Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Про культуру незалучення

Володимир ВІТКОВСЬКИЙ

Національні цінності належать до підставових вартостей суспільного буття. Мільйони людей добровільно важать здоров’ям, особистою свободою, ба навіть самим життям, аби вбезпечити та зберегти свої етнічні терени, мову, віру, культурні та звичаєві особливості. Не раз в ім’я національної ідеї патріоти вступали в бій із набагато численнішими та краще від них озброєними ворожими арміями; змагалися з переможним наїзником у партизанських загонах, підпільних схронах, місцях ув’язнення та вигнання; обстоювали національну справу на інтелектуальних бойовищах, винахідливо вишукували шпарини у суцільних мурах замовчувань та заборон… Про такі діяння розповідають підручники з історії, їхнім героям встановлюють пам’ятники, їх увічнюють у мистецьких творах.

Натомість небагато уваги приділяють історіографи та публіцисти «героям» ще однієї, наймасовішої форми національного опору. Маємо на увазі тих членів національного загалу, які в ситуації поневолення всіляко уникають свого залучення до спільноти зверхників і переможців. Які послідовно відмовляються приймати чужинські цінності й навіть буденними своїми вчинками (вибором дат для святкування, книжок для читання, манерами поведінки і т. ін.) намагаються стверджувати: ми – не вони, ми інші!.. У цьому плані захоплення автора ще за совєтських часів викликали представники народів Балтії. Навіть примушені до тісних стосунків із рештою мешканців Совдепії (служба в армії, прийняття гостей із «братніх республік» тощо), вони вперто залишалися самими собою й їхня бездоганна ввічливість лише підкреслювала внутрішнє відсторонення. А філолог Л. Масенко наводить (1) приклад «самозахисної» поведінки польської шляхти, яка з російськими окупантами своєї вітчизни спілкувалася лише французькою мовою… Вже за комуністичної Польщі артистка Б. Брильска, зігравши головну роль у совєтському фільмі, «на знак подяки» отримала від співвітчизників фактично професійний бойкот. (Автор не згідний з таким потрактуванням суто мистецького чину акторки, але… що то є нація, яка має самоповагу!)

«Не думаю, - писав відомий ідеолог єврейського національного руху В.(З.) Жаботинський (2), - щоб «відштовхування» належали до необхідних і нормальних життєвиявів національності: в усякому разі гадаю, що легалізувати (в науковому сенсі) ці «відштовхування» слід було би хіба з великими й суворими застереженнями… Але годі заперечити, що «відштовхування» від інородця є однією з ознак наявності національного інстинкту, надто там, де національна індивідуальність через зовнішній гніт ні в чому іншому, ні в чому позитивному виявитися не спроможна. У таких випадках «відштовхування», яке спостерігаємо на етнічних кордонах, мимоволі залишається найліпшим доказом того, що гноблена народність стихійно опирається перелицюванню свого єства, що справжні шляхи її нормального розвитку тягнуться в іншому керунку».

Такий національний самозахист виглядає нераз малоефективним, ба навіть наївним, однак здатність чинити його може мати вирішальне значення для долі поневоленої нації. По-перше-бо, якщо певне середовище уникає залучення до чужих радощів, чужих мрій, чужої культури, то його представники просто змушені вибудовувати навзамін щось своє та гуртуватися довкола «свого», а по-друге, коли мачуха-історія зрештою пошле незалученим Мойсея, вони підуть за ним з Єгипту рішучо й назад не озиратимуться… Успіх тих чи інших національних проектів найбільшою мірою визначає не позиція влади (чинник засадничо мінливий) чи жменьки готових важити життям пасіонаріїв, а підтримка цих проектів буденними, малопомітними, «негероїчними» чинами широких верств громадянства.

Культура незалучення… Років із 18 тому ця тема для українців могла видатися вичерпаною. Здавалося, що розважання на тему незалучення в якісь «общесоветские» процеси могли для нас мати сенс, допоки ми залишалися бранцями «единой и неделимой» тюрми народів, але яке може бути незалучення в омріяній та нарешті вибудованій «своїй хаті», де ось-ось запанують «своя правда, і сила, і воля»? При тому не зауважили, що в цій «своїй хаті» оселилися невістка й зять, до них вчащають їхні родичі, горнуться діти та онуки й цілий триб життя там давно вже став «не своїм»…

