Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Вісниківство як ідея
(від видавців)

У Дрогобичі побачило світ нове видання Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова. Йдеться про том художніх творів відомого українського письменника Уласа Самчука, написаних ним у героїчну міжвоєнну добу. Нижче даємо передмову до цієї книги керівника Центру Олега Багана, яка вичерпно характеризує це видання.

Цим томом вибраних творів відомого національного письменника Уласа Самчука Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова і Видавнича фірма “Відродження” розпочинають нову видавничу серію “Вісниківська бібліотека”. Назва серії, можливо, для когось із читачів виявиться незрозумілою, оскільки такі поняття, як “вісниківство”, “вісниківці”, “вісниківська ідеологія”, “вісниківська неоромантика” значною мірою були затерті в історичній і культурній пам’яті українства. Ми втратили живе відчуття того, чим були для національної культури журнали “Літературно-науковий вісник” (1922-1932) і “Вісник” (1933-1939), що виходили у Львові за редакцією визначного політичного мислителя, культуролога, публіциста й літературного критика Дмитра Донцова (1883-1973). Тоді журнал став першою масштабною трибуною, з якої поширювалися нові ідеї для нового покоління українців, що народилося у вихорах Першої світової війни й боротьби за державну незалежність.

Відновлення найавторитетнішого українського журналу, заснованого ще у 1898 р. І. Франком та М. Грушевським як видання Наукового товариства ім. Т. Шевченка, сталося з ініціятиви лідера Української військової організації Євгена Коновальця і на кошти комітету Січових Стрільців. Вибір у 1922 р. головного редактора - Дмитра Донцова – був не випадковим. Ще перед світовою війною його ім’я спалахнуло в українській публіцистиці дивовижною енергійністю творчости, гостротою й категоричністю суджень, що було чимось незвичним і по-своєму “лікувальним” для традиційно млявого й невизначеного у принципах українського руху. У 1913 р. на ІІ Студентському з’їзді у Львові Д. Донцов першим концептуально і чітко сформулював ідеал державної суверенности перед молодим поколінням у своїй знаменитій доповіді “Теперішнє положення нації і наші завдання”, що стала віхою в розвитку української політичної думки. Протягом 1914-1918 рр., живучи переважно за кордоном (Австрія, Швейцарія, Німеччина), Д. Донцов очолював Союз визволення України, який вів агітаційну роботу з ідеєю самостійности для наддніпрянських українців; керував Бюром національностей Росії, яке видавало регулярний інформаційний бюлетень про національно-визвольні рухи в імперії, насамперед, про український рух; систематично друкувався в десяткові німецькомовних і франкомовних часописів з актуальними статтями про українську проблематику; видав німецькою мовою три брошури (“Українська державна ідея і війна проти Росії”, “Велика Польща і головна сила”, “Похід Карла ХІІ на Україну”), в яких обґрунтовував в історичному та геополітичному вимірах нагальну потребу відновлення української державности для встановлення міжнародної гармонії і стабільности в Середньо-Східній Европі, тому ці брошури знайшли відгук у сферах політиків і публіцистів Европи. Усе це вивело Д. Донцова на чільне місце в українському русі.

У 1918 р., коли він повернувся до Києва і приєднався до консервативної Демократично-хліборобської партії (лідери С. Шемет і В. Липинський), його вже сприймали як визначного стратега в українському політикумі. Кандидатура Д. Донцова розглядалася як можлива на посаду міністра закордонних справ в уряді гетьмана П. Скоропадського. У цей час Д. Донцов організував і очолив Українське телеграфічне агентство (УТА), прообраз сьогоднішнього УНІАН, яке відіграло виняткову роль у становленні української державницької пропаганди. Він активно виступав у київській пресі (газети “Нова Рада”, “Відродження”, “Сільське слово”, “Новости дня”), критикував за нерішучість і примиренську політику соціялістів, які спричинили численні поразки й провали УНР ще впродовж 1917 р., фактично позбавили новостворену республіку дієздатної армії, викривав і дискредитував орієнтації на Росію в тогочасній політиці гетьманських кіл.

