Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Шлях до свободи: П’ємонт чи Мюнхен?

Петро ІВАНИШИН ,
Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

(деякі міркування про новітній теж-націоналізм)

Навіть найменш освічені та найбільш зашорені апатридськими міфами українські політики та інтелектуали все частіше починають усвідомлювати підневільний, неоколоніальний стан і статус української нації в “державі Україна”, цьому, за словами Б.Олійника, “новітньому каганаті”. Уже поступово пробують відрізняти “свободу від чогось”, скажімо, від російсько-комуністичної імперії, та “в ім’я чогось”, наприклад, в ім’я власного самобутнього, самодостатнього, незалежного існування чи національного ідеалу. Подекуди доходить до глибинного Шевченкового усвідомлення того, що навіть для повсякденного, побутового проживання кожної окремої людини, а не лише для історичного тривання народів, Бог, Батьківщина та свобода є найбільш потрібними, постійно присутніми реальностями. Часом у понівеченій демолібералізмом свідомості під тиском загрозливих глобалістичних обставин спалахує прозріння, що свобода – це не лише можливість щось не виконати чи готовність виконати потрібне, а й те, що вона – це сутність істини буття (М.Гайдеґґер), сутність національної ідеї, сутність, яка володіє людиною і робить її, за умов нормального культурного впливу, національно-історичною особистістю. Без свободи сучасна людина неминуче перетворюється у денаціоналізованого раба, мультикультурного маргінала, москвофільського чи вестернізованого манкурта тощо, а інколи ще й урочисто цим своїм духовним каліцтвом пишається.

На щастя, все більше людей починає усвідомлювати й відчувати, що вільне життя таки можливе, що свобода окремої людини та цілої нації прямо залежать від національної державності та націоналізму. Правда, не завжди доходить до глибшого й логічного продовження цих розмірковувань. А жаль, бо тоді не лише одиниці б розуміли, що націоналізм – це не тільки теорія і практика звільнення народу від зовнішньої і внутрішньої окупації, не тільки політична антиколоніальна ідеологія, що це – усвідомлені ідея та чин в ім’я такої організації національного життя, коли народ має можливість жити за законами Божими і власними, національними, а не за окупаційними “свинськими конституціями” (І.Франко). Тоді б збагнули, що це не вигадана кабінетними вченими доктрина, а породжена історичним досвідом народу та ірраціональним зв’язком із національним духом, “духом одвічної стихії” (С.Ленкавський) потужна філософія буття нації, методологія державотворення та паритетного співіснування з іншими народами, а також ідеологія (світоглядна база) національного життя. Тоді б упевнилися, що це могутня “форма свободи” (С.Дюрінґ), яка єдина ефективно захищає, формує духовно-світоглядний імунітет від усіх форм поневолення, несвободи – тобто від різних виявів імперіалізму (наприклад, комунізму, лібералізму, націонал-соціалізму та ін.).

Навіть більше. Тоді б знали, що в основі націоналізму покладена національна ідея, а національна ідея – це не якась нав’язана іноземна міфологема чи набір соціально-економічних гасел-приманок, і навіть не проголошення вступу до ЄС, НАТО, ЄЕП чи ще кудись, а ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну головну і визначальну проблему, від якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його існування в часі (В.Іванишин). Зрештою, тоді б глибше були переконані, що такою проблемою в сучасності, є не стільки заміна політичних еліт (що на практиці означає або безрезультатну заміну окремих людей влади, або заміну одних кримінально-олігархічних кланів іншими) і не штучно модельовані кризи, скільки виконання головного шевченківського заповіту – здобуття й розбудова власної національної держави, прихистку, Української Соборної Самостійної Держави, тієї “хати”, в якій “своя й правда, і сила, і воля”. Тому український націоналізм допомагає збагнути, що національна держава – це політична система, де влада є носієм національної ідеї, це утвердження корінного народу на своїй власній етнічній території для державного забезпечення всіх своїх інтересів (економічних, соціальних, культурних, військових, інформаційних, екологічних тощо) у всіх сферах життя, для гарантованого відродження і розвитку, процвітання і буття нації.

