Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Про науку, етику, лайку і ще дещо ч-на 1 з 2

Мабуть, для того, щоб публікувати відповідь на полемічні матеріали, котрим уже скоро рік, слід мати достатні причини. Основною причиною стає постійна актуалізація процесу, а значить, на жаль, не застарілість попередньо виловлених думок. Хоча уже відбувся захист докторської дисертації, після нього не зовсім коректний потік політичного доносительства як спосіб тиску на громадську думку, на експертну раду ВАКу все ще не вичерпується. Свіжим прикладом цьому може бути ображене інтерв’ю натхненного ініціатора голобельної критики – професора Г.Грабовича. Цей учений, між іншим, виявляє ознаки вельми цікавого мислення, щоправда, навряд чи наукового, коли, наприклад, як грантодавець заявляє, що ніколи не дозволить отримати фінансування жодному з представників начебто “радянської школи”, сповідникам “нездорової ідеології”, цебто тим, які, не знають (чи не визнають?) його “законів гри” (“Україна молода”, 2007, 13 липня, № 124). З іншого боку, публікуючи раніше написану відповідь, я висловлюю вдячність усім тим десяткам дослідників в Україні та поза її межами, котрі не просто підтримали мою позицію, а висловили спротив таки, очевидно, нігілістичній політико-тоталітарній тенденції, яка загрожує утвердитись у нашій науці і яка стосується далеко не грантів (детальніше про це див. у статті В.Дончика “Так хто реанімує ідеологізацію?” та моїй статті “Захист після захисту, або Новітній тип політичної цензури” (“Літературна Україна”, 2007, 14, 21 червня)). Особлива вдячність тим, хто знайшов час та можливість висловитися письмово: О.Багану, В.Брюггену, І.Денисюку, В.Дончику, Н.Зборовській, С.Квіту та ін. Отож наважуся ще раз привернути увагу читача до, на мій погляд, актуальної теми у статті, яку відмовилась друкувати демократична “Критика”.

Петро Іванишин

Наша аж до границь безхарактерності посунута толеранція хиб та слабостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльності, мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергійнішій реакції против усякої моральної гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських відносинах.

Іван Франко

Якось у 1917 році, відповідаючи на “відозви” д. Баленка, Микола Зеров (до речі, замордований через двадцять років комуністичними універсалістами, які мислили, на жаль, лише “загальнолюдськими” категоріями в інтерпретації Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна) написав невеличку репліку “Лайка – не відповідь”, у котрій був змушений промовляти опонентові “елементарні азбучні істини”, головною серед яких стала наступна: “Лайка доказової сили має небагато: аргумент з неї поганий. Та і «літературному його таланту» слави од неї не прибуде” 1 . Чомусь саме це висловлювання із багатющої української еристичної традиції згадалося, коли прочитав у газеті “Критика” три матеріали: відкритий лист професора Марка Гольберга “Задавнені хвороби української гуманістики” (2006, Ч. 11, с.30-32), відповідь на нього головного редактора “Критики” професора Григорія Грабовича “І хвороби, і система” (2006, Ч. 11, с.32) та рецензію Андрія Портнова на свою останню монографію (“Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти)”, Дрогобич, 2005) під назвою “Партійна організація нашої науки” (2007, Ч.1-2, с.27-28). Думки, висловлені в цих текстах, прямо зачіпають мою многогрішну особу. Але сісти за клавіатуру примусило зовсім не це (Петро Іванишин, звичайно ж, не “видатний представник української науки”, не “залужений громадський діяч” і навіть не гарвардський професор, щоб бути поза межами критичної оцінки!), а декілька актуальних проблем наукового, етичного та загальнонаціонального масштабу, котрі порушують автори. Своє стисле бачення (котре сподіваюсь розвинути в інших статтях та книжках) цих та супровідних проблем і важуся запропонувати шановному інтелігентному читачеві в межах кількох критичних епізодів.

