Игорь Борисович Черкасский Председатель Государственной службы финансово...
Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Поміж «стилетом і стилосом»: ідейно-естетична взаємодія упівської і «вістниківської» поетичних генерацій

ЯРЕМЧУК Ірина Володимирівна
доцент кафедри української літератури ім .акад. М.Возняка
кандидат філологічних наук
Львівський національний університет імені Івана Франка

Якщо ідеологічне успадкування проводом ОУН-УПА ідей українського націоналізму від Дмитра Донцова не викликає жодних сумнівів, то тема ідейно-естетичного перегуку поезії УПА із творчістю вісниківців окремо раніше не розглядалася, окрім нашої монографії [12], де функціонує в межах окремих зіставлень. Однак вперше була артикульована у виданні, причетним до якого був сам Дмитро Донцов, - 1954 року. Маємо на увазі книгу Ю.Русова «Поезія визвольних змагань», до якої Донцов написав передмову, що була першою літературно-критичною студією про поезію УПА. Д.Донцов виводить генезу цього явища з поезії доби Міжвоєння (1917–1941), вважаючи її представників натхненниками упівців: “За ними (поетами «Вісника» – І.Я.) в наш час виступила нова батава поетів Резистансу, які стрічали свою молодість і формували своє духове Я в вогні другої війни й нового повстанчого руху на Україні, розтерзаній кількома інвазіями» [8,с.3]. Спорідненість, на думку Д.Донцова, полягає в тому, що “...і одні, і другі відіграли величезну ролю в нашій поезії, в кристалізації нашої нової духовости”, оскільки нав’язували “до... півзабутих національних традицій, відгребаних, осяяних героїчною музою Шевченка» [8,с.3], творили нову людину нової України (для автора – це Україна бойова, войовнича – Ukraina combatanta, Ukraina militans).

У зв’язку із малою кількістю персоналій і художніх текстів книга Ю.Русова не може претендувати на загальність висновків і припущень, однак її цінність у генералізації нашої проблеми. Тому є підстави звернутись до інтертекстуальних зв’язків поезії УПА із творами міжвоєнного періоду.

Поети УПА продовжують етично-філософські пошуки вісниківців у такій точці перетину, як печать доктрини “державницької літератури” на творчості поетів, що формувала і відповідне бачення ролі митця. М.Ільницький зазначає, що у поезії Є.Маланюка, О.Ольжича, Л.Мосендза та О.Теліги “логічно-ораторське начало домінувало над зображально-мелодичним, “метафора чину” – над “метафорою споглядання”, герой цієї поезії був радше закований у панцир дружинника, ніж напоєний любовним трунком Лади”[3,с.205]. Поети УПА уникали трунку любовного. Але якщо у вісниківців “точка погляду мистецтва” виявилась кінець кінцем сильнішою”[3,с.218], то про поетів резистансу цього сказати не можемо. Розкрити концепцію державницької літератури у поезії УПА дозволить насамперед Маланюківська антитеза «стилет і стилос».

“Стилет чи стилос?“ – таке метафоричне запитання в українській поезії 1924 року поставив Євген Маланюк, то був час світоглядного формування майбутньої «упівської» генерації. Воно було своєрідним лейтмотивом і доби Міжвоєння, другої світової війни, як, зрештою, і кожного буремного лихоліття нашої історії. До того ж, “в тотально ворожому світі, який оточував нас з часів першої світової війни, митцеві, вочевидь, було неможливо зберігати внутрішню рівновагу на клаптику цілковитої незаангажованості”[2,с.4].

