Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
У сутінках Содому
(Деякі роздуми про феномен гомосексуалізму)

Петро ІВАНИШИН ,
доктор філологічних наук,
Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

…нас чекає доля оніміла
Рабів нових.

Борис Олійник


У дивному й часто незрозумілому світі ми живемо. Світі дуже гуманістичному, але чомусь переважно нелюдяному. Світі дуже поліконфесійному, але чомусь переважно безбожному. Світі дуже толерантному, але чомусь переважно не стосовно традиційних національних та християнських вартощів. Світі глобального поширення лібералістичної демократії, де чомусь окрема людина і цілі народи позбавлені свободи. Воістину, праві були Фрідріх Гельдерлін та Мартін Гайдеґґер, коли окреслювали нашу епоху, епоху Нового часу, як “час ночі світу”. Таки сутеніє, якщо поглянути не на яскраві здобутки цивілізаційного, науково-технічного прогресу, а зазирнути у буттєві глибини, у сфери культури, духовності, людяності… І за останні п’ятдесят-шістдесят років це посутеніння лише прискорилося.

Прямим і промовистим свідченням поглиблення “ночі світу” після другої світової війни стало масове утвердження й розповсюдження неоліберальних “загальнолюдських” ідей та практик, споріднених між собою (вестернізації, мультикультуралізму, атеїзму, сексуальної революції, неофемінізму, глобалізації, постмодернізму, апатридства, порнографізму, “радикальної демократії”, “воєнного гуманізму” та ін.), зокрема й так званої “культури секс-меншин”, “культури геїв і лесбійок” (чи ще “квір-культури”). Із здобуттям Україною незалежності, не без політичного тиску з боку Євросоюзу і США, пропагування гомосексуалізму стало відчутним і в нашій країні. Спеціалізовані видання, клуби, організації, тусівки, вечірки, дискотеки, псевдохудожня творчість, телепередачі, гей-паради, квір-зорієнтована мода, різні шоу, публічне і горде визнання у своїй нетрадиційній орієнтації передусім успішних людей – відомих політиків, дизайнерів, письменників, зірок шоу-бізнесу, бізнесменів тощо – усе це сприяє утвердженню в суспільній свідомості сучасного покоління українців думки про те, що гей-лесбійство треба не просто ігнорувати чи толерувати, а й навіть шанувати як певну культурну, естетичну та політичну – “демократичну” – цінність, і як статеву норму також. Але це тільки початок. Руслан Кухарчук, лідер руху “Любов проти гомосексуалізму”, часто застерігає від агресивності та підступності квір-спільноти, яка, і це підтверджує ситуація в низці західних країн, нав’язує іншим людям “справжній гомо-диктат”, вимагаючи правової та релігійної легалізації одностатевих шлюбів, легалізації поняття сексуальної орієнтації в трудовому законодавстві (а це може означати не лише право на роботу, наприклад, у дитсадках і школах, а й уведення обов’язкових “антидискримінаційних” квот для секс-меншин), запровадження у школах уроків толерантності щодо гомосексуалізму (наприклад, в межах так званої “гендерної педагогіки”), забезпечення права гомосексуалістам усиновлювати дітей, уведення кримінальної відповідальності за критику гомосексуалізму тощо. Як бачимо, претензії досить глобальні, але чи виправдані?

Що ж, новітню – постмодерну – західну цивілізацію часто ототожнюють із космополітичним Вавилоном чи глобалістичною Вавилонською вежею, але, мабуть, не була б недоречною й асоціація тут із біблійними Содом та Гоморрою. У постімперський період до цієї цивілізації намагаються прищепити й нашу країну. Якщо до 1991 року в Україні гомосексуалізм (ще – содомія, педерастія, мужоложство, уранізм тощо) вважався кримінальним злочином, то зараз, переважно під впливом постмодерних інтелектуальних середовищ (що засвідчують, наприклад, лібералістичні часописи “Ї”, “Критика” тощо), ЗМІ та чинників мас-культури, для багатьох став, якщо не чеснотою, то принаймні нормальним явищем (тобто нормальною “психосексуальною орієнтацією”, ознакою “сексуального здоров’я”, однією з природних форм статевого акту тощо). Чи так воно насправді? Поглянемо на це явище з різних поглядів.