Насамперед хотів би розчарувати деяких наших колег (передусім із рідного Дрогобича): я не буду відповідати на зауваження професора Марка Гольберга. І зовсім не тому, що нема про що вести розмову. Причина в іншому. Я вважаю принципово неетичним сперечатися із тим, кого протягом більше семи років вважав не просто своїм старшим колегою по роботі, а й навіть учителем, добрим приятелем і в чомусь однодумцем (хоч і не такого типу, як світлої пам’яті друг і побратим мого батька Мартен Давидович Феллер, з яким ми розумілися із півслова; з Марком Яковичем могли і публічно дискутувати). Я не можу переступити через приємні спогади, через відчуття захоплення від спілкування із цією надзвичайно ерудованою людиною в його розкішній бібліотеці. Не можу забути, як Марк Якович з насолодою закурював заборонену лікарями сигарету і ми поринали у світ вільної інтелектуальної розмови, під час якої, між іншим, дозволяли собі висловлюватись у такий філологічний спосіб, котрий дехто міг би назвати й “аморальним”, й “ідеологізованим”. Але ми на це не зважали: критикували собі постмодерні вигадки про гомосексуалізм Тараса Шевченка (авторства безумовно “вельмишановного пана головного редактора” “Критики” Григорія Грабовича), кпили із квазінаукових спроб вельмишановного гарвардського професора подати цього ж Шевченка як шамана-міфотворця (тоді ж, пригадую, як наслідок розмови, Марк Якович люб’язно позичив мені для ознайомлення ґрунтовну студію Мелетинського, щоб дістав чіткіше уявлення про наукову міфологічну критику на противагу тому, що писав заокеанський дослідник), висміювали недолугість української влади і політикуму, захоплювались герменевтикою 2 і поезією Ліни Костенко, обурювались імперськими війнами, котрі розв’язували у світі і США, і Росія, обмінювалися книжками та літературними новинами, читали ще не опубліковані праці одне одного тощо. Усього того, що вписувалось у парадигму “основоположного принципу науки” – “діялогізму, вільного обміну думками, права на власну думку” – й не перелічити.

Саме в цей незабутній для мене особисто період вельмишановний Марк Якович дав мені декілька важливих життєвих уроків. Не перераховуватиму усі, пригадаю лише два найбільш важливі. Перший стосувався небезпечних для кожного дослідника підступів тих нікчемних людців, котрі, керуючись незрозумілими нормальним людям почуттями заздрості чи ксенофобії і часто прикриваючись своїми науковими ступенями чи керівними посадами і навіть начебто дружнім ставленням, шляхом анонімних та публічних доносів, інсинуацій чи провокацій перешкоджали молодому тоді (в радянський час) ученому Марку Гольбергу робити наукову кар’єру. Супроти діяльності такого типу людей мене (як бачу, вельми пророчо) Марк Якович остерігав. До речі, проти одного з публічних доносів, зробленим проти професора і посланим аж у міністерство, ми з моїм батьком доцентом Василем Петровичем Іванишиним мали можливість вельми “аморально”, “непримиренно” і “нетолерантно” виступити на Вченій раді філологічного факультету Дрогобицького педуніверситету всього декілька років тому. (Не сприйміть за іронію: проти тих звинувачень, а зображували вони передусім Марка Яковича як “погромника” молодих науковців, виступив би і сьогодні.) Інший урок стосувався критики моєї третьої монографії, – “Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка” (Дрогобич, 2001), – котра тоді щойно вийшла. Не сприйнявши багатьох моментів у цій книжці, зокрема, стильові недоліки чи бачення Т.Шевченка як передусім культурного націоналіста, він, все ж таки, відзначив і численні позитивні аспекти її, і тим самим дав мені, тоді двадцятишестилітньому, зразок того, як слід критикувати наукові роботи. Професор Марк Гольберг, хоч основну частину життя прожив у СРСР, усе ж таки, здається, на відміну від багатьох наших колег, навіть тих, котрі жодного дня не були громадянами радянської імперії, як-от вельмишановний професор Г.Грабович, не “успадкував принцип непримиренності до інакомислячих, отой догматизм, оту нетолерантність” (с.30).

Що ж, хоча мій науковий профіль і закарбувався у листі вельмишановного професора М.Гольберга одним із уособлень “задавнених хвороб української гуманістики”, проте сам Марк Якович у моїй пам’яті зринатиме зовсім в іншому, співчутливому, позитивному образі старшої, можливо, часом втомленої життям, хворобами та конфліктами, але життєлюбної, розумної та начитаної людини.

