Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Сурми Тараса Салиги

Богдан ПАСТУХ
(Львів)

[Салига Тарас. Воздвиження храму. – Львів: Світ, 2008. – 504 с.]


Тарас Салига – починав у 60-х як літературний критик, згодом, у 90-ті перейшов у науковий актив літературознавства, але з тим свого молодого захоплення не покинув. Автор близько півтора десятка літературно-критичних та літературознавчих книжок, упорядник кількох фундаментальних антологій українських авторів. Можна ще говорити і про його наукові заслуги, вчені ступені, але все це віддає офіціозом, адміністративністю, яка зараз тут не потрібна. Скажу лишень, що все це не відкриє справжнього обличчя Салиги-критика. У його текстах сила емоції і споглядання унікальних ґраней художнього явища не вкладається у певні трафарети. Свідченням цьому є нова книга Тараса Салиги “Воздвиження храму”. В ній вміщено статті, що друкувались у наукових збірниках та літературно-критичних журналах, а також газетах. Що об’єднує цей матеріал, яка концептуальна мета стоїть перед ним?

Книга складається з п’яти корпусів. Кожен з них об’єднаний або певною темою, або часовими рамками, або літературною персоною. Причому, слід зауважити, що матеріали подані не у хронологічному порядку їх написання. Це зменшує можливості побачити еволюцію самого дослідника, але збільшує герменевтичний потенціал власне книги (кожен розділ висвітлює певну царину літературознавства, спектри інтенцій не розсіюються).

Перший корпус має назву “До кобзаря…”. Вже сама назва може множити смисли – До кобзаря як заклик прийти до нього, або як нотатки, пояснення, тлумачення до Кобзаревої поезії. Тут маємо чистий націогерметичний текст, який з одного боку апелює до найкращих витворів з фонду українського менталітету (поезії Т. Шевченка), а з іншого боку, випалює малоросійську вірулентність, розчуленість, людську дріботу (“Дрібніють люди на землі”), українську перманентну політичну апорію: “У нас навперебій готові відповісти на інше запитання – на запитання Шевченкове: “Коли ми діждемося Вашингтона?”. Тоді встає кожна недорозвинена партія, генерали із учорашніми імперськими кокардами на кашкетах, мільйонери зі злодійсько-спекулянтських контор, що звуться офісами фірм, чиновники, пересварені дисиденти, брехуни і підбріхувачі і пропонують своїх вашингтончиків і вашингтонок” [Салига Т. Воздвиження храму. – Львів: Світ, 2008. – С. 11]. Звучить патетично? Так, можливо. Ми всі боїмось тепер патетики, біжимо від неї, надягаємо “лати іронії”, але їхнє дзеленчання не дає так потрібного тепер вибухоефекту, воно не “торкає” серця. Разом з тим хотілося би і застерегти автора від наступного: cучасна ситуація у якій панує тотальна іронія та самоіронія, що, до речі, призвели до такого парадоксального явища як пастиш, утворюють відповідну атмосферу, де брязкіт тотальної іронії (читай тут постмодерну), своїми децибелами намагається заглушити маленькі острівки звідки лунають голоси несимуляційної правди. Чи вдається?..

Тем, що порушує автор у Шевченкознавчому корпусі (назву його так) є досить багато. Але серед них, на мою думку, вирізняються власне теми-полеміки. Одна з таких – нещодавне проведення “Шустерівської клоунади”. Мова йде про проект “Великі українці”. Цікаве виконання інтерпретації згаданої передачі бачимо у цьому випадку. Тарас Салига пропонує читачеві такий метафізичний прийом, що відтінює онтологічні контрасти – що би побачив Т.Шевченко, якби був посеред нас, а побачив би як “новорожденні” сучасні холуї та малороси голосують за те, хто великий українець, а хто – ні” [Там само. – С. 16]. За словами дослідника, сучасні культурні орієнтири аж ніяк не можуть давати об’єктивну картину значення тієї чи іншої персони з українського історико-культурного ландшафту. Звісно, як мусить налаштовувати пересічний українець свій розумовий об’єктив, коли, як показує Тарас Салига, людина з академічного кола, професор Дж. Грабович без всіляких супроводів до…, чи сумнівів до…, публікує у журналі “Критика” оголений автопортрет Кобзаря, який готувався для академічного видання, ще, крім того, подає це під соусом подвигу.

