Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Друга світова – дві поразки і дві перемоги

8 травня 2009 року минає рівно два роки від дня смерті відомого українського політолога, філолога, публіциста, філософа, ідеолога українського націоналізму, громадського діяча Василя Іванишина (1944-2007). З метою вшанувати цю дату, пропонуємо увазі читачів осмислення В.Іванишиним такого складного феномену нашої культурно-політичної дійсності, як 9 травня. На жаль, політиканські спекулювання довкола цієї дати останнім часом не зменшилися, а то й посилилися, а тому націоцентричні думки, висловлені автором чотирнадцять років тому, звучать дуже актуально і глибоко.

Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова


Василь ІВАНИШИН

Друга світова – дві поразки і дві перемоги *

Разом з усім світом наближаємось до круглої дати – 50-річчя краху одного з найграндіозніших обманів і одного з найкривавіших людиноненависницьких режимів в історії людства – німецького націонал-соціалізму. Це була війна воістину планетарного масштабу: шість десятків країн об’єднали свої зусилля, аби здолати гігантську і, здавалося б, досконалу військово-політичну машину знищення, витворену гітлерівським націонал-соціалізмом з Німеччини та її сателітів. Мільйони людей загинули в цій борні – як воїни чи жертви, і день закінчення в Європі другої світової війни – це, передусім, день світлої і вдячної пам’яті про них.

Чи варто сьогодні, коли серед нас ще так багато людей, які зі зброєю в руках протиставлялися націонал-соціалізмові, доводити, що націонал-соціалізм був уособленням Зла, що перемога над ним була необхідна людству, а відзначення роковин цієї перемоги природним і доцільним? Більше того, святкування перемоги над націонал-соціалізмом необхідне – і як данина пам’яті, шани і слави тим, хто здобував цю перемогу, і як пересторога тим, хто мріє за допомогою тої чи іншої людиноненависницької ідеології досягти світового панування, і як нагода для всіх чесних людей світу утвердитися в думці, що в цьому світі всяке зло, яке виступає проти законів Божих, людських і природних, кінець кінцем таки буде подолане. А наш обов’язок – об’єднуватися довкола ідей Добра і сміливо протиставлятися Злу, яке самою своєю природою приречене на поразку. Не випадково всі релігії світу вчать, що абсолютним може бути тільки добро, втілене в ідеї Бога, але ніколи абсолютним і вічно панівним не може бути зло – у якій би формі воно не виступало. Бо вічність належить добру, а не злу.

Чому ж тоді наближення 50-річчя перемоги над націонал-соціалізмом і в Україні, і в Росії, і в інших державах, що постали на руїнах імперії – СРСР, сповнене такого драматизму? Чому світлі моменти перемоги людяності над людиноненависництвом заступаються злобними, безапеляційними осудженнями, непримиренною конфронтацією? Чому осмислення в нас другої світової війни, її причин, перебігу, наслідків та уроків є таким конраверсійним, різнополюсним і задовольняє кожного разу лише певну частину суспільства, а в іншої викликає обурення?..

Цих “чому” нагромадилося вже і виникає ще так багато, що в них губиться сама подія, сама суть перемоги, здобутої колективними зусиллями людства у небувало кривавій боротьбі. Перемога над націонал-соціалізмом стала об’єктом політичних спекуляцій і махінацій, засобом досягнення перемоги над політичними суперниками і реалізації власних, часто далеко не чистих задумів. Чи не відчувається цей дух конфронтації скрізь і всюди: у радіо- і телепередачах, у газетах і журналах, в атмосфері зібрань політиків і, особливо, ветеранів німецько-радянської війни та ветеранів національно-визвольних змагань?

…Дивна і відповідальна роль випала нинішньому поколінню – розв’язувати суперечності і вирішувати проблеми, успадковані часто з далекого минулого, бо інакше не можемо просунутись по шляху в майбутнє.

