Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
ПЕРЕДВИБОРНІ ЗАВДАННЯ

Почути непочутий голос

У січні 2003 року була написана і в цьому ж році опублікована фундаментальна праця, що об’єднала сфери політичної аналітики, політології, націології та ідеології. Йдеться про роботу відомого українського політолога, вченого і публіциста Василя Іванишина (1944-2007) “На розпутті велелюднім”. Вибори 2004: Кого, що і для чого виберемо?”. Вона замислювалась як вихідний матеріал для випрацювання ВО “Тризуб” ім. С.Бандери власної позиції на майбутніх президентських виборах. Але зміст цієї праці вийшов далеко за межі внутрішньоорганізаційних завдань, він, як і попередні роботи автора, порушив концептуальні та доленосні для України проблеми державотворення, передусім – суть вибору на виборах-2004.

Після виходу цієї книжки чимало “патентованих патріотів” (І.Франко) обурилися, що в ній немає однозначної підтримки і навіть є певна критика такого начебто всуціль “нашого”, “народного”, “хорошого” кандидата, яким видавався тоді для багатьох кандидат у Президенти Віктор Ющенко. “Раз не хвалить – значить кучміст”, – такою була недалека логіка дилетантів від політики. В.Іванишина чимало цькували, паплюжили, організували навіть громадський суд… Але пройшов час. Відшуміли “помаранчеві” події. Ейфорія від “народних” вождів десь зникла. І вже через рік після виходу “На розпутті велелюднім” більшість нещодавніх критиків з числа розумніших скрушно зітхали і визнавали, що автор таки знову мав рацію, а вони, уже вкотре від початку 90-х, помилилися… Ющенка і всю “помаранчеву” команду не критикує тепер хіба що лінивий, але мало хто робить це осмислено й справедливо, базуючись на незмінних законах національної політичної діяльності. І стає усе очевиднішим, що мало хто з українських авторитетних аналітиків так глибоко, як В.Іванишин, зумів проникнути у сутність задавнених проблем постколоніальної України і запропонувати ефективні шляхи їх подолання.

2009 рік, як на те виглядає, знову стане роком виборів. Передусім президентських. І знову в українців з’явиться шанс законними методами вирішити принаймні частину своїх проклятих питань, які, здається, хочуть стати вічними. Однак перш ніж зробити якийсь політичний крок, а вибори таким кроком є, варто осмислити його, щоб потім знову не каятися і не розчаровуватися. Тому пропонуємо для пожвавлення процесу осмислення уривки розділу із згадуваної праці В.Іванишина, що стосуються передвиборних завдань. Сподіваємось, на цей раз голос цієї мудрої і відповідальної людини буде почутим. Почутим “на розпутті велелюднім”.

Олег Романчик,
головний редактор журналу “Універсум”,
кандидат філолоічгних наук



Василь ІВАНИШИН

ПЕРЕДВИБОРНІ ЗАВДАННЯ

Що означає підготувати Україну до президентських виборів? Ось тільки дванадцять найголовніших, на нашу думку, політичних завдань.


1. Мета нації

Зробити процес державного будівництва осмисленим, суспільство – свідомим своєї спільної і визначальної національної мети, а кожні вибори – етапами на шляху до її досягнення.

Уже дванадцятий рік наша держава будується наосліп, шляхом мавпування чужих (передусім російських) зразків, виконання чужої волі (перш за все МВФ і Росії) і латання дір. Ніхто не знає, що, як і для кого будуємо. На головне питання державотворення, яке поставив перед українським суспільством ще прем’єр Л.Кучма – “Скажіть, яку державу ми будуємо?” – ніхто, у тому числі й Президент Л.Кучма, і досі не дав відповіді. Чому?

Бо сказати правду – це означало б публічно визнати, що:

а) на цілому пострадянському просторі тільки в Україні та Білорусі проігноровано національну ідею корінного народу ;

б) на руїнах московської колонії під національним синьо-жовтим прапором замість української національної держави насправді вже дванадцятий рік бездумно будуємо нове ярмо для нащадків – “нічию” космополітичну неоколонію ;

в) в Україні не держава існує для народу, а український народ – для неукраїнської влади;

г) Держава Україна будується не для державного самоутвердження української нації в усіх сферах життя , а виключно для задоволення особистих інтересів наших різноплемінних державотворців та інтересів Росії, Заходу і транснаціональних монополій.