Стосовно допису “кандидата історичних наук” та “відповідального редактора часопису «Україна Модерна»” Андрія Портнова, то тут сенс неможливості ведення критичного діалогу буде зовсім іншим. Насамперед, сумно виразною постає позанаукова, політична (власне, з позицій “партійної організації нашої науки”) мотивація написання рецензії: 1) книжка, мовляв, “не викликала жодної реакції”, 2) “її видано під егідою високоповажної академічної установи” і 3) “інколи просто не можна мовчати” (с.27). Котра з цих причин є літературознавчою? Котра свідчить про те, що авторові йдеться про наукову оцінку саме літературознавчої монографії? По-друге, мабуть, було б не зовсім доречним відповідати на оформлену під рецензію лайку (“більшовицька стилістика”, “брудний наклеп”, “безвідповідальність”, “донос”, “підлабузництво” тощо) людини, котра не лише не є хоча б мінімальним фахівцем у галузі науки про літературу, а ще й чомусь хизується цією нефаховістю. “Коли говорити не мітинґовими штампами, а науковою мовою”, то неупереджений рецензент-професіонал (апологет “чесного наукового з’ясування”) міг би знайти (задля “науки”, “критики” і “тактовности”) принаймні одну (хоч би й єдину!) позитивну рису критикованої праці. Чому шановному “науковцю й просто інтеліґенту” забули дозволити знайти такий дріб’язок, що входить до джентльменського набору кожного об’єктивного рецензента, навіть члена, вочевидь, політичної партії виразно демократичного, неекстремістського спрямування? Вельмишановний рецензент міг би помітити, для прикладу, що окремі висловлювання того самого, за А.Портновим, “поганого” Г.Грабовича у монографії (на с.23) характеризуються саме як “національно-екзистенціальні”, тобто, в термінології рецензента, як “хороші”; що оголошення “демолібералізму” неіснуючою “химерою” 3 (с.27) не зовсім виправдане, а питання на зразок – “Що таке “мегаобраз”? Який науковий сенс… має це поняття?” і под. (с.27) – унеможливлюють “засадниче й принципове розмежування науки й відповідальності” чи “відмежування науки від її профанації” (с.28) якраз у свідомості критика, котрий береться оцінювати літературознавчі праці не вважаючи за потрібне освоїти літературознавчу термінологію 4 ; що, зрештою, навряд чи є ознакою бодай “мінімальної культури й тактовности” ще до захисту іронічно оголошувати “офіційних опонентів пана Іванишина” “хорошими хлопцями” (с.27), двоє з яких у рецензованій монографії взагалі жодним чином не згадуються, та ін.

Виходячи із сказаного вище, я не бачу можливим вести із шановним рецензентом суперечку (до речі, постійним автором “Критики”, котрий добре репрезентує гносеологічний рівень та тип ідеології, що назагал панує в цій газеті, видатна політична коректність якої стала особливо помітною після зміни відповідального редактора), – ми перебуваємо не просто в різних “вагових” категоріях, ми, здається, перебуваємо на різних етичних та наукових планетах, – але вважаю за потрібне поставити собі самому кілька питань і зробити декілька супровідних спостережень, оскільки, читаючи “Критику” та інші схожого типу часописи, неспроможний пояснити великої кількості речей.

Чому, наприклад, вельмишановна газета “Критика” (у 6 числі за 2006 рік) устами своїх авторів (передусім вельмишановного професора Г.Грабовича) розглядає голосування в Національній Академії наук за Віталія Дончика (“негідної… кандидатури”), як вияв “сталінської моделі”, як навіть аморальне, цілком погоджуючись у цьому з анонімним автором винятково прикметного доносу в дусі “універсальних, глобальних” “цінностей й критеріїв науки” (Г.Грабович) під назвою “Правди не здолати. Дончик ховає Дончика”? (Між іншим, ця клята “совкова” Академія присвоювала академічні звання й іншим ученим, між якими були й постійні автори “Критики”, і близькі друзі професора Г.Грабовича, але тоді гнівних, обурливих публікацій та політичних доносів у послідовній “Критиці” щось не пригадую. Чи переочив?)

