Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Героїчний тип національної присутності у творчості Леоніда Мосендза

Петро ІВАНИШИН ,
доктор філологічних наук, професор,
Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова


Люди взагалі не люблять наказувати. Наказують лише боги й герої. Та й то ці останні ще мусять вчитися того божеського мистецтва…

Леонід Мосендз

Художня творчість Леоніда Мосендза – яскравий приклад творчості письменників-вісниківців, творців самобутньої і потужної літературної течії міжвоєнного періоду, очевидно, найвизначнішої в тогочасному українському письменстві, яка відзначалася високою ідейністю і не менш високою естетичністю. Відзначаючи, що цей дивовижний вісниківський світ, світ неоромантичного героїзму і трагічного оптимізму суголосний художнім досвідам письменників-націоналістів чи авторів близьких до націоналізму в літературах інших народів – Кіплінґа, Єйтса, Гамсуна, Лондона, Честертона, Ібсена, Шальди, Толкіна, Місіми та ін., варто відзначити також і ті виразні переваги, якими володіє цей світ для українського читача у сенсі герменевтичному, у плані відкривання істини національного буття. До речі, переваги ці часто малодоступні для інокультурного чи маргіналізованого реципієнта. Чи не тому про буття протагоністів цього світу Юрій Липа писав: “Вперед, Україно! В Тебе – тяжкії стопи, / Пожари хат димляться з-під них: / Ні Росії, ні Европі / Не зрозуміти синів Твоїх!” (“Сімнадцятий”) [5, c.123].

Якщо придивитися уважніше, то побачимо, що вісниківський художній світ продовжує класичну українську традицію, найвиразніше актуалізовану Т.Шевченком, і поєднує в собі два типи дійсності. По-перше, йдется про виразно виписаний світ вільного, нічим незагроженого перебування української людини. Це світ миру, світ, звертаючись до шевченківських архетипів, “садка вишневого коло хати”. Цей світ, це, за онтологічною герменевтикою, “обличчя буття” [12, c.324], можна окреслити як світ “четвірки” , як “чотирикутник”, який утворюється співбуттям землі, неба, Божественного і смертних [12, c.324]. У цьому мирному світі садка люди мають можливість оберігально проживати, рятуючи землю, погоджуючись із небом, очікуючи Божественних Сутностей, ідучи за своєю власною суттю (“долаючи смерть як смерть”) [2, c.318-319].

Але такий вигляд має буття не завжди навіть у письменстві народу, що надійно захищений власною державністю. Тим більше це стосується націй бездержавних, які глибоко пізнають, що таке невільне, несамостійне, несамодостатнє існування, що означає буття-без-держави, буття, просякнуте постійним протистоянням різним видам імперського спустошення. Так від часів Т.Шевченка українська літературна традиція по-новому моделює мегаобрази світу “шаблі” – світу боротьби за право народу захищено поживати у власній державі-“хаті”, проживати господарем своєї долі на власній землі. Тому цей світ постає як світ екзистенційного “трикутника” , світ у якому переформатовується єдність землі, неба, божеств і смертних в аспекті національно-визвольної боротьби, і тому це обличчя буття доповнюється схрещенням Бога, батьківщини (України) і свободи [детальніше див.: 4].

Зрозуміло, що в обставинах програних Визвольних Змагань 1917-20 рр., в обставинах формування нового типу націоналістичного світогляду, в обставинах скерованості всіх здорових сил нації на вирішення основної колективної проблеми – боротьби з імперіалізмом і здобуття повновартісної національної держави, – в цих обставинах художня література ставала засобом ідейно-естетичного формування і формулювання таких інтенцій. Звідси і зрозуміле переважання мегаобразів світу “шаблі” над світом “садка” у творчих досвідах письменників-націоналістів, письменників, що, за зразком ліричного героя Євгена Маланюка, змінили стилет на стилос і творили літературу національної боротьби . І згадка про націоналізм тут не випадкова. Цією “формою свободи” (С.Дюрінґ), були просякнуті художні світи навіть тих авторів, які, гуртуючись довкола “ЛНВ” й “Вісника” Дмитра Донцова, формально не входили в Організацію українських націоналістів чи в інші націоналістичні організації.

