Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Володимир Винниченко в оцінці Дмитра Донцова. Конфлікт двох онтологій

ПАСТУХ Богдан Васильович
Секретар Інституту літературознавчих студій
Львівського національного університету імені І. Франка

Бертран Рассел вважав, що математика може бути виведена з логіки, отже, набути іншої якості. Така модель діє часом і в літературознавчій науці, коли інтуіція є пріоритетною в науковому методі. Звісно, порівняння у даному випадку не цілком рівнозначне. А все ж чому ми зважуємось залучати до літературного аналізу концепти, що належать філософським царинам? Відповідь зрозуміла: кінець ХІХ – поч. ХХ ст. – це дифузія багатьох окремо існуючих дисциплін, що взаємопроникаючи, витворюють глобальну антропологічну науку, яка існує на стиках різних дисциплінарних одиниць. Не залишена без уваги і література, що має унікальну здатність “бачити життя”. Тут мова йде про потенційно досить лабільну знакову систему, яка насамперед є спроможною виявляти онтологічні якості.

Досліджуючи тексти В. Винниченка можна приблизно уявити собі яка лектура була в активі письменника. Окрім соціологічних досліджень він, правомірно, захоплювався книжками з психофізіології, оскільки проблема гіпнозу у його творах – явище симптоматичне. Це не дивно, оскільки наука ХІХ ст. з своїм позитивістичним методом намагалась чітко детермінувати всі явища, що не пов’язувались з розкритими (читай вивченими) властивостями природи. Один з репрезентантів цього методу – Г. Спенсер, наприклад, висунув гіпотезу про те, що виникнення релігії пов’язане з почуттям страху перед померлими предками. В ході еволюції людини і суспільства з одноманітного для всіх первісних людей шанування предків виникають різноманітні уявлення про надприродні сутності і богів. До речі, показовим для літературознавців у даному випадку є те, що саме з Г. Спенсером І. Тен сформував постулати позитивізму такими, за допомогою яких справді можна вивчати світ людини. Очевидно, що лектура подібного філософського складу формувала Винниченка як мислителя.

Спроби осмислити явище гіпнозу, підвести під нього певний науковий апарат були. Це відбилось і в прозі В. Винниченка. Наприклад, у романі “Чесність з собою” про нього серйозно міркує один з персонажів Тарас Щербина. Зацікавлення письменника цим явищем може пояснюватись в площині лектури, що він читав. Подібна література була тоді предметом великого зацікавлення.

Прикладом роботи з даної теми може слугувати дослідження явища гіпнозу у жителів Нової Зеландії, яке робив Марсель Мосс (1872–1950), як бачимо, практично ровесник В. Винниченка. Не знаємо чи читав його дослідження український письменник, але зіставляючи роботи Марселя Мосса, Герберта Спенсера з концептами художніх творів В. Винниченка, а передусім романів, що написані у другий період творчості, можемо говорити про певні перегуки праць вищезгаданих мислителів з поглядами, що втілились у художні образи українського письменника. Паралелі проглядаються зокрема у поясненні “звідки взялась релігія”. У В. Винниченка ця проблема трактувалась суто в соціологічному режимі. Мораль як складова релігії детермінувалась матеріальними чинниками. Окрім того, ця категорія, за його словами, мала всі підстави для корекції, і, звісно, реінтерпретації. Згадаймо хоча би монолог персонажа Мирона на зібранні, в романі “Чесність з собою”, де він ставить під сумнів християнський Декалог. Причому у даному випадку слід нагадати, що згаданий роман є протороманом, який заклав ідеологічні тенденції для низки наступних епічних форм. І оця спроба зміни чи корекції морально-етичних постулатів стала чи не єдиним двигуном для динаміки подальших романних сюжетів. “Природа зробила, як мачуха, тому що, давши нам моральну свідомість, вона одночасно забрала у нас можливість мати її усвідомленою і доведеною” – говорить І. Кант, тому людина завжди прагне її усвідомити. Цей потяг до осягнення добре проглядається у творчості В. Винниченка. Мораль за ним, є виплодом інстинктивних потягів, які за її посередництвом завойовували собі місце у мислиннєвих структурах людини. Батьківство, любов, воля до життя – все це, за його словами, лише задоволення біологічної природи людиноіндивіда.