З погляду психології , гомосексуалізм – це в абсолютній більшості випадків набута (а не вроджена) форма душевного захворювання, різновид перверсії (поруч із садизмом, мазохізмом, педофілією, фетишизмом тощо). Йдеться про статеве збочення, “протиприродний статевий потяг до осіб своєї статі”. Хоча гомосексуальну аномалію можуть спричинити хвороби головного мозку, наркоманія, деякі види отруєнь тощо, а можливо, й генетичні патології, найбільшу роль відіграють все ж зовнішні фактори – виховання, соціальне оточення, вплив сім’ї, друзів, ЗМІ, літератури, фільмів, комп’ютерних ігор, інтернету тощо. Цікавими можуть видатися дослідження тих психологів, які вказують на ключову роль нормальної, здорової сім’ї у вихованні нормальної сексуальної (і не лише) орієнтації в дитини. Фахівці (наприклад, Д.Шпірер, Л.Джілберт, Дж.Ніколсі та ін.) твердять, що не випадає говорити про природність гомосексуалізму, що це набутий фактор, спричинений насамперед неправильним батьківським вихованням (чи відсутністю такого). Бо кожен із батьків відіграє ключову й унікальну людинотворчу роль, коли виховує, навчає й дисциплінує своїх дітей, коли стає для них прикладом, авторитетом, який допомагає долати внутрішні і зовнішні деструктивні потяги.

Відомий психолог Нейл Вайтхед зазначає, що “життя мужчини-гомосексуаліста” “є психічним порушенням”, що “психічні проблеми дійсно пов’язані із гомосексуалізмом”. Як приклад він наводить велику (у три рази вищу, ніж в гетеросексуальних людей) схильність гомосексуалістів до актів суїциду. Причому тиск суспільства тут відграє незначну роль, бо така статистика характерна і для тих країн, скажімо, Нової Зеландії, де толерантність до гомосексуалізму навіть вища, ніж у США. З іншого боку, психологи вказують на схильність гомосексуалістів і до соціопатичної поведінки, і до безвідповідального проміскуїтету, що катастрофічно прискорює поширення епідемії ВІЛ-СНІДу. Цікавим і промовистим доказом на користь того, що гомосексуалізм належить таки не до вроджених, а набутих хвороб, можуть бути численні свідчення психологів (наприклад, Р.Спітцера, С.Джонса, М.Ярхауса та ін.), про те, що гомосексуалізм піддається лікуванню, тобто нетрадиційну сексуальну орієнтацію можна змінити на традиційну.

Інша психологічна позиція – гомосексуалізм, мовляв, не є хворобою – ґрунтується на рішенні Американської психіатричної асоціації 1973 року. Однак ця позиція чомусь не схильна враховувати принаймні три речі. По-перше, далеко не всі психологи визнали (і визнають) рішення АПА науково обґрунтованим. По-друге, досі не спростованою є інформація про те, що чимало членів АПА самі були явними чи прихованими гомосексуалістами, а отже, були зацікавленими щодо цього питання. По-третє, потребує детальнішого розгляду припущення, про політично-замовний характер цього рішення, враховуючи схильність неоліберальної ідеології (що тотально утвердилася у повоєнних США) стимулювати гомосексуальні (як і інші антикультурні) нахили у суспільстві. Не випадково Стівен Епстайн у 1987 році вказував, що метою “геївської політики” є “повалення [існуючого] сексуального порядку”. Як видається, у деяких країнах цього ідеалу за сприяння потужних гей-лесбійських лобі вже майже вдалось досягнути.