З іншого боку, дослідник цитує інтерв’ю з Я. Грицаком, де відомий епатажний історик говорить про те, що не хоче, щоб у проекті “Великі українці” перемогли Шевченко та Франко, бо Україна потребує модерних символів [Див. Там само. – С. 17]. Перманентна негація діл попередників, як доводить у дослідженні Т. Салига, не йде на користь у розумінні історичних явищ. Переривання традиції зумовлює відповідну розчахнутість, а разом і безсилість. Тут доречно зацитувати слова Дм. Донцова: “Народ без традицій не живе, а животіє. Коли тратить свої, йому вбивають в голову чужі, бо не може жити ніяка людська збірнота без певних правил і наказів. Традиції – це панцир, який хоронить збірноту від ворожих ударів, немов тіло вояка, що не дає йому охляти” [Дмитро Донцов Де шукати наших історичних традицій. – Львів: 1941. – С. 7]. На сучасному етапі, як це показує дослідник, правилом і наказом мусить бути Шевченкове слово. Тарас Салига збирає з нього конденсат і подає у вигляді назви до власної розвідки “Розкуймося, братаймося”. Іншими словами, звільнімося від вченого фарисейства, симуляції правди, перестаньмо чванитись і множити чвари між собою, живімо за Шевченком: “Будем жить, людей любить, // Святого Господа хвалить”.

Наступний корпус книги має назву “Франко – Каменяр”, містить три розвідки дві з яких мають відверто полемічний характер. Окрім того, сама назва викликає певні алюзії до книжки Т. Гундорової “Франко – не Каменяр”. Так і є. Автор полемізує з дослідницею щодо певних інтерпретаційних моделей творчості Івана Франка, окреслюючи її методологію як “посттоталітарну недугу” (ці слова виведені у підназву). Розмова точиться також навколо книги Т. Гундорової “Невідомий Іван Франко”, де Тарас Салига побачив безліч аберацій, закамуфльованих у псевдонауковий дискурс. Уточню цитатою: “Так ось, перечитуючи класику, не утну, якого невідомого Франка “відкриває” Тамара Гундорова. Вона у збірник “Невідомий Іван Франко” в основному ввела речі хрестоматійні, ті, що вивчають і школярі, і студенти, передруковуючи їх із п’ятдесятитомного видання творів письменника, не зважаючи на купюри, спричинені свого часу тією ж “радянською ідеологією”, що звужувала “рецептивне поле” образу Каменяра” [Салига Т. Воздвиження храму. – Львів: Світ, 2008. – С. 23]. І це не безапеляційні нападки. Разом з тим, Т. Салига подає назви текстів Франка, які ширшому читачеві справді невідомі: “Святвечірня казка”, “На смерть бл. п. Володимира Барвінського”, “Великі роковини” та ін. Крім того, подає галицькі періодичні видання, де можна того “невідомого” Франка знайти. Бачимо, що полеміка є у даному випадку науково аргументованою, але разом з тим і емоційною, що іноді дає підстави для опонентів говорити просто про злість оглядача і не більше. Але хто уважно читав їхні статті, то міг бачити, що це порожні закиди. Спеціально не називаю імен, аби не розгортати знову ці невисокі своїм рівнем полеміки.