Така модель, як знаємо, зовсім не випадкова у європейському філософському контексті. Одним з цікавих прикладів щодо проблем моралі можна навести той, що Е. Дюркгайм запропонував термін “аномія” для окреслення одного з факторів, що сприяють збільшенню числа самогубств. Аномія – це падіння авторитету тих моральних норм, які регулюють і направляють задоволення бажань. Такого роду моральний вакуум виникає у перехідні періоди, коли попередні норми вже не діють, а нові ще не сформувались. Осмислення подібної ситуації бачимо і у праці Дмитра Донцова “Де шукати національних традицій”? Йдеться про традицію, але ми виходимо з того, що мораль є базовою складовою традиції. Саме вона формує зразок стосунків між членами суспільства, вибудовує ціннісну систему в площині якої формується національна традиція. М. Сосновський наводить ті складники, що існують в понятті “мораль” у розумінні Д. Донцова: “Розуміння моралі у Донцова співзвучне з його ідеалом “сильної людини” і “сильної нації” та “волі до життя” і “волі до влади”. Вирішальним етичним критерієм для Донцова завжди є критерій сили одиниці чи групи, і він пропонує стосувати цей критерій у кожному випадку, повторюючи за Ніцше, що все, “що падає, треба штовхнути”[11, с.278].

Д. Донцов, як знаємо, з великим пієтетом ставиться до національного закону (читай традиції), він бачить прямопропорційну залежність від нього розвитку нації: “Народ без традиції не живе, а животіє. Коли тратить свої, йому вбивають в голову чужі, бо не може жити ніяка людська збірнота без певних правил і наказів. Традиції – це панцир, який хоронить збірноту від ворожих ударів, немов тіло вояка, що не дає йому охляти” [3, с.7]. У цих словах закладено код, можливо навіть своєрідний кодекс людини, яка прагне утвердження свого голосу, прагне бути почутою в міжнаціональних комунікаціях, які часто здійснюються не лише на вербальному рівні. Тут доречно буде нагадати, що члени ОУН складали іспит з деяких праць Д. Донцова, він своєрідно оформлював прагнення цієї організації, вводив її устремління у перспективну науково-публіцистичну форму. Надзвичайно цікавий, викликаючий дуже широку кардіограму читацьких рецепцій, а головне неодноманітний, Д. Донцов заперечував все, що існувало поза національним виміром. Емоційно вибуховий, з могутньотонною ерудицією, він став на певний час ідеологічним символом мілітарної доби, законодавцем волюнтаризму “не обставини над нами, а ми над ними” так можна окреслити його життєве кредо.

Спроби Д. Донцова проінтерпретувати тексти українських авторів у вимірі націоналістичної парадигми розширили світоглядну модель української літературної критики, показали тон літератури суворий, категоричний, антисентиментальний. Основою подібного ракурсу письма є, за словами О. Багана, “синтез націоналізму і консерватизму”. Але крім того, надзвичайно велику роль у працях публіциста відіграє ще емоційна ескалація. Згадаймо яким він бачить завдання мистецтва: “Мистецтво для митців! Не для спекулянтів, клоунів, відпустових калік. Для митців, що йдуть кроком в крок з своєю добою – тривожною і гарною! Ці митці вже перегукуються як вартові стійки між собою; їх єднає в одно спільність душевного напруження. Митці, які дивляться на життя і на матерію не риб’ячими очима об’єктивних, але очима візіонера і борця, який кохає долю, добру і злу…” [2, с.257]. Звичайно можна ставити під сумнів такий тип критики за надмірну суб’єктивність, велику дозу утилітарності, запрограмований вибір фактажу. Але у більшій чи меншій мірі подібне сплетіння щойно згаданих елементів у літературній критиці присутнє безсумнівно. Сам вибір теми вже говорить про певну зацікавленість, а що стосується стилю письма, то тут спрацьовує багато факторів, наприклад, психоемоційний, що зумовлює відповідний вибір тону. Крім того, Д. Донцов ніколи не применшував голосу критика в оцінці літературного явища. Навпаки, “критика має творче ставлення до мистецтва… Для нас… нічого не варта була критика, яка розкладала твір на дрібні кусники, що їх бачила лише ота “дрібна критика”. Для нас і критик і творець є “однобічні”, обидва пристрасні, обидва несправедливі і необ’єктивні” [11, с.186]. Ю. Крістева пропонує таку модель розуміння процесу читання: “У давнину слово “читати” водночас означало “збирати”, “громадити”, “чигати”, “розпізнавати сліди”, “красти”. Тож читання було активним привласненням іншого. У свою чергу писання – це читання, яке творить” [9, с.341]. Як бачимо, ці процеси зводяться до спільного знаменника: і читач, і письменник отримують цілком рівнозначні місця. Відтак, розуміння Д. Донцовим літературної критики, її законів, специфіки виконання та завдань є цілком логічним і, зрештою, послідовним.

