того М.Хвильовий як епіцентр нескореного українства проголосив важливі постулати, які не втратили свого значення й донині.

1. Самостійність культурно-духовного процесу, який спирається на свої національні традиції і збагачується надбаннями світової культури (літератури).

2. Орієнтація на Захід – на Європу (психологічну), без інтелектуальних досягнень якої просто неможливий поступ національної культури.

3. Як похідна з двох попередніх – максимальна увага до культурно-духовного (літературного) становища на даному історичному етапі. І звідси – гостра, нерідко й з зачіпанням особистости тих чи інших авторів, що й викликало бурхливу реакцію з їх боку. Але в умовах гострого політичного протистояння режимові з центром у Кремлі, за висловом М.Хвильового, „всеросійського міщанства” (читай: імперіалізму), літературні суперечки вилилися в т.зв. літературну дискусію, яка переросла й в політичну. Іншими словами, це була запекла боротьба українства з імперським центром – „собірателем рускіх земель”, – ідеї, яку й сьогодні, до речі, виношують шовіністичні голови, конкретизуючи її проєктом „єдиної слов’янської держави”, звісно, під двоголовим драпіжником – імперіалістичною Росією. Погляди, манери (тактика) по суті не змінилися від тих часів, маючи в своїй основі відповідну політику.

Отож специфіка умов доби розстріляного відродження змушувала українство діяти відповідним чином. Зокрема, це проявилося у критичному використанні М.Хвильовим комуністичної фразеології, за якою крилося – в своїй суті – антиукраїнство (кмітливий читач це розумів), а художні концепції письменника, на слушну думку Ю.Лавріненка, „роздерли завісу комуністичної революції та показали весь неймовірний її внутрішній зміст і форми… Над усім жахом смерти і каліцтва людини панує в аналітичних етюдах Хвильового всеосяжна романтична стихійна любов до людини, до свого народу, до його розтоптаного відродження і також велика зневага до нового ворога і володаря – російського комунізму, що так швидко показав своє одвічне хамське рило з-під нової своєї політичної одежі” [ЮЛ, с. 402]. І це, за свідченням сучасників, викликало особливе сприйняття читацького загалу.

У зв’язку з офіційним існуванням, зокрема, „речництва” М.Хвильового, як і всього об’єднання ВАПЛІТЕ аж до його заборони, обов’язковим, відповідно до існуючих „правил гри”, було декларування своїх, крім літературних, естетичних і т.д., також політичних постулатів. Очевидно, сьогодні є підстави сприймати їх як вимушена гра, однак творчість більшости членів об’єднання годі, мабуть, назвати грою. Отже, ситуація наштовхувала письменників на виважену гру з метою продовження вільної творчости, прагнення говорити з читачем на високих регістрах правди і мистецтва.

Оскільки ж торкаємось і політики, то розмова про, зокрема, М.Хвильового як епіцентр одвертої опозиції до режиму, як правило, виводить на т.зв. націонал-комунізм і, особливо, взагалі „комуністичні переконання” письменника. До речі, Ю.Лавріненко слушно відзначає, що „для таких людей, як Хвильовий, якийсь політичний ярлик чи формальне означення важать якнайменше в їх характеристиці” [4, 398]. М.Шкандрій, наприклад, говорячи про памфлети М.Хвильового, підкреслює двозначність, звісно, викликану конкретною поліичною ситуацією, точніше – характером самого режиму, в якому доводиться працювати поневоленій музі. Він відзначає, що „грайливість, текстуальне багатство, внутрішня напруга давали змогу тлумачити ті самі памфлети та оповідання і як марксистський заклик до революційних дій, і як недвозначні притчі, які застерігають про лихо комунізму” [9., 344]. Кілька моїх публікацій розглядають це питання в критичному ставленні до авторів, які категорично схиляються до думки про „комунізм” М.Хвильового. Критицизм до цієї думки ґрунтується, все ж таки, на новому прочитанні і автобіографії письменника, і на інтерпретації таких принаймні речей, як новели „Я” і „Мати” [7], які дають переконливі підстави – навіть ці дві речі! – ставити під сумнів „комунізм” М.Хвильового. А роман „Вальдшнепи”? Дуже критичне сприйняття Дмитра Карамазова „революційної” дійсности. Саме знаменита філософія „романтики вітаїзму” в естетичному вираженні світу протиставилась комуністичній нівеляції як особи, так і всього народу і їх моральній та фізичній деградації, в ідеологічному плані – денаціоналізації. Зміст художньої і політичної опозиції зводився до заперечення політичного курсу режиму супроти України. Це була дуже сильна і смілива постава, яка засвідчила протестну незгоду з партійним керівництвом. Маємо справу зі стійкою, не підвладною офіціозним вимогам непокорою особистости, що спирається на свої переконання. У цій ситуації важливо бачити світогляд, переконання особистости в комплексі з її життєдіяльністю (творчістю) [6].