Хочу проартикулювати ще одну тему, яка стала причиною полеміки автора “Воздвиження храму” – Франкове масонство. Тарас Салига опонує не тільки через залучення історичного дискурсу щодо масонства, але й етимологічною аргументацією. І при цьому вдається до іронії: “Якщо розглядати Франкове масонство за “теорією” Т. Гундорової, тобто приналежність його до нього тому, що він написав “Каменярі” та деякі інші твори співзвучного мотиву, то Т. Гундорова допускається похибки насамперед етимологічного походження, бо гільдія масонів у перекладі українською мовою із французької – це гільдія, чи братство, мулярів, що відповідає російській “братство каменщиков”. Каменщик [курсив Т.С.] з російської по-українському і справді звучить як муляр, але в жодному разі не як каменяр… До того ж, муляри “будують новий храм”, а каменярі руйнують основи старого ладу. Тоді з більшим успіхом Т. Гундорова могла причислити Франка до масонства завдяки його оповіданню “Муляр” [Там само. – С. 25–26].

Хочу показати ще одну проблему, що змусила дослідника опонувати Т. Гундоровій. Говорю про певні аспекти книжки “Франко – не Каменяр”. Безперечно, з початку дев’яностих в Україні відчувається настійна наснага дослідників “знімати з постаментів” канонізовані літературні (і не тільки) постаті. Зрозуміло, що енергія такого процесу часто береться з прагнення девальвувати соцреалістичні радянські псевдоцінності. І це, на мою думку, правильно, але є речі, які уклались у рамки традиції до радянського часу, і адепти соцреалізму використали їх у своїх цілях. І тут зухвалість та необережність деканонізації лише шкодять. Низка полемік з прихильниками того аби здерти з Франка маску Каменяра (Т. Гундорова, Я. Грицак, Б. Тихолоз), що виконані емоційно, але на базі академічних доводів, увінчуються висновком: “Скажу своє: псевдо літературознавства, враженого вірусом постмодерної сваволі, сьогодні більш ніж вистачає. І це стосується не лише Франка. Та Франко все ж у свідомості його народу залишається Каменярем” [Там само. – С. 44]. Тут замість висновку я, попри всю загрозу стати патетичним, дозволю собі зацитувати слова Липинського: “Коли неграмотний солдат, посланий на розвідку, карається смертю за брехливе донесення, бо брехливе усвідомлення армії може грозити їй катастрофою – то яка має бути кара грамотним інтелігентам-письменникам, що задля особистих своїх інтересів нечесно виконують свій обов’язок, що брехливо усвідомлюють свою націю і брехливо формулюють оте стихійне хотіння, од якого залежить буття або небуття нації” [Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. – Нью-Йорк: Покликання Варягів, 1954. – С. 120]. Думаю, паралелі зрозумілі. У даному випадку хочу ще лише відмітити стильову особливість полемічного архіву Тараса Салиги. При читанні книги відчувається, що помисли, які віддаються паперовій тиші – це не фіксація об’єктивних літературознавчих явищ, а згустки передуманого нутром, взятого близько до серця, накипілого. Звідси емоційність викладу, нещадність аргументації щодо своїх опонентів. Звісно, можна говорити у даному випадку про те, що книга з погляду академічної неупередженості не дотримує режиму беземоційної подачі, але з іншого боку – у сугестії, емоційній перекональності є її, власне, сила. Зауважу, говорю зараз суто про стиль, а не про концепти розділів.

Наступний розділ – “Крізь часу плин”. Тут маємо літературні портрети діаспорних письменників – Богдана Кравціва, Галі Мазуренко, Юрія Дарагана, Олекси Стефановича та інших представників, що у власній поетиці вирізняються переважно націоцентричним спрямуванням. Але це, можливо, було би ґанджом дослідника – зупинитись виключно на поетах, тісно пов’язаних у своєму творчому набутку з патріотизмом (нагадаю, що є тут і “Нескорена муза (Штрихи до поезії УПА)”. Не можна закинути тут крену тільки в один бік. Щемні співи Nachtigall’а займають тут досить великий об’єм (йдеться про вивчення поезії національно-визвольних змагань). Але… Тарас Салига зупиняється і на вивченні складної, особливої своєю унікальною грою компонентів ультрамодерної поезії Василя Хмелюка. До речі, як на мене, то це один з найсильніших тут аналітичних матеріалів, виконаний на тонкій ґрані теоретичного та історико-літературного поєднання, можливо тому найсильніший, а можливо ще й тому, що вабить сама поезія Хмелюка.