У чому може полягати сумнів щодо присвоєння звання академіка відомому українському вченому, знаному досліднику літературного процесу другої половини ХХ ст., талановитому редакторові-упорядникові багатьох важливих видань, вдумливому критикові, багаторічному головному редакторові єдиного академічного літературознавчого журналу “Слово і Час” (в якому якраз ще в радянський період вперше в нашій науці було реабілітовано чимало заборонених комуністами імен, а також вперше впроваджувались новітні методології інтерпретації), блискучому публіцистові, активному громадському та політичному діячеві загальнонаціонального масштабу, неперевершеному стилістові, просто надзвичайно мудрій, мужній, добрій Людині, чиє ім’я для багатьох є уособленням, окрім усього перерахованого, ще й високого морального авторитету? (Цілком справедливо, до речі, вважаю, рекомендацію В.Дончику як одному з корифеїв української науки дала і Вчена рада нашого Дрогобицького педуніверситету.) Невже хтось може сумніватися, що за нього не подали б свій голос інші авторитетні й інтелігентні вчені, – скажімо, і Микола Ільницький, і Дмитро Наливайко, і Тамара Гундорова, – якби були юридично уповноважені це зробити? (Один тільки Господь Бог знає, скільки разів я, мов маленький батяруватий школяр, вислухав продуманої, принципової, посутньої критики від свого наукового консультанта – Віталія Григоровича Дончика, однак завжди (!) ця критика базувалась на фактах і жодного (!) разу вона навіть близько не була догматичною чи не толерантною і не містила бажання образити чи принизити особистість критикованого. Віталій Григорович й умисна некоректність – речі, котрі в принципі не поєднуються. З іншого боку, як пояснити декому, що повага до зробленого в науці, наприклад, С.Павличко не виключає можливості справедливої оцінки зробленого й П.Іванишиним, навіть якщо ти не у всьому із сказаним погоджуєшся? Може, це і є справжня наукова толерантність? До речі, єдину критичну згадку про цю справді талановиту дослідницю у “Національно-екзистенціальній інтерпретації” відповідальний редактор мудро і наполегливо радив зняти, – слід було б, напевно, або подати обойму авторів без будь-яких характеристик, або розширити ці характеристики, коротко розрізнивши їх, – однак я необачно наважився її залишити, надто покладаючись на ту апробацію, яку ця думка уже пройшла у поважній редколегії “Франкознавчих студій”, очолюваній доцентом Є.Пшеничним 5 , а також на ті критичні судження, котрі прозвучали у різнотипних роботах знаних фахівців: С.Андрусів, Н.Зборовської, Г.Клочека, Л.Мірошниченко, Я.Поліщука, І.Фізера, Вал.Шевчука та ін.)

Чому в рецензії вельмишановного А.Портнова з’являється теза про “ярликування” і “таврування” у монографії П.Іванишина Г.Грабовича, М.Мариновича, М.Поповича, Т.Гундорової, Я.Грицака? Невже тільки для Франції минулого століття справедливими є слова відомого філософа Сімони Вейль: “Стає страшно читати, коли раптом усвідомити кількість і безмежність брехні, яка безсоромно розсипана у книгах найвишуканіших авторів” 6 . Якби шановний рецензент завдав собі труду підкріпити своє спостереження фактами, то виявилося б кілька цікавих речей. По-перше, ніде у монографії П.Іванишин не критикує М.Поповича (йдеться лише про критику цього філософа О.Козулею) і лише раз не погоджується із оцінкою І.Франка у Т.Гундорової (невже і це вже стало аморальним?), щоправда, без будь-яких означень стосовно особи авторки. (Але до перекручень своїх думок не звикати. Наприклад, ще з часів виходу “Вульгарного “неоміфологізму” віднаходять критику у ньому Михайлини Коцюбинської, якої там нема і не могло бути – надто поважаю та ціную творчість цієї дослідниці. Думка ж про “безпорадність” стосується певних положень О.Забужко 7 .)