Очевидно, саме з цих позицій оцінює Є.Маланюк діяльність М.Хвильового. У 1953 р. 13 травня в своїх нотатках Євген Маланюк записав: „Комунізм” у Хвильового був таким самим псевдонімом, як „азіатський ренесанс”, як „Аглая” чи „Карамазов”, як і його прізвище („психологічна Європа”).

Він був громадянином тієї уявної України, якою вона мала б бути, але якою вона – через мільйони пилипенків – передовсім! – ніяк не може статися” [5, 119 ].

Далі Є.Маланюк говорить про політичні і психологічні причини ненависти до хвильових, маючи на увазі всіх свідомих творчих людей, яким не йшлося про „привілеї”, а про щось зовсім інше і протилежне. Поет відзначає: „Психіка Хв-[ильов]ого не була колоніальна, а державна. Він був особистість і цього лютезні енки ніяк не можуть йому вибачити.

Як трудно бути у нас Великим! У нас, що не мають почуття великости, wspaniałości, vornehm…” [5, 120].

І далі читаємо в нотатках Є.Маланюка про політично-психологічну конфліктність між різним життєвим кредо: „Смердикуренкові не приходить в голову, що Хвильовий міг би залишитися Фітільовим і піти на широку (все ж таки) арену „Росії”, але він не пішов. (Смердикуренко пішов би, коли б його прийняли). Хоч би за це були всякі ващенки вдячні. Але вони – заздрісні і бояться конкуренції. Вони чудово знали, що коли б „українство” мало трьох організованих хвильових, тоді пилипенкам робиться тотальний каюк, гопаки й „вчені” гинуть на очах, як мухи…”.

„О, вони чудово знають, чому вони ненавидять хвильових!” [5, 120].

Таким чином, націонал-комунізм, який не був у стані, та й, зрештою, не ставив неосяжної мети утворення самостійної держави, є перехідним явищем в українській громадській думці, подібно до того, як „хвороба” соціялізму торкнулася українських діячів кінця 19 – початку 20 ст., привівши, в кінцевому наслідку, до визнання пріоритету національного над соціяльним та інтернаціональним у той момент, коли відсутня власна держава, а нація перебуває в тюрмі чужинців, і перед нею стоїть необхідність утворення власної держави.

Усвідомлення хвильовизмом – явищем з чіткими національними завданнями – потреби відстоювання власної державности і самостійности культури (літератури) в умовах московського режиму вказувало на чи не єдину в даний конкретно-історичний час інтелектуальну співдружність людей, до глибини стурбованих реальним станом нації. Саме тому з такою жорстокістю режим і розправився з нею, від чого наслідки справді набули катастрофічних рис. Але це вже інша тема дискурсу.

Друга потужна група українства сформувалася навколо „Літературно-наукового вістника” (1922-1932) і „Вістника” (1932-1939) та редактора Д.Донцова з чітко вираженими художніми та ідеологічними тенденціями (націоналістичними). (В дужках зазначимо, що ідеоогічні постулати вісниківців, звісно, викликали різке нерийняття на радянщині. Але навіть серед українства, представленого тут творчими особистостями, що спиралися на національну „платформу”, помічаємо неприйняття радикальних засад націоналістичного „осердя” вісниківців. Так, не сприймає націоналізму Д.Донцова С.Єфремов, назвавши його „сумним виплодом нашої викрученої доби” [2, 524]).

„Трагічні оптимісти”, „вісниківська квадрига” (Є.Маланюк, О.Ольжич, Л.Мосендз, Олена Теліга, Юрій Клен) відображають як настрої, так і ідеологічне спрямування цього об’єднання, що за своїм характером було творчо цілеспрямоване на європеїзм у системі художніх цінностей з глибинним осягненням національних традицій як основи інтелектуального поступу. Це, по суті, ідентичні з хвильовизмом (певна річ, кожне з цих явищ з характерними особливостями – політичними й естетичними) орієнтації як віддзеркалення корінних потреб української нації, актуалізація завдань на зміни в суспільстві недержавної нації. Отже, проблема державности, за характером політична, в художній творчости модифікується як естетичне кредо державного будівництва, формування державницької свідомости серед українського загалу. Ідеї європейського консерватизму і традиціоналізму мали вдячний ґрунт серед свідомого українського громадянства і досі не втратили своєї актуальности [3, 227]. Щось подібне бачимо й на Наддніпрянщині, коли М.Хвильовий в українстві шукає зразки європейськости і бачить її, зокрема, в П.Куліші [8, 179].

Таким чином проблема національнх явищ в умовах існування недержавної нації націлювала український інтелект на вироблення теорії і стратегії практичних дій, достосованих до конкретних умов їх реалізації. На Наддніпрянській Україні, як говорить історичний досвід, реалізація постулатів хвильовизму можлива була лише в дуже стислий термін, поки не сталася катастрофа – погром українських сил. Сергій Єфремов ще заделегідь зафіксував у своїх щоденникових записах думку про те, що це „оригінальна країна – нічого казати! Країна, в якій навіть найчервоніша революція діє як найчорніша реакція” [2. 767]. В умовах конституційної Польщі вістниківці мали можливість, очевидно, з обмеженням прямого заклику до повалення окупаційного режиму (що могло оцінюватись як провокація, розрахована на повне знищення куцих прав українського слова), все ж таки, донести до українського громадянства свої ідеї. До розуміння того, що відбувалося в міжвоєнне двадцятиріччя в сенсі культурно-духовному, цікаві вислови Євгена Маланюка з його запису 14. 07.39, тобто за два місяці до Другої світової війни: „Нам бракує тривання росту…

Ми – стара (позатим) раса, потенційно – велика. Лише не знаємо „сезаму” й шукаємо його. В гущі низів – є своєрідна „автаркія” селянсько-національна, невистарчальна, одначе щоб бути нацією назовні. Назовні: „і мертвий гнів, і нежива любов” [5, 49]. Усе це свідчення того, що генерація Є.Маланюка прагнула більшого чину і глибшої духовної віддачі.

А ось запис уже 13.12.41: „Перетворення всілякої літератури в українство – ось завдання дня”. [5, 59].

Усе це хіба не свідчення того, що генерація Є.Маланюка прагнула більшого чину і глибшої духовної віддачі? Так, і в цих прагненнях домоглася надзвичайно високої художньої звершености (в творчости вісниківців) і впливу на український загал, який дуже активно сприймав, зокрема, художні виклики вісниківців.

Жива національна думка творилася в цих середовищах, незважаючи на складні політичні умови. Мимо них і всупереч їм ця думка утверджувалась завдяки високому художньому слову.

Очевидно, не буде перебільшенням сказати, що хвильовизм та вісниківство знаходилися в епіцентрі духовних пошуків нації, яка в умовах бездержавности змушена була знаходити шляхи для свого визволення. Революційність вісниківства полягала, насамперед, у неприйнятті поневолення, а хвильовизм був наскрізь опозиційним явищем по відношенні до більшовицького режиму, хоча й використовував для гострої полеміки з своїми опонентами і противниками фразеологію, характерну для цього часу на просторі підневільної України. До 10-річчя смерти М.Хвильового Ю.Гаморак писав у „Краківських вістях”, що проти нових шляхів України „стали гігантські орди півночі, силу яких тепер відчула ціла Европа на власній шкірі. Десять років тому Хвильовий програв, щоб виграти сьогодні, чи завтра..”[1, 478]. Справа, якій віддав життя М.Хвильовий, не загинула. Так само феномен українства міжвоєнної доби – вісниківство – став активним джерелом протестної літератури і чину періоду українського резистансу, сягнувши, зрештою, також у 60-ті роки ХХ ст. Та це вже тема окремої розмови.


Література

1. Гаморак Ю. Три символи М.Хвильового //Хвильовий М. Твори. В пятьох томах. Т. 5. – Нью-Йорк-Балтимор-Торонто, – Укр. Вид-во „Смолоскип”, 1986. – 834 с.
2. Єфремов С. Щоденники 1923-1929.– Київ, ЗАТ „Газета „Рада”, 1997. – 841 с.
3. Квіт С. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет. – Київ, Видавничий центр «Київський університет», 2000. – 260 с.
4. Лавріненко Ю. Микола Хвильовий //Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. – Мюнхен, Instytut Literacki. 1959, – С. 393-405.
5. Маланюк Є. Нотатники. (1936-1968). – Київ, Видавництво «Темпора», 2008. – 336.
6. Сеник Л. Микола Хвильовий: на ідеологічних перехрестях// Літературна газета. 2007, № 11, листопад. Луганськ.
7. Див.: Сеник Л. До проблеми антигероя в українській прозі ХХ ст. //Українська філологія: школи, постаті, проблеми. – Львів, Видавництво «Світ», 1999. – С. 710-714; Сеник Л. Новела Миколи Хвильового «Мати»: до світогляду письменника. //Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Випуск 35. – Львів, 2004. – С. 313-318.
8. Хвильовий М. Думки проти течії //Хвильовий М. Твори. В п’ятьох томах. Т. 4. – Нью-Йорк-Балтимор-Торонто, – Укр. Вид-во „Смолоскип”, 1983. – 662 с.
9. Шкандрій М. В обіймах імперії. Російська і українська літератури новітньої доби. – Київ, Вид-во „Факт”, 2004. – 494 с.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4