Саме тому нинішня Україна – це край, де панує монополія виконавчої влади на державу; де хазяйнує хто завгодно, тільки не українці; де безідейна влада, безідейний політикум і пошматоване ними ограбоване суспільство ніяк не поєднані спільною метою; де кожні вибори перетворюються із засобу корекції вибраного шляху, животворного оновлення кадрового складу влади і досягнення мети – у безпринципну і безтямну гризню за безконтрольну владу над народом, за право безкарно грабувати і нищити цей народ. У такій ситуації дуже легко збитися на пошук конкретних винуватців (а їх – цілі легіони!), звести зусилля мільйонів до боротьби “проти” (комуністів, Масола, “групи 239”, Табачника, Ткаченка, Кучми, олігархів, Медведчука, мафії тощо). Мобілізувати людей на таку “боротьбу” просто – допомагає “образ ворога”. І думати не треба – ні вождям, ні масам: усе і так зрозуміле й очевидне. І ніяких зобов’язань брати на себе не доводиться – досить відважно (маючи депутатський мандат!) клясти “ворога” і час від часу з трагічним пафосом повторювати, що “ми підемо до кінця!”. Людей це зворушує... (…)

Той, хто справді хоче корінним чином змінити стан справ на користь народу, повинен орієнтувати суспільство виключно на боротьбу “ЗА”. Навіть під час війни і революції для мобілізації народу використовуються передусім конструктивно-закличні гасла типу “За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!”, “Воля народам, воля людині!” чи “За нашу і вашу свободу!”. Для бездержавного і грабованого українського народу сама боротьба “проти” жодних перспектив не відкриває і не може відкрити: вона не має конструктивної програми, тому перемога в ній народові нічого не несе. Боротьба “проти” має політичний сенс лише тоді, коли вона супроводжує боротьбу “ЗА”, є її елементом і виникає у відповідь на опір сил реакції, яка протиставляється волі народу. (…)

А тому є тільки один спосіб не втрапити ні в тенета чужих доктрин, ні в глухий кут безкінечної і безперспективної боротьби “проти” і кардинально змінити ситуацію: підняти прапор української національної ідеї – визнати метою державотворення створення української національної держави, а президентські вибори з площини нікчемної боротьби за владу піднести до рівня рятівної для народу боротьби за Україну .

То за що проголосуємо на виборах-2004: за українську національну ідею чи за продовження окресленої вище згубної тенденції? А голосуватимемо саме так: або – або. Третього не буде.


2. Статус нації

Визначити нинішній статус, стан і права корінної і найбільш чисельної нації України – українців, конкретизувати їх місце і роль у процесі державотворення і запропонувати такі політичні механізми, які державу зроблять таки українською, а українців – господарями своєї долі на своїй землі. Або ж – відверто пояснити українцям, що вони не мають права на власну державу. Чомусь...

Нинішня Конституція про українців як націю згадує лише один раз – у статті 11: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”. (…)

…Конституція України жодних прав головного суб’єкта державотворення за українцями як нацією не передбачає. (…) Така ситуація не тільки образлива, нестерпна і загрозлива для українців на їх рідній землі: вона небезпечна для незалежності і державності України, а отже – для всіх її громадян. Адже ті, хто користає зараз із української незалежності і державності, не можуть бути їх гарантами – як через свою малочисельність, так і через свою байдужість і навіть демонстративну ворожість до всього українського. На жодні жертви заради України вони ніколи не йшли, не йдуть і не підуть – якщо їх до цього не змусити.

Гарантом незалежності і державності України може бути тільки український народ. Але українці в нинішній державі можуть бути (і в більшості своїй є!) хіба наймитами новоявлених владоможців-хижаків. Та наймит і гарант – поняття не сумісні: це місія господарів держави. А українці стануть повноправними господарями тільки у своїй національній державі – через механізм національного народовладдя . То чого будемо вимагати від майбутнього президента – удосконалення нинішньої космополітичної “демократії” і злодійських “соціальних реформ” чи утвердження української національної ідеї?


3. Національна ідея як фактор

Обнадіяти й об’єднати народ якісно новими ідеями національного державотворення та всебічного українського національного відродження.