Оскільки останні вісімнадцять років стали суцільним ланцюгом суспільних розчарувань у світоглядно хаотичних – ліберально-соціалістичних, націонал-демократичних, безідейних та космополітичних, – але зовсім небайдужих до власного добробуту політиканах, шанси на здобуття влади можуть мати націоналістичні сили. І це було б справжнім і, напевно, єдиним порятунком для сучасної України. Але тут, окрім інших складних моментів, постає одна проблема, над якою чомусь не схильні замислюватися розкручені і, звісно ж, ні від кого незалежні, політичні аналітики. Ті самі аналітики, які чому полюбляють незаангажовано ототожнювати націоналізм із нацизмом, фашизмом, шовінізмом та ін. Ідеться про можливе використання націоналістичних назв, гасел, навіть частини ідеології, зовсім ненаціоналістичними силами. Тобто йдеться про можливість політичного шахрайства на світоглядному рівні: підміну рятівного для народу націоналістичного шляху вирішення всього комплексу наболілих питань шляхом квазінаціоналістичним. Історія інших народів показує нам наслідки цих шляхів, і навіть дає назви, за територією, звідки вони починалися.

Наприклад, широко знаним є факт постання національної італійської держави під проводом Сардинського королівства, столиця якого Турин перебувала у провінції П’ємонт. Протягом двадцяти років (1850-1870) натхненні революційними ідеями італійського націоналізму (Дж.Мадзіні, В.Джоберті, К.Кавура, Дж.Гарібальді та ін.), італійці, щоправда, не без допомоги деяких іноземних держав, здійснили своє рісорджіменто (відродження) – відвоювали в різних імперій майже всі свої етнічні території. З того часу П’ємонт став символом жертовної і базової території для успішного національно-визвольного руху, а також одним із символів націоналізму та національної свободи загалом.

Іншим прикладом стала столиця Баварії – Мюнхен. Саме там на базі маленької Німецької робітничої партії Антона Дрекслера харизматичний і амбітний політичний лідер Адольф Гітлер створює у 1920 р. потужну Націонал-соціалістичну німецьку робітничу партію (НСНРП), розбудовує її, спекулюючи на національних почуттях, безладі веймарської республіки та постверсальських кривдах німецького народу, й у 1933 році стає рейхсканцлером, а через рік і вождем (фюрером) усієї Німеччини. Згідно з расистською ідеологією націонал-соціалізму, Німеччина перетворюється на імперію – Третій рейх, вступає в змагання з іншими тогочасними імперіями (Францією, Польщею, СРСР, Британією, США та ін.) за владу над Європою та світом, спочатку перемагає, але зрештою нищівно програє його у другій світовій війні (1939-1945) із катастрофічними наслідками для німецької та інших європейських націй. З того часу Мюнхен стає символом успіху псевдонаціоналістичного руху, який приносить своєму народові замість національної – імперські ідеї – “чи нема країни, щоб загарбать” (Т.Шевченко), – створює імперську наддержаву і тим самим прирікає цей народ на історичну поразку, прирікає на ту чи іншу форму неволі.