Тоді у всуціль охопленій соціялістичними ідейними химерами та малоросійством українській політиці, закономірно, позиція Д. Донцова, його націоналізм, категоричне самостійництво, традиціоналізм, не могли бути прийнятими. Вже наприкінці 1918 р., щоб уникнути розправи з боку соціялістів, які повернулися до влади (правління Директорії) він знову емігрував з України. У 1921 р. у Відні з’явилася його етапна книжка “Підстави нашої політики”, в якій було доглибинно проаналізовано причини української поразки у Революції 1917 р., широко накреслено стратегію й значення можливого геополітичного розвитку України як цивілізації, проінтерпретовано ментальні, культурні й геополітично-цивілізаційні загрози з боку Росії як відвічної Євразії, “Варварії Московської”. Але головне, що книжка дихала цілком новим настроєм, новим світотрактуванням : концептуальним ірраціоналізмом в ідеологічних засадах, волюнтаризмом в ідеологічних засадах, оксиденталізмом в культурологічних накресленнях. Ця книжка відкривала нову епоху (Є. Маланюк), виражала настрої й ідейні устремління людей, які боролися за свободу безкомпромісно, які загартували свій характер у боях Революції і відкрили для себе нові істини національного й морального буття.

Тож, закономірно, що редактором журналу для нової епохи мав стати чоловік, який найбільше зробив в Україні для розпрощання з ідеалами минулого – соціялістичними химерами, безвольно-скептичною драгоманівщиною, невиразним народництвом. На цих засадах і почав розвиватися “Літературно-науковий вісник” від 1922 р.

Найяскравішим автором журналу, безумовно , був сам Дмитро Донцов: він виступав в жанрах гострої політичної публіцистики, що надавала українському рухові безкомпромісности й постійної наступальности, яскравої літературної критики й есеїстики, що надзвичайно розбурхувала літпроцес і розгортала перед ним величні й динамічні перспективи, у жанрах ідеологічної та культурологічної есеїстики, що розтинала болючі язви української історичної пасивности, невойовничости, культурної інертности та схильности до плиткої просвітянщини. Друкуючись дуже часто, він “ховався” за різноманітними псевдонімами та криптонімами (Devius, В. Темляк, Д. Варнак, Дмитро Свирид, Д.Д., Д.Л., М.Л., Р.О., Л.М., О.В. та ін.) як оглядач, полеміст, поза його увагою не залишилося майже жодне значне українське видання міжвоєнної доби: все діставало свою оцінку, все критикувалося за найменший відступ від шляху національного самоствердження українства, за холуйство й непослідовність.

З ЛНВ і “Вісником” співпрацювали відомі українські вчені, публіцисти і культурники (С. Смаль-Стоцький, В. Дорошенко, М. Шлемкевич, С. Шелухин, М. Кордуба, В. Залозецький, В. Гнатюк, В. Біднов, В. Бирчак та ін.). Водночас журнал об’єднав велике гроно молодих авторів, які створили новий дух і естетику літератури міжвоєнної доби: це письменники Є. Маланюк, Л. Мосендз, Ю. Липа, О. Ольжич, Олена Теліга, У. Самчук, О. Стефанович, Оксана Лятуринська, Ю. Клен, Б. Кравців, О. Бабій, літературні критики, науковці й публіцисти Л. Луців, О. Грицай, Р. Бжеський, К. Чехович, М. Мухин, Д. Андрієвський, Є. Онацький, М. Островерха, Дарія Віконська (Федорович-Малицька), М. Андрусяк, Р. Єндик та ін. ЛНВ широко інформував та інтерпретував европейське культурне й літературне життя, власне, на його сторінках була вироблена концепція нового сприйняття традицій Европи: передусім засвоєння її героїчної культури, філософських ідей волюнтаризму та елітарності, її романтичних та неокласичних мистецьких стилів. З цих позицій журнал протиставлявся тогочасним широким тенденціям лівацького авангардизму як еманаціям духу матеріялізму й хаосу в західній культурі, що деструктивно впливали й на Україну. На сторінках ЛНВ і “Вісника” друкувалися численні класичні й новітні західні автори, обговорювалися всі найважливіші політичні й культурні проблеми Европи.