Як досягти цього? Чому всі дотеперішні рецепти, пропоновані і владою, і різними партіями, виявилися політично неспроможними? (…)

Досі в українському державному будівництві послідовно оминалася українська національна ідея як фактор державотворення. А словосполучення “українське національне відродження” взагалі зникло з лексикону наших політиків. Саме звідси – усі наші нинішні економічні “гаразди”, формування і функціонування влади виключно на засадах антиукраїнства і клановості, денаціоналізація і деморалізація народу, відчуття безнадії та озлоблення в суспільстві. В Україні українська національна ідея не тільки не втілюється в життя, не тільки не популяризується українськими політиками з їх “адаптованим розумом” (Л.Костенко), але навіть не усвідомлюється більшістю з них – що воно таке і для чого. Враховуючи це, пропонуємо кілька елементарних істин із націоналістичної політології .

Політична ідея має виникати з узагальнення суспільних проблем та інтересів і бути тою ідеологічною формулою, за якою їх можна окреслити і вирішити, реалізувати на користь народу. Поняття “користь народу” ніколи не можна зводити тільки до потреб нинішнього покоління (суспільства): воно мусить бути узгоджене із заповітами предків та інтересами нащадків.

Усяка часткова ідея, яка пропонується суспільству як політична, не може суперечити національній ідеї, її реалізація має бути окремим виявом здійснення національної ідеї в тій чи іншій сфері суспільного життя.

Національна ідея – це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну, головну, визначальну політичну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його збереження і буття в часі.

Національна ідея – основний і визначальний екзистенціал буття нації. Народ, позбавлений національної ідеї, перетворюється в дезорієнтовану масу – легку здобич політичних шахраїв і хижаків, громада – у розділену в собі й озлоблену на все і всіх юрбу, а держава – у вируючий пристрастями вибухонебезпечний котел індивідуальних і групових інтересів. І навпаки. Народ, об’єднаний національною ідеєю, стає політично монолітною нацією і долає будь-які перешкоди і труднощі на своєму шляху в майбутнє. (…) Геніальне поетичне формулювання української національної ідеї дав Т.Шевченко: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. І доки українці на своїй землі не збудують цієї “своєї хати” – власної національної держави, доки не відбудеться державне самоутвердження української нації, - доти його долю будуть визначати інші, доти жодна суспільна (політична, економічна, міжнаціональна, соціальна, релігійно-конфесійна, освітня, культурна тощо) проблема не буде вирішуватися на його користь, доти над українцями на їх рідній землі пануватимуть чужі правди, чужі сили, чужа воля. (…)

У 1991 році Україна стала політично і незалежною, і самостійною державою. А от український народ і досі не став ні незалежним від своїх і чужих хижаків, ні самостійним у визначенні своєї долі і свого майбутнього. Бо незалежність країни і самостійність політичного проводу в державотворенні не завжди гарантують Державності нації. Не гарантує цього і заміна компартійного диктату космополітичною демократією – на що так розраховували тодішні вожді національно-патріотичного табору. Дехто й досі розраховує... Для державного самоутвердження українського народу потрібне головне і визначальне: узаконення і послідовна реалізація його Національної Ідеї – створення української національної держави: Української Соборної Самостійної Держави. Тому, як учив С.Бандера, – “Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс”! (…)

Невже з нинішньої української ситуації немає виходу? Звичайно, є!

Тільки природна для народу українська національна ідея і цілий комплекс ідей, спрямованих на її реалізацію, можуть справді об’єднати й обнадіяти українське суспільство, мобілізувати його на виконання невідкладних і доленосних загальнонаціональних завдань, спонукати до жертовності в ім’я великої мети, створити передумови для його всебічного національного відродження.

Чи й на виборах-2004 якась особа, з якої політичні недоумки і шахраї знову зроблять для народу ікону, до якої звертаються з мольбами і надіями, а не вимогами , має замінити нам нашу національну ідею? (…)


4. Ідеологія державотворення

Задати нові, реальні, об’єктивні і єдині для всіх громадян критерії політичного Добра і Зла, критерії оцінки діяльності Президента, усіх гілок, структур і людей влади, політичних, громадських і релігійних об’єднань та їх діячів, кожного громадянина.