Перед сучасною Україною ці дві моделі тільки увиразнюються. З одного боку, йдеться про шлях П’ємонту (тут байдуже, яка із українських земель візьме на себе його роль), шлях українського націоналізму, який витікає із націософської традиції свого основоположника – Тараса Шевченка – і, складно розвиваючись, набуваючи тих чи інших історичних форм у теоретичній творчості та політичній діяльності О.Кониського, Т.Зіньківського, І.Франка, М.Міхновського, В.Липинського, С.Петлюри, Д.Донцова, Є.Коновальця, Ю.Вассияна, М.Сціборського, Д.Андрієвський, С.Ленкавського, С.Бандери, А.Мельника, О.Ольжича, Д.Мирона, Р.Шухевича, Я.Стецька та ін., пройшов випробовування часом в орденських та партійних структурах ОУН, а також сформував масовий героїзм бойовиків УВО та ОУН й унікальний досвід багатолітньої партизанської боротьби УПА. Сучасний націоналістичний рух, на жаль, не завжди спроможний творчо використовувати і продовжувати націорятівні ідеї славних попередників. Часто його організаційні структури роз’їдені лібералізмом і просвітянщиною, дискредитовані безідейністю та елементарним кон’юнктурництвом. Однак постійний приріст в громаді державно-патріотичної та власне націоналістичної свідомості, успішна й жертовна діяльність низових представництв націоналістичних об’єднань та партій, ще більше – окремих націоналістів, показове уміння здійснювати ефективну роботу, базуючись на ідеології класичного націоналізму, наприклад, Київською міською організацією ОУН чи Всеукраїнською організацією “Тризуб” ім. С.Бандери, достатньо активна інформаційно-пропагандивна діяльність ОУН, МНК, Національного альянсу та ін. – усе це свідчить про те, що шевченківський націоналізм живе, що здорові націоналістичні сили в Україні є. А це значить, є перспектива й потреба оздоровлювати націоналістичні структури, поширювати міжорганізаційні контакти, поглиблювати об’єднавчі процеси на ідейній основі, з метою протистояння антиукраїнським загрозам і з боку російського імперіалізму, і з боку західного неолібералізму шляхом реалізації програми українського державотворення – створення й розбудови української національної держави .

З іншого боку, знову активізувалися спроби накреслити під виглядом (нео)націоналізму якийсь інший, начебто альтернативний шлях національної революції. Сумно, але цей начебто теж-націоналістичний шлях ігнорує шевченківську національну ідею. Дуже часто, його живлять ідеї чомусь зовсім іншого кшталту, передусім ідеологеми так званого “соціального націоналізму” (так наче класичний націоналізм оминає чи нехтує соціальною проблематикою; варто згадати навіть Шевченкові образи української волі “без холопа, і без пана”, майбутніх “небагатих і невбогих”, згадати докладніші розпрацювання соціальних питань в І.Франка, М.Міхновського, М.Сціборського, П.Федуна, Я.Стецька та ін.).

Що це за ідеї? В матеріалах соціал-націоналістів можна знайти досить вичерпну інформацію про цю ідеологію. Соціал-націоналізм – це політичний рух, мета якого здобуття влади й витворення “національної надспільноти” – “єдиного біологічного організму”, який, звісно ж, буде складатися з “надлюдин”. В основі руху лежить світоглядна тріада – “соціальність, расовість, великодержавність”. Соціальність передбачає похвальне бажання подолати “різку соціальну розмежованість”, але дивовижним шляхом, який дуже нагадує мафіозну структуру – через “ідею національної солідарності”, “природну ієрархію” та “жорстку дисципліну”. При цьому демократичні механізми повинен замінити “природний відбір найкращих представників нації”. Щоправда є, великою таємницею, як він буде здійснюватися. Чи варто очікувати замість політичних дебатів між кандидатами в народні улюбленці, скажімо, боїв без правил? Це буде принаймні цікаво, хоча неважко уявити, хто виявиться у такому “доборі” “вождем-провідником”. Расовість передбачає “проголошення раси основоположним і визначальним чинником національного буття”. Українців, що розглядаються як найякісніша частина “білої раси”, все ж планується піддати “расовому очищенню” і скерувати на чолі “білих народів світу в останній хрестовий похід” проти, як водиться, “очолюваного семітами недолюдства”.