По-друге, чи розрізняє шановний критик наукові судження і політичні наліпки (або, у вишуканій, зовсім не русифікованій термінології рецензії, “ярлики”)? Чи можна назвати “ярликом” висловлювання, котрі підтверджуються десятиаркушними науковими (!) монографіями? Тоді як для політичної наліпки достатньо полум’яного бажання принизити, спаплюжити чи, наприклад, підставити політичного опонента (чи просто “мислячого інако” (П.Скунць)). І не треба жодних наукових доказів (спитайте в головного редактора “Критики” та його однодумців. Прикладом може бути уривок есе, в якому, мабуть, за найвищими етичними стандартами західної “гуманістичної науки” (с.32) професор Г.Грабович в одному примітковому реченні проводить монументальне дослідження новаторської й резонансної монографії відомого українського вченого С.Андрусів: “Стефанія Андрусів у претензійному дослідженні Модус національної ідентичности: Львівський текст 30-их років ХХ ст. – Львів, 2000, де старосвітсько-націоналістичний патос заховано за маскою, оздобленою термінами «текст», «код», «міт» і навіть «національний космо-психо-логос», не може згадати жодного українського тексту цього періоду, який насправді тематизував би місто як таке…”. Цей глибокодумний, масштабний і аргументований аналіз дозволяє авторові уже на наступній сторінці в межах основного тексту між іншим украй морально заявити, звісно ж, без неприпустимих для наукового дискурсу наліпок: “…(й імітація чи пак інерція цього (політично-риторично-патетичного. – П.І.) стилю ще довго потім проявлятимуться й у ключі еміграційної ретроспекції.., й у модусі крипто-постмодерністської студії пані Андрусів)” 8 .

Добрим зразком наукової інтерпретації, в результаті якої з’являються оцінки, які декому (наприклад, прихильникам “високих стандартів” методологічного монізму чи політичної цензури) можуть видатися аморальними наліпками, можуть бути праці відомих постколоніальних учених. Наприклад, у роботах Едварда Саїда, Еви Томпсон чи Мирослава Шкандрія переконливо виявляються імперські елементи (пор. із критикою імперських стереотипів у текстах низки українських авторів у моїх студіях) творчості широко знаних письменників, заслужених політиків чи безумовно видатних представників науки: Данте, Шекспіра, Сервантеса, Байрона, В.Скота, Б.Дизраелі, Р.Шатобріана, Г.Флобера, Р.Кіплінґа, лорда Кромера, Джиба; О.Пушкіна, М.Лермонтова, Л.Толстого, О.Солженіцина, В.Шкловського, Д.Ліхачова та ін.

Часто в усному мовленні чув уже висловлені шановним А.Портновим зауваження. Але й досі не розумію їх мотивів. Чому фальшування (або, за Л.Костенко, “десакралізація”) українських класиків чи, наприклад, українського націоналізму й УПА, котре справді нагадує паплюження, незрідка називається “діялогізмом, вільним обміном думками, правом на власну думку”, а от наукова критика авторів тих мало переконливих суджень та оцінок відразу отримує наліпки “брудного наклепу”, “профанації” чи “нетактовности”? Чому, наприклад, мало обґрунтоване окреслення професором Грабовичем Т.Шевченка гомосексуалістом чи міфотворцем (“міф” якого, як на біду, ще й “залишав сумнівну соціально-політичну спадщину” 9 ) – це велика мораль і висока наука, а виявлення міфотворчої суті роботи Г.Грабовича – це вже задавнено-хвороблива “аморальність” і “нахабство”? Чому часто критики (і тут ідеться не лише про рецензента), відсилаючи як аргумент до авторитету (“видатні представники”, “заслужені діячі”), забувають фундаментальний критичний принцип Івана Франка, котрий спонукає кожного молодого українця дивитися не на статус, а на національно-громадянську сутність діяльності тієї чи іншої особистості: “Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені «на чоло народу», стали послами, професорами, головами товариств і т.і., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності – все і всюди подати й свій голос у загальній справі, виконувати діяльно, на власне ризико, але з повною свідомістю своє горожанське право” 10 ? Невже аморальним є слухатися порад Каменяра? Чи Франко вже не авторитет?