Зараз в українській політиці діє єдиний – клановий критерій: “наш – не наш”. До чого це призвело – бачимо, до яких бід призведе – побачимо. Змінити ситуацію на краще можна тільки в один спосіб: випрацювати й узаконити національно зорієнтовану ідеологію державотворення . Бо тільки тоді, коли суспільству буде запропонована приваблива мета , яка випливає з духу, прагнень і потреб нації, коли з’явиться розрахована передусім на власні сили народу концепція її досягнення, коли будуть визначені реальні і перспективні для нації політичні напрямні і пріоритети державного будівництва, - тільки тоді відбудеться і політична структуризація суспільства, й ідеологізація та консолідація нинішніх численних “персональних” і кланових політичних об’єднань, і поєднання як між гілками влади, так і між владою і народом. Такою консолідуючою всі здорові сили українського суспільства може бути тільки одна мета: створення української національної держави.

І тільки тоді:

* з’являться об’єктивні критерії , за якими можна визначати суспільну вартість як окремої особи, так і цілих об’єднань чи владних структур;

* виникне та вимріяна українська більшість (у тому числі й у Верховній Раді та інших радах), яка сприйме і мету, і концепцію, і політичні напрямні та пріоритети державотворення;

* виділиться опозиція – політичне об’єднання, яке поділяє цю мету та концепцію, але пропонує іншу, на його погляд, – ефективнішу програму державного будівництва: так створюються передумови для продуктивного змагання різних конструктивних політичних сил, а не лише хворобливих амбіцій і грошових мішків;

* увиразниться й образ ворогів держави і народу – отої п’ятої колони чужих інтересів, для яких була, є і буде ненависною сама мета українського національного державотворення і з якими необхідно боротися – в ім'я збереження і розвитку держави. (…)

То за що проголосуємо у жовтні 2004 року: за українську національну ідею та національно зорієнтовану ідеологію державотворення чи знову – за “хорошого чоловіка”?


5. Національна держава

Змінити дотеперішні соціально-економічні пріоритети державотворення на ширші і всеохопні – національні, бо тільки так можна відкрити перед народом реальні перспективи, зробити українську націю не рабом, а господарем держави, перетворити економіку із системи грабежу народу в надійну матеріальну базу відродження, розвитку і процвітання нації.

Із самого початку в основу українського державотворення були закладені й узаконені як пріоритетні запозичені доктрини (демократія, соціал-демократизм, лібералізм, космополітизм, капіталістичний ринок), а не ідея державності української нації – не українська національна ідея. Метою державного будівництва було проголошено космополітичну демократію, ринкові та соціальні реформи. Але за дванадцять років вдалося створити тільки бюрократично-кланову державу і всеохопну систему грабежу народу. Чуда не сталося. Бо ще нікому, ніде і ніколи не вдавалося вирішити будь-які (у тому числі й соціально-економічні) проблеми на користь народу без вирішення головного завдання цього народу – створення власної національної держави. І не вдасться . (…)

І всі наші дванадцятилітні “соціально-економічні реформи” – це або дилетантські прожекти, або ж – і значно частіше – шахрайське удосконалення й узаконення все нових форм і методів грабежу держави і народу. Бо ефективна і корисна для народу тільки економіка в національних державах , де вона будується і розвивається за формулою: “Від створення й утвердження національної держави – через державний захист економічних інтересів нації – до добробуту кожного громадянина” . І якщо справді хочемо досягти економічного зміцнення країни і суттєвого та стабільного прирощення добробуту громадян, то починати треба не з економіки і не з особи , а таки з політики : з реалізації української національної ідеї. (…)

То за що будемо боротися на наступних виборах: за українську національну державу чи й далі за крихти зі злодійського столу і за “доброго пана”? (…)


6. Консолідація суспільства

Створити передумови для консолідації кожної громади, цілого суспільства довкола конструктивної і перспективної державотворчої ідеї та її носія – кандидата на пост президента.

Не можна ощасливити народ без участі самого народу. Це – політична аксіома. На жаль, не доступна для свідомості наших політиків. А тому і її треба доводити. (…) Той, хто обіцяє ощасливити народ, але не допомагає народові організуватися для щоденного відстоювання свої прав та інтересів, – або політичний невіглас, або політичний шахрай-підляк. (…) Усі дотеперішні спроби політичної консолідації громад і суспільства довкола якоїсь чужої доктрини не вдалися. Нема в нас і визнаного цілим суспільством загальнонаціонального лідера, за яким пішов би весь народ. Були надії, що таким стане В.Ющенко. Але не став. І не стане – бо боїться не тільки підняти прапор української національної ідеї, а навіть діткнутися до нього. І, як бачиться, не тому, що не сприймає її, а тому, що не має дозволу на її сприйняття. Такий характер...