Окреслений художній світ можна пізнавати у різні способи. Один із найпродуктивніших – через герменевтичний національно-екзистенціальний аналіз образів та характерів “смертних”, літературних людей. Тут ми виходимо з того, що ключове значення у межах художнього світу має зображення та інтерпретація типу людини чи, в термінології онтологічної герменевтики, тут-буття, присутності. У вісниківському світі система присутностей – образів-персонажів та відповідних їм характерів – структурується не просто стосовно закорінення в національне буття, не загально збагненою національною екзистенцією, а стосовно націотворчого та історіотворчого потенціалу людини лицарської, провідницької, козацької. (При цьому, варто відзначити, що про український тип тут-буття йдеться і в численних для авторів-вісниківців творах на інокультурну тематику, оскільки, як слушно зауважив ще Іван Франко, “кожний видатний письменник, торкаючись будь-яких, навіть найвіддаленіших, тем, відображає у своїй творчості сучасну йому епоху, своїх сучасників, їх установи, звичаї, спосіб життя” [10, c.7].)

Загалом у досліджуваному літературному світі можна виділити чотири типи літературних присутностей, архетипних ще для шевченківського універсуму. Насамперед ідеться про 1) героїчний (лицарський, шляхетний) та 2) звичайний (простий, пересічний) типи національних персонажів. І про два антагоністичні їм типи антинаціональних присутностей: 3) імперську людину-пана та 4) імперську людину-раба. У творах Леоніда Мосендза всі ці типи присутні і добре окреслені, але ми зосередимось лише на деяких художньо виражених буттєвих рисах, що виводять на зрозуміння сутності героїчної національної людини, а через неї – на зрозуміння усього художнього світу.

Загалом сам Л.Мосендз повністю підримував сформульовану Д.Донцовим концепцію героїчної літератури і творчо, в оригінальний спосіб її розвивав. Прикладом такої підтримки можна віднайти і в передсмертному листуванні письменника, в період, коли, на думку деяких критиків, він переосмислював власний націоналістичний світогляд і начебто відходив від засад вісниківства. У листі до Р.Задеснянського (псевдонім вісниківця Роман Бжеського) від 13.06.1948 року Л.Мосендз пише: “Криза нашої духовости все повставала не від браку талантів, а від браку людських і національних харакетрів”. Формулюючи призначення інтелектуальної творчості, він вказує, що в “історіософічній публіцистиці й літературі” слід давати життєстверджуючі зразки, показувати “як треба робити”. Вісниківець наполягав на тому, що слід відшуковувати “аспекти сили, мужности, чесноти людської й національної в наших предків”. У листі до Р.Бжеського від 2.10.1948 року спостерігаємо висловлення розуміння повноти національного буття: “Знайте, кожна нація складається з «козаків» та «свинопасів»” [3, c.38-48]. До речі, таке ж зрозуміння явлене, для прикладу, у творчості іншого вісниківця Олега Ольжича, в якого всуціль героїчний образний світ позазбіркових циклів, збірок “Рінь” та “Вежі” доповнюється ще й світом простих людей у збірці “Підзамчя”. Цікаво, що схоже про таку онтологічну повноту у 1951р. в листі до Мільтона Волдмана напише відомий англійський письменник і вчений Джон Толкін, творець героїчно-фентезійного світу Середзем’я: “без піднесеного і шляхетного просте і вульгарне невимовно мерзотне; без простого і звичайного шляхетна героїка немає сенсу” [9, c.183].

Національно-екзистенціальна герменевтика, як і онтогерменевтика чи екзистенціалізм, звертаються до витлумачення істоти внутрішньо-формальних образів-персонажів та – на змістовому рівні – характерів через інтерпретацію екзистенціалів. У нашому випадку йтиметься і про буттєві риси (чи модуси) людського існування, і про експлікати (некатегоріальні присутньорозмірні поняття), через які проявляється героїчна, лицарська, шляхетна сутність національної присутності у поетичних та поетичних творах Л.Мосендза. Загалом йдеться про можливий масштаб великоформатного дослідження спадщини цього талановитого автора. Проте тут ми обмежимось лише кількома найхарактернішими прикладами.