Чому праці П.Іванишина чи, наприклад (в інших роботах та інших авторів), Сергія Квіта вважаються “ідеологізацією” чи “партійністю тексту”, а от роботи Григорія Грабовича та (не)залежних від нього авторів – ні? (Хоч на протилежну думку мали б нас наштовхнути різнотипні роботи С.Гречанюка, Я.Дашкевича, І.Денисюка, В.Дончика, І.Калинець, С.Караванського, Г.Клочека, Л.Костенко, М.Наєнка, Т.Салиги, Л.Сеника, К.Фролової, Вал.Шевчука, О.Хоменка та ін.) З іншого боку, уважне витлумачення може виявити на методологічному рівні ідеологічно-філософське (світоглядне, в тому числі й політичне) коріння будь-якого дискурсу (гуманітарного теж), якщо згадати роботи І.Франка, М.Вебера, К.Г.Честертона, М.Гайдеґґера, М.Фуко, Г.-Ґ.Ґадамера, Е.Фромма, Е.Саїда, Ф.Фукуями, М.Кольгауера чи, наприклад, сучасного польського філософа Лєшека Колаковського: “Ми маємо право проголошувати і захищати ідеї толерантності й критицизму, проте не сміємо наполягати на тому, ніби вони «нейтральні», тобто вільні від нормативних засновків” 11 . Не випадково відомий американський учений Кліфорд Гірц вдало обґрунтовує пов’язаність ідеології (як “культурної системи”) та науки 12 , а чимало філологічних журналів, як-от російське “Новое литературное обозрение”, багато місця відводять вивченню питання “ідеології літератури”. Інша річ, історичний досвід доводить, і це, можливо, кандидату історичних наук годилось би враховувати, що деякі ідеологічні системи – марксизм, (демо)лібералізм, націонал-соціалізм тощо – мають виразно імперську природу, продукуючи у гносеологічній сфері науковоподібні політичні міфи 13 .

Чому? Чому? Чому?..

Дивні питання, на котрі сам відповісти не в змозі.

Тому всю відповідальність за появу рецензії покладаю на тих наших колег, моральний рівень котрих, виявився, на жаль, не вищим від рівня інтелектуально-наукового. І дуже шкода, бо це могла бути справді перша наукова (чи принаймні, науковоподібна) рецензія на котрусь із моїх праць, вміщена на шпальтах “Критики”. Не сталося. З іншого боку, мушу розчарувати ініціаторів допису: політичний донос, якраз із морального погляду, принижує передусім донощика (яким виступає, на мій погляд, аж ніяк не Андрій Портнов, котрий, як і кожен заручник, заслуговує не на осуд, а, швидше, на наше щире співчуття). Як казала героїня фільму “Гараж” Е.Рязанова: “Ви ж не мене – себе принизили”.

Наступний момент стосується апології. У листі вельмишановного професора М.Гольберга помітним є тип дискурсу, котрий потребує всебічної підтримки та розвитку. Йдеться про ту частину допису, де з наведенням аргументів (посилання на видані праці, цитати, власний досвід викладача тощо) критикується нігілістична (якраз базована на “принципі непримиренности до інакомислячих”, “догматизмі”, “нетолерантності”) позиція головного редактора “Критики”, котрий “надто песимістично охарактеризував стан української гуманістики”, зокрема “висвітлив історію Інституту літератури дещо однобічно” та не зовсім об’єктивно окреслив ситуацію “науки у вищій школі” (с.31). Тут, щоправда, варто зробити декілька доповнень.

Справедливо захищаючи Інститут літератури НАН України як “авторитетну установу” і перераховуючи “позитивні моменти” у ньому, як приклади тих, що “продуктивно працюють”, професор заслужено згадує добірне коло дослідників старшого й середнього покоління: Д.Наливайка, Т.Денисову, Т.Гундорову, М.Коцюбинську, М.Сулиму, покійного О.Мишанича. Варто додати, що не менш “продуктивно” в Інституті працюють М.Бондар, Г.Бурлака, С.Гальченко, В.Дончик, М.Жулинський, Д.Затонський, Н.Зборовська, О.Камінчук, М.Кодак, А.Кравченко, Н.Лисенко, А.Матющенко, Р.Мовчан, Л.Мороз, Г.Нога, І.Павлюк, М.Павлюк, Ю.Пелешенко, Г.Сиваченко, Г.Сивокінь, Л.Скупейко, В.Смілянська, Е.Соловей, Д.Стус, Л.Тарнашинська, Р.Харчук, Н.Чамата, Н.Шумило та багато інших.