Українці складають три чверті населення України. Згуртувати, об’єднати, політично сконсолідувати цю величезну масу бездержавних, підневільних і ограбованих людей можна тільки довкола природної для них ідеї власної національної держави. (…)


7. Політична структуризація

Підвести ідейну базу під якісно нову (ідейну, а не дотеперішню кон’юнктурно-кланову), конструктивну і стійку структуризацію політикуму і формованої ним законодавчо-представницької влади (передусім – Верховної Ради).

(…) У цивілізованих країнах визначальним у характеристиці політичних об’єднань є їх ставлення до національної мети, конкретизованої в ідеології державотворення, яку пропонує влада (переможна партія чи їх коаліція). Бо, повторимось, тільки тоді, коли чітко окреслена мета, концепція і програмні напрямні та пріоритети державного будівництва, відбувається політична структуризація, тобто оздоровчі інтеграційні та диференційні політичні процеси і в політикумі, і в творених ним структурах влади, і в суспільстві в цілому .

А в нас? “Ми б вас ощасливили, але нам оті не дали...” – таке традиційне виправдання депутатів-патріотів. Брехня! Справа в іншому. А те інше – українська національна ідея і витворена на її основі національно зорієнтована ідеологія державотворення . Без цього всі наші наступні (як і попередні) вибори будуть насправді виборами без вибору, з перемог, як завжди, користатимуть тільки переможці, але не їх виборці, а народ і держава і надалі будуть об’єктом грабежу. Бо дати відсіч грабіжникам і створити якісно нову систему можна тільки об’єднаними зусиллями більшості народу. А досягти такої більшості без національної ідеї не вдасться – нікому і ніколи .

А звідси й запитання до патріотів – членів національно-патріотичних об’єднань: що зроблять ваші партії чи інші організації на майбутніх президентських виборах - піднімуть прапор української національної ідеї і сконсолідуються навколо нього для боротьби за кращу долю України чи, за звичкою, тихенько розповзуться по таборах безідейних кандидатів-обіцяльників у надії на тепле місце після перемоги “свого”? І ще. Хтось із вас відважиться поставити це запитання лідерам своєї організації? А собі?..


8. Народ і влада

Ідейно об’єднати устремління більшості народу з державотворчими зусиллями влади, тобто зробити цю більшість активним і відповідальним суб’єктом державотворення.

Навряд чи є потреба в деталях змальовувати ту глибоку прірву, яка розділяє зараз народ і владу. Дехто переконує суспільство, що причина тільки в тому, що при владі – погані люди. Отже, досить поміняти цих поганців на хороших (тобто “наших”) – і все буде гаразд: суспільна гармонія забезпечена. Нам же проблема видається набагато складнішою. (…)

Діяльність влади , ніяк не узгоджена з ідеєю держави , для народу мало зрозуміла, завжди чужа, а часто – і ворожа (грабіж, денаціоналізація, безперспективність). Тому здебільшого люди пов’язують свої надії не з розбудовою держави і не з політикою влади, а з якоюсь конкретною особою . А через це кожен напад на владу фінансово спроможного кон’юнктурника чи їх групи громадськість сприймає або байдуже, або – як боротьбу Добра зі Злом, хоч часто про ніяке добро для народу навіть не йдеться. Черговим підтвердженням цього є “касетна криза”, її ганебний, безтямний і безперспективний для держави і народу розвиток. (…)

Держава тільки тоді природна і перспективна, якщо вона є виявом духу і прагнень нації. Тільки послідовна реалізація національної ідеї в усіх сферах життя гарантує взаємодію влади і народу і нормальний процес творення і функціонування держави. (…)


9. Національне народовладдя

Повести рішучу і послідовну боротьбу за національне народовладдя, за постійне розширення сфери виборності на основі ідеології національного державотворення.