Новопостала незалежна Україна зазнала потужного інформаційно-культурного пресингу з боку своєї колишньої зверхниці. Цей пресинг, підважуючи умови національного побуту українства, сам по собі ще не є для нас фатальним – зрештою, доба глобалізації, Інтернету та супутникового зв’язку робить доволі відносним будь-яке національне усамітнення. Але ж імпульси, які надходять із Московії, «вмикають» потужну мережу резонаторів, ретрансляторів, підсилювачів усередині України... Дві формально незалежні навзаєм держави продовжує єднати москвоцентричний інформаційно-культурний простір, який, мусимо визнати, є набагато потужнішим, ніж простір власне української інформатики та культури. На сигнали з москвоцентричного простору чутливо реагують численні верстви населення, аж ніяк не другорядні за своєю роллю в багатьох сферах життя України, у той час як для українських cигналів ментальність цих верств залишається непроникною. Приміром, гучно розрекламоване телешоу «Україна має талант!» з очевидністю довело: українська земля не обділена непересічними талантами, однак… для переважної більшості цих талантів паспорти в кишенях є хіба єдиними ознаками їхньої українськості.

Проте й таку загрозливу для українства ситуацію ще годі назвати безнадійною – активність національних чинників, наразі критично низька, завтра могла б істотно зрости. Та всі надії на майбутнє зростання цієї активності вбиває масоване залучення природних носіїв української свідомості та культури в процеси, генеровані москвоцентричним простором. Якнайвиразніше виявляє себе таке залучення саме в Галичині, яку багато хто вважає ледве не «осідком войовничого націоналізму»… Газетні кіоски галицьких міст завалені російськомовним чтивом, яке розкуповують тут не гірше, ніж де-небудь за Дніпром. Місцева преса запопадливо переповідає плітки з життя московського бомонду, а lenta.ru залишається основним джерелом інформації навіть для «майже націоналістичних» часописів. У кав’ярнях, «маршрутках», під вікнами приватних осель вуха в’януть від російської попси. Розмовна українська мова галичан, яка у відносній чистоті перетривала добу московського панування, на очах перетворюється на потворний суржик, що в ньому чи не всі новітні терміни є запозиченнями або кальками з російської. Що нам приклад поляків – штучно роздмухані «зірки» з числа національних ренегатів (на кшталт Сердючки, Білик, Повалій…) збирають у регіоні повні аудиторії – причому, судячи з вартості квитків, не якогось «мерзенного плебсу», а впереваж «елітаріїв»!..

Про наше залучення у простори чужої ментальності красномовно свідчить і «специфіка» нашої бездіяльності... Так, мешканці Галичини не протестують проти майже тотальної російськомовності свого аудіо- відео- та електронно-інформаційного ринку. У Львові, Франківську, Тернополі мало хто намагається створювати українську теле-, кіно- чи іншу культурну продукцію, здатну конкурувати з аналогічною продукцією неукраїнських чинників. Жодний з місцевих достойників не висловив дієвого занепокоєння перетворенням Галичини на зросійщений регіон. Зрештою, поваливши комуністичних ідолів та позбувшись накинутої Совєтами топоніміки, український Захід не виявив й сотої частки цієї рішучості в реформуванні на «не євразійських» засадах міської та сільської господарки, освіти й медицини, соціальних та комунальних служб тощо.

Українська дослідниця А. Колодій цитує (3) розробницю концепції ліберального націоналізму, ізраїльтянку Я. Тамір, яка виводить право націй на самовизначення, власне, з їх права на культуру. «Право на культуру – писала ця авторка – включає, таким чином, право на публічну сферу, в якій індивіди могли би спілкуватися своєю мовою, згадувати своє минуле, шанувати своїх героїв, жити повноцінним національним життям» . Так, існування «своєї» публічної сфери є більш вітальною національною потребою, ніж навіть наявність власної держави; надійніше за танкову броню охороняє добробут нації невидимий «озоновий шар» цієї сфери, натомість її руйнування знецінює всі решта національних здобутків. Ні валуєвські укази, ні навіть «бєспрєдєл» більшовицьких опричників не мали такого фатального впливу на національне буття українства, як оце підштовхуване ззовні, проте впереваж таки самоплинне розмивання публічної сфери українокультурності, що відбувається на наших очах. І політичні декларації ідейно переконаних або добре оплачених українофобів лякають менше, ніж невинні, сливе фройдистські «обмовки» тих мільйонів наших земляків, які в мовному, культурному, історичному, ментальному та інших відношеннях якнайщиріше ототожнюють себе з великою сусідньою нацією…