Але найцікавішим виглядає принцип великодержавності. Соціал-націоналісти пропонують замінити гасло “незалежна Україна” на гасло “Велика Україна”. Замість української національної держави пропонується створити такий собі український третій рейх – “третю імперію” (дві перші – Скіфія та Київська Русь). Йдеться про “стрижневу державу майбутньої Європейської імперії-конфедерації”. При цьому в процесі побудови “наддержави-імперії” планується “взяти все, що нам належить за правом і навіть трохи більше”, інакше – “тому що така природа!” – “нам… місце серед підкорених помираючих народів”. Отака біологічна альтернатива. Як писав Петро Скунць: “Не ти зжереш – тебе повинні зжерти!”. “Закон джунглів!” – зловтішався маленький шакал у Редьярда Кіплінґа. Шкода, що при цьому нашими соціал-націоналістами забувається те, що будь-який імперіалізм – нищівний не лише для поневолених, а й для поневолювачів (це добре підмітили ще Т.Шевченко та І.Франко), що кожен імперіалізм – це форма несвободи, це філософія національного небуття; що імперське бажання перетворити світ на себе завжди егоїстично-утопічне і безперспективне .

При цьому у дописах “соціальних націоналістів” чомусь не бракує саомототожнень себе із “українським націоналістичним рухом”. Свої структури вони проголошують “націоналістичними організаціями нового зразка”, натомість інші націоналістичні об’єднання цікаво окреслюють як “травоядних ретронаціоналістів”, “традиційним культурно-лінгвістичним націоналізмом”, “справжністами” і навіть по-побратимськи лагідно – “недоумками та ідіотами”. Лайка в устах цих “надлюдей” не дивує. Дивує вперте намагання ототожнити себе таки з націоналізмом. Бо вищенаведену політичну міфологію можна називати як завгодно: соціал-ідіотизмом (пригадуючи формулювання Д.Донцова), кумедною маячнею, шовінізмом, провокаторством, маренням відрубаної голови про корону, не зовсім вдалою імітацією німецького націонал-соціалізму чи російського націонал-більшовизму (що проявляється навіть на рівні організаційної символіки), але великою помилкою було б ототожнювати соціал-націоналістичний тип мислення із українським націоналізмом . Це протилежні явища за своєю суттю і функціями. Український націоналізм, попри усі свої історичні видозміни, завжди був і залишається шляхом до національної свободи, до національної держави, шляхом українського п’ємонтизму. Тоді як соціал-націоналізм – це шлях до української несвободи, до расистської імперії, що принесе ярмо, кров і страждання своєму і чужим народам, це шовіністичний шлях до нового Мюнхена.

Як видається, міркування такого кшталту, самоаналіз і самокритика, вивіряння своїй ідеології та діяльності із національною ідеєю не пошкодили б українським націоналістичним силам, особливо тим, що набирають ваги в українському політикумі, упевнено здобуваючи перемоги на місцевих виборах. Показовим прикладом тут може бути ВО “Свобода” і її переконливий успіх на позачергових виборах до Тернопільської обласної ради 15 березня 2009 р. Характерно, що “Свобода” декларує себе як українську націоналістичну силу. І з одного боку, для цього є достатні підстави. У її складі чимало щирих націоналістів, чимало націоналістичних положень можна віднайти у програмі, статуті, “Програмі захисті українців” та проекті “Національної конституції” “Свободи”. Достатньо чітку націоцентричну позицію займає низка провідних членів цього об’єднання. Варто відзначити справедливу критику помаранчевих лідерів відомим режисером Юрієм Іллєнком, непересічну публіцистичну та ідеологічну творчість Богдана Червака, послідовну мовозахисну позицію Ірини Фаріон, досить вдалу актуалізацію деяких ідей класичного націоналізму (наприклад, націократії) Олександром Сичем та ін.