Екзистенціал національної боротьби – один із наскрізних модусів існування національної людини – добре виражено у “ліричній драмі”, драматичній поемі, “Вічний корабель” (1933). Фламандець Ганс ван Лоос і його син Кляас, відмовляючись від боротьби з іспанцями, ведуть флотилію земляків у райську країну пресвітера Йоганна, заморську легендарну країну рівності і миру. Однак по дорозі вони перетворюються у демонічні сутності – “летючого голландця”. Автор підводить до висновку про те, що слід було не шукати країни пресвітера за морем, а привести її у Фландрію, тобто здобути волю і незалежність батьківщини. Про такий шлях говорять слова і вчинки дружини Катерини, а також інших сина і доньки Ганса, які борються з окупантами і гинуть за свободу рідного краю. Героїчно, безкомпромісно борючись – ось як повинна існувати людина, батьківщині якої загрожує загибель. Сутність цієї боротьби окреслює пафосний, гіберболізований імператив живого Михаеля: “…ми навіть готові / як Яків здолати й Бога!!!” . Це ж саме він утверджує навіть після смерті, з позиції там-буття в образі привида – Юнакової постаті:

…за правду одвічну треба
змагатися навіть з Богом!..
[6, c.92, 97]

Тісно споріднений із боротьбою модус помсти (чи відплати). У передмові до збірки новел “Відплата” 1938 р., перевиданій у 1941 р. під назвою “Помста”, Л.Мосендз, слідом за Емерсоном, говорить про важливість “ідеї відплати” як “найістотнішого стимулу життя”. Але при цьому увиразнює аспект шляхетності цієї відплати, оскільки потрібна помста “не раба, а пана”: Non contra, sed supra! (“Не проти, але вище”) [8, c.3] – таким є мотто цілої збірки. Особливо виразно цю вищість видно у кількох новелах (“Птах високого лету”, “Євшан-зілля”, “Вояк відходить”). Одна з них – “I’ha pagata” [8, c.11-40]. У цьому творі йдеться про Франческа – нащадка одного із чільних венеціанських родів купців і зброярів. Він, відчужуючись від “буття роду і Батькіщини”, вирішує стати бідним мандрівним монахом. Але убивство дожем, що мріє про антиреспубліканську тиранію, дядька й батька юнака пробуджує в ньому голос родової крові, пробуджує відчуття духу предків і Франческо здійснює відплату – убиває дожа як боржника роду і батьківщини і сам стає, як можна припустити, кондотьєром – ватажком найманих воїнів. Здійснена помста в екзистенційний спосіб висвітлила справжню сутність його лицарського, а не монашого, буття.

Інколи модус відплати у героїв Л.Мосендза видозмінюється у буттєву рису туги , стаючи екзистенційною домінантою твору. Так, наприклад, стається у новелі “Мінерва” [8, c.117-127]. У ній ідеться про знаменитого українського філософа Григорія Сковороду, який, перебуваючи з московським посольством в Угорщині, охоплений природним для буття вченого та мислителя бажанням розширювати свій гносеологічний обрій, поглиблювати власні знання і тому готовий залишитися в університеті міста Трнава. Але в один момент відчуває й усвідомлює раптом потребу віддячити / відплатити рідній землі за “скарби”, що вона його ними щедро наділила, – “за радість вечорів, гармонію співу, насолоду пізнавання, шукання правди”. Але повновартісно цю відплату можна здійснити тільки на Батьківщині – така ідея концептуалізує осмислення героєм власної туги за рідним буттям, за поневоленою чужинцями рідною землею: “Усе, що назбирала душа по мандрівках, віддати тій землі, вхопити її кігтями мудрого Мінервиного птаха і до кожної ранки вкапнути свою краплину мудрости й любови…”.

Серед способів екзистування, які особливо часто виражаються у творах Л.Мосендза, окреме місце займає замість . Загалом йдеться про “хто” чи “Я” присутності, яке може бути загублене в інших (“людях”, das Man). Справжнє єство людини виявляє не повсякденне публічне співбуття, а радше національне історичне співбуття , оскільки історія формує людину як національного пастиря буття. Саме про це пише (щоправда, критично) італійський філософ-екзистенціаліст Н.Аббаньяно: “Єдина справжня альтернатива для людини полягає в тому, щоб залишатися вірною… долі (долі як “життю людини в історії”. – П.І.), котра в кінцевому рахунку є долею спільноти чи народу, до котрого вона належить, тобто у свідомому її прийнятті, бо будь-який розрив чи бунт недоцільний” [1, c.99].

