Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Аналітична заява
(До 18-ї річниці незалежності України)

Вісімнадцята річниця відновлення української державності, наближення президентських виборів в Україні, які в багатьох вимірах, очевидно, будуть доленосними й віховими для України, ситуація світової економічної кризи, яка відбивається на нашій державі не так господарсько-фінансовими змінами, як політико-стратегічними перегрупуваннями сил, спонукають зробити кілька висновків про сучасний шлях українського суспільства і загрози для нього.

На превеликий жаль, українська держава постає перед усіма цими важливими подіями не такою сконсолідованою і міцною, як можна було б сподіватися, виходячи з позицій оцінки її антропологічного, ресурсного й геополітичного потенціалу. Чотири з половиною роки, що минули від часу “помаранчевих” подій, принесли багато позитивів в наше суспільне життя, але й породили кілька особливо загрозливих тенденцій. За цей період (2005 2009 р.) в Україні начебто зміцніла демократія, розвиваються свобода слова і незалежні ЗМІ, відбулися деякі зміни в економічному секторі, помітні деякі позитивні реформи і процеси в освіті та культурі, що непомітно, але фундаментально впливають на світогляд і світовідчуття нації. Водночас з появою потужних прозахідних тенденцій (співпраця з ЄС, заяви про вступ до НАТО) в країні, передусім завдяки видимому і невидимому тиску збоку, намітилися процеси і дії до розвороту "в Євразію", як умовно можна назвати усілякі проімперські, "єдиноекономічні", "слов’янофільські" заяви і стимули провідних українських політиків і політичних партій. Перебуваючи постійно під впливом російських потоків інформації, пропаганди та імперсько-деструктивних ідеологем, українські політичні лідери, в т.ч. й кандидати у президенти (що особливо тривожно, провідні – В.Янукович, В.Литвин, Ю.Тимошенко, А.Яценюк), заговорили про "безперспективність української державності", про "системні провини України перед Росією", про "фатальну роз’єднаність нашої держави і суспільства" і т.ін. Зрозуміло, усе це вони обіцяють виправити, як тільки займуть президентську посаду. Проте ніхто з названих претендентів на перше місце в державі не враховує того, що такими безапеляційними заявами він мимоволі посилює апатичні, апатріотичні і ностальгійно-імперські настрої в суспільстві, які й так наростають під впливом відомих чинників, тобто просовєтського стратуму, москвофілів та антиукраїнських середовищ. Відповідно в країні зменшується процент людей, здатних мислити за критеріями національної відповідальності, оцінювати політичні процеси за принципами національного зростання і зміцнення, дивитися в реально позитивну перспективу, натомість стає більше тих, що живуть оманливими ілюзіями "нового порозуміння і зближення з Росією".

Суттєву внутрішню загрозу для української державності становлять і космополітично налаштована олігархія, яка контролює українську економіку, й аморальна, цинічно-совкова позиція політичних еліт, які розглядають країну лише як ласий штат матеріальних і природних багатств і безсовісно грабують її. Але наявність цих двох деструктивних факторів є давно зрозумілою і десь закономірною, бо ще у 1990-і рр. українці добровільно, демократично, на виборах погодившись на правління команд Л.Кравчука і Л.Кучми, прирекли себе на принизливу залежність від них. Менше у нас говорять про фактор лібералістичного пацифізму, який роз’їдає країну від 1991 р., тобто схильність більшості українців дивитися на життя з позицій такого собі псевдобуддизму: от історія якось розвивається без наших зусиль, то нехай розвивається, от політики нас обманули в котрий раз, то нехай обманюють (їх Бог покарає!), от Україна слабшає з кожним роком у військовому плані, то нехай слабшає (якось то буде…). Небезпечно, що цей пацифізм, прищеплений українській нації в колоніальний період, зараз обґрунтовується, стимулюється ще й ідеологічно. Тому постійно ведуться розмови про можливий "нейтральний статус України", тому вона втратила ядерну зброю ще у 1994 р. за "мудрим" керівництвом Л.Кравчука і під схвальні вигуки наших націонал-демократів, тому триває безперервне і дуже "стратегічне" скорочення нашої армії і зумисне недофінансування її, особливо за урядування "невтомної" Ю.Тимошенко. Сьогодні сухопутні війська України скорочені майже до рівня військ нейтральної Швейцарії, яка в 14 разів менша територіально і в 7 разів менша за чисельністю населення від України; військово-морські сили України є на рівні Болгарії, яка за територією менша в 6 разів, а за населенням – у 5,5 разів. До того ж обидві ці країни перебувають в оточенні стабільних країн-членів НАТО і не мають такого відповідального геостратегічного розташування, як Україна. Ці факти свідчать, з одного боку, про геополітичну сліпоту й безвідповідальність українського керівництва, а з іншого боку, доводять, що в суті своїй руйнівна для нашої держави роззброювальна й антиармійська кампанія є не випадковою, а ведеться за чиїмись сценаріями, думаємо, ворожими щодо України.