З погляду онтології , тобто філософії буття, гомосексуалізм стає прогнозованим виявом деструктивних процесів буттєпокинутості (чи, в іншій термінології, обездуховлення): нігілізму, спустошення, знекоріненості тощо окремої людини і цілих народів. При цьому нігілізм витлумачують як процес знецінення вищих цінностей – ідеалів, принципів, норм, правил, цілей тощо – усього того, що встановлено над сущим. Таке знецінення, на думку філософа Мартіна Гайдеґґера, призводить зрештою і до втрати цінності й сенсу саме суще, а отже, й людину. Ключовою тезою нігілізму стає гасло: “Бог помер”. Саме від нього беруть початок інші нігілістичні гасла уже доби постмодерну, які з кумедною наполегливістю проголошують смерть людини, історії, національної держави, культури, нації, літератури, науки, філософії тощо, а також традиційної статевої ідентичності.

Спустошення – ще один вияв буттєпокинутості – виражається у процесі злотворення: у спустошенні людського буття, у покинутості життям, у перетворенні всього – світу, людини, землі – у пустелю. М.Гайдеґґер вказує, що спустошення випливає з людської гордині, з “волі до волі”, з гуманістичного бажання панувати над сущим, яке призводить до скочування людини у Ніщо, у небуття. Тобто призводить до беззмістовності людської дії, до нищівної деієрархізації, до “служіння ідолам”, до світових війн, до перетворення світу у “несвіт”, в об’єкт, у “ринок”, до технічного рабства, до самообожнення, до “бездомності новоєвропейської людини”, до панування розрахункового мислення та ін. Гомосексуалізм стає елементом цього смертетворчого процесу, стає фактором життєпокинутості, а отже, як твердить онтологічна філософія, неминуче стає злом.

В національному плані буття постає як опорна основа національного сущого, як пряма близькість ненав’язливої сили, що стосується кожної національної спільноти, тобто як буття нації, як Батьківщина. Саме Батьківщина, на думку філософів, є тим ґрунтом, у якому “коріння людини”, коріння її екзистенції, існування. Французький філософ Сімона Вейль вказувала, що найважливішою потребою людської душі є “укоріненння” в націю, Батьківщину, національну державу, країну: “…є певна частина душі та певні способи мислення і діяльності, які переходять від одних до інших і можуть жити тільки у національному середовищі й зникають, коли країна зруйнована”. Натомість протилежний антибуттєвий процес окреслюється нею як “знекорінення”, як процес позбавлення людини національних онтологічно-екзистенціальних коренів. При чому “навіть без збройного завоювання влада грошей і економічне панування можуть нав’язувати чужорідний вплив і викликати хворобу позбавлення коріння”. Одним із виявів буттєвої хвороби знекорінення, під тиском західної “влади грошей”, і стає гомосексуалізм, який радикально заперечує усталений статевий аспект “національного середовища”.

З націологічної та соціологічної точок зору, гомосексуалізм постає одним із виявів маргіналізму (конкретніше – статевого маргіналізму), що має антинаціональну, антикультурну, антисоціальну природу. Маргінал завжди перебуває на межі різних, часто суперечливих чи несумісних, систем вартостей, різних культур, різних суспільних груп, що накладає посутній відбиток на межовий спосіб буття такої людини. Пасивні маргінали просто відкидають певні (чи всі) цінності й традиції тієї чи іншої націокультурної спільноти чи соціальної групи, натомість активні маргінали прагнуть за будь-яку ціну ще й утвердити власну систему норм та вартостей. У межах імперської держави та суспільства умовна маргінальність може відігравати й конструктивну, емансипаційну роль (наприклад, політичні та культурні цінності національних меншин в Російській імперії чи в СРСР, що вважалися маргінальними стосовно традицій панівного московського етносу, стимулювали національно-визвольні процеси різних народів), натомість у межах органічних національних спільнот групи активних маргіналів виконують деструктивну, антисоціальну й антинаціональну функцію.