Зараз уся “демократія” в Україні зводиться до участі народу в голосуванні, до того ж – тільки на двох виборах: президентських і до рад всіх рівнів. Два рази по дванадцять годин – ось і вся тривалість демократії (“влади народу”) “на нашій, не своїй землі”. (…) Космополітична демократія стала в руках неукраїнських і антиукраїнських сил таким же потужним засобом нищення української нації, як перед тим були різні окупаційні режими. Така політична реальність. (…)

Ми – за українську національну державу. А в національній державі творити закони, керувати суспільством і судити громадян можуть тільки обранці народу – з числа носіїв національної ідеї цього народу . І це право українського народу на національне народовладдя, на формування власної, національної влади і національної керівної еліти має бути узаконене . Так думаємо ми, бандерівці – “тоталітаристи”, “авторитаристи”, “прихильники диктатури” тощо. А от для наших “демократів у законі” та “незламних борців за демократію” все це видається зайвим: вони вважають, що головне для народу – це привести до влади “свого”. І ніяких вимог щодо українського національного народовладдя ще ніколи перед цими “своїми” не ставили. (…)


10. Українська діаспора

Українську діаспору, яка переважно виступає мимовільним спонсором різних псевдо-опозиційних об’єднань і політичних шахраїв, зробити надійним соратником влади і всіх національно-патріотичних сил у національному державному будівництві та в політичному й економічному утвердженні України на міжнародній арені.

(…) Прозріння було повільним і болісним. Колосальний державотворчий потенціал двадцятимільйонної української діаспори нашою космополітичною владою і безідейним політикумом було проігноровано, усіх – обмануто, а західну діаспору – ще й обкрадено (обібрали б і східну та “соцтабірну”, але вони нічого не мали). (…)

Політично об’єднати державотворчі зусилля влади, усіх національно-патріотичних сил в Україні та української діаспори можна тільки під прапором української національної ідеї. Але для цього сама влада мусить ідейно визначитися. Допомогти їй у цьому може наш патріотичний політикум. Але для цього і він має вже зараз нарешті покінчити з політичною школярщиною, відкинути чортополох доктрин із чужого поля і або сам підняти цей прапор, або приєднатися до того, хто його підніме. Стимулювати до цього лідерів і проводи наших політичних і громадських об’єднань може, крім національно свідомого членства цих організацій, і сама діаспора. Адже на деякі з них вона має значний вплив. Вагоме її слово і для значної частини українського суспільства. На західну діаспору зважає і влада. (…)


11. Національні меншини

Перетворити національні меншини із п’ятої колони чужих, часто антиукраїнських сил у зацікавлених і активних суб’єктів українського національного державотворення.

(…) …нас штучно – помимо волі і українців, і абсолютної більшості національних меншин – протиставили і протиставляють . Так відсутність української національної ідеї у практиці державотворення уможливлює безопірне застосування у внутрішній міжнаціональній політиці принципу devide et impera (“поділяй і пануй”). (…)

…майбутнє національних меншин в Україні буде зумовлюватися як їх нинішньою роллю в державі і суспільстві, так і їх участю в процесах українського національного державотворення. (…)

…вихід – не в тому, щоб позбутися всіх неукраїнців, а в тому, щоб зробити Україну своєю національною державою. У національній державі, як учив Степан Бандера, “Нам усім тут вистачить місця”. У нинішній Україні місця вистачає всім – крім українців і кримських татарів...


12. Узаконення ідеї

Запропонувати таку передвиборчу програму, яка стала б ідейною базою не тільки для передвиборчого об’єднання електорату, але й для майбутніх конституційних змін – не косметичних, не макіяжно-камуфляжних, а сутнісних і доленосних, бо – національно-державотворчих.

Безідейна політична боротьба, безідейні суспільні протести, які не передбачають кардинальних змін у бік національного державотворення, безідейні зміни в системі керівництва державою (заміна президентсько-парламентської на парламентсько-президентську, пропорційні вибори тощо) – це не більше ніж “випускання пари” народного незадоволення заради збереження існуючої системи. Від такої “боротьби” може виграти жменька політичних кон’юнктурників і злодіїв, але ніколи – гноблений і грабований, бездержавний і безправний народ. (…)

Президентські вибори 2004 року можуть і повинні стати рішучим кроком до реалізації національної ідеї-мети. Такими вони стануть тільки тоді, коли предметом вибору на них будуть програми перетворення нинішньої “нічиєї” держави в українську національну державу. Одна з них і об’єднає здорові сили суспільства, і стане основою майбутніх кардинальних і якісних конституційних змін. (…) Тому від президентських виборів ми чекаємо чогось значно більшого, ніж заміни однієї особи іншою. Програми кандидатів повинні створити передумови для того, щоб українська держава, її політика і закони творилися тільки у відповідності із українською національною ідеєю та українськими національними інтересами.

То за що будемо голосувати: за національну ідею як фактор українського державотворення чи за особу, що пообіцяє нам удосконалення нинішніх “правил поведінки для рабів”?


30.01.2003р.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4