Та найважливіше, що Д. Донцов своєю концепцією нового ідейного, з широкими культурними завданнями, журналу зумів створити модель для творення інших подібних часописів. Відтак невдовзі виникли журнали, які наслідували стиль , проблематику, концептуалістику ЛНВ-“Вісника”, – “Смолоскипи”, “Студентська думка”, “Дажбог”, “Напередодні”, “Обрії”, “Шлях нації” (Львів), “Студентський вісник”, “Національна думка”, “Розбудова нації”, “Пробоєм” (Прага), “Самостійна думка” (Чернівці) та ін. таким чином ідеологія “Вісника”, його націоналізм, переросли у ціле явище – настроєвість, світогляд, поетику, стилістику – вісниківства . Авторитет журналу був стало високим для революційного українського націоналістичного руху, який в той час постійно розростався й набирав сили. Про це свідчать відомі факти, що УВО (від 1929 р. ОУН) не тільки частково фінансувала ЛНВ, а й зобов’язувала своїх членів передплачувати журнал, регулярно читати його, як і окремі книжкові видання творів Д. Донцова. Уже в 1940-50 рр. не один оунівець загинув у криївці, зберігаючи поряд книжки Д. Донцова.

Оскільки наприкінці 1930-х рр. націоналістичний рух став найвпливовішим, надзвичайно масовим явищем в західноукраїнській та еміграційній політиці і суспільному житті, а “Вісник” і надалі залишався провідною трибуною його світогляду та культурно-національних планів, то можна визначити вісниківство як серцевину українського націоналізму , його живий, творчий нерв.

У період Другої світової війни журнал зі зрозумілих причин не виходив (він був закритий совєтською владою відразу у жовтні 1939 р. з окупацією Західної України), хоча більшість автури продовжувала жити і творити, зберігалася певна ментально-світоглядна єдність між людьми його середовища, про що свідчать активні взаємини між авторами, спільні книжково-видавничі проєкти, контакти з Д. Донцовим. Сам Д. Донцов спробував відновити дух “Вісника” у своєму журналі “Батава” (1941 р., Бухарест), але через фінансову нестійкість цей проєкт швидко зупинився.

У післявоєнний час, у цілком відмінних історичних умовах еміграції, вісниківство вже не могло існувати як цілісне явище: надто давав себе знати тиск західної ідеології космополітизму та ціннісного хаосу. Була спроба відновити журнал за редакцією В. Шульги у 1948 р. (вийшло лише два числа), пізніше середовище ОУН зверталося до Д. Донцова взятися за редакцію відновленого ЛНВ-“Вісника”, але з різних причин до кінцевої згоди не доходило. Водночас від 1950 р. в Нью-Йорку виходив за фінансової основи від ОУН часопис “Вісник” (серед іншого в ньому довший час друкувався один з найяскравіших авторів міжвоєнної доби – Євген Маланюк), однак це було невелике за обсягом видання і воно не містило того широкого спектру проблематики, який мав попередній “Вісник”. У 1940-80-і рр. на еміграції виходили українські часописи, які в багатьох аспектах розвивали ідеї націоналізму-вісниківства, у більшості з них друкувався й Д. Донцов: “Орлик”, “Український самостійник”, “Авангард” (Німеччина), “Визвольний шлях”, “Український шлях”, “Український клич” (Велика Британія), “Клич нації”, “Крила”, “Фенікс” (США), “Гомін України”, “Альманах “Гомону України”, “Місія України”, “На варті” (Канада). Таким чином ідеї вісниківства продовжували розвиватися, впливали на нові покоління вільних українців, оберігали міцність традицій української культури.

Лише наведені факти демонструють міру впливу однієї особистости на національну історію, а ми ще обминули великі теми індивідуальної політичної діяльності й книжкової творчости Д. Донцова, який за життя видав близько 50 книжок, окремі з яких перевидавалися по кілька разів, досягаючи у такий спосіб особливої широти пливу.