На думку націологів, провідною ідентичністю людини, яка структурує всі інші колективні ідентичності (родову, статеву, релігійну, політичну, фахову та ін.), виступає ідентичність національна. Тому кожен маргінал – це передусім національний маргінал, людина, яка, відкидаючи традиційні, скажімо, сімейні чи моральні цінності, водночас усвідомлено чи бездумно руйнує й цілу систему національно-культурних вартостей. Якщо, з погляду онтологічної герменевтики, маргінал може бути окресленим як знекорінений, спустошений індивід, людина, що котиться у Ніщо, то з погляду націології – це людина без виразної національної ідентичності. На думку Романа Кіся, така людна “втрачає… сам стрижень своєї національної вдачі, а саме – втрачає певну сенсожиттєву спрямованість особистості”, людина без національних вартостей “позбавляється навіть щонайглибиннішого у власній психічній структурі”.

Промовисто, що за деякими статистичними даними та емпіричними спостереженнями, дуже часто гомосексуалізм як статевий маргіналізм пропагується передусім середовищами яскраво виражених національних маргіналів (русифікованих чи вестернізованих типів), які в українській культурній традиції окреслювалися завжди негативно: як малороси, хруні, манкурти, перевертні, яничари та ін.

З естетичного та літературознавчого погляду, гомосексуалізм як письменство постає феноменом антимистецтва, конкретніше – антилітератури. Але що таке мистецтво і література (як мистецтво слова)? Якщо новітні постмодерні й авангардні теоретики неспроможні дати відповіді на це питання (бо в їхній концепції “усе може бути мистецтвом, якщо його таким назвати”; наприклад, робота ватажника чи використана банка з-під пива), то більш наукові теорії пропонують набагато вивіреніший погляд на ці речі.

Насамперед мистецтво – органічна частинка культури. При цьому варто пригадати, що безнаціональної культури мислителі та вчені досі не виявили. Уже класичними стали визначення, наприклад, Макса Вебера про те, що культура – це сфера, що охоплює “всі вияви духовності, які відрізняють одну національну спільноту від іншої”, чи Поля Рікера, який вбачав у ній “комплекс цінностей”, що конституюють народ як народ. Отже, література як невід’ємна складова мистецтва теж володіє загальнокультурною національно-духовною, духовнотворчою сутністю. Не випадково Мартін Гайдеґґер окреслював мистецтво як “джерело звершено-історичного тут-буття народу”, і відзначав, що в літературі (як поезії) кожному народові “передзакарбовані поняття про його сутність”. Цю ж думку розвинув згодом і Ганс-Ґеорґ Ґадамер: “Література… грає роль функції духовного збереження й традиції, а тому вона до всього сучасного вносить приховану в собі історію”. Так проявляє себе духовнотворчий (людино- і націотворчий) аспект художності як сутності (чи ідеї) мистецтва.

Як же ж варто назвати творчість, що, як література гомосексуальна (“гомоеротична естетика”, “квір-творчість” тощо, наприклад, яскраво виражені у порнографічних романах де Сада), виконує антидуховну, руйнівну стосовно тієї чи іншої національної культури функцію, утверджуючи як нормальні явно аморальні, нігілістичні, перверсійні ідеї та практики? Такий тип мистецтва чи письма виламується з-поза духовних меж культури й перетворюється у феномен антикультури. Антикультура ж – це комплекс цінностей антинаціональних, антидуховних, антигуманних. Якщо культура творить людину (як національну особистість), культивуючи людяність, то антикультура людину вбиває, нівелюючи категорію людяного. Усе це дозволяє говорити про гомосексуалістські (перверсійні) твори як про явища антимистецтва, антилітератури, міцно базовані на утвердженні обездуховлюючих, денаціоналізуючих, космополітичних цінностей західного лібералізму.