Питання модусу самості – це передусім питання пошуку себе, відповіді на ключове екзистенційне питання: хто (чи що) я? Із частої загубленості в людях, із приховувань і затемнень, зазначає М.Гайдеґґер, самість викликає совість як клич турботи. Водночас стійкість самості забезпечує її рішучість бути самим собою, рішучість як заступання у смерть [11, c. 137-141, 150-155, 303-363]. Варто підкреслити, що це питання було ключовим для цілого покоління, що сформувалося у бурхливий історичний період: через події української революції 1917 р., у багатті Визвольної Війни та в складних умовах еміграції. Зрештою, йдеться про питання національної самоідентифікації, яке перед Л.Мосендзом постало на повен зріст у 1918 р.: російська імперська свідомість, як про це свідчать і він сам і свідки, під впливом низки чинників трансформувалась в українську національну (навіть націоналістичну) свідомість.

Тому закономірно, що особливого значення для вісниківців загалом і для Л.Мосендза зокрема набуває осмислення модусу національної самості й окремої людини, і цілого народу. У творчості Л.Мосендза поглиблено актуалізує питання власної (відповідної українському історичному шляхові) і невласної самості збірка новел “Людина покірна”. Добрим зразком повернення до своєї національної сутності, до проживання у згоді зі своїм автентичним єством є доля американського аристократа з Вірджинії Майкла Смайлза з новели “Поворот козака Майкеля Смайлза” [7, c.117-142]. Цей нащадок давнього й впливового американського роду після завершення першої світової війни з цікавості їде в Україну й у складі українського повстанського загону бере участь у Визвольних змаганнях. І хоча ним рухає легенда про давнього засновника їхнього роду – козака із ХVІІ ст. Михайла Смільського, – проте він спочатку відкидаю припущення про українську ідентичність як власну: “…у такі моменти, – зазначає оповідач, – мене страшенно кортіло прямо запитати його, невже він справді почуває себе українцем, сином того народу, зарадия кого ризикує своїм життям. Так я раз і зробив. Смайлз був спочатку здивований, навіть на хвилинку замислився, але нарешті дав цілком недвозначну відповідь: Ні, ні! Він не почуває себе українцем. Але його цікавить, вельми цікавить боротьба цього народу, народу його предка…”.

Проте у процесі життя у повстанському загоні, у процесі яскравого проявлення таких буттєвих рис героя, як національна боротьба, туга за Смілою (малою батьківщиною легендарного предка-засновника), національних турботи і співбуття, Майклові самість виразно трансформується: “…знов приходили інші розмови, і Смайлз давав зрозуміти, що він тут лише чужинець, американець, тимчасовий повстанець партизанського загону, який нарешті таки повернеться до своєї Вірджинії. Та я не вірив. Бо бачив, як з попелу американської прерії знов зроджується Фенікс української душі…”. Однак справжню сутність людини найкраще оголює її смерть, небуття. Коли повстанців захоплюють у полон під час нічного нападу більшовики, Смайлзу чекіст пропонує перейти на їхній бік, однак той відмовляється, декларуючи свою ідентифікацію із українських народом, декларуючи нову національну самість: “Майкель здригнувся, так ніби тепер лише дійшли до його свідомости слова чекіста. Але ще нічого не відповідав. Лише обернувся до відсудженої лави, яка без руху дивилася лише на нього. Це тривало хвилину, безконечну довгу хвилину… Майкель знов обернувся до жида. І я зачув його повільні, виразні українські сова:

– Я не американець, а український козак, Михайло Смільський…”.

Відкидання пропозиції ворогів й називання себе іменем предка перед розстрілом – свідчення остаточного пробудження й утвердження могутньої буттєвої риси української самості, що стала визначати “Я” Майкла. У цьому, на нашу думку, один із найважливіших герменевтичних сенсів цієї новели.