Так, ще в 1054 році відбувся розкол єдиної християнської Церкви, а ми повинні вирішувати цю проблему зараз, бо саме через Україну проходить кривава межа цього розламу. Ще в 1596 році відбувалася Берестейська унія, а згоди серед християн України не досягнуто й досі і далі доводиться переконувати збаламучених в очевидному: де збереглася унія, там було збережено українство в українцях. Ще в 1654 році Б.Хмельницький приєднав Україну до “єдиновірної” Москви, а чимало українців і досі не вірять у спроможність України жити самостійним державним життям. Ще в 1917 році народи Росії раділи з падіння імперії, а імперські сили нинішньої Росії все більше загрожують незалежності сусідніх суверенних держав, зокрема, України. Ще в тому ж 1917 році було проголошено гасло “Землю – селянам”, а наші політики й досі дебатують, чи варто їм цю землю віддавати. Ще в 1929 році внаслідок сталінського “великого перелому” було зламано хребта нашому землеробству, але знаходяться й дотепер люди, о прагнуть зберегти цей колгоспний перелом навіки, хоч і під іншими назвами… Ще в 1945 році здобуто перемогу над націонал-соціалізмом, а ми й досі не осмислили, а що, власне, сталося і як нам оцінювати цю перемогу…

Кожна з названих проблем, на жаль, не є чисто академічною. Кожна з них присутня в нашому житті, використовується противниками української державності, ділить наше суспільство на ворогуючі групи, загрожує нам конфліктами і катаклізмами.

Сьогодні на черзі – проблема ставлення до святкування 9 травня. Вона й надалі буде яблуком роздору й об’єктом спекуляцій, якщо закривати очі на правду про другу світову війну.

Якби світова війна була лише війною з націонал-соціалізмом, то все було б просто і ясно. Однак це була, передусім, війна імперіалістична – за метою, характером і наслідками. Але визнати це переможцям було, і є невигідно: здобута ціною мільйонів людських жертв перемога над націонал-соціалізмом і національно-визвольна боротьба на території імперського СРСР – усе це ніяк не в’язалося з ялтинським поділом світу між імперіалістичними хижаками. А тому і на Заході, і на Сході й досі вигідно ігнорувати той факт, що під час імперіалістичної другої світової війни було три види збройних протистоянь:

а) боротьба з німецьким імпернацизмом;

б) боротьба з російським імперкомунізмом;

в) боротьба національно-визвольна.

Усі ці протистояння відбувалися не окремо, послідовно, почергово: вони сплелися у складний клубок, і кожна група, що уособлювала ту чи іншу потугу, вела смертельну боротьбу на знищення з двома іншими. І в цих трьох різних видах боротьби були свої союзники, свої герої й мученики, свої поразки й перемоги, свої переможці й переможені.

Що світова війна не зводилась до боротьби з націонал-соціалізмом добре видно навіть з кількох прикладів. Хто розгромив Польщу, а потім влаштовував спільні військові паради на відзначення цієї перемоги? – Імпернацисти й імперкомуністи. З км боролася Фінляндія в 1939-1940 роках? – З радянським імперкомунізмом. І підтримувала фінів у цій війні націонал-соціалістична Німеччина. На якій політичній платформі гуртував свою армію генерал Власов? – На платформі антикомунізму та російського імперіалізму. І робив це з благословення націонал-соціалістів. З ким воювала польська АК – Армія Крайова? – З німецьким націонал-соціалізмом, радянським імперкомунізмом та українським національно-визвольним рухом…

Хто боровся з націонал-соціалізмом? Тільки комуністи? Тільки СРСР? – Ні! З націонал-соціалізмом боролися й окуповані ними народи Європи, і західні союзники, й імперкомуністичний СРСР, і національно-визвольні рухи зокрема українських – ОУН-УПА…

Хто боровся з комунізмом? – З ним воювали імпернацисти (і не з ідейних, а з імперських міркувань – у боротьбі за “життєвий простір”), їх сателіти, яким (зокрема, східноєвропейським), перемога комунізму загрожувала поневоленням (Румунія, Угорщина, Словаччина), національно-визвольні сили Польщі, Прибалтики, України (а в лавах УПА – представники багатьох народів СРСР).