Мабуть, усвідомлюючи це, кілька постмодерних критиків (Г.Грабович, С.Павличко, Т.Гундорова, В.Агеєва та ін.) прагне легімітизувати квір-літературу в українському культурному просторі у досить дивний спосіб. Ідеться про нав’язування малонаукової, зате дуже лібералістичної, думки про те, що начебто низка українських класиків (Т.Шевченко, Леся Українка, О.Кобилянська та ін.) належали до гомосексуалістів. Так науковий нігілізм – “нецікаве й нудне стягання класиків під ноги” (Б.Бойчук) – подає руку підтримки нігілізму статевому. (Нічого, отже, дивного, що деякі із цих критиків залюбки розмінюють свій академічний авторитет на заходах, де популяризують гомосексуалістську творчість.)

Мабуть, найбільш давню й потужну традицію осмислення гомосексуалізму спостерігаємо у сфері релігії . Там він трактується однозначно як вельми тяжкий гріх. І Старий, і Новий Завіти (Буття, Левит, Второзаконня, Перше соборне послання апостола Петра, Перше послання до коринтян апостола Павла, Перше послання до Тимотея апостола Павла), і писання отців християнської Церкви та богословів рясніють недвозначними й суворими засудженнями гомосексуалізму (мужоложства). Тому, базуючись на багатовіковій традиції, християнський катехізис відносить содомський гріх до тих чотирьох гріхів, які “закликають до неба про помсту”. А оскільки спонукання, дораджування, дозволяння, допомога, непокарання, хваління, замовчування тощо будь-якого гріха є також гріхом, бо уможливлюють гріхопримноження, то не дивно, що й священнослужителі, і миряни, і Церква в цілому, делікатно трактуючи окремих гомосексуалістів (як і інших грішників), все ж твердо протиставляються політичним спробам утвердити содомію як норму сучасного суспільного життя: через пропаганду у ЗМІ та мистецтві, через трудове законодавство, а особливо – через практику одностатевих шлюбів та усиновлення дітей.

Вельми послідовну позицію стосовно новітньої глорифікації гомосексуалізму займає Католицька Церква. Свідченням цьому можуть бути, наприклад, зауваження Конгрегації віровчення Святого Престолу, що стосуються проектів правової легалізації союзів між гомосексуальними особами “Про дозвіл одностатевих шлюбів”, укладених тодішнім префектом Конгрегації Йосифом Кардиналом Рацінґером (тепер – папа Бенедикт XVI) та підписаних папою Іваном Павлом ІІ 28 травня 2003 р. У них, серед іншого, можна прочитати, що узаконення співжиття гомосексуальних індивідів є “схваленням і узаконенням зла”, легалізація гомосексуальних союзів призводить до “девальвації шлюбу”, що “включення дітей в гомосексуальний союз через усиновлення, по суті, означає здійснення насильства над цими дітьми”, що певна увага до окремих гомосексуалістів, у жодному випадку не може привести до схвалення гомосексуальної поведінки чи до легалізації гомосексуальних союзів” тощо. Тому висновок Конгрегації однозначний і цілком логічний: “Суспільне благо вимагає, щоб закони підтримували і захищали подружні союзи, першу клітину суспільства. Законне визнання гомосексуальних союзів чи їх порівняння із подружжям означало б не лише схвалення непорядної поведінки і згодом визнання її моделлю для актуального суспільства, а й також зруйнування фундаментальних цінностей, що належать до спільної спадщини людства”.

Схожу позицію можемо спостерегти і в інших традиційних релігіях, наприклад, у юдаїзмі. У Торі на окреслення гомосексуалізму вживається термін “мерзота” (“тоєва”), що Талмуд тлумачить як “відхилення від природного”. Бенціон Зільбер, міркуючи про гомосексуалізм як про гріх (“нахил до лихого”), а про гей-паради як утвердження “неправильного як норми”, вказував, що остаточне рішення про всесвітній потоп Господь прийняв, коли “люди узаконили мужоложство”. Рабин Іммануель Якубовіч у 1968 р. зазначав, що єврейський закон “засуджує гомосексуальні стосунки не менше, ніж інші моральні порушення, що базуються на гедоністичній етиці”. У 1974 р. представник поміркованішої течії в юдаїзмі рабин Норман Ламм в “Енциклопедії юдаїзму”, закликаючи до більш толерантного ставлення стосовно окремих гомосексуалістів, все ж вважав гомосексуалізм збоченням (перверсією) і застерігав супроти терпимості стосовно гомосексуальності, оскільки це може призвести до більшої агресивності педофілів стосовно неповнолітніх.