Для Марка Боєслава творчість була і вираженням особистих рефлексій, і втіленням громадянського обов’язку. Боєслав творить власну легенду про своє поетичне народження, у якій Ангел звістив йому-дитині його місію лицаря слова-зброї. Цей сюжетний вірш-“спомин” розгортає перед нашими очима чудесну картину Таїнства повстання Поета, багатопланову у просторовому і часовому відношенні, що супроводжується передачею особливих регалій – меча і сурми, своєрідно «реінкарнованих» маланюківських стилета і стилоса з огляду на специфічність поетичної практики М.Боєслава (поезія як усне, а не писане слово). Слова ангела, що скеровують ліричного героя М.Боєслава, є емоційним та ідейним апогеєм цього твору: “...Іди між свій народ, / І грай йому, буди, хай рве кайдани! / Сурми, співай, хоч в кігтях перешкод, / Хай Україна з мертвих гордо встане”[1,с.172]. І це – імператив поета Марка Боєслава, який не лише кличе до бою, “славить боротьбу в ім’я України”, а й бере на себе місію пророка, Божої десниці, яка може проклясти і скарати: “Навіки проклятий нехай засне в ярмі, Кого моя грімка сурма не збудить!” . Завдання поетів вбачає в тому, щоб, по-перше, ні в якому разі не мовчати, не пити отруту мовчанки. Адже досі “Безславить Київ ... святий Москва”. По-друге, необхідно “співати волі гімн”, аби розбудити Україну, заснулу “у калюжі Московії гнилих ідей”. Завдання – “горіти мільйоном скарг”. Градаційна крива співу й скарг піднімається до крику.

За концепцією Марка Боєслава, творчість поета має бути виражена в усному мовленнєвому потоці, а не зафіксована на письмі. Помітне постійне оперування лексемами “спів”, “пісня” та ін. Наприклад: “Співай, поете, гимн йому, жбурляй / Снагу в життя, мов хвилі в берег моря!” [1,с.82]; “О, пісне, будь, мов бурі зрив, / І дням п’ястук настав і шпагу! / Насиллю не корись!” [1, с.108]; “Йому, співці, співайте гимни бойові, / Його, поети, величайте в одах сталедзвінних...”

Поет – пристрасний оратор, його “промови” відзначаються суворим ритмом, дзвоном сталі; він творить “поему дня”, литу “в крові і вогні”, в якій палає не лише “свята любов борців”, але “і помстою рокоче грізно гнів”. Немає згадок про поетичну творчість як процес написання, ідеться лише про вокально-поетичну творчість. Поет оперує різними звукооформленими засобами вираження власних емоцій і переживань: це – 1) слово (“слово на крицю стопилось тверду”) і його конкретний жанровий різновид – ода (“...Його, поети, величайте в одах сталедзвінних”); 2) пісенний жанр (з різновидами: гімн, пеан): “Співай, моя гаряча крове, / Пеан хороброму металу...”; “Могутній я на шпилях гір... / Співаю гимн боям, просторам..”; 3) крик – найвища точка у поетичному регістрі. Поет із “молодого орляти”, що “летить над хмари в сонячні простори” , перетворюється на “тривожного сича”, який співає “не солов’їних пісень”, тільки кричить, мов перед бурею . Крик протиставляється пісні, оскільки нею поет не в змозі розбудити люд, і тому народжується межове волання: “...Скажіть, чи біль незримий, / Розпука, сором за моїх братів, / Кайданів брязкіт, сльози, кров, тортури, / терор могли зродити новий спів, / Чи крик, щоб Бог і люди всі почули?” (наче б втілював ідеї Юрія Липи про поезію кличів, що будять народ, наче б наслідував ідеал Юрія Липи, Тараса Шевченка, поета-будителя): “...Я не співаю, лиш кричу, кричу: / – Вкраїну розп’яли! Рятуйте, діти! / О Боже, Боже, в небесах почуй! / Кинь грім, хай світ горить! Хай воля світить!”

Пісня, крик, слово – це теж Спротив, теж непокора, адже слово зберігає національну душу, отже, теж опирається ворогові (Іван Хміль): “...І знов до Ваших хат прийшов червоний кат / І грозить гнівно Вам, і словом підлим манить / До царства свого й Вас, щоб потім розпинать, / Щоб потім й Вас закуть в тяжкі кайдани. / Не плачте від безсиль, від страху не тремтіть! / Озвітесь перед ним всі криком непокори! / Щоб вчув Ваш бунт палкий увесь лукавий світ, / Щоб Вас перед дітьми своїми не їв сором! / ...Гучніш лунай, протест! УПА на поміч йде / Й рубає скрізь катам загарбницькі їх руки!” [9,с.228]