Слід би дещо увиразнити також і тип критики “поглядів” опонента. Статті професора Г.Грабовича, на жаль, не пропонують продуктивних шляхів реформування Академії, котре ефективно й масштабно можна було б здійснити лише на основі продуманої національно зорієнтованої культурно-освітньої політики у повноцінній національній державі (а не проросійській чи прозахідній неоколонії). Тому “аргументом” в американського дослідника найчастіше стає згадувана Зеровим лайка – огульні (за принципом: “всіх панів до ’дної ями!”) паплюження науковців старшого покоління (як суцільних маразматичних “совків”) та НАНУ в цілому: “…наука має такий стосунок до академії, тобто НАНУ (чи навпаки, НАНУ до науки – знову нагадую, що йдеться передусім про гуманітарну науку), як реформи мають до маразму (і навпаки)” 14 . (Наскільки продуманішою, інтелігентнішою і виваженішою, а водночас (о жах!) зовсім проукраїнською, національно-екзистенціальною 15 , виглядає супроти космополітичного проекту вельмишановного Г.Грабовича позиція щодо “розвитку української філології” іншого діаспорного вченого І.Фізера: “…йдеться тут про створення державою такої діаної і такої пандеї, тобто такої інтелектуальної парадигми й такої системи освіти, які б максимально враховували інтелектуальні, етнопсихологічні, моральні й утилітарні аспекти української нації. У такому контексті гуманітарної політики, і тільки в такому, українська філологія матиме можливість росту і функціонування” 16 . До слова, думки професора І.Фізера перегукуються із тим розуміння суті освітянських реформ, котрі спостерігаємо передусім у мислителів-націоналістів різних народів. Наприклад, у статтях видатного діяча сіоністського руху Володимира Жаботинського: “...тепер центром усієї системи виховання єврейської молоді повинен стати національний елемент, бо слід вижити дух самопрезирства і відродити дух самосвідомості.

Ось реформа, необхідна нині: слід перевернути душу викладання, здійснити революцію в самому принципі системи” 17 . Перефразовуючи В.Жаботинського, варто ствердити, навіть під загрозою бути звинуваченим у “кричущому ізоляціонізмі та ксенофобії” (с.32): “заглиблення в національні цінності” українства “повинно стати головним, основним, домінуючим елементом” 18 українського виховання, української освіти взагалі. Думки ці суголосні й ідеям Б.Грінченка, який виступав проти денаціоналізації українців у російських “науці” та “школі” і “глибоку рацію” якого відзначала С.Павличко 19 .

Своє бачення цієї проблеми я частково мав можливість викласти в інших працях, зокрема, коли з позицій, за професором Г.Грабовичем, “крипто-національно-екзистенційної, лжегерменевтичної антинауки” (с.32) намагався осмислювати творчість учених старшого покоління.

Логіка міркувань була приблизно такою. На адресу радянського літературознавства лунає чимало критики. У більшості випадків вона справедлива і водночас корисна, адже сприяє подоланню імперських (“марксистсько-ленінських”) стереотипів псевдонаукового мислення. Однак трапляються висловлювання, надмірний негативістичний радикалізм котрих має мало об’єктивний характер. Ідеться, наприклад, про тотальне заперечення будь-якої значущості праць, написаних у колоніальний період; звідси й мимовільне, а іноді свідоме знецінення наукового статусу людей, які нині становлять, без перебільшення, золотий інтелектуальний фонд нації 20 . При цьому варто зазначити, що такі критики під “новими методологіями” чомусь розуміють в основному постструктуральні методи пізнання (псевдонеоміфологізм, неофемінізм, деконструктивізм, геївсько-лесбійські студії та ін.). Інші, раніше не знані стратегії витлумачення, ними згадуються мало і фактично не популяризуються. Наче на Заході, окрім постструктуралізму як генеральної методології постмодернізму, нічого вартісного не існує. А як же бути із феноменологією, новою критикою, класичною та онтологічною герменевтикою, неотомізмом, семіотикою, архетипною критикою, екзистенціалізмом, постколоніалізмом тощо? То ж непомітно утверджується у вітчизняній науці інший імперський, псевдонауковий, виразно політично-моністичний, із чіткою антинаціональною настановою спосіб інтерпретації, щоправда, не комуністично-інтернаціонального, а ліберально-космополітичного (переважно у формі постмодерного “десакралізаторського”) типу.