Після 1945 р. в українській діяспорі, на жаль, почалася цілеспрямована боротьба з традиціями вісниківства, з постаттю та ідеями Д. Донцова. Тут не тільки виділялися різні комуністично-москвофільські групки й таємні середовища, що було закономірним, але завзято взялися за систематичну роботу й ліберально-демократичні середовища, які таким чином прокладали кар’єрну дорогу своїм учасникам (бо ж вони боролися з ніби-то “загрозливими” для демократії “фашистськими” і “тоталітарними” тенденціями) та розширювали ідейну сферу свого впливу. Так, вже в період існування літературного об’єднання МУР (1945-49 рр.) з різко антивісниківськими, антидонцовськими статтями виступили літературні критики Ю. Шерех-Шевельов, І. Костецький (Мерзляков), Ю. Косач та ін. Надалі ліберальні науковці почали замовчувати й перекручувати історію вісниківства: відмовляли цьому явищу в традиції, світоглядній та естетичній послідовності й цілісності, применшували роль Д. Донцова або зводили її до цілком негативної функції (начебто “примітивний” Донцов ущемляв творчі можливості письменників, що з ним співпрацювали), інколи підступно натякали на “тоталітарний характер” націоналістичного руху, на його “колабораціонізм” з німецькою владою в роки війни (це навіть попри весь героїзм і надзвичайну, справді всенародну, жертовність і підтримку УПА і відсутність реальних фактів хоч якоїсь колаборації), вибірково хвалили одних письменників-вісниківців (тих, що героїчно загинули у війні, – Олену Телігу, О. Ольжича, Ю. Липу, бо їх ганити якось не випадало) і упереджено критикували чи висміювали інших (тих, що не загинули), щоб витворити таким чином фіктивну, придуману лінію морального “розмежування” між ними; замість поняття “вісниківство”, “вісниківська література”, яке було узвичаєним у 1930-1950-і роки, поступово ввели неточне й фальшиве поняття “Празька школа”, метою чого було відірвати письменників від ідей Д. Донцова, від традиції “Вісника” й створити ілюзорне бачення, ніби це було цілком “емігрантське” явище (хоча дух вісниківства й націоналізму передусім зародився й розвивався в міжвоєнну добу в Західній Україні) і т. ін.

На жаль, у 1990-і роки більшість українських науковців в Україні, не розібравшись у цій складній ситуації (від 1960-х рр. впливи лібералів в еміграції стали визначальними через журнал “Сучасність”, наукові осередки, тому саме їхнє бачення поширилося потужніше), прийняли, що існувала “Празька школа”, а вісниківства “не було”, Д. Донцов же мав вплив на українську історію й культуру більше мінусовий, аніж позитивний. Паралельно усіх письменників-вісниківців “поприписували” до найрізноманітніших ідейно-естетичних течій й стилів – символізму, катастрофізму, неореалізму, вітаїзму, експресіонізму (це вже була ініціатива місцевих), лише, щоб не визнати цілісності вісниківства, вісниківського неоромантизму чи вольового неоромантизму , чим це явище було насправді. Відтак сьогодні за шкільними й університетськими програмами учні та студенти вивчають тільки “Празьку школу”, але не підозрюють нічого про вісниківство; українська громада чує про вісниківство в культурно-інформаційному просторі переважно в насторожено-зневажливих інтонаціях (про це вже турбуються численні сучасні ліберальницькі видання, які самою своєю природою не сприймають вісниківської героїки і традиціоналізму).

Розпочинаючи видавничу серію “Вісниківська бібліотека”, ми сподіваємось не тільки заповнити лакуну в національній історії та культурі, виправити несправедливість, а й мірою наших можливостей повернути дух, вітальні та світоглядні принципи цього ідейного руху, створеного Д. Донцовим у надзвичайно складну й загрозливу епоху. Сьогодні важливо зрозуміти, як українство після катастроф і поразок світової війни та революції знайшло у собі силу духу, щоб розпочати широкомасштабні процеси переродження нації, формування її якісно нового характеру, як вдалося витримати тяжкі удари з боку зовнішніх окупантів і перемогти внутрішні дезорієнтаційні та розкладові тенденції соціялістично-анархістського й ліберального штибу. Важливо збагнути, за допомогою чого вісниківство як теорія й емоційна наснага зуміло стати хребтом націоналізму, як був здійснений грандіозний світоглядний переворот в українському русі й в одному поколінні нація переорієнтувалась із засад матеріялістичного соціялізму та благодушного ліберальницького народництва на вольову, експансивну, мілітаристську філософію життя, що принесла їй такі історичні успіхи, як боротьба ОУН і УПА.