Приклади націоекзистенційного аналізу і поезії, і прози Л.Мосендза можуть (і повинні) бути набагато ширшими і докладнішими для більш аргументованих висновків. Однак і вже здобутого матеріалу цілком достатньо, щоб зробити деякі попередні узагальнення, що стосуються ключових образів-персонажів та характерів, які репрезентують літературний тип присутності, смертного в його художньому світі. Назагал стає очевидним, що протагоніст Л.Мосендза – це не просто національна людина, а національна людина з характером, сильною волею, людина цілеспрямована й відважна, тобто така, що цілком відповідає головним рисам духовної еліти, шляхти у філософії Дмитра Донцова: шляхетності, мудрості та мужності. Саме така козацька, лицарська людина здатна зламати хід історії, захистити національне буття від різноманітних імперських сил, продовжити націю в часі в межах власної національної держави (шевченківської “хати”). Саме такий герой, споріднений із героями інших письменників-вісниківців, значною мірою визначає характер художнього світу, що формувався у межах літератури боротьби, націоналістичної літератури міжвоєнного періоду.

Отримані висновки спонукають і до більш ширших узагальнень із виходом на новітній культурний процес. Очевидно, випадає визнавати рацію тим дослідникам і письменникам, які поруч із літературними течіями зауважують існування і спроби домінування антилітературних (постмодерних чи неоавангардних) течій, спроби агресивного утвердження антихудожнього “письма”, базованого на політичних лібералістичних міфах неоцинізму, нігілізму, кітчу та ін. На жаль, це письмо утверджує ідеї, явно ворожі людині, нації, культурі, усьому тому, що ми окреслюємо поняттям “національне буття”. А тому це письмо легко стає засобом культурного імперіалізму, культивує дивовижний спустошувальний світ, де героями постають різноманітні відчужені й знекорінені (байдуже, покликані імітувати “еліту” чи “просту людину”) – маргінали, нікчеми, збоченці, циніки, егоїсти тощо. Натомість класичні зразки українського письменства, передусім зразки високої націоналістичної естетики вісниківців, пропонують щось зовсім інше: шляхетного героя, здатного творити і розуміти національне буття, прирощувати національну культуру, формувати державне майбутнє свого народу всупереч найнесприятливішим обставинам. Героїчний тип національної людини Леоніда Мосендза переконливе цьому підтвердження.

квітень 2009р.


Література

1. Аббаньяно Н. Мудрость философии / Н.Аббаньяно. – СПб.: Алетейя. 2000. – 311с.
2. Гайдеґґер М. Будувати, проживати, мислити / М.Гайдеґґер // Возняк Т.С. Тексти та переклади / Худож. оформлення автора. – Харків: Фоліо, 1998. – С.313-332.
3. Задеснянський Р. Правда про Мосендза і його твори (матеріяли і деякі твори) / Р.Задеснянський. – Торонто: Гомін України, 1977. – 120с.
4. Іванишин П.В. Національний спосіб розуміння в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко: монографія / П.В.Іванишин. – К.: Академвидав, 2008. – 392с.
5. Липа Ю. І. Твори: В 10 т. / Ю.Липа. – Львів: Каменяр, 2005. – Том 1: Поезія / Худож. оформлення І.Б.Шутурми. – 2005. – 543с.
6. Мосендз Л. Вічний корабель / Л.Мосендз // Задеснянський Р. Правда про Мосендза і його твори (матеріяли і деякі твори). – Торонто: Гомін України, 1977. – С.71-98.
7. Мосендз Л. Людина покірна (Homo lenis). Оповіді / Л.Мосендз. – Вінніпег, 1951. – С.117-142.
8. Мосендз Л. Помста / Л.Мосендз. – Прага, 1941. – 157с.
9. Толкин Дж.Р.Р. Письма / Дж.Р.Р.Толкин. – М.: Изд-во Эксмо, 2004. – 576с.
10. Франко І. Лукіан і його епоха / І.Франко // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45. – С.7-24.
11. Хайдеггер М. Бытие и время; Пер. с нем. В.В.Бибихина. – Харьков: “Фолио”, 2003. – 503с.
12. Хайдеггер М. Вещь // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления: Пер. с нем. – М.: Республика, 1993. – С.316-327.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4