Девіз “стилет-стилос” був програмою життя і творчості його автора – Євгена Маланюка. “Стилет – зброя в руках воїна, стилос – перо літописця. Меч учорашнього вояка замінив поет на перо. Стилос в його руках стає стилетом. Трохи пізніше цю взаємопов’язаність він висловить віршем: “Збагнеш оце, чим серце билось, / Яких цей зір нагледів мет, / Чому стилетом був мій стилос / І стилосом бував стилет”. Поет підкреслив, що боротьба не припинилася, вона продовжується, але тепер її треба здійснювати зброєю слова”.[5.с.12-13] У творчості О.Ольжича, соратника Марка Боєслава по зброї, ідея чину “в збірці “Пожнив’я”, як і в тодішніх творах... (“Нащо слова? Ми діло несемо”) є провідною. Напевне, “доба жорстока, як вовчиця”, наклала свою печать на спосіб мислення і почування поета... Ідея слова поступається місцем ідеї діла, коли над землею пролетіла буря, чин стає тим, чим у мирний час був псалом”[3,с.129]. Відомо, що 1937 року Ольжич, відклавши літературну діяльність, поринає у підпільну роботу під псевдонімом “Кардаш”.

Марко Боєслав близький у цьому і до Є.Маланюка, і до Ольжича. Маланюкова концепція була створена після програної війни, коли боротьба “продовжувалась зброєю слова” (М.Неврлий). А Марко Боєслав писав у час, коли все могло вирішитись вістрям меча. Однак він не хоче зректися пера заради боротьби, хоч у нього є і такі рядки: “...Чином дух наш горів замість слів, Щоб ти встала, Вкраїно, із мертвих!“, адже “доба-вовчиця” вимагала дії, чину. У поетичних текстах Марка Боєслава простежується тенденція поєднання “стилета” і “стилоса”, що відбувається не шляхом прямої метаморфози, це радше симбіоз і витвір нової образної якості.

Оперуючи образною парою Є.Маланюка “стилет і стилос”, поет водночас здійснює ампліфікаційне продовження кожного елемента пари: “стилос” – це у нього і пісня, і слово, і крик; “стилет” – це меч, динаміт, атом, криця тощо. У поезії “Дням” руки воїнів стискають стилет. Поет вигострює свій стилос – “І стилос добре нагострив”. Таку образну сполуку можна трактувати по-різному. З одного боку, гострять стилос для кращої якості письма, а з іншого, гострять його, як меч, для боротьби: “О, пісне, будь, мов бурі зрив, / І дням п’ястук настав і шпагу! / Насиллю не корись!”

Стилос у поетичній інтерпретації Марка Боєслава трансформується у знаряддя боротьби – п’ястук і шпагу. “Металічна” метафорика, пов’язана з образом слова, для автора теж є втіленням стилоса. Наприклад: “Дзвени, моє слово хоробрим металом, Я пісню співаю про гордих орлів... Хай в душах лунає мелодія зброї!“ [1,с.180]. “Клянусь! Хай проклят я людьми і Богом, Коли своїм словам не дам меча!” [1,с.73]; “Віще слово на крицю стопилось тверду, На мечі перекувало плуги і сумління...” [1,с.150]; “О, клич же, клич же словом муж- нім – Хай із мечем твій Бог іде!” [1,с.86]; “Хай в кожному слові гримить динаміт! ...Його, поети, Величайте в одах сталедзвінних!“ [1,с.178-179]. У наведених прикладах можемо спостерегти велике силове навантаження образу стилоса. Він – “хоробрий метал”, “мелодія зброї”, “тверда криця”, “меч”, “сталедзвінний”, “динаміт”. Метафорний ряд наснажений величезною експресією, характеризується градаційним зростанням сили – аж до динаміту й атома: “Вам, праведні борці, я гимни відспівав, / Тепер кричу, вдаряю громом на тривогу: / – О Боже, вкинь атом в мої гнівні слова / Хай розшматую чорні душі...” [1,с.129]

Марко Боєслав намагається поліфункціональність стилоса збільшити за рахунок навантаження його збройними функціями від позицій індивідуального захисту чи нападу (кулак, шпага) аж до зброї масового знищення, абсолютно дієвої “панацеї” проти ворогів (атом). Таким чином стилос у всіх своїх модифікаціях наближається до стилета й набуває цінності лише за умови, коли містить у собі “збройні” елементи. Ланцюга перетворень стилета у стилос не знаходимо.

Іван Хміль основним завданням поезії вважає боротьбу із гріхом, вкладаючи у гасло війну із “кремлівськими Пилатами”, пробуджування народу, прищеплення йому сили, віри у перемогу, оскільки зневіра, душевна втома “роз’їдає народ”: “... – Не плач, поет, й марно сліз / Не розливай до лицемірів – / Бодрить народ – це твій девіз – / Вщепляти силу й віру... // Іди ж вперед, і клич усіх, / Усіх, хто серце має! / І словом віщим бичуй гріх, / Що нарід роз’їдає... ”[11,с.65].

Для Мирослава Кушніра було важливим не лише осмислити, поетично пережити свій вибір громадянина, а й збагнути як власне поетичне призначення, так і поезію взагалі, що її часто зображає у вигляді Слова, йдучи таким чином у руслі української поетичної традиції. І для нього існування таких категорій як Слово і Поет, що належать естетиці, неможливе без філософської категорії вибору. Саме на такій тріаді збудоване бачення завдань поезії; на цих “трьох китах” М.Кушнір творить власне естетичне кредо. Екзистенціальний вибір поета зумовлює характеристики, якими наділено образ слова: “...Не хочем плаксивого слова / Не хочем ридань і плачів, / з своєї вмираємо рації...” [4, с.162] У своєму останньому поетичному творі М.Кушнір подав сконденсований образ поезії: “Прості і ненатлі слова, / у вірші вплести їх непросто: / од них кружляє голова / і пахне опіумом помсти. / Слова, що родять лиш гнів, / щеплять кров сироваткою злою. / В словниках немає тих слів – / вони писані в книгах бою”[4,с.172]. Мирослав Кушнір прагне, щоб його вірші – “прості” слова – були продовженням поетичного життя Олега Ольжича, який своє естетичне кредо сформулював у збірці “Вежі”: “Слова, що прості і суворі / як величність того Різдва / Що нас у горінні, не в горі, / Поривало і ще порива”.

Окрім того, простежується безперечний вплив Дмитра Донцова з його гаслом сильного, енергетично напруженого слова. Навіть у своєму рефераті М.Кушнір іде в контексті думок, висловлених ідеологом українського націоналізму, – лише подає розгортання донцовської ідеї на іншому фактологічному матеріалі: “Ох, який жаль, що історія так погано розбила ці солодкі мрії – сподівання наших поступових “паралітиків на роздоріжжі” (роздорожжу). Та розбила! Але чи навчила їх чого? Ні. Навчила їх плакати. “А вся моя втіха поплакати стиха, згадавши чудовий свій край”, – починає Манжура. “Крається серце од болю печалю”, – вторує Вороний, а далі хором сотні сотень життєвих емеритів. Карманський б’є в “заупокійний дзвін”. Олесь Бабій “на бальконі в’яне з жалю”. Тичина плаче і ридає під акомпанемент малоросійської дудки, яку називає “соняшним кларнетом”. Сосюра “хоче об мури битись головою”. Фальківський “забув мажором співать”. …Де шукати грунту цієї “шпитальної, сльозофонтанної”, як каже Донцов, літератури? ... вона – рідна дочка ХІХ століття, дочка драгоманівської людини... Нам треба вернутись дальше, в глибину століть, до часів, які славою вкрили ім’я нашої батьківщини ... а на грізних сторінках нашої тисячолітньої історії шукаймо своїх традицій. Жорстока наша доба; жорстока вона була й у часах Хмельницького, Святослава, будьмо ж гідні її”[4,с.184-185].

Слова, “писані в книгах бою”, не мають права на плач. Їхня функція – “потрясати м’язи”[4,с.164], “родити гнів”, “бути опіумом помсти”, “щепити кров сироваткою злою”[4,с.172], тому мусять бути “простими”, “знаними”, “ненатлими”, тобто нетлінними, вічними. Поет вважає, що таких слів, чиє призначення не лише в тому, аби бути засобом комунікації, у словниках відсутні. В апокаліптичну мить національної історії поетичне слово повинно бути не тільки поезією, а й усією рештою буття. Одна з таких “непоетичних функцій” – передувати пострілу: “Рану кривди – єдино загоїть / вража кров, що проллється на камінь”[4,с.164].

