Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Націоналізм: на перехрестях думок,
або уроки Василя Іванишина

Богдан ЧЕРВАК ,
Київ

Більше ніж два роки з нами немає Василя Іванишина. Майже кожен, хто з ним був знайомий каже, що так і не змирився із його смертю. До таких належу і я. А тому вихід у світ двотомника відомого літератора, громадського і політичного діяча В. Іванишина «Державність нації» сприйняв як можливість передусім незримого спілкування з людиною, яку глибоко поважав і знав довгі роки.

Книжки, що побачили світ у Тернопільському видавництві «Астон» сповна віддзеркалюють духовний світ та сферу зацікавлень автора. Кожен, хто не полінується прочитати двотомник відчує наскільки непересічною особистістю був автор: він – тонкий цінитель літератури, добрий знавець релігійного й церковного життя, полум’яний публіцист, політолог, ідеолог українського націоналізму.

Власне, роздумуючи над тим, яку грань його таланту зробити аналізом цієї статті, прийшов до висновку, що маю обов’язок написати про націоналізм у якій так вірив В. Іванишин, культивуванням якого займався багато років.

Потреба написати про «націоналізм Іванишина» виникла ще й тому, що про український націоналізм сьогодні говорять чи не найбільше, з одного боку, це свідчить про його актуальність, а з другого, зважаючи на численних адептів і ворогів, існує повсякчасна потреба виставляння необхідних акцентів. Так, лише побіжний огляд статей на цю тему засвідчує як довільно, спрощено, а то й примітивно розуміють націоналізм окремі автори. Ось, один з них вважає націоналізм «надідеологією», а тому за націоналізм видає лібералізм, консерватизм чи навіть соціалізм. Інший – ставить знак рівності між націоналізмом і расизмом. Ще один, маючи на меті модернізувати чи осучаснити українських націоналізм, вважає за необхідне зрікатися спадщини попередників, які начебто «хворіли на тоталітаризм». І так далі і таке подібне…

Найбільш ґрунтовно свої погляди на український націоналізм як суспільний феномен В. Іванишин виклав у найвідомішій своїй праці, яка увійшла до першого тому книжки під назвою «Нація. Державність. Націоналізм» . Найголовніше, відзначає автор, це те, що «націоналізм не можна видумати: він – «дух одвічної стихії», який об'єднує людей одного народу в соціальний моноліт ідеєю національної свободи, незалежності, державності. Він передається з покоління в покоління крізь віки не у вигляді теорії, а всіма набутками духовної й матеріальної культури народу, рятує націю в критичні моменти і стимулює її розвиток у час політичного затишшя».

В. Іванишин уникав спрощеного визначення поняття «націоналізм». Натомість пропонує розглядати його на різних рівнях: масово-побутовому, особистісному, суб'єктивно-психологічному суспільному, раціональному, філософському, громадському тощо.

Для нас, очевидно, буде цікавим визначення націоналізму як ідейно-концептуального явища, оскільки найбільше плутанини саме із такою дефініцією. Отже, «націоналізм – це ідеологія національно-визвольної боротьби, національного державотворення чи національно-державного функціонування, яка побудована на приматі національної ідеї в житті народу і яка задоволення індивідуальних та групових інтересів і соціальних потреб громадян ставить у залежність від повноти реалізації ідей національного визволення, державотворення, незалежності» .

З огляду на здобуття Україною незалежності автор також вважав за необхідне дати визначення націоналізмові як державній політиці. На державному рівні «націоналізм – це політика забезпечення індивідуальних і групових потреб та інтересів членів суспільства через реалізацію загальнонаціональних інтересів; це політика державних гарантій захисту, умов відтворення і розвитку нації».

Сподіваюся, що зазначені визначення допоможуть уникнути різних спекуляцій довкола питання «А що таке націоналізм?»

Зрозуміло, що В. Іванишин не обмежується лише констатацією визначень, а повсякчасно намагається «вкоренити» націоналізм у сучасну проблематику суспільно-політичного життя, зробити його чинником національного державотворення.

Перше, що впадає у вічі, це чіткість й недвозначність мети, яка виставляється перед націоналістичним рухом: «Наша мета – реалізація української національної ідеї, здобуття, закріплення і розбудова національної держави – держави української нації на українських землях, яка б запевнила українській нації гарантований розвиток, усім громадянам України – всебічну Свободу, Справедливість, Добробут» . Ця цитата взята із іншої його праці, а саме «На розпутті велелюднім» . Проте у різних модифікаціях вона присутня у більшості статей, що писалися у різні роки. Це свідчення послідовності його як автора і громадянина.

Як відомо, В. Іванишин, не обмежувався теоретизуваннями на тему націоналізму, а був практичним політиком, довший час очолював Всеукраїнську організацію «Тризуб» ім. Степана Бандери. Думаю, що саме вир політичної боротьби спонукав його до різноманітних уточнень, напрацювання нових ідей, які б сприяли успішній діяльності націоналістичної організації.