Сумним підсумком президентства Віктора Ющенка є нерозв’язаність кількох надважливих суспільно-політичних питань сучасної України. За післяпомаранчеві роки Президентові не вдалося створити позитивний зовнішньополітичний імідж України як потужного геополітичного лідера у Чорноморсько-Каспійському регіоні (стратегія ГУАМ), розбудувати нові партнерські стосунки з Туреччиною як найбільшою державою в цьому регіоні, і це відсунуло нашу державу в "другий ряд" на світовій арені, а відсутність наших конструктивних ініціатив у просторі Середньо-Східної Європи додатково послабила позиції України, які перед тим щораз посилювалися передусім завдяки її географічному становищу. Президентові не вдалося створити тактику і стратегію щодо поступового розчинення соціуму Східної і Південної України як бастіону антиукраїнства і совєтчини, відтак Партія Регіонів, яка дуже часто діє, як прокремлівська "п’ята колона", використовуючи деструктивні ідеологеми двомовності, несприйняття НАТО, упередженості до української історії та ідентичності (виступи проти пам’яті ОУН-УПА, імперське русофільство і сприйняття української мови і культури як "насильства"), й далі збереглася як моноліт, який поглинає електоральний вибір мільйонів українців і спрямовує його на розкольницькі, антидержавні дії. Партійне життя України й надалі залишається хаотичним, безпринциповим, ідеологічно невизначеним, і тут Президент не зумів створити позитивних тенденцій, спрямованих на розбудову чіткого і впливового національно-демократичного табору, на створення конструктивних електоральних ніш для українських лібералів, націоналістів, християнських демократів, правдивих соціал-демократів. Натомість у нас процвітають нові олігархічні проекти ("Блок Литвина", "Фронт змін", середовища С.Тігіпка, А.Гриценка, І.Богословської та ін.), а суспільство дедалі поляризується за проросійськими партіями і демонстративно праворадикальною "Свободою". Усе це врешті посилить лише правління олігархії і загальну безвідповідальність політикуму перед народом.

Навіть такі вужчі завдання, як добудова нафтогону Одеса-Броди-Плоцьк, проведення нарешті адміністративної реформи в Україні, суттєві реформи в сільському господарстві, яке потенційно може стати однією з найнадійніших основ України, потрібні реформи в соціальній і гуманітарній сферах, залишилися нерозв’язаними за правління В.Ющенка.

Усі ці ослаблення України, розхристаність і безвідповідальність її політикуму додатково стимулюють агресивність до себе з боку й так історично надзвичайно агресивної імперії, що існує поряд, – Росії. Про це засвідчили останні заяви російського президента Д.Мєдвєдєва і давно вже промовляють численні виступи російських політиків, політологів, загальна антиукраїнська тональність російських ЗМІ, які зробили собі з України об’єкт глузувань, безпідставних нападок, принижень. І знову, замість системного націоцентричного підходу до цієї великої проблеми, замість розбудови програмних і стратегічних планів на міжнародному рівні щодо вгамування російського імперіалізму і шовінізму, ми бачимо з боку української політики лише якісь спорадичні заяви-відповіді, якісь утопічні надії на "співпрацю і порозуміння" або, що гірше, якісь вибачення, самокритикування й обіцянки "виправитися". Хоча апріорі всім, хто вивчав історію і зрозумів сутність російського імперіалізму, відомо, що головною вимогою і метою Росії в українському напрямку є і може бути тільки одне: повна ліквідація української державності і максимальна асиміляція української нації. Інший варіант, поки що, не розглядається.

Ось кілька думок про Україну від Александра Дуґіна, одного з найвпливовіших сучасних російських геополітиків, автора підручників, за якими навчається російська еліта, по-суті, головного стратега Кремля: "Суверенітет України є настільки негативним для російської геополітики явищем, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт. Без чорноморського узбережжя від Ізмаїла до Керчі Росія отримує настільки протяжну прибережну лінію, яку реально контролює невідомо-хто, що саме її існування як нормальної і самостійної держави ставиться під сумнів… Тому поява на цих землях нового геополітичного суб’єкта (який, до того ж, прагне увійти в атлантичний союз) є абсолютною аномалією, до якої могли привести тільки цілком безвідповідальні, з геополітичної точки зору, кроки.