Дехто гадає, що в цій ситуації годі щось зробити. Мовляв, культурний простір неможливо роз’єднати, оскільки всі українці добре володіють російською, та й, зрештою, обидві мови є близькими та зрозумілими навзаєм. Однак близьке сусідство мовно та культурно споріднених народів не є винятковою російсько-українською ситуацією. Данці й норвежці, фіни й естонці, чехи й словаки, іспанці й португальці, хорвати й словенці… - ось низка лише європейських прикладів такого сусідства. У жодному з них не спостерігаємо ні культурної асиміляції, ні мовної «суржикізації» - навіть якщо демографічні та економічні потенціали двох народів істотно різняться, а недавня минувшина заховує значний досвід їхнього державного співжиття.

То може, ідея незалучення та «відштовхування від чужого» є геть сторонньою для української ментальності? Анітрохи! Аби в цьому переконатися, наведемо лише два приклади з галицького-таки досвіду… Дедалі рідше, але інколи ще приїздять із різних кінців світу до нашого краю його давні вихідці, які шукають слідів пам’ятної їм із дитинства польської Галичини. Але де там! Культурний простір регіону, навстіж відчинений для російської інвазії, залишається ізольованим від польських впливів. Місцеві крамниці завалені польськими будматеріалами, інструментом тощо, проте на дистрибуцію польської преси, книжок, аудіо- чи відеопродукції ніби накладено негласне табу. Галицькі пані, добре обізнані з інтимними подробицями життя російських «зірок», не назвуть жодного імені польського співака, гумориста, телеведучого… Тобто наша постава відносно західних сусідів згрубша вписується саме у концепцію незалучення! Тільки постава ця є абсолютно непродуктивною за умов, коли культурно-цивілізаційна заглада насувається аж ніяк не з західного боку.

Інший приклад незалучення демонструє частина російськокультурних громадян (на щастя, тільки частина, а не всі поспіль!), які мешкають на західноукраїнських теренах. Деякі з них спромоглися за десятки років свого тут перебування не «осквернити» вуста жодним вимовленим українським словом! В їхніх хатніх бібліотеках годі знайти українську книжку, на журнальних столиках – українські видання; володіючи інколи широким загальним кругозором, вони вперто «не помічають» жодних українських явищ, крім суто негативних. Навіть за місцем праці такі особи часто примудряються формувати зросійщені осередки: фірмочки, відділи, сектори, лабораторії тощо. Як правило, така мовно-національна сегрегація не є наслідком чиїхось свідомих зусиль – просто люди інстинктивно горнуться до тих і того, кого й що вважають «своїми»; непоборна сила процесу полягає, власне, в його спонтанності, незапрограмованості, непідвладності мінливим політико-ідеологічним чинникам.

Чи не слід українцям узяти приклад зі своїх етнічних візаві, послідовних в обстоюванні власного національного інтересу (або принаймні того, що вони вважають таким інтересом) й одного дня заявити чужинським культуртрегерам: «Те, що ви нам так нав’язливо пропонуєте – не наше! Дайте нам своє, рідне, омріяне – або назавжди забудьте про прихильне до вас ставлення». Ходить не про те, щоб ще один О. Гірник спалив себе на Тарасовій горі чи ще одну зросійщену «зірку» закидали гнилими фруктами – навіть набуваючи розголосу, схожі акції залишають неушкодженим механізм (само)русифікації й, на жаль, жодних рушіїв відродження (економічних, культурних, інформаційних абощо) не запускають... Йдеться про те, аби бодай у малому куточку України (його терен можна розширити згодом!) мешканці масово перестали читати зросійщену пресу, дивитися зросійщене ТV, споживати чужомовну аудіо- та відеопродукцію, підтримувати своїми грошима та своєю співучастю будь-які проекти та ініціативи, спрямовані на підтвердження російськомовного статусу України. Це переривання тяглості має бути настільки масовим й довготривалим, аби бізнесові чинники не змогли й надалі триматися звичної лінії поведінки та робити вигляд, ніби нічого особливого тут не відбувається.

«Чому в нас нема своїх кінематографа й телебачення, чому вторинним та сливе неповносправним залишається український інформаційний ринок?..» - нераз розпачаємо ми й… одразу біжимо до крамниці купувати російськомовні відео чи «глянцевий» журнал. Ні, так справи не підуть ніколи, хоч мільйон законів про підтримку української мови та культури прийме влада! Лише коли інформаційний бізнес на власному гаманці переконається, що звична «національна політика» коштуватиме йому втрати певного сегменту ринку, він почне змінювати – й то дуже швидко – свою дотеперішню орієнтацію.