Прикметно, що 15 травня 2007 року Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, куди входять представники різних християнських, мусульманських та юдейських конфесій, прийняла декларацію “Про негативне ставлення до явища гомосексуалізму та спроб легалізації так званих одностатевих шлюбів”. У ній, зокрема, йдеться про одностатеву сексуальність як “наслідок особисто вільного, але помилкового, вибору людини та проявом глибоко вкоріненого в ній гріха”, і вказується, що “релігійні люди не можуть миритися з гомосексуалізмом, іншими аморальними діями та їхньою пропагандою, як явищами духовного й суспільного життя”, до речі, пропагандою “під виглядом боротьби за права людини й демократі”. З іншого боку, вартують на увагу дослідження (наприклад, К.Вайт і Дж.Стейнберґа), у яких гомосексуалізм (та інші статеві збочення) пов’язується із сатанізмом та його кривавими культами. Тому викликають подив і занепокоєння як спроби у деяких країнах ув’язнення священників та мирян за критику гомосексуалізму, так і міркування окремих начебто християнських українських публіцистів, у яких толерування гомосексуалізму виправдовується політично: як, мовляв, застосування справжніх “демократичних підходів”.

Зрештою, з політологічного та ідеологічного (суспільно-світоглядного) погляду, гомосексуалізм та його новітня пропаганда постають перед нами як вияви культурного імперіалізму, як органічні елементи – поруч із глобалізацією, мультикультуралізмом, сексуальною революцією, неофемінізмом, постмодернізмом тощо – ідеології неолібералізму. Тому закономірно, що саме українські демоліберали (як-от Ю.Андрухович чи А.Бондар), передусім переймаються суспільною легітимізацією гомосексуалізму.

Взагалі, імперіалізм розглядають як чужорідну суспільну свідомість і суспільний світогляд колоніалістичного типу. Це стратегія та відповідна їй практика колонізації – “сукупність заходів, якими колонізатор перебирає і реалізовує владу над колонізованим, примушуючи його діяти згідно з рішенням і в інтересах не своїх, а колонізатора” (Е.Саїд). Імперіалізм взагалі – це форма несвободи, поневолення, на відміну, скажімо, від націоналізму, який розглядають як “форму свободи” (С.Дюрінґ). Західний історичний досвід ХІХ і ХХ століть дозволяє виділити три основні модифікації імперського світогляду: демоліберальний (лібералізм, неолібералізм), соціал-демократичний (комунізм, соціалізм) і псевдотрадиціоналістичний (націонал-соціалізм, націонал-більшовизм). Характерною особливістю всіх трьох колоніалістичних доктрин є прагнення до всесвітнього чи хоча б регіонального панування, шляхом деструкції національних культур та держав, і витворення глобальних наддержавних конструктів: світової “пролетарської” держави у російських більшовиків, “нового порядку” у Європі в німецьких націонал-соціалістів чи мондіалістичної “глобальної цивілізації” у сучасних неолібералів. Власне, специфіка лібералізму звідси, використовуючи думку Ролана Барта, полягає в тому, що цей світогляд прагне категорію “бути” звести до категорії “мати”, а з будь-якого об’єкту зробити річ.