Слово в М.Кушніра – це і зброя психологічного гарту, і каталізатор фізичної дії, дієва зброя. Звідси – і оперування образом зброї, її характеристик, функцій для конструювання образу слова, що для поета є цілком природним. Наприклад, у поезії “Творча ніч”, де передано ту мить творчого напруження ліричного героя (поета), творчої самоти (сам поет в епістолярії визнав, що любить “самоту, але самоту творчу, тоді, коли людина ... концентрує свої думки, плани”[4,с.205], коли йому “розвихрений не дався спів”, лише біль, “немов косу” “мантачкою слова півсонні”, що не хотіли складатися у пісню, мантачив[4,с.138], та з другого боку, мотив цього твору, його реалізація не повинні б мати нічого спільного з металом – і порівняння слова із косою у даному випадку з’явилось мимоволі у палітрі образів-атрибутів творчості як естетичного моменту, що є “річчю в собі”, таємничим актом (підсилюють це образи “чорна ніч”, “місяць, мов печатка”).

Ліричний герой (поет) переживає у творі мить творчої невдачі, яку намагається подолати, – слово мовчить. Мовчанку слова підсилюють порівняння ночі зі смертним вироком (знаємо, що тоді апеляція нечинна), а нічного світила, традиційного компаньйона усіх поетів, – із печаткою, – вони символізують закінчення, кінець. Спів замкнуто “у льох байдужості”. І ось на ранок, що наче хміль, п’явся підвіконням, народився біль як результат творчої безпорадності – і саме він змушує слово заголосити. Звідси цікава творча знахідка поета – намантачити слова німі, мов косу. Це образ із поезії Б.-І.Антонича. Подібно до Марка Боєслава, поет прагне “слово гострить, як стилет”. Це вміння – дар Божий, воно прямо пропорційне майстерності володіння мовою: “Ти не дай мені, Боже, спочити, / Не дозволь мені скинуть оков. / Але дай мені силу скорити / пружність мови – найкращої з мов”[4,с.131]. Сила “найкращої з мов” потрібна Кушніреві, аби “не сплітати пісні, але різки І бичем заступати сонет”. Квінтесенція поетової молитви до Бога: “Дай словам моїм силу прокази, / що нещадно п’ятнує і тне”. Маємо “жанрово-образні” модифікації образу слова – пісню, сонет. Але не таких жанрів потребує поет, лише “різок, бичів, слів-гадюк”. Прагнення Кушніра, аби слово слугувало шляхетній меті визволення України, спирається на думку почесності служіння слова народові, і для цього поет апелює до Бога з проханням “скорити пружність мови – найкращої з мов”.

Поетична творчість М.Кушніра не позбавлена замилування збройними, “крицевими” реаліями, як і поезія М.Боєслава. Маємо на увазі відлуння у його творчості Маланюкової метафори-антитези “стилет і стилос”. Але у Кушніра, на відміну від Боєслава, цілісна і розгорнута концепція образу “стилета і стилоса” відсутня. Кушнір теж “гострить слово” – у поезії “Прохання” Бог чує молитву поета: “Ти подай мені бистрість і різкість, / щоби слово гострить, як стилет.”

Чи, наприклад, вислів поета: “У мене м’якість поета в’яжеться міцно з твердістю бійця і слово має крицевий полиск і крицеву міць”[4,с.206]. Гостріння слова, як стилет, має продовження у семантичному ряді: сплітати, як різки, бути бичем, бути проказою, щербити мрії сплячих душ і т.д. (схоже в Боєслава). Від словосполучення “гострити слово” розгортає М.Кушнір ще один семантичний ряд: вдосконалювати свій стиль, скорити пружність мови, тобто оволодіти комплексом виражальних засобів. Тому Кушнірева метафора глибша, ніж у Боєслава.

Кушнір ніколи не локалізував свого творчого акту, як це робив Марко Боєслав, який розкривав некомфортабельність своєї лабораторії – вірші часто-густо писав у вогкій криївці, в лісі під деревом, замість зручного столу маючи скромну альтернативу – власне коліно... Однак знаємо з біографії поета, що і його поетичне життя минало в таких самих несприятливих обставинах. Можливо, від цього постійно звучить у нього мотив власної мистецької недосконалості, але і він підпорядковується ключовій тезі авторського світогляду – чинові, а також оптимізмові: “Ні, я знаю: / це ще не останнє – / ще далеко до синіх вершин. / Це початок мойого зростання, / тільки в муках народиться чин. / …та я вірю: / шукать ідеалів – / це мета – / враз / і шлях до мети!”. Перемагає мажорний мотив чину. Окрім того, засвідчено у палітрі Мирослава Кушніра фаустівський мотив пошуку, на якому так наголошував Д.Донцов. Автор розвиває його у контексті власного мистецько-інтелектуального самовдосконалення, причому кушнірівський евристичний момент позбавлений гіперакцентації “ego”.