Звісно, знайшлись противники такого способу інтерпретації літератури. Одним з них був Ю. Шерех. Він говорив про те, наприклад, що вісниківство – “своєрідний двійник більшовизму”, що Донцовський націоналізм не має перспективи, оскільки в боротьбі користується тими ж методами, що і його противник, а це, як відомо, не призводить до результату. І найбільш парадоксально те, що на підтвердження останньої тези про неперспективність однорівневої конфронтації, наводиться приклад сварки з “Кайдашевої сім’ї” І. Нечуя-Левицького [див. 12]. Як на мене, сімейні непорозуміння з одного боку і анексія окупантом земель з іншого, підпільна боротьба, і все, що з нею пов’язано – речі зовсім різного ґатунку. Зрозуміло, що подібна критика мала відповідне ідейне джерело, поскільки на думку Ю. Шереха, вісниківство вичерпало себе: “Сміємо твердити, що сучасного українства не могло би бути без етапу вісниківства. Але так само твердимо й те, що тепер ця концепція стає перепоною в дальшому розвитку українства… Концепцію сучасного етапу розвитку українства дає ідея МУРу…” [12, с.60]. Цим і пояснюються нападки автора статті “Донцов ховає Донцова”. Різкий тон критики і, до речі, не завжди по-джентельменськи витриманий, мотивується бажанням посісти перше місце в українському еміграційному культурному просторі. У даному випадку, нам йдеться про те, аби показати досить велику дистанцію між національним і ліберальним типом критики, що у свою чергу, кожен з цих типів мав свою традицію. За словами М. Мамардашвілі: “Почати традицію не можна і вступити в неї, якщо її немає, також не можна” [8, с.64]. Очевидно, що це надто категоричне, (читай провокативне) твердження, але воно говорить про те, що традиція сама по собі існує поза тими поняттями, які людина їй надає, вже перебуваючи в ній або поза нею називач її називає. Отже, традиції ліберального і національного (консервативного) типу критики вже існували. Д. Донцов і Ю. Шерех лише органічно працювали в них.

Така невелика ремінісценція є спробою показати два паралельні способи сприйняття світу і похідні від такої моделі моменти в літературній критиці. В. Винниченко – представник інтернаціонального, космополітичного типу мислення, цитую його слова: “Все є рідна планета, люба Земля наша, скрізь можна і треба діяти й творити. І любов до рідного краю зовсім не вимагає чужости до інших частин Матері-Землі. Я – громадянин Планети і плюю на тимчасові поділи людей на держави” [10, с.9] – це написано у 1926 році, Володимир Винниченко – вже абсолютно сформований письменник, публіцист, політик. Це не юні хитання, спроба вибрати шлях, намацування клямки дверей у Світ – це вже слова дорослого чоловіка. Звісно, така позиція колишнього державного діяча не могла не привернути увагу Д. Донцова.