Імперіалізм у сфері культури називають ще культурним (чи культурологічним) імперіалізмом. Під ним розуміють методологічну настанову та її практичну реалізацію у сфері культури (як системи національно-духовних вартостей), що призводить до фальшування дійсності в інтересах колоніалістичних ідеологій. Фактично імперіалізм продукує в межах культури чужорідні стосовно національного буття вторинні семіотичні системи – політичні міфи, – що деформують реальність за допомогою різних за формою, але однакових за своєю денаціоналізуючою, нігілістично суттю методів. Прикладами можуть бути – расистський метод у націонал-соціалізмі, “пролетарський” інтернаціоналізм у марксизмі (комунізмі) або космополітизація у класичному лібералізмі чи неолібералізмі. Якщо розглядати культурний імперіалізм на рівні стратегії спілкування між різними народами, то тут він постає як універсалістська доктрина, суть якої – у нав’язуванні іншим націям власних культурних (чи таких, що вважаються культурними) надбань: мови, релігії, політичних ідеологій, філософських поглядів, художніх (чи антихудожніх) творів тощо і, в тому числі, практик статевої ідентифікації. Утвердження гомосексуалізму в Україні як певної статевої, психічної, юридичної чи релігійної норми, яка цілковито несумісна із традиційними українськими уявленнями та культурними вартостями, цілком відповідає суті культурного імперіалізму.

Ліберальна деструкція (передусім в політико-економічних інтересах західних наддержав та транснаціональних корпорацій) національних культур, витворення космополітичної надкультури, утвердження антинаціональних та антирелігійних цінностей неодноразово критикувалася різними вченими, богословами, політиками, письменниками, філософами різних світоглядних орієнтирів (М.Гайдеґґер, Д.Донцов, Дж.Толкін, Г.Ґеорґ-Ґадамер, Є.Маланюк, Р.Бредбері, Е.Сміт, С.Гантінґтон, Н.Хомський, Е.Шарґаф, Іван Павло ІІ, о.І.Гаваньо, команданте Маркос та ін.). Однак найбільш промовистою є критика глобалістичної ерзац-культури з погляду частини ліберальних мислителів і вчених.

Як приклад, можна назвати монографію англійського політичного філософа Джона Ґрея “Поминки за Просвітництвом” (1997), у якій однією із ключових тем стає критика сучасних шкіл “англо-американського ліберального фундаменталізму” та західного культурного імперіалізму, що коріняться в гуманістичному проекті Просвітництва. Дж.Ґрей, виступаючи за політику толерантності (яка передбачає наявність неповноцінності чи гріховності в об’єкті толерування) стосовно гомосексуалістів, водночас не сприймає неоліберальної політики наділення останніх рівноправністю та привілеями як окремої культурної групи. Визнання за гомосексуалістами групових прав (включно із правом на одностатевий союз) стає вираженням політики мультикультуралізму, яка призводить до дестабілізації суспільства, до “хаосу”, до неможливості “збереження громадянського миру”. На думку філософа, стабільне суспільство “не може бути в основі мультикультурним”, для нормального розвитку воно мусить мати скріплюючу тканину національної культури – спільної культури, “просякнутої почуттям спільності історії та національності”.

Тому, очевидно, стосовно гомосексуалізму як вияву неоліберальної політики мультикультуралізму, яка вельми нетолерантно нав’язується сучасній Україні із євроатлантичного Заходу, варто застосувати думку відомого славіста Санте Ґрачотті: “Боюся, що імітація Заходу, яка спостерігається в Східній Європі, зрештою може привести до патологічних явищ. Тобто Схід Європи може не лише повторити, а й поглибити помилки Заходу. Тому вам, українцям, варто бути консервативними в позитивному сенсі, тобто зберігати свої традиції і здобутки”.

Звичайно ж, феномен гомосексуалізму можна розглянути із набагато більшої кількості ракурсів (скажімо, кримінального, демографічного чи економічного), однак загальні висновки навряд чи зазнають суттєвих змін. У випадку гомосексуалізму, ми маємо справу із психічним захворюванням, перверсією, статевим збоченням, виявом нігілізму, спустошення, культурної знекоріненості, обездуховлення, національного маргіналізму, антимистецтва, із тяжким гріхом, із аморальністю, із антинаціональним виявом культурного імперіалізму неоліберального зразка. Перелік таких характеристик свідчить явно не на користь явища і змушує серйозно засумніватися в апологетичних спробах довести його нормальність, природність, здоровість чи нешкідливість. А ще він спонукає принаймні із розумінням (якщо не зі схваленням) поставитися до численних спроб активно протиставитися аморальним спробам пропагування гомосексуалізму у вигляді гей-парадів, презентацій, показу пропагандивних фільмів тощо.