Вісниківська художня література перебувала в епіцентрі процесу народження нової української людини (бандерівця) в міжвоєнну добу, хоча були ще й вісниківська історіософія, культурологія, політична теорія. Долі різних письменників складалися по-різному: одні віддалялися від вісниківської естетики, захопившись релігійними темами (як Наталена Королева), чи то модернізмом (як Наталя Лівицька-Холодна), чи просто виявивши світоглядну й моральну безпринциповість (як Ю. Косач, що еволюціонував аж до “новокомунізму”, але в еміграції, так безпечніше); другі, навпаки, наближалися до нього, пізнавши досвід підсовєтської творчости (як Ю. Клен); треті змінювалися, пристосовуючись до післявоєнних умов (як У. Самчук). Однак тоді, коли вони були близькі до Д. Донцова, до естетичної енергетики йогг журналів, їхня творчість наближалася до таких загадкових глибин людського духу, як безугавне устремління до романтичного ідеалу, містерійне світовідчуття, оптимістичне переживання буттєвої трагіки, легке вичаровування героїки, пробудження вітальної динаміки, формування через поетику людської суворої етики й характеру. Тож наше наближення до вісниківства – це наближення до тієї таємниці почувань, яка, за словами Лесі Українки, простих людей перетворює на велетнів.

Творча доля і слава Уласа Самчука склалися дещо химерно: успіх раннього роману “Волинь” настільки “перекрив” всю іншу спадщину письменника, що ми й до сьогодні не можемо вповні розгледіти цю цікаву, багатогранну творчу постать. У. Самчук був не лише майстром соціяльно-психологічних неореалістичних художніх полотен, а й чудовим стилістом, автором багатьох інтелектуально-проблемних творів, блискучим публіцистом, уважним літературним критиком, оригінальним мемуаристом, просто Великим Патріотом. Концепція пропонованого тому вибраних творів побудована так, щоб насамперед представити ідейно-художню палітру Самчукових пошуків і здобутків у міжвоєнну добу, коли він водночас був у революційному підпіллі УВО-ОУН, співпрацював із нелегальним часописом “Сурма”, офіційним органом УВО (цей настрій і світ відображають новели збірки “Месники”), і захоплювався модерністськими естетичними віяннями вишуканої формально прози (ці концепти відображають новели збірки “Віднайдений рай”). Роман “Кулак” належить до тих унікальних творів міжвоєнної доби, в яких “поклітинно” проаналізовано і показано, як формувалася нова українська людина, людина розбудженої гідности, націлена на здобування, тверда і незворушна. Це, власне, один з найкращих українських художніх творів про теорію здобування . Цим настроєм тоді була перейнята ціла доба, ціла генерація. Усі ці твори невидимими нитками пов’язані з теоріями й емотивністю писань Д. Донцова: у них просто двигтять завзяття і пристрасть, незламність і віра, суворість та індивідуалізм. Це твори своєї доби.

Уже в наступних томах серії “Вісниківська бібліотека” побачать світ історіософський роман Леоніда Мосендза “Останній пророк”, вибрана літературна есеїстка Д. Донцова, під назвою “Европейський націоналізм. Історичні портрети” будуть видані 14 есеїв різних авторів про видатних діячів минулого, що у 1930-і рр. друкувалися в журнальній серії Д. Донцова “Книгозбірня Вісника”, збірка есеїв Юрія Липи “Бій за українську літературу”, твори Дарії Віконської, Євгена Маланюка, вибрані твори Леоніда Мосендза, історіографічні праці Романа Бжеського та ін. сподіваємося, що відновлення вісниківської традиції в українській культурі в її точних і правдивих конотаціях та інтерпретуваннях посприяє зміцненню вітальних основ українства, збагатити його позитивними імпульсами історичної активности й моральної сили перед викликами сучасності, перед загрозами бездуховности і бездіяльности матеріялістично-споживацької цивілізації, безмежного й цинічного космополітизму глобалізації, перед наступом нашого рідного безсмертного філістерства і малоросійства, що сукупно роз’їдають буттєві основи нації.

Олег Баган
керівник Науково-ідеологічного центру
ім. Д. Донцова

http://www.vidrodzhenia.org.ua/ulas.htm



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4