Україна як самостійна держава з якимись територіальними амбіціями являє собою велику небезпеку для всієї Євразії, і без вирішення української проблеми загалом немає сенсу говорити про континентальну геополітику".

І далі: "Україна як держава не має ніякого геополітичного сенсу. У неї нема ні особливого культурного послання універсального значення, ні географічної винятковості, ні етнічної винятковості". (Дуґин А. "Основи геополітики"; – М.: АРКТОГЕЯ-центр, 2000. – С. 348 і 377). З цих слів бодай зрозуміло, чому російський прем’єр-міністр і справжній лідер імперії В.Путін на міжнародному рівні назвав Україну "навіть не державою".

Про проблему Росії як імперії для України у нас говорять, але не до кінця, ніхто не говорить про її демонічну нетолерантність, агресивність до інших світів і народів. За визначенням відомого британського історика Нормана Дейвіса, від епохи Івана ІV Грозного Росія хворіє на bulimia politica, політичну невситимість: ця імперія може доводити сама собі свою потрібність і місію, лише безнастанно поглинаючи інші народи і країни, при цьому цілком не усвідомлюючи потреби цього поглинання. На сьогодні Росія володіє найбільшими в світі територіями і природними багатствами, але це не спонукає її якось заспокоїтися, почати реально освоювати і цивілізувати безмежні простори Сибіру і Далекого Сходу. Навпаки, її еліта придумує все нові і нові ідеологічні міфи (насправді міражні) про потребу звеличення Росії, про надумані загрози для її величі, і все з одною метою: нацьковувати росіян проти сусідніх народів і гнати їх захоплювати нові простори.

У такій геополітичній ситуації загальна корумпованість, ліберальний космополітизм і малоросійська принизливість українського політикуму стали явищем фатальним. На 18-у році незалежності Україна вступила у стадію "нової Руїни", симптоматичного повторення історичних помилок, поразок і падінь епохи ХVІІ ст., періоду після Хмельницького: орієнтація еліт не на власні сили, а на зовнішні (Польщу, Туреччину, Росію, нині – на Захід або на Росію), безнастанне змагання різних політичних груп за владу без вироблення програми загальнонаціонального розвитку, без відповідальності перед соціумом, загальний хаос вартощів, пріоритетів, орієнтацій, спалах егоїзму і корисливості з кожночасним посиленням зовнішніх чинників.

Запобігти цим деструктивним процесам можна тільки в один спосіб: шляхом звернення до ідей, принципів й етики українського націоналізму . Тільки бачення перспективи України як центральної національної держави Середньо-Східної Європи, яка генерує геополітичні зусилля народів цього макрорегіону для протистояння російському імперіалізмові здатне оживити нашу міжнародну стратегію. Тільки уведення залізного принципу національних інтересів і суворе дотримання його може зупинити внутрішню анархію і розростання космополітично-малоросійських середовищ. Тільки застосування націоналістичної засади покари і відповідальності щодо всіх явищ і осіб, які розхитують і руйнують основи нації, може повернути нашому суспільству дисципліну життєдіяльності і динамізм розвитку.

Українські правлячі кола повинні нарешті зрозуміти, що створений ними суспільно-політичний хаос на території понад 600 тис.кв.км і в народі чисельністю 46 млн.люд. може обернутися величезною катастрофою не тільки для них, не тільки для цього народу, але й для багатомільйонної людності усього простору Середньо-Східної Європи і Євразії. Війна Росії проти України, яку так наполегливо провокують і пропагують "кремлівські яструби", не буде "малою", "локальною війною", бо нині вже надто велика кількість українців перейнялася національною гордістю і не стане на коліна перед містичною, фантомною "Євразійською імперією", "Новою Візантією". Військовий конфлікт в Україні неодмінно обернеться глобальною геополітичною деструкцією того балансу сил, який сформувався у світі після Другої світової війни, він отримає своє "відлуння" у найвіддаленіших кутках планети. Сьогодні українське питання – це світове питання.

Історичні виклики, які постали перед Україною, повинні розбудити нову активність українського громадянства, об’єднаного національною ідеєю. Повинно нарешті прийти усвідомлення, що наша всетолерантність, літеплість, псевдопатріотична демагогія і тяганина є тим "гумусом", на якому проростає загальнодержавна слабкість України. Лише через громадянський тиск на політикум, через системну ідейну критику в ЗМІ усіх форм і видів відступництва, профанаторства і зради, лише через пробудження наступальності й оптимізму в суспільстві, пробудження національної гордості і сумлінності ми зможемо добитися трансформації цього політикуму в позитивному напрямку. Без постання націоналістичного фронту неможливою є сильна українська держава!


Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4