До них, безумовно, варто віднести й активні протести молодих українських християн (переважно із всеукраїнської організації “Тризуб” ім. С.Бандери), звісно ж, спрямовані не проти сексуальних уподобань окремих хворих людей. Спрямовані ці виступи проти презентацій та перфомансів естетично убогої брошурки про “содомітів солодких”, “зголоднілих жінок” та “хлопчиків-шльондр” – “120 сторінок Содому”, – що видало створене сумновідомим гарвардським професором-десакралізатором Г.Грабовичем видавництво “Критика”. Щоправда, стосовно інформаційного шуму стосовно цих 120-ти переважно графоманських сторінок пропаганди содомії та лесбійства дивує одна річ. Чомусь активну підтримку й охорону цим акціям гомосексуалістської пропаганди, як свідчать деякі інтернет-ресурси, забезпечували представники промосковських шовіністичних організацій. Погодьтесь, це якийсь дивний симбіоз у дусі знаменитого союзу “Меча і орала” Остапа Бендера. Віра в те, що не лише західна, а й російська “заграніца нам поможет”? Що ж, антинаціональна налаштованість об’єднує різні імперські інтереси.

Напевно, приватне інтимне життя будь-якої людини – її особиста справа. Однак такі публічні акції утвердження перверсій повинні б викликати зацікавлення не лише в окремих представників української громади, а й у представників українських влади й закону, оскільки лібералістичне множення аморальних практик неминуче призводить і до поглиблення духовної деградації суспільства, і до громадянських протистоянь. У вже згадуваній декларації Всеукраїнської Ради Церков міститься вагома пересторога: “Там, де легалізовано проституцію й наркоманію, одностатеві шлюби й евтаназію, вже зараз ставиться питання про легалізацію педофілії. Україна не повинна йти таким згубним шляхом”. Якщо згадати нещодавні події довкола справи депутатів-педофілів і припустити, скільки такого типу інформації так ніколи не вийшло і не вийде у ЗМІ, можна усвідомити усю значущість і даного нам попередження, й необхідності появи врешті ефективних політичних механізмів захисту прав і свобод корінного українського населення в цій невідомо чиїй державі. Таки володіють непроминальною вартістю слова Блаженного Августина: “Щодо ганебних учинків, скерованих проти звичаїв, то їх треба оминати, беручи до уваги різноманітність звичаїв, і не можна допустити, щоб угоду, яку склали між собою звичаї або права якоїсь держави чи якогось народу, порушувала примха якогось громадянина чи чужинця. Бо кожна частина, яка не узгоджується з цілістю, гидка”. На жаль, цю гидотність, антилюдяність, націо- та християнофобську сутність гомосексуалізму та інших форм обездуховлення усвідомлюють ще далеко не всі, особливо з числа так званих ліберальних інтелектуалів і політиків, тож моральне здоров’я нації опиняється під серйозною загрозою. Невже непочутими виявляться голоси наших великих духом, що, як, для прикладу, митрополит Андрей Шептицький, навчали: “…Браття мої милі! Коли любите свої діти і свій народ, коли дбаєте про щастя і здоров’я, живіть морально, не убивайте самі себе, не убивайте своїх дітей, не марнуйте неморальністю основних, фізичних сил народних!”?

Що ж, дивлячись на сумні спроби утвердити в Україні пропаганду різних форм аморальності, в тому числі й гомосексуалізму, у засобах масової інформації, у творах псевдомистецтва, в інших сферах суспільного життя, все чіткіше усвідомлюєш: таки сутеніє… Але хіба не в сутінках Содому ще потужніше розгоряється полум’я віри? Хіба не його світло є опорою праведної боротьби зі злом? Хіба не це полум’я гартує надію нашого небесного спасіння?



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4