Тут не стримаюсь, аби не сказати про абсолютну предметну користь цієї книги. Річ у тім, що персони, взяті під об’єктив дослідника у цьому корпусі, є порівняно малознаними, відтак маловивченими, але за своїм масштабом та унікальністю заслуговують на те, аби ввійти у канон української літератури, можливо навіть виштовхнувши звідти когось. Для цього потрібні подальші історико-теоретичні розробки, “посвідки” вагомості у літпроцесі тих чи інших авторів. Так от саме для них багато чого можна почерпнути тут, та й не тільки дослідникові, але й викладачеві, студенту, гімназисту.

Окрім того, є тут рецензія на том літературознавчих праць, можна так сказати, скандального у свій час Володимира Державина, матеріали до якого зібрав і упорядкував Степан Хороб, знаний насамперед своїми фундаментальними дослідженнями з української драматургії ХХ-го століття. Особисто знаю про теплі та дружні стосунки між рецензентом та упорядником, але попри це, наукової аберації не відбувається, яку так часто можна бачити у теперішньому літературознавчому світі, де багато чого виконується “на замовлення”. Тарас Салига, окресливши позитиви видання, детально зупиняється і на огріхах книги, показуючи, що вона за подачею матеріалу не відтворює всієї палітри залишеного Державиним. Це зрозуміло, бо архіви годі зібрати – вони географічно є досить розкидані. Не буду зупинятись на позитивах, які перечислив рецензент, бо у даному випадку мені йдеться про те, аби показати незалежність суджень автора книги “Воздвиження храму”.

“Силуети Євгена Маланюка” – ще один корпус, центром у ньому є поет “стилету та стилосу”: “Меча важкого рукоять // не важча від старої ліри” – одна з позицій письменника, яку обирає Тарас Салига (звісно, не тільки одну). На підставі творчо-життєвого сплетіння поета дослідник розгерметизовує його поетичні тези-формули. Ось один з висновків: “Картаючи та не піддаючись найменшим компромісам, Маланюк оздоровлював націю, виривав з її тіла комплекс меншовартості, осуджував рабську послушність, покору ворогові. За це, правда і йому доставалось не менше” [Салига Т. Воздвиження храму. – Львів: Світ, 2008. – С. 197]. Загалом при читанні усіх розділів відчувається загальна високо тональна, піднесена аура захоплення об’єктами / постатями. Випадок з Маланюком – не вийняток. Попередньо знаємо, що у творчому набутку Тараса Салиги є упорядкування антології про Євгена Маланюка. Ця постать незримо присутня у його літературно-критичних підходах (читай тут – методологіях). Шукає та вибудовує дослідник і той “духовний плацдарм” на якому стоїть поет, що формує його поетику, його, зрештою, життя… Знаходить, бо матеріал під назвою “Від “Кобзаря” до нації… (Тарас Шевченко у світогляді Євгена Маланюка)” – чітке цьому свідчення. Цей розділ можна було би назвати “Маланюк і його контексти”. Сюжет, що пронизує всі матеріали подані тут, прикметний тим, що скерований у бік вивчення “Маланюк і…”. Йде мова про Маланюка і Франка, Маланюка і Куліша, Маланюка і Ю.Липу, Сосюру, Рильського. Можна називати ще постаті і проблеми крізь які тут проглядається силует поета. Наприклад питання релігії у житті та творчості Маланюка (підрозділ “…В мені молитви сяють…”). Цікаво, що під кінець літ Маланюк був ревний греко-католик, але “не цурався православного обряду”. Єдине у чому можна сперечатися з автором – це назва “Силуети Євгена Маланюка”. Силует – це контур, обрис, а тут постать “князя поезії” подана з вагомим урахуванням у техніці виконання стереометрії, багатоспектральності.