Для М.Кушніра мова його поезій мусить бути мовою поетичною, і мовою політичною, тобто “ідеологічним письмом” (Р.Барт). Такою своєю настановою Мирослав Кушнір схожий на Євгена Маланюка, як і на інших поетів-державників “празької школи”, про яких Б.Рубчак писав: “...Тепер поетична мова має виконувати магічні функції: вона не сміє бути тільки поетичною (відомий Маланюків рядок про Шевченка: “Не поет – бо це ж до болю мало”). М.Кушнір – вдячний учень поетів-пражан, але тільки щодо наповнення поезії державницькими функціями – характер його поетичної мови відмінний від “пражан”, які застосовували “свої прикмети поетичної метафоричности на те, щоб розпросторювати історичне почуття на безчасову, позапросторову – і тому в своїй основі антиісторичну – абстракцію”[7,с.32]. Поети-упівці не могли оминути конкретики своєї історичної епохи, що була тоді реальною катастрофою для кожної людини.

Та повернемося до “пропорцій” стилета і стилоса у поезії М.Кушніра. Лексеми “стилет”, “стилос” присутні постійно у його поетичній тканині. На перший погляд між ними існує такий же зв’язок, як у Боєславовій поезії. Однак переважно ці слова між собою не мають антитетичного (як у Є.Маланюка), ні синтетичного (як у М.Боєслава) силового поля. Образ стилета стає узагальненням боротьби, рішучості нащадків славного Залізняка: “...Скаженій, скаженій, скаженій / і пінистим вином захлинайся! / І гостріться, стилети стальні, / залізняцькая кров, наливайся!” [4,с.94].

Образ стилета у наведеному уривку самостійний і самодостатній, хоч теж “гостриться”, як стилос-стилет у М.Боєслава. Образ стилета домінує у світі воїна (ліричного героя), де героєві-поетові місця немає. І воїн, і поет – це дві сторони душі ліричного героя, що стають у поезії центрами двох світів. Навіть у своїх особистих нотатках М.Кушнір розмежовує “сфери впливу” стилета і стилоса: “Не поможуть Крути, Базар, коли Центральна Рада буде думати про боротьбу з більшовиками не булатними мечами, а при помочі гучних і пустих слів “земля і воля”[4,с.174]. Чи його поетичний твір “Я розбив свою чарку об стіл”, що передає конкретику миті народження межі між світом поезії (світом слова, світом стилоса) і світом боротьби (стилета, меча): “Я розбив свою чарку об стіл – / розіллялось барвисте вино. / Хтось до мене з світів прилетів, / стуконув у вікно. / Гей, виходь, вибирайся на герць – / ув останнє всміхається сталь. / Не умів ти шукати сердець – / то свого пошукай! / Намантачив я рінню стилет, / перший раз і останній гострив. / Зрозумійте: зродився поет / і поему скінчив”[4,с.45].

Твір є поетичною “бувальщиною” М.Кушніра про початок себе як митця слова (така ж легенда є у Марка Боєслава). До ліричного героя приходить “Хтось із світів”, Вісник із закликом вибиратися на герць: “Ув останнє всміхається сталь!“ Автор не конкретизує образу посланця, на відміну від Марка Боєслава (у нього це Ангел). Завдяки авторській художній логіці посланець з’явився саме тоді, коли ліричний герой пережив творчу “реінкарнацію” – “зродився поет” серед затишку кімнати (затишок підкреслюють мікродеталі: стіл, чарка вина на столі, вікно, яке пропускає багато світла і оберігає від вітру). А Вісник кімнатний комфорт, оцю приємну мушлю, руйнує – деренчить шиба від стукоту, порушуючи тишу (тиша у М.Кушніра є переважно тишею творчою, сферою, де народжується мистецтво), розливається вино, повне сонця і тепла (епітет “барвисте”)... Присутній і психологічний дискомфорт ліричного героя – окрім безпорядку зовнішнього простору, в якому він живе, – поет, що народився з ліричного героя, не відчуває себе чомусь справжнім поетом ще до приходу “Того зі світів” (відгомін сумніву – і у згаданому вище поетичному малюнкові “Творча ніч”) – поет не знаходить ні чужих сердець, ні свого – тобто своє слово має за холодне, мертве, тлінне.