Але нам ходить не тільки про царину купівлі-продажу. Кому невідомо, приміром, що більшість загальноукраїнських громадських об’єднань та мас-медійних проектів є фактично російськомовними… Ми схильні мовчки миритися з «фактичним станом речей», який неспроможні змінити меланхолійні «національно-свідомі» зітхання. Між тим, приміром, у маленькій Бельгії знаходимо силу-силенну чинних формацій із загальнонаціональним статусом, чия назва починається зі слова «фламандський(а)». Так, лише монографічне дослідження, присвячене історії фламандського національного руху (4) містить згадки про Фламандську раду, Фламандський комітет, Фламандську економічну раду, Фламандську ліберальну спілку, Фламандський католицький студентський рух, Фламандську атеїстичну асоціацію, Фламандську музичну академію тощо.

Чи не варто й нашим національно небайдужим громадянам вийти з лав фактично неукраїнських структур, полишити неукраїнські проекти, аби почати створювати українські за мовою й духом відповідники цих структур та проектів? Але не просто відповідники… Адже правдивого професіонала не втримають надовго ні мова, ні національна ідея, якщо в нових структурах він не побачить для себе шанс повнішої й кращої самореалізації! Себто для новоутвореної української асоціації, скажімо, лікарів-офтальмологів (дизайнерів, автоперевізників, аматорів віндсерфінгу…) питанням життя й смерті стає створення для її членів сприятливіших умов, ніж ті мали би в асоціації неукраїнській. І Боже збав розв’язувати цю проблему «типово українськими» методами, себто шляхом «підкилимної» боротьби за ресурси з опонентами із залученням владних структур! Тільки у творчому суперництві – на користь вітчизняній офтальмології, як такій. І не біймося починати на голому місці…

Аналізуючи поточний стан українських національних змагань, годі не зауважити вкрай тривожної тенденції: патріоти українства апелюють здебільшого до державного статусу національних чинників (мови, культури, історичної пам’яті тощо), натомість їхні опоненти – до загальноприйнятої практики, що до неї, мовляв, справді демократична держава мусить пристосовуватися. Можна не погоджуватися із суто «пристосуванським» розумінням політики держави (приміром, практика зловживання алкоголем теж є в українській державі майже «загальноприйнятою» - чи слід до неї лише пасивно пристосовуватися?), але в затяжному конфлікті між державною політикою й природним трибом життя кінцева перемога останнього є, зрештою, лише питанням часу. Тим більше коли цю державну політику роблять упереваж чиновники, ласі на хабарі медіа-магнатів та звиклі поза службовими кабінетами спілкуватися «на общепонятном…

Непохитна, виразно виявлена воля бодай частини українців бути самими собою є набагато кращим контраргументом, ніж посилання на правові акти! Причому контраргументом, однаково дієвим як у суперечках із проросійськи налаштованими громадянами самої України, так і в дискусіях із нашими північними візаві. «В міжнародній політиці – зазначає, приміром, російський журналіст Г. Охотін (5) – існує формальний критерій конфліктності: відсутність чи наявність суперечок з приводу розмітки державного кордону. В російсько-українських взаєминах проблема є серйознішою – ходить про кордон ментальний, про культурне, історичне й політичне розмежування України й Росії. Як це не абсурдно, але сьогодні активне демонстрування Україною своєї культурної відмінності від Росії пішло б лише на користь міждержавним взаєминам… Мало заявити, що Україна – не Росія. Це треба ще й показати».

Годі не зауважити тієї обставини, що ідеологія незалучення, як і будь-яка інша, має свої небезпечні «підводні камені». Суб’єкт, який надміру наголошує на своєму небажанні слідувати за іншим, легко потрапляє на гачок «зворотної залежності» від цього іншого. Практика незалучення обмежує приплив продуктивних ідей ззовні у національне середовище, натомість спроможне розбурхати в ньому ксенофобні настрої. Наприклад, деякі формації, які у колоніальній Індії були найбільш послідовними в намаганнях уберегти країну від британських впливів, зрештою виявилися чинниками гальмування національного поступу й згодом не спромоглися знайти свого місця вже у незалежній державі.