Одна з проблем, яка виникла перед націоналістичним рухом, це необхідність руйнації багатьох радянських стереотипів, які змальовують націоналізм як нетерпимість до інших народів, національних меншин. Правда, сьогодні з’явилася інша крайність. Чимало «теоретиків», або за визначенням В. Іванишина «теж націоналістів», з дивовижною настирливістю переконують людей, що не українська нація має стати господарем у своїй державі, а якийсь конгломерат без виразного етнічного ядра. З цього приводу В. Іванишин зазначає: «Органічно вписати національні меншини в українське суспільне життя можна буде тільки в українській національній державі, а закласти надійні підвалини спільного майбутнього можна і треба вже зараз – у процесі розгортання боротьби за реалізацію української національної ідеї» . А в іншому місці читаємо таке: «Український націоналіст повинен бути кровно зацікавлений у розвитку національних почуттів представників національних меншостей в Україні, у тому, щоб вони обов'язково ставали націоналістами. Інакше вони стануть явними спільниками ворогів нашої національної держави чи скритою «п'ятою колоною» зовнішніх антиукраїнських сил. Для націоналіста національне завжди вище особистого. І якщо представник національної меншини зацікавлений у розвитку свого національного, то йому потрібні для цього права і можливості. Гарантувати їх на нашій землі може тільки українська нація, до того ж тільки при умові власної державності».

Можливо, такі твердження не сприймуться окремими «радикалами» та багатьма «лібералами», але вони, без сумніву, допоможуть реалізувати українську національну ідею.

В останні роки свого життя В. Іванишин багато уваги приділяв розробці концепції національної держави. Переконаний, що його до цього примусила наша політична дійсність. Ідею національної держави сьогодні піднімають на щит багато партій і окремих діячів. При цьому, як правило, кожна чи кожен тлумачать це поняття відповідно до політичної коньюктури та власної інтелектуальної підготовленості.

Як апологет національної держави В. Іванишин зазначав, що така держава як політична система може працювати тільки у двох режимах: або на користь народові, або проти народу. В історії і сучасній політичній практиці людства ще не було жодного випадку, щоби в інтересах народу діяла не національна держава. А тому його обурювало, що влада і опозиція в Україні не розуміють цього. «Національна держава – це природне прагнення кожного розвинутого народу, це завершення його політичного самоутвердження, внаслідок якого він стає повноправним і єдиним господарем своєї долі на своїй землі, своєї держави і влади в ній, своєї країни і всіх її ресурсів». На запитання, хто має стояти на чолі цієї держави відповідав: «В національній державі творити закони, керувати суспільством і судити громадян можуть тільки обранці народу - з числа носіїв національної ідеї цього народу. І це право українського народу на національне народовладдя, на формування власної, національної влади і національної керівної еліти має бути узаконене» .

А щоб не виникало питань на зразок: «Але ж ми маємо незалежну Україну, то для чого нам національна держава»? – відповідав так: «Національна держава – це держава, у якій не змішуються поняття «права національних меншин» і «претензії колишніх окупантів та колонізаторів» і в якій громадяни інших національностей визнають корінний народ господарем країни, мають не тільки рівні з ними права, але й обов’язки, знають і поважають його мову, закони та історію, мають необхідні умови для свого національного збереження і розвитку, виступають повноважними представниками культури свого народу, а не п’ятою колоною чужих держав і транснаціональних хижаків»

А тепер думайте, чи насправді ми живемо у «своїй» державі? І чи не зарано припущено прапор національно-визвольної боротьби?

Ще одна особливість творчості В. Іванишина. У своїх книжках, статтях, виступах він чимало уваги приділяв Організації Українських Націоналістів. Скажете, що це не дивина для націоналістичного публіциста. Але ж більшість нинішніх авторів пишуть про ОУН виключно у стилі «ретро», віддаючи данину її славній історії.

Натомість В. Іванишин бачив за ОУН велике майбутнє, розглядав її як невід’ємний і важливий чинник національного державотворення. Більше того, він був переконаний, що без ОУН неможливо організувати дієву політичну силу, яка реалізує українську національну ідею. З цього приводу писав: «Виконати таку консолідуючу і спрямовуючу роль у сучасному політикумі України може тільки національний орден – ОУН. З усіх відомих державотворчих чинників (монархи, аристократія, шляхта-дворянство, буржуазія, інтелігенція, армія, Церква), які ставали ядром і проводом державотворення в країнах Європи, ми не маємо жодного. Але є ще один: це незримий, але дієвий політичний орден. І саме він є в розпорядженні української нації: з народорятівною ідеологією, ефективною організаційною структурою, з колосальним досвідом політичної боротьби, зі славною історією, зі своїми героями і мучениками борні за свободу і державність України».

Його сильно турбував поділ ОУН, який стався у 1940 році. А тому він докладав багато зусиль, щоб у свідомості нації ОУН залишалася єдиною і монолітною: «Насправді ОУН була, є і буде завжди одна, писав В. Іванишин, - та ОУН, чий світлий образ залишився навіки у вдячній пам’яті народу, та ОУН, яка разом зі своїм народом у важкій боротьбі спливала кров’ю в степах України, на карпатських схилах і по волинських пущах. Але не зрадила, не відступила. І вписала найяскравіші сторінки в історію українського народу» .

Не можливо у короткій статті викласти усі думки, міркування, питання і проблеми, яких торкається В. Іванишин у своїй творчості, присвяченій українському націоналізму. Та це і не потрібно робити. Адже тепер кожен українець має змогу зробити це сам.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4