І. Лисяк-Рудницький спробував порівняти політичне мислення Д. Донцова і В. Винниченка. Однак з його спостереженнями годі погодитись: “Винниченко і Донцов виявляли типові для російської інтелігенції нахили до екстремізму, ідеологічного доктринерства, спрощених формул і радикальних розв’язок. Це робило їхнє мислення революційним і тоталітарним. Вони були більше зацікавлені в тому, щоб світ змінити, ніж щоб його реальну структуру пізнати […]. Винниченко захопився комуністичною диктатурою Леніна, а Донцов фашистською диктатурою Мусоліні й Гітлера, – і ці тиранські системи вони пропонували до наслідування власному народові” [6, с.76]. Уточнимо: Д. Донцов захоплювався А. Гітлером як фюрером тільки на початку, а пізніше, коли побачив, що людина в тій системі стає гвинтиком, зрозумів хиби нацизму. У пропагуванні фашистської ідеології Д. Донцова звинувачували досить часто, добре не розібравшись у його аргументах: “Найбільш поширений і найулюбленіший закид, що його висували постійно проти ЛНВісника і “Вісника” (як раніше проти “Заграви”) – це обвинувачення у “фашизмі” та в поширюванні “фашистської ідеології… Головніші закиди проти ЛНВісника зводилися до таких справ: перенаголошування значення вольового елементу в суспільному, політичному й державному житті; легування розуму і пропагування ірраціоналізму; пропагування “аморальності”, апофеоза насильства, нелюдяності; заперечування ролі народу (“антидемократизм”) і пропагування ідеї “ініціативної меншості”, та перенаголошування ролі одиниць-героїв в житті народу” [11, с.185]. Теперішні спроби спровокувати постать Д. Донцова, показати хиби методології його літературної критики виходять тільки від неуважного прочитання, або ж від наперед спланованої акції, що керується устремліннями зруйнувати активний націоналізм.

В. Винниченко, творячи перманентну революцію в сфері моралі, природно, викликав щодо своїх текстів гостру критику. Тут доречно згадати оцінку, яку дав Гавриїл Костельник роману “Чесність з собою”, а власне, він говорив про проблему “нової моралі”, що голосно постала в цій художній формі: “Отже, не людина, лише скотина – се найвищий ідеал “нової моралі”… Та біда в тому, що чоловік не може стати скотиною, хоч і хоче. Ота нещаслива “душа”, яку Винниченко проклинає, губить ціле діло. Скотина жиє тільки змислом чуття й слідкує за чуттям, але ж природа подбала для неї, щоб вона не виродилась, ставляючи їй норми інстинкту. Се правда, що скотина “здорова”, але неправда, що скотина “вільна”. Скотина не може переступити меж свого інстинкту, не може ані чогось такого забагати собі. А чоловік на місце невмолимого дресовника – інстинкту – дістав від природи автономну силу – душу з її розумом та свобідною волею. І нема з гори визначених границь для чоловіка. Коли отже чоловік хоче статися скотиною, то не станеться нею, тільки упавшим чоловіком, бо він не буде жити як скотина, сліпо придержуючись норм інстинкту, тільки тою вищою своєю силою, душею, визискуватиме вищі вартості для осягнення нижчих вартостей – перлами годуватиме свині” [5, с.13–14]. У творах В. Винниченка, як відомо, тема “нової моралі” одна з центральних. Ілюстрацією до тези може бути роман “Записки Кирпатого Мефістофеля”, де сюжет залежить від гри інстинктів, де художник бачить динаміку життя саме у зіштовхуванні різної сили біологічних потягів. Є. Маланюк також виділяє цей летмотив творчості В. Винниченка, говорячи, що останній: “скеровував енергію еліти на полові проблеми” [7, с.117].

Механізми співпраці інстинкту і волі – явище, яке викликало завжди багато запитань. На них пробував відповісти і Ф. Шіллер, показавши, яким чином ці дві сили співіснують в людині: “Оскільки від природної необхідності неможливо що-небудь виторгувати, то і людина, незважаючи на всю свободу, змушена відчувати те, що природа накаже, і залежно від того, відчуватиме вона біль чи приємність, у ній з такою ж незмінністю з’являтимуться огида або бажання. В цьому відношенні вона цілком схожа на тварину, і найбільший стоїк так само гостро відчуває голод і так само неохоче терпить його, як і хробак під його ногами” [13, с.81]. Але вся цінність людини якраз у тому, що у неї завжди є вибір – терпіти голод, чи – ні. А з текстів В. Винниченка (йдеться про ранню романістику) випливає те, що людина вибору якраз немає, вона цілком залежна від власної фізіології, прагне жити за будь-яких обставин і умов, аби вони не перешкоджали її фізіопотребам. Створюється відчуття тотальної присутності в героях “занадто-людського”.