Вісник вказує ліричному героєві на хиби його пера, він є втіленням динамізму, життєдайності – і коли суб’єкт поезії це усвідомлює, – перероджується, отримує осяяння: слово має бути живим. Вісник пропонує “скінчити поему”, що ліричний герой і робить – “бо у востаннє всміхається сталь”. Минуло життя поета взагалі, почалися будні воїна, що “намантачив рінню стилет”, уперше і востаннє. Заклик “Того зі світів” не виліковує від роздвоєння, отого роздвоєння між кабінетною тишею і буремністю бою, стилосом і - стилетом. У цьому моменті – точка дотику між М.Кушніром і О.Ольжичем (героїчна особистість і творчість останнього мала великий вплив на упівця; як приклад – ремінісценції Ольжичевих образів ріні, суворого слова, доби-вовчиці). А ще й біографія – дослідники творчості Ольжича зазначають, що той у певний період свого життя “...переживав душевне роздвоєння. З одного боку його манила “ясність дум”, “стіл прозорий і розкрита книга” та “прозора радість творчого спокою”, а з другого закликала і пронизувала “лезами сурем невблаганна екстаза атентату“ [10,с.109]. К.Лазор, дружина поета, писала про вірш, де “прозорі озера науки” і “поезії пінні каскади” та всілякі інші спокуси й насолоди треба відкинути, бо найдосконаліша краса є у самопосвяті для своєї батьківщини”[10,с.99]. У поезії Мирослава Кушніра відчутний Ольжичів мотив роздвоєння, можливо, з огляду на спільність життєвих доль, яка програмувала і творчість: маємо образи затишної кімнати, творчої тиші і столу, що нагадують “стіл прозорий” Ольжича. О.Кандиба-Кардаш стверджував: “Нащо слова? Ми діло несемо”. М.Кушнір услід за провідником у “безвісті днів доби-вовчиці” (знову “на мотив” Ольжича) ставитиме “не букв рядки, а кулеметом ряди ворожих трупів”[4,с.166]. Чи фраза: “Це клятва не поета, а вояка, що вміє бути вірним”[4,с.206].

А вже потім з воїна виростає новий поет, якому у поетичному вчора довелося “поему скінчити”, а у поетичному “сьогодні” його “новії думки вогняними мечами розтинають вчорашню красу”[4,с.40]. В упівця ж Герася Соколенка історія коротка: “...І коли жар огнистих ракет / Зацвіте над перонами станцій, / Ти узнаєш, що син твій – поет, / Взяв меча і пішов у повстанці”[6,с.105] - два лапідарні, але промовисті штрихи: батальний пейзаж й інформація – син – поет, бо взяв до рук меча, і пішов у бій, – все інше (психологічні моменти: роздуми, мить рішення) наче відсічено тим же мечем. Однак особистість мовця опукла, чітка – є поет, тому що він воїн.

Ще одним моментом роздвоєння Мирослава Кушніра є поєднання (зіставлення) в його поезії ідеї творчого примусу, творчого волюнтаризму, і творчого натхнення, подарованого Богом. В утвердженні примусу як основи творчості він – учень Дмитра Донцова і брат Марка Боєслава: “Мусиш дописати до кінця. Мусиш! – Розумієш?”[4,с.193]. Примус, свідомий вольовий вчинок виключає стихію підсвідомості. Але, читаємо: “...Бог вдунув Духа свого в цілий світ, у кожний його атом і молекулу. Кожен правдивий творець мусить вкладати у свій твір душу свою. Що робимо, робім з душею, одуховлено, наче б не дрібниця це, а справа, від якої залежить існування світа принайменше”[4,с.202]. І примус, і натхнення у Мирославовій концепції поєднуються такими цінними категоріями, як ідеї, цілі, достойне життя: “джерелом натхнення і взагалі величного життя є, власне ці особисті ідеї-цілі. Вони держать людину на висоті , і вони …ніколи не дозволяють їй впасти”[4,с.204]. Ознакою слова у художньому світі поета-естета є краса, а ознакою образу слова у художньому світі поета-борця – сила, що іноді дорівнює силі титана Прометея. Завдяки могутній здатності слова до “пересотворення світу” (Б.Криса) Прометеєм стає поет, володар слова, який не лише може мріяти про нього, а й реально здійснити це: “... два слова скресили б весну… / Я вірю: від того вогню, / що кріпне у мене в душі, / умить би весь світ спалахнув... / Я вірю: хоч тисячну часть / узяти б отого чуття / і словом гнучким передать, / і всіять те слово в життя -/ воно, мов вулкановий гук, / як гомін архангельських труб, / мільйони з’єднало би рук / в єдиний мозольний труд. / Весь бруд осквернило б клеймом, / священний защепило б гнів...” [4,с.154].