Ознаки згаданих вище небезпек можна розгледіти в поступуваннях тих сил, котрі позиціонують себе, як «проукраїнські». Неважко помітити, що значна частина активістів таких сил слабо уявляють реалії сучасного світу й часто оперують поняттями, запозиченими радше з минулих епох. Адепти культурної самодостатності українства інколи не знаходять кращих доводів, ніж паплюження російської мови, культури, історії, традицій… Автор, приміром, був заскочений, коли в теоретичному органі (sic!) однієї політичної партії на перших шпальтах побачив текст, присвячений… розвінчанню героїчного образу А. Нєвского у російській історіографії. Вибір теми, недоречний для видання, присвяченого злободенним проблемам вітчизняної політики виказував, імовірно проти волі ініціаторів публікації, що суто російська проблематика аж ніяк не є для них сторонньою… Справді самостійницька українська позиція передбачає, навпаки, що вирішальне слово в таких питаннях має бути залишене за російськими авторами.

Тому ідеологію незалучення необхідно брати на озброєння, за Жаботинським, «з великими й суворими застереженнями». Передовсім із неї слід усунути будь-які вияви ксенофобної мотивації. Зовсім-бо не через те людина прив’язана до своїх батьків і ладна заплатити найвищу ціну, аби втримати їх якнайдовше при житті й здоров’ї, що ті є найкращими… Схожу природу має й потреба українців зберегти автентичне національно-культурне середовище, тож мотивом відповідних зусиль не мусить бути переконання у «другосортності» чужих середовищ.

Годі не зауважити, що успішності «повзучого російщення» неабияк сприяють слабка обізнаність українців із культурами інших народів (зокрема, наших сусідів по «європейському дому») і, зокрема, «звичне» навіть для представників інтелігентних верств незнання іноземних мов. Через це «незалучення по-українськи» має передбачати розширення контактів із тими культурами, експансія яких наразі не становить загрози для нашого національного буття. Поточне прагнення уникнути впливів російської культури має для українців вимушений характер, зумовлений нездоровим способом взаємодії з цією культурою, а не «генетичними» вадами останньої. Навіть за цієї критичної ситуації мусимо по змозі уникати втрат і зберігати позитивні набутки нашого спілкування з північними сусідами.

Американський журналіст Томас Л. Фрідмен у книзі «Лексус і оливкове дерево» розмірковує, зокрема, про ті смертельні небезпеки, які несе глобалізація національним культурам. Ці небезпеки спонукають деякі нації споруджувати «оборонні мури» (крайнім прикладом цього є режим талібів-фундаменталістів у Афганістані, який був спробою «накинути паранджу на цілу країну»). Однак у сучасному світі стрімко зростає суспільна ціна розбудови «високих мурів», натомість їхня захисна спроможність стає щораз ілюзорнішою. Вихід бачиться в іншому: аби вижити, національна культура мусить навчитися, стикаючись з іншими культурами, «вбирати ті впливи, що природно їй підходять і могли б її збагатити, опиратися речам справді чужим і знаходити осібне місце речам, що є відмінні й незвичні, та все ж їх можна прийняти й використати на благо саме як відмінні й незвичні» (6, с. 386). Автор зазначає, що деякі культури «одверто погано це роблять» – і саме вони виявляються загроженими в першу чергу.

Акцептування українським загалом ідеології незалучення до чужих ментально-культурних просторів має стати першим кроком до спасіння. Але за ним – не розбудова дедалі нових – і дедалі менш ефективних – «оборонних споруд», а наполегливе оволодіння техніками продуктивної взаємодії зі світовим культурним довкіллям. Іншого нам не дано, оскільки закон глобалізованого світу є невблаганним: «не варто зберігати культуру, якій бракне внутрішньої волі й злагодженості, щоб самій боротися за виживання» (6, с. 397). Наївно гадати, що саме для українців буде зроблений виняток…


Література :
1. Масенко Л. Мова й політика. – К.: Соняшник, 1999. С. 18-19.
2. Жаботинський В. Избранное. – С-Пб.: Роспринт, 1992, с. 149.
3. Колодій А. Демократичний націоналізм і лібералізм про права нації і права особи//«Українські варіанти», №2, травень-серпень 1997 – С.47.
4. «The Flemish Movement. A Documentary History 1780-1990» - [без місця видання], 1996.
5. Г. Охотин. Книжная война//«Корреспондент», №12(351) від 3.04.09 р. – С.38.
6. Томас Л. Фрідмен. Лексус і оливкове дерево. – Львів.: Незалежний культурологічний журнал «Ї», 2002. C. 381-399.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4