Однак, з іншого боку, часто в середовищі цієї організації можна спостерегти дії та висловлювання, які важко назвати націоналістичними. Натомість дуже близько вони стоять до засад сумно відомої, не надто успішної і не зовсім світоглядно націоналістичної, попередниці “Свободи” до 2004 року – Соціал-національної партії України, до ідеології соціального націоналізму загалом. Навіть окремі чільні діячі “Свободи” серед деяких слушних думок виловлюють і щось вельми екстравагантне. Вони, наприклад, вважають що новітній український націоналізм повинен стати “імперським інтегральним націоналізмом ХХІ століття”, слідом за марксистами й лібералами твердять, що “доба національних держав… остаточно завершується”, а тому слід здійснити ідею “великодержавності” – побудувати “могутню Велику Україну, центр цілої цивілізації”, “зорю нового арійського порядку”, дивно, як для націоналістів, заперечують “ідею нації” та пов’язану з нею національну державу (“Якщо ми націоналісти, то не маємо права обмежувати своє мислення рамками національної держави”), натомість пропонують “згадати про свої імперські амбіції”, пропонують “почати боротьбу за право бути імперською метрополією”. Українці, знову ж таки, розглядаються як “останній бастіон Європи і білої раси”, як “нація-асимілятор”, що буде асимільовувати “лише представників білої раси”, основа “майбутньої Української імперії”. Відкидається можливість існування національних меншин в цій майбутній імперській державі (С.Бандера, до речі, вчив чогось цілком протилежного стосовно нацменшин: “Нам усім тут вистачить місця”, але ж Бандера, звісно, недалекий “ретронаціоналіст”). Утверджується потрібність “другої хвилі консервативної революції”, що насамперед передбачає “редемонізацію” німецького націонал-соціалізму.

Так утверджується уже знайома нам ідеологія так званого “нового націоналізму”, що тотожний “соціал-націоналізму” та “українському імперіалізму”, ідеологія “борців за великодержавність”. Дивно, але автори такого псевдонаціоналістичного (а фактично, антинаціоналістичного) матеріалу є дописувачами і “свободівських”, і націонал-соціалістичних сайтів. Дивно також, що часто в публічних виступах лідерів “Свободи” теж можна почути про “Велику Україну”. Не завжди зрозуміло, про що йдеться: про національну державу в інтерпретації українських націоналістів чи соцнацівську “українську імперію”? Є й інші прикрі факти, на яких не хотілося б тут загострювати увагу.

Усі ці суперечливі моменти наведені як певний приклад. Вони, на мою думку, повинні б змусити не тільки керівництво ВО “Свобода” відповідальніше ставитися до своїх ідейно-програмових матеріалів, до пропаганди та ідеологічного вишколу членства, особливо провідного активу. Відповідальніше, бо у випадку “Свободи” маємо справді справу із політичною партією, що може здійснити успішний націоналістичний державотворчий проект. Крім того, варто враховувати і наступне. Марксизм-комунізм і лібералізм досить різко відрізняються від націоналізму, їх достатньо легко виявляти й поборювати, навіть такі еклектичні різновиди, як “націонал-комунізм” чи “демократичний націоналізм”. Із псевдонаціналізмом, “тоже націоналізмом” (Є.Маланюк) чи “теж-націоналізмом” (В.Іванишин), справа виглядає складніше. Він – на тлі антинаціонального безладу – часто приманює молоду, ідейно неокріплу свідомість своїм крайнім радикалізмом, показною рішучістю, пропонуванням начебто швидкого й остаточного вирішення найскладніших питань. Але його безвідповідальні, чужі національній традиції пропозиції – оманливі вогники, що ведуть у трясовину імперських катаклізмів, ведуть геть від єдиного порятунку народу – українського націоналізму, ведуть у расистське царство спустошення людини і нації. Тому кожен, хто вступає в сферу сучасних ідейно-світоглядних протистоянь, мусить враховувати двояке використання терміну “націоналізм”, мусить чітко вибирати свій шлях: націоналістичного П’ємонту (національної свободи) чи імперського Мюнхену (різновиду національного рабства).


квітень 2009р.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4