Центральні сюжети романістики В. Винниченка мають наступні епізоди: вбивство дітей, батьків, спосіб життя публічних будинків, моральна травма під час лікування венеричних захворювань тощо. Відповідна тематика вже сама по собі відмежовує Винниченкові тексти від літератури, в якій Донцов бачить духовне зцілення та профілактику нації, здатну показувати людині високі аристократичні устремління.

У ранній романістиці В. Винниченка можна чітко побачити художній досвід російської школи Ф. Достоєвського, зокрема, тяжіння до філософічності, що часто в українського письменника перетворюється на досить сухе фразерство, спроба поставити провокативні проблеми, що не вписуються в коло традиційних уявлень української людини про світ. Прикладом може слугувати широко представлений етико-моральний концепт В. Винниченка “чесність з собою”, що його етимологію можна би було вести з роману Ф. Достоєвського “Злочин і кара”. Не маємо на меті розкривати цю проблему, зрештою, вона доволі вичерпно прописана у праці В. Панченка “Будинок з химерами”. Але нам йдеться про те, як оцінювали романістику Ф. Достоєвського ті, хто своїми естетичними поглядами були близькі Д. Донцову. Є. Маланюк занотував: “Ніхто з літературозн[авців] не звернув уваги, що в творах Достоєвськ[ого] ніколи немає природи, зелені, сонця, річки. … Є накурена кімната, бабрання в закамарках найогидніших сутінків людської психіки, “разговори” і задух просмерділих матраців, на яких герої “мріють” [нрзб.] про “людство” [7, с.152]. Зрештою, в романістиці В. Винниченка також переважно місто є центральним топосом, де розгортаються події. Загалом, в холоді фарб, за допомогою яких створюється міський фон у творах українського письменника, є певна естетична подібність романів Ф. Достоєвського та В. Винниченка.

В. Винниченко творив, цілком закономірно, в річищі тодішньої раціональної доби: “Їй характерною була перебільшена віра в силу розуму, в непорушність законів суспільного розвитку, захоплення т. зв. універсальними правдами вселюдського братерства й справедливості. Українське суспільство і його провідна верства відзначалися мало реалістичними поглядами на питання міжнародних взаємин, наївно надіючись, що з перемогою революційних сил ці взаємини автоматично будуть розвиватися по лінії взаємного довір’я між народами” [11, с.239]. Так помилився і В. Винниченко, який не мислив Україну поза Росією.