“Вчора і сьогодні” – останній розділ книги, що своїм змістом, можливо найбільше межує з критикою. Потрапили сюди М.Вінграновський, Л.Костенко, І.Драч, В.Герасим’юк, І.Калинець, В.Голобородько, В.Грабовський, Р.Кудлик та інші поети. Назвав саме ці імена спонтанно – у переліку не йдеться про їхній масштаб. Це матеріали, які були опубліковані протягом недавнього часу у літературно-критичних виданнях. Читач може знати їх поза книгою, але тут, в одній “обоймі”, вони витворюють своєрідну траєкторію філософського осмислення літературного процесу, насамперед його поетичного струменю. Під час читання стає помітно, що українське шістдесятництво близьке дослідникові. Не дивно – він сам родом з духовних потуг цієї доби. Тому більшість з переліку персон можна запросто вкласти у рамки шістдесятництва. Помітно тут і розкошування словом. Великою мірою воно стосується поезії Миколи Вінграновського, хоча це може бути суто суб’єктивним сприйняттям. Є тут і спроби тлумачити націоцентричну поезію маловідомого загалу, але унікального своєю поетикальною манерою Ярослава Лесіва. Дозволю собі зацитувати рядки поетичного доробку цього поета: “Мій смутку // Мій вселенський болю // Як мінним полем // Як цвинтарним полем // Одним-один // Через вогонь і дим // Де лиць нема // Де гори спин // Й горбатих душ // Жолобляться хрести // Де царствує цинічний кпин // З тобою йду один // один // один… ” [Салига Т. Воздвиження храму. – Львів: Світ, 2008. – С. 435]. Хорошою стороною книги є і чуття у доборі цитат.

Обсяг рецензії не дає розширити аналітичні студії над книгою “Воздвиження храму”, але мушу ще проартикулювати одну досить цікаву тенденцію у останньому розділі. Говорячи про поезію шістдесятих, про поезію пізнішу Василя Голобородька (представника “Київської школи”), Тарас Салига свідомо чи ні попадає під естетичний вплив постшістдесятництва. Про що йдеться? Окрім того, що він розширює набір кодів, що дають можливість (дозволяють) відносити того чи іншого поета до “Київської школи”, поезія “киян” є для нього певним чином визначальним поетико-структурним комплексом тих часів.

Що прикметно для цієї книги? Насамперед, національна герменевтика. Спроба структуризації методологічної бази на сутнісно українському матеріалі. Залучення у методологічну інструментаристику художніх (і не тільки) формул Т. Шевченка, І. Франка, Є. Маланюка, Д. Донцова та ін. Така дослідницька поведінка промовляє “pro” книгу. Ще одна прикмета – метафорика назв матеріалів (левова їх частина є образною), що говорить про чуття у слові дослідника. Крім того, досить вміло підібрані ілюстрації-замальовки, які певним чином доповнюють текстовий матеріал. Наприклад, на початку корпусу про Є.Маланюка – оголений розвинений торс чоловіка. Я у ньому бачу Прометея, який приносить людям вогонь і від того страждає. Абсолютно виразна паралель до цього поета. Не можна тут не згадати про полемічну потугу і здібність Тараса Салиги. Суть його полемік можна охарактеризувати по-різному, але те, що він відстоює саме пріоритет духовної сили в українському інтелектуальному континуумі, шукає саме сильних, волюнтаристичних сторін, намагається проактуалізувати їх – це без сумніву.

Кожен у творі бачить себе. Тут дозволю сказати словами В. Підмогильного: “І кожен молився своєму Богові: у дужих душею і Бог був грізний та потужний, в кволих Бог був добрий і м’який” [В. Підмогильний В епідемічному бараці // В. Підмогильний Оповідання. Повість. Романи. – К.: Наук. Думка, 1991. – С. 104]. Ця формула – унікальна за своєю природою. Феноменологія дає нам можливість бачити людей крізь їхні тексти. Так спробував побачити феномен Тараса Салиги крізь книгу “Воздвиження храму”.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4