Отже, розгортання у поезії УПА маланюківської антитези “стилет і стилос” до поетичної концепції свідчить як про художнє відображення воєнної реальності, так і про певне естетичне осмислення конкретики упівської стратегії, провідного її ідеологічного принципу – збройної боротьби від Дмитра Донцова. Генетичну спорідненість із творчістю поетів міжвоєнного періоду у ХХ ст. українська поезія резистансу 40–50-х років виявила на декларативному та змістовому рівні. Погляд на життя як самоофіру найвищій меті, Україні, вибір смерті в межових танатичних обставинах спровокували поетичний вибух, “поезію чину”, поезію з відповідними до потреб доби естетичними засадами. В апокаліптичну мить історії слово має бути не тільки поезією, а й усією рештою буття, отже, повинно мати не тільки естетичні виміри. Література настільки цінна, наскільки продуктивно веде процес боротьби за державу, відображає конкретику епохи, її чин – у цьому продовження літератури чину доби Міжвоєння лише не на безчасовому та позапросторовому рівні художнього осмислення історичного факту, але на фіксації його. Простежуться приклади інтертекстуальної взаємодії, а саме художнього сприйняття, осмислення і подальшої розробки поетами Опору 40–50-х рр. образів, мотивів і сюжетів, створених їхніми мистецькими “предками” (“стилет і стилос ”Є.Маланюка, “доба-вовчиця”, мотив роздвоєння , образи ріні, прозорого слова О.Ольжича).

1. Боєслав М. Непокірні слова. Поезія. Передрук підпільних видань. – 1951. – 151 с.
2. Затонський Д.В. Кінець ідеологій, або пора чистилища // Питання літературознавства: Наук. збірник. – Вип. 4(61). – Чернівці: Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 1997. – С.3 – 8.
3. Ільницький М. Від “Молодої Музи” до “Празької школи”. – Львів: Інститут Українознавства НАН України, Львівський обласний методичний інститут освіти, 1995. – 318 с.
4. Кушнір М. Слова із книги бою. Поезії. Листи. Матеріали до біографії /вступ. слово І.Калинця, передм. В.Неборака. – Львів: Поклик сумління, 1994. – 240 с.
5. Неврлий М. Муза болю, гніву, боротьби // Маланюк Євген. Поезія. – К.: Укр.письменник, 1992. – С.5–28.
6. Повстанська ліра /передм. Л.Сеника. – Львів: Меморіал, 1992. – 160 с.
7. Рубчак Б. Серце надвоє роздерте // Лівицька–Холодна Н. Поезії старі і нові. – Нью–Йорк: Видання Союзу Українок Америки, 1986. – С.7 – 57.
8. Русов Ю. Поезія визвольних змагань. / Вступне слово Д Донцова. – Торонто: В-во “На варті” КК СУМ в Канаді, 1954. – С.3.
9. Слово і зброя. Антологія української поезії, присвяченої УПА і революційно–визвольній боротьбі 1942–1967.–Торонто: Видання кол.вояків УПА ім. ген.–хор. Романа Шухевича – Т.Чупринки в США, Т–ва кол. вояків УПА в Канаді, Братства кол. вояків УПА ім. Св. Юрія Переможця в Европі, 1968. – 396 с.
10. Український історик. – Рік ХХІІ. – Ч.1–4 (85–88). – Нью-Йорк; Торонто–Мюнхен, 1985. – С.81–111.
11. Хміль І. Іду з кобзою /передм. Т.Курпіти. – Чікаго: Накладом автора вид–во М.Денисюка, 1962. – 244с.
12. Яремчук І. Під знаком вогню: Генетичний контекст та естетична природа поезії УПА: Монографія. – Львів[У надзаг.: Львівськй національний університет імені Івана Франка], 2006. – 211 с.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4