Зрозуміло, що позиція Д. Донцова щодо Винниченка-письменника була однозначною. Автор “Націоналізму” пробував поставити нові вимоги до української людини, а відтак до літератури, яка має її формувати, головним чином наголошуючи на проблемі “ідейної розщепленості”, яку виводив за словами А. Карася “не з соціальних та громадянських спонук до свободи і підлеглості, а переважно з етнічно-національного протиборства” [4, с.452]. Отже, тримаючи орієнтир на високі зразки європейського мистецтва, Д. Донцов хотів бачити в українській літературі персонажа, який вбирав би в свою форму відповідний зміст. А саме – був би органічно вписаний у принцип, що можна назвати Макіавелістичним. Уточнимо: самі по собі слова честь, благородство ціни не мають, є лише відносність інтересів, де перемагати має сила. Звісно, тема ця у творчості Д. Донцова є досить сягниста і її можна доволі широко представити, але не вона стає в центрі нашої розмови. Тут, наголошуючи на моменті сили прагнення, ми пробуємо показати наскільки важливо розуміти підстави його письма для того, аби дивитись на літературну критику Д. Донцова в комплексі. Тоді нікого не будуть лякати його радикальні літературно-критичні зауваження на кшталт тих, що були сказані в адресу В. Винниченка: “До непізнання відбився в тім дзеркалі і тип надлюдини Ніцше. В Ніцше він – надлюдина, у Винниченка напр. – підлюдина. Ніцше проповідує любов до дальніх, Винниченко любов до ближніх, до самого себе, до свого тіла і до його розперезаних інстинктів насамперед. В автора “Заратустри” – це Blondе Bestie, в автора “Щаблів життя” – це “вільна скотина”. Ніцшівський тип в західній літературі – це Ґлян з “Пана”, в нашій – Мирон з “Щаблів життя”. Там – брутальний, веселий і страшний грач. Тут – глупо-цинічний і розпусно-похітливий балакун” [2, с.265]. Така оцінка є, очевидно, цілком правомірною в контексті того етико-філософського мислення, що слугувало Д. Донцову за ідейну платформу. О. Баган так окреслив літературно-критичну спадщину цього мислителя: “Зрозуміло, оцінки Д. Донцовим письменників є дещо однобічними, занадто категоричними. Однак не можна заперечити їх концептуальної правильності. У своїй творчості він не прагнув бути науковцем-фактографом (взагалі мав великий скепсис до філософії та культурної практики позитивізму), був есеїстом та ідеологом і тому прагнув створити лише яскраві візії, пробудити оптимістичні настрої, сформулювати переможні ідеї” [1, с.138]. Такий ракурс дає абсолютно чітке уявлення для того, щоб зрозуміти суть писань Д. Донцова. Намагання симпліфікувати досить своєрідні, складні тексти публіциста зводяться до того, що в них шукають чисту естетику або ж літературний аналіз як такий, що розкладає твір на найменші, клітинні з’єднання. Звісно, відповідна методологія не була в активі Д. Донцова. І ми не наполягаємо на виїмковості його суджень, але йдеться про те, що цей автор зміг у відповідний для того час розбурхати національну динаміку, ввести вольово-чуттєвий елемент в культурно-духовний простір Українця. Окрім того, він передбачив, а згодом і побачив, що соціологічний детермінант (а саме він був пріоритетним в ідеологічній системі В. Винниченка) не може бути визначальним в житті нації, а відтак і в її літературі. Саме тут і відбувся світоглядний конфлікт між В. Винниченком і Д. Донцовим. Останній побачив велику дозу вірулентності в літературі, що творив український письменник. Це було схоже на блукання генія в соціалістичних лабіринтах, які часто заводили його в провокаційну безвихідь. Д. Донцов же намагався показати важкий, але правдивий шлях літературі.


Література:

1. Баган О. Іван Франко в оцінках Дмитра Донцова: долання епохи ratio // Українське літературознавство. – 2003. – Вип. 66. – С. 135–145.
2. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Репринтне відтворення видання 1958 р. (Видавництво “Гомін України”, Торонто). – Львів: Просвіта, 1991. – 295 с.
3. Донцов Д. Де шукати наших історичних традицій (друге видання). – Львів: Українське видавництво, 1941. – 112 с.
4. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних і некласичних інтерпретаціях: Монографія. – Львів; Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003. – 520 c.
5. Костельник Г. “Чесність з собою” В. Винниченка // Ламання душ. – Львів: – Добра книжка, 1923. – С. 5–22.
6. Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд В. Винниченка у світлі його публіцистичних писань // Сучасність. – 1980. – № 9. – С. 60–77.
7. Маланюк Є. Нотатники (1936–1968): Документально-художнє видання. – К.: Темпора, 2008. – 336 с.
8. Мамардашвілі М. Эстетика мышления. – М.: Московская школа политических исследований, 2000. – 414 с.
9. Мітосек З. Теорії літературних досліджень / Переклав з польської В. Гуменюк. – Сімферополь: Таврія, 2005. – 408 с.
10. Сиваченко Г. Пророк не своєї вітчизни. Експатріанський “метароман” Володимира Винниченка: текст і контекст. – К.: Альтернативи, 2003. – 280 с.
11. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк: НТШ, 1974. – 419 с.
12. Шерех Ю. Донцов ховає Донцова // Пороги і запоріжжя. У трьох томах. – Харків: Фоліо, 1998. – Т. 3. – С. 52–87].
13. Шіллер Ф. Естетика. – К.: Мистецтво. – 1974. – 359 с.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4