Справді, радянська методологія спонукала не до вивчення, а до фальсифікації дійсності в інтересах комуністичної партії Радянського Союзу. Однак невиправдано, мабуть, генералізувати висновки. Очевидно, аналізуючи українське радянське літературознавство, як і українську радянську літературу, варто було б застосовувати не політичний принцип безапеляційної негації (на зразок євангельських книжників та фарисеїв: “Що доброго може бути з Назарету?”), а вдатися до скрупульозного наукового вивчення у різних герменевтичних, зокрема культурно-історичних (бо ж не завжди в колоніях радянської імперії була навіть можливість якогось національно-духовного “цвітіння”, художнього чи наукового 21 ), контекстах із обов’язковим використанням методу ретельного прочитання кожного твору. Щоб чітко відрізнити переконаних маргіналів-сервілістів від явних чи прихованих нонконформістів. Щоб зрозуміти авторський задум: марксистсько-ленінська риторика для нього – постійний органічний спосіб висловлювання, тимчасове захоплення чи маскування власної наукової позиції? Щоб побачити картину тогочасного непростого наукового буття у всіх відтінках. І основним критерієм тут, очевидно, могла б стати наявність чи відсутність (наскільки це було можливо в той чи інший період існування імперії, із усіма проміжними варіантами) в автора національно-екзистенціального прагнення зберегти загрожену тоталітарним окупаційним режимом українську наукову культуру, через вихід (бодай на крок, на півкроку!) за межі нормативно-дозволеного у сфері літературознавства 22 . Безпосередньою підставою для таких міркувань стають, зокрема, републікації низки наукових праць, написаних українськими вченими ще в підколоніальний час.

Серед видань, що є “солідним внеском у науку” (с.31), професор М.Гольберг справедливо згадує збірники наукових праць “Франкознавчі студії” та “Славістика”. Згадаємо іще один дрогобицький збірник “Райнер Марія Рільке й Україна” (відповідальний редактор та упорядник доцент Леся Кравченко), два випуски якого вийшли на кафедрі світової літератури.

Закидаючи “Критиці” брак уваги до науки у вищій школі (с.31), професор слушно називає як “знакову” і “фундаментальну” монографію Валерія Корнійчука, але тут доречно додати, що тільки в одному Львівському університеті за останній час з’явилися й інші фундаментальні та знакові роботи. Наприклад, тритомник праць патріарха українського літературознавства професора Івана Денисюка, дві монографії Ярослави Мельник, монографія Романа Голода, упорядковано Тарасом Салигою потужний том художніх творів, публіцистики, щоденників та листів Євгена Маланюка (“Повернення”) та ін. А скільки важливих праць вийшло в інших наукових центрах, зокрема й у нашому Дрогобичі (згадаю лише про тритомник Івана Франка, редакторами-упорядниками якого стали професор Михайло Шалата, професор Зенон Гузар, доцент Олег Баган)? На жаль, такі і подібні публікації професор Грабович воліє не помічати.

Хотілося б підтримати позицію Марка Яковича щодо захисту академіків. Професор так пише про огидний, по-інфантильному примітивний трюк “Критики“ у запозиченому (?) стилі “совкового доносу” (с.32), висловлюючись у термінології вельмишановного Г.Грабовича: “Ви зіставляєте те, що писали Віталій Дончик і Валерій Солдатенко в сімдесяті роки, з тим, що вони пишуть тепер. Я не збираюся виправдовувати цих авторів. Але хто з нас без гріха? Звичайно, якщо був гріх, потрібна покута, покаяння. У тому й біда, що дехто про це забуває” (с.31). Згодом вельмишановний професор М.Гольберг слушно пише про “політичну кон’юнктуру” і критикує “кар’єристів”. Додамо, що якраз академік Віталій Дончик належить до тих справді не надто численних у нашій постколоніальній культурі людей, котрі мали мудрість і мужність публічно визнати минулі прорахунки. Жаль, що надзвичайно толерантна та об’єктивна, мабуть, не “уражена багатьма системними… пороками” (Г.Грабович) і вже зовсім політично незаангажована “Критика”, не спромоглася відшукати у цитованій нею ж праці наступні рядки ще з 1991 року (!): “…на жаль, маю в своєму доробку праці, які хоча й писалися, як правило, не з власної ініціативи, а окремі з них взагалі були наслідком попередньо застосованих щодо мене, молодого критика, “адміністративно-партійних” заходів, – все ж залишаться в творчій біографії їхