Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Білоруська ідентичність: духовно-історичні уроки

Ситуація в Білорусії раз у раз обговорюється в мас-медіях і на різних міжнародних форумах, як от Парламентська Асамблея Ради Європи, раз у раз констатуються неухильні процеси до нівеляції національної самобутности білорусів і одночасно посилення совєтсько-тоталітаристських тенденцій в цій країні. Гібридний білоруський соціалізм, який апелює до совєтських міфів і включає в себе об’єктивні фактори постіндустріального суспільно-економічного розвитку, є унікальним явищем у Європі; водночас білоруси є чи не єдиною європейською нацією, яка в більшости своїй мріє відмовитися від своєї державної суверенности і приєднатися до «великої Росії». Ще Юрій Липа – український письменник, науковець і мислитель, автор геополітичних книг «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940) і «Розподіл Росії» (1942) – наголошував, що Білорусь є для України найприроднішим і найпотрібнішим союзником. Чому так сталося, що, поки що, шляхи розвитку наших народів розходяться? Що витворило специфічну ментальність білорусів? Де криються ті «рифи», які розбивають чітку національну ідентичність білорусів?

Об’єктивно білоруси є найближчим до українців в культурно-історичному плані народом. Приблизно сім століть основні українські землі перебували з Білоруссю в кордонах однієї держави: у 10-12 – в межах Київської Русі, у 14-18 ст. - у складі спочатку Великого князівства Литовського, потім (від 1669р.) Речі Посполитої. За цей час на ґрунті візантійської християнської традиції сформувалися спільні культурні основи, розвинулися подібні форми літератури, архітектури, малярства. У литовський період, коли інтенсивно розвивалася національна самосвідомість, особливо зблизилися, майже злилися, білоруська і українська мови, в науці тодішня словесність визначається як «старобілоруська» або «староукраїнська». На обидві культури майже однаковий відбиток наклав у 16-18 ст. польський культурний вплив. Типологічно подібно розвивалися наші культури і в рамках Російської імперії (кін. 18 - поч. 20 ст.), а потім і СРСР. Білоруси йшли у національно-культурному розвитку ніби крок позаду, часто наслідуючи українські зразки і моделі. При цьому сьогодні дивує порівняно мала увага українців до Білорусі: переклади білоруських творів з’являються вельми спорадично, майже відсутні якісь спільні культурні проекти (хіба що ритуальні звернення новітніх москвофілів до «спільної совєтської спадщини»), не ведуться систематичні дослідження білоруської історії та культури ані в спеціальних виданнях, ані державними інституціями (за роки незалежности, здається, не вийшло жодної «Історії Білорусі» – хоч би елементарного посібника в цій темі). Частково це пояснюється нагальним зацікавленням українців усім «європейським», західним, що допомагає їм відсторонитися від совєтської спадщини, частково – відсутністю стратегічного мислення в українських еліт, а частково – звичайним лінивством. Отже, про нормальний і потрібний культурно-інформаційний діялог зі стратегічним сусідом не може бути й мови.

Існує влучне і популярне визначення сучасної політичної різниці між Україною і Білоруссю невідомого нам автора: «Що таке Білорусь?» – «Це Україна без Галичини». У цьому визначенні, безумовно, є своя глибока рація: обидві країни в російсько-совєтську добу зазнали нищівної денаціоналізації, їхні суспільства втратили потрібну для історичного поступу структурованість, мобілізованість і національну гідність. Тільки в українському суспільстві Галичини ми маємо повноцінну модель завершеного процесу націотворення, наслідком чого кілька мільйонів українців на всіх рівнях сприяють державотворчим і націотворчим процесам у просторі цілої України і так само послідовно гальмують деструктивні, антиукраїнські тенденції в країні. У Білорусі подібного реґіону нема. Енерґетика націотворення там зосереджується переважно в доволі нечисельному прошарку гуманітарної інтеліґенції, і то в основному серед вихідців із західних теренів Білорусі (Гродненщина, Берестейщина), де ширше збереглися національні традиції і самосвідомість, серед католицьких і уніатських середовищ, часто тісно пов’язаних із польською культурою. На більшій території Білорусі панує не національна, а совєтська чи квазісовєтська ідентичність мешканців, повноцінним продуктом якої і є сучасний режим А.Лукашенка.

Загалом методи і процеси совєтизації Білорусі описані в українських виданнях доволі повно, тому ми не будемо на них зупинятися детальніше. Спробуємо заглянути в глибини душі цього специфічного народу, збагнути закони і логіку формування його ідентичности.

Головними факторами, що формують ідентичність кожного етносу на його шляху до нації, є наступні:
– самобутня етнографічно-культурна основа;
– етапи героїчної історії;
– державницька свідомість та ідеологія;
– розвинута національна мова;
– конфесійно-релігійна основа;
– специфічна ментальність, яка є продуктом попередніх чинників і тісно пов’язана з географічним, геополітичним і геокультурним середовищами буття певного народу.

Відсутність або слабкість котрогось із названих факторів призводить до неповноти, травмованости і надламаности певного етнічного суспільства. Наприклад, людність сучасної Новгородщини і Псковщини, нащадки ільменських словенів, цілковито втратила свою окремішню етнічну самосвідомість через те, що її етнографічні традиції були піддані насильницькій асиміляції з боку Москви у 15-18 ст., хоча колись новгородці дуже чітко відрізнялися від проторосіян (московитів); так само мешканці Андалусії і Валенсії в Еспанії, хоча упродовж навіть тисячоліть зберігали свою етнографічну відмінність від решти населення Піренейського півострова, в 12-16 ст. були піддані суворій еспанізації. В обидвох випадках процеси націотворення не розпочалися через відсутність яскравої етнографічно-культурної основи, хоча інші фактори часами сприяли їхньому відокремленню.

Відсутність своєї героїчної історії довго заважала виокремитися фінам із шведської спільноти, а словакам – із угорської. Тому у цих випадках вирішальними стали інші фактори – нове відкриття етнографічних глибин, відродження мови. Через відсутність державницької традиції сьогодні важко посилити свою сепарацію баскам і каталонцям в Естонії, провансальцям і бретонцям – у Франції, валлійцям – у Британії, хоча інші чинники (етнографія, своя історія, мова, культура) в них працюють доволі успішно. Натомість швайцарці і австрійці за всіма параметрами становлять єдність з німецькою нацією (окрім нечисельних франкомовних та італомовних швайцарців), але в них спрацьовує потужний фактор власної державницької суверенности: від Середньовіччя ці дві нації творили дуже специфічні і яскраві державні традиції. Так само державницький фактор у першу чергу допоміг сформуватися в єдину націю французам, англійцям, еспанцям, росіянам, території яких були дуже строкатими в етнічному плані.

Фактор національної мови є особливо визначальним і основоположним. У мові закодовано все: культурні архетипи, ментальні особливості, історичні зміни, соціяльні стереотипи і досвід. Часто саме мова творить останню межу опору народу перед асиміляцією. Однак бувають і винятки: ірландці створили повноцінну націю, користуючись чужою англійською мовою; народи Латинської Америки, як і арабського світу, поділилися на десятки націй і держав, розмовляючи однією мовою. Конфесійний фактор дуже яскраво виявився в історії хорватського і сербського народів, які могли стати однією нацією, якби не межа між католицьким і православним світами; так само насамперед католицька традиція урятувала ірландців перед надзвичайно могутнім британським імперіялізмом.

Завершальним етапом у формуванні національної ідентичности стає визрівання характеру нації . Саме від нього залежить політичне, соціяльно-господарське, культуротворче, інтелектуальне життя кожної нації, те, як вона уміє долати труднощі, боротися за ідеали, будувати широкі й стратегічно вивірені плани розвитку, постійно оновлюватися, бути мобілізованою, завзятою, свободолюбною і нетерпимою до виявів зла і розкладу. Від цих ментальних засад залежить успіх чи неуспіх у кожен конкретний період буття нації. Тому нація – це, за класичним визначенням французького мислителя-консерватора Е.Ренана, щоденний референдум, постійний іспит на право жити і перемагати. Х.Ортеґа-і-Ґассет ще додавав: нація – це і план на майбутнє, тобто широко закроєний проект розвитку.

Як же ж формувалася ідентичність білорусів? У найдавніші історичні часи, тобто у 1-у тисячолітті до Р.Х. більшу територію Білорусі заселяли балтські племена – предки сучасних литовців і латвійців, – зона розселення яких тоді охоплювала і значні терени сучасних Польщі та Росії. Лише на півдні Білорусі здавна проживали слов’яни, долина ріки Прип’ять була однією з «ядрових» первісних зон формування слов’ян. Десь у 7 ст. слов’янські племена – древляни, полочани, кривичі, радимичі – почали просуватися на білоруські землі. Найбільшим було плем’я кривичів. Не дивно, що на початку ХХ ст. серед білоруської патріотичної інтеліґенції, особливо на еміграції, вирувала теорія про потребу перейменування Білорусі на «Кривію»: це був цілком зрозумілий кардинальний крок з метою поглиблення національної ідентичности, коли первісний слов’янський етнонім допомагав відірватися від «руського моря», що надто вже наполегливо розмивало білоруські береги.

Очевидно, балтські племена перебували тоді в стадії розпаду, моральної депресії, бо в слов’янському епосі нема згадок про якусь боротьбу з ними. Зміцнилися вони лише дещо північніше і західніше – в Прусії, вздовж Західного Бугу як ятвяги, в Жмуді і Литві, в Летґалії (Латвії). На теренах Білорусі стався ж перший основоположний синтез: поєднання балтської і слов’янської етнічних стихій. Це кардинально відрізнило в етно-ментальному плані Білорусь від України, де у 1-7 ст. відбувся синтез слов’янської і сарматської (іранської) етнічних стихій.

У 9 ст. Білорусь стала об’єктом походів норманів – варягів, князь яких Рогволод сидів на престолі у Полоцьку і проти нього пішов війною Володимир Великий, зміцнюючи свою імперію – Русь. У 11-12 ст. білоруські князівства увійшли в орбіту Києва та його нової християнської культури. Головні княжі міста були такі: Полоцьк, Туров, Менськ, Вітебськ, Друцьк, Заславль. Вже в 12 ст. ці князівства майже не визнавали влади київського князя або були тимчасово під протекторатом котрогось із суміжних великих і сильних князівств. Поступово ці землі почали включатися в соціяльне, політичне і культурне життя Балтії, балтійського макрореґіону. Сюди приникають духовні і торгові місії з німецького світу, розширюються стосунки з сусідніми балтійськими народами, які міцніли з кожним десятиліттям, з дальшими королівствами Данії і Швеції. Так стався другий визначальний крок з формування білоруської ментальности: культурно і психологічно країна зорієнтувалася на північний захід.

Білоруські землі майже не зачепили монголо-татарські напади середини 13 ст. Це ще більше посприяло відділенню їх від решти руського світу. Ці терени стали зоною відносного спокою, на відміну від України, де протистояння аґресивному південному степові і Сходові тривало наступні 5 століть.

У 2-й половині 13ст. – 14 ст. білоруська князівсько-боярська еліта переживала період занепаду, характерний і для більшости реґіональних еліт православної Русі. Це явище є певним феноменом доби, не до кінця вивченим істориками. Тому за 100 років – до сер. 14 ст. – всі білоруські землі були включені до Литовського князівства, яке через досить легко придбані великі землі почало називати себе «Великим». Це не завжди було завоювання Литвою Білорусі, часто литовські князі здобували князівські нові престоли шляхом шлюбів, династичних угод. Однак незаперечним був один факт: протягом 12-14 ст. молода литовська нація так зміцніла, загартувала себе у безнастанному протистоянні німецьким рицарям-хрестоносцям, що пройнялася на довгий час пасіонарним духом, який єдиний є запорукою успішної експансії.

Тоді піднесення переживав весь балтійський макрореґіон: надпотужним стає королівство Данія, яке творить собою цілу імперію від Британських островів, Ісландії і до східнобалтійських колоній типу Талліна, назва якого означає «місто данів»; підіймається до вершин розквіту союз північнонімецьких міст Ганза, який надзвичайно активізує торгівлю і промисловість в реґіоні; централізується і міцніє Польське королівство; німецькі ордени – Тевтонський і Лівонський – ведуть активну войовничу й місіонерську діяльність, змушуючи різні народи відповідати на їхні виклики. Це значення Балтики зрозумів останній великий князь Київської Русі – Данило Галицький, що так наполегливо бився з ятвягами, здійснював походи на північ, зупиняв тевтонців. Його державницька місія залишилася незавершеною. Тому заспокоєний простір між Німаном, Прип’яттю і Двіною захоплює войовнича литовська еліта.

Тут зробимо перший широкий висновок: в епоху Середньовіччя Білорусь опинилася наче в середині активного геополітичного кола: її оточували досить активні і войовничі держави, які постійно змагалися за впливи в макрореґіоні – німецькі рицарські ордени, Литва, Польща, Новгород, Галицько-Волинське князівство, Київська держава; звикнувши грати на балансі і дисбалансі сил, вичікувати, поки сильніші сусіди «вимотаються», білоруська князівсько-боярська еліта втратила психологічне відчуття історичного напруження, розслабилася і деморалізувалася в постійному униканні протистояння. Вона так і відважилася кинути комусь виклик або прийняти виклик іншого. Це була тактика і психологія «втечі від історії», за визначенням румунських істориків. Так вони схарактеризували період румунської історії від 3-го до 13-го століття, коли місцеве населення під тиском зовнішніх ворогів і навал ніби відмовилося від активної участи в політичних процесах на своїй землі, відійшовши переважно в гори, до форм патріярхально-підвладного життя, зосередженого на меті виживання. Лише через 1000 років, у 14 ст., раптом, немов з дна моря, виринули два сильні румунські князівства – Волощина і Молдова – і почали відігравати самостійну роль в історії. Так само спробували сховатися від відповідальности і білоруси, за що поплатилися ризиком розчинитися в етнічному просторі сусідів.

За період перебування білоруських земель у складі Великого князівства Литовського (14-16 ст.) завершилося формування ментальних і культурних основ білоруської нації. З одного боку, це був успішний період, бо в білоруське суспільство прийшла соціяльна стабільність, із Заходу прийшли ідеї та настрій Ренесансу, Берестейська Унія (1596 р.) відкрила двері для західних ідей у сфері духовности, потужно впливала на Білорусь польська культура, яка загрожувала й денаціоналізацією її мешканців. У цей час в багатьох аспектах культура Білорусі випереджала українську: імена першодрукаря Ф.Скорини (1490-1530), поета М.Гусовського (1480-1533), мислителів С.Будного (1530-93) і В.Тяпинського (1530-1604) говорять самі за себе. Відбувається стрімке піднесення білоруських міст, успішно розвивається нова міська культура.

З іншого боку попри соціяльну заможність і культурні здобутки справжньої консолідації нації в Білорусі не відбувається. І причина цьому – не тільки переможний наступ поляків, а й насамперед у поглибленні пасивної, конформістської психології соціуму. На відміну від України, яка під впливом ренесансних ідей і особливо нових релігійних реформ та настроїв буквально завирувала в національній пристрасти і змаганнях за самоствердження та свободу, Білорусь сприйняла нові релігійні віяння майже байдуже. І хоча поблизу була своєрідна «духовна столиця» тодішнього православ’я – м. Вільно, де навчалися і діяли перші полемісти та великі культурники доби, хоча саме у Вітебську загинув за ідею Унійної Церкви перший її святий і мученик Йосафат Кунцевич (1623), все ж справжні духовні зіткнення і наполегливі змагання за Ідею розгорілися в Україні, що невдовзі переросло в масштабну і героїчну національно-визвольну війну під проводом Б.Хмельницького. Саме ця війна народила та загартувала нову українську націю. Бо Україна, а не Білорусь, сприйняла польський наступ як виклик і – в історіософському та націологічному вимірах – перемогла. Традиційно розхолоджена і компромісна ментальність білорусів, які мали ліпші можливості в соціяльно-економічному плані, і тепер повела націю шляхом найменшого опору, а це, за тими ж націологічними законами, шлях у прірву, у небуття. І тому даремно Б.Хмельницький посилав і посилав десятки козацьких загонів, щоб розворушити Білорусь: її народ у своїй більшости волів знову «утекти від історії».

Зробимо другий ширший висновок: у білоруському суспільстві до 17 ст. так і не сформувалася психологія лицарства, тобто ідея військового і шляхетського служіння (в Україні цю роль успішно виконало запорізьке козацтво); загалом білоруські еліти не подолали в собі ментального комплексу провінційности, тобто попри зовнішню імперіяльну велич Великого князівства Литовського, яке простягалося один час від Балтики до Чорного моря, внутрішньо білоруси не були готові творити свою героїчну історію, відкритися до зовнішнього світу і охоплювати його ідейно-суспільні тенденції, вони воліли замкнутися у своїх дрібних проблемах; попри зовнішню перемогу Унійної Церкви, яка охопила всю територію Білорусі і налічувала на 18 ст. 800 парафій (!), уніятство не стало тим сплеском релігійних емоцій, який би розбурхав нову національну пристрасть, нові пориви і досягнення (коли ж в Україні саме з уніятством пов’язаний той колосальний духовний і культурний переворот, що стався у 17 ст. і народив багатство українського бароко); надалі уніятство не стало й бастіоном білоруської ідентичности, як це відбулося в українській Галичині, хоча саме воно витворило найкращу модель вияву білоруської національної релігійности.

В умовах Російської імперії, де Білорусь опинилася після трьох поділів Польщі у 1772-95 рр., національна ідентичність білорусів зазнала ще тяжчих травм і деформацій. Уся історія Білорусі, окрім 10-12 ст., коли її князівства перебували в зоні впливів Київської Русі, була оголошена «неправильною». Тобто всі західні віяння, впливи литовської державотворчої ідеї і польської культури, уніятство оголошувалися «шкідливими» і засуджувалися. Єдиним «спасінням» для білорусів визначалося духовно орієнтуватися на православ’я, політично – на Москву, культурно – на російську культуру. У 1839 р. з ініціятиви царя Ніколая І – ревнивого блюстителя імперства – відбувся у Полоцьку «Собор уніятської Церкви», який ліквідував білоруське уніятство і насильно приєднав усіх вірних, а це 1,5 мільйона людей, до єдиної Російської Православної Церкви. Усіх незгідних просто або знищували, або висилали з країни. Тоді ж, нагадаємо, Унійна Церква була ліквідована і на Правобережній Україні, де вона була домінуючою. Русифікація Білорусі, як і України, розгорнулася особливими темпами.