Хто боровся проти національно-визвольних устремлінь поневолених народів? – Їх поборював гітлерівський націонал-соціалізм і сталінський більшовизм, а фарисейський і продажний політичний Захід умив руки і віддав їх на розправу російському імперкомунізмові. І якщо війна з націонал-соціалістичним окупантом закінчилася в травні 1945 року, то збройна боротьба ОУН-УПА з російським імперкомунізмом без будь-якої підтримки зовні велася ще понад десятиліття. Коли ж буде вшановано їх – борців за свободу і державність України?

Чи всі учасники німецько-радянської війни боролися з націонал-соціалізмом? – Ні!

Ще в 60-х роках Б.Олійник писав в одному з віршів: “Одні в атаку ходили, а інші “ура!” кричали”. Дехто кричить і досі. Але не про них мова. Значна частина тих, що тепер маскується під ветерана війни з націонал-соціалізмом, насправді жодного разу не вистрелили в німецький бік, а воювали з українським нардом, з ОУН-УПА – почавши ще з вересня 1939 року. Вони теж хочуть зараз святкувати СВОЮ перемогу…

У другій світовій війні була не одна, а дві перемоги, бо в ній було дві поразки.

Перша перемога – це перемога над націонал-соціалізмом. Націонал-соціалістичний режим було знищено, націонал-соціалізм – осуджено, націонал-соціалістичних главарів – повішено. Ця перемога належить усім, хто її виборював – на фронтах і в тилу. І честь і шана за це від нинішнього і наступних поколінь належить теж їм УСІМ. Але тільки їм!

Бо друга перемога – це перемога (воєнна, але не ідейна!) сталінського імперкомунізму над національно-визвольними рухами, зокрема Польщі, Прибалтики, України, над східноєвропейськими країнами, проданими Заходом, передусім США, імперській Москві, за участь СРСР у розгромі Японії. Але за цю та інші свої “перемоги” комунізм ще й осі не дочекався свого Нюрнберга…

Безкарність породжує нові злочин. І нинішня конфліктна ситуація довкола свята перемоги викликана бажанням проімперських сил взяти реванш за поразку, одержану від національно-визвольних рухів кінця 80-х – початку 90-х років. Вони хочуть присвоїти перемогу над націонал-соціалізмом лише собі, щоб шляхом фальсифікації зробити цю святу перемогу перемогою комунізму і російського імперіалізму, видати себе за єдиного рятівника народів світу, а цим самим обґрунтувати свої нинішні зазіхання на свободу і незалежність своїх недавніх рабів.

Саме тому в Росії буде два “паралельних” відзначення свята перемоги – офіційно-державне й альтернативне імперкомуністичне.

Саме тому проімперські і прокомуністичні реваншистські сили в Україні нагнітають своє тлумачення цієї перемоги, відсікають від неї ветеранів ОУН-УПА, аби розділяти ще й цим наше суспільство, ослаблювати його у відповідальний момент національного державотворення і психологічно готувати до нового ярма. Для цього вони й досі з маніакальною наполегливістю протиставляють тих, хто в лавах Червоної Армії боровся з одним окупантом, тим, хто в лавах ОУН-УПА боровся з обома катами українського народу – націонал-соціалізмом і комунізмом.

Усвідомимо це, зробимо цю дату святом перемоги народів світу над націонал-соціалізмом, віддамо належне ВСІМ тим, що боролися з націонал-соціалізмом – ліквідуємо ще один привід для незгоди.

Але святкувати перемогу російського імперкомунізму над поневоленими народами, зокрема над українським, змушувати українців святкувати своє “визволення” ще жорстокішим окупантом – і підло, і недалекоглядно. Зло все одно не восторжествує: воно приречене – й історією, і самим Богом.

А тому не підігруймо зловорожим антиукраїнським силам. Шукаймо шляхів порозуміння і єднання – в ім’я щасливого майбутнього України, в ім’я світлої долі наших сучасників і нащадків.

19 квітня 1995р.



* Відповідно до пізніших термінологічних самокоригувань автора, термін “фашизм” стосовно ідеології Третього рейху замінено на більш адекватний “націонал-соціалізм” (прим. редактора-упорядника).



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4