У совєтський період процеси денаціоналізації в Білорусі були подібними до українських. Хіба що московській владі не треба було організовувати Голодомору: білоруська ідентичність була дещо слабшою за українську, що ми пояснили вище, тому досить було звичайних масових репресій. Особливістю білоруської ідентичности в совєтський час стало те, що влада штучно культивувала міф про «героїчну партизанську Білорусь періоду Великої Вітчизняної війни». Цим убивалося відразу «трьох зайців»: білоруси міцно прив’язувалися до загальної фальшиво героїчної совєтської міфології з її садистами-комісарами типу Я.Свєрдлова, на совісті якого сотні тисяч невинно убитих, «будьонівцями», «комсомольцями», «панфіловцями» та ін.; їм широко і глибоко втовкмачувалося загальне несприйняття усього західного, нібито вічно «ворожого» до Білорусі, уособленням чого стали німецькі окупанти; в ментальности самого білоруського суспільства, історично позбавленого сильного відчуття героїки, пробуджувалася нова героїка, але тільки совєтська, «наша». Плодами саме цієї десятилітньої ідеологічної «обробки» народу так зручно скористався і користується А.Лукашенко.

Загальні висновки. Білоруська ідентичність виявилася розколотою через насильницьке включення країни в єдиний геополітичний простір Євразії (її епіцентр – Росія) і відрив білоруської території від органічного для неї і геополітично цілісного макрореґіону Балтики. Нівелюючою загрозою для білоруської ідентичности є російське православ’я і російська культура. Найбільшою проблемою – подолання ментального комплексу розслабленого спокою (ілюзії стабільности) і провінційности (ілюзії самозбереження і самореалізації).

Типологічно форми білоруської ідентичности і націоналізму подібні до національної ідентичности Словенії та Словаччини. В усіх трьох випадках національна ідентичність плекалася не стільки завдяки якомусь тривалому і героїчному протистоянню певному історичному ворогові (як, наприклад, Україна ствердла від протистояння Польщі, Румунія – Угорщині і Туреччині, Голландія – Еспанії, Шотландія – Англії і т.ін.), а переважно через геополітичне балансування і взаємозбагачення між різними великими сусідами. Наприклад, словенці соціальної і державницької дисципліни навчилися у німців, національної впертости – в угорців, культурно й етнографічно збагатилися від сербів і хорватів, а від італійців засвоїли південний ментальний динамізм. Їхній націоналізм – це радше не героїчний порив, а наполеглива і копітка щоденна праця, коли елементи національної культури і самосвідомости визбируються і вибудовуються в надійну структуру буквально по крупинці. Білорусі, правда, фатально не пощастило з одним сусідом (Москвою), через що вона так відстала в національних процесах від споріднених народів. Тож і сьогодні для білорусів вирішальним буде, наскільки вони зможуть розбудувати свою національну ідеологію з націлом на вперту методичну працю, зі стратегією «мозаїчности» білоруської культури та ідентичности. Як колись Білорусь цілком успішно перебрала східнохристиянську духовність від України, державницьку впорядкованість і дисципліну – від Литви, ренесансну культуру – від Польщі, протестантсько-лютеранський раціоналізм – від німецьких колоністів Балтики, слов’янофільської ідеї, що стимулювали національне відродження, – від різних слов’янських народів, так і нині пріоритетним для білорусів мав би стати культурний та ідейний полілог з різними сусідами замість однозначної орієнтації на Росію. Це альфа і омега для білоруського націовставання.

Ідеальною формою для поглиблення білоруської ідентичности могла б стати Білоруська Унійна Церква, яка зараз поволі відроджується в країні. Її вперто не визнає режим А.Лукашенка і тому Церква має дуже слабкі структури. І тут своє слово мала б сказати Українська Греко-Католицька Церква, для якої сприяння білоруській унійній церковности мало б стати певною великою Місією. Наші греко-католицькі ЗМІ дуже рідко повідомляють про сторінки історії чи сучасні змагання білоруських уніятів, а це треба робити систематично. УГКЦ могла ба проводити реґулярні богословсько-наукові конференції, присвячені білоруській проблематиці. Вартувало б організувати для білорусів спеціяльні книжкові та періодичні видання на церковну тематику, бо в Білорусі це зробити важче і т.ін. Сьогодні духовний діялог між Україною і Білоруссю може стати вирішальним для майбутнього цілої Середньо-Східної Європи.

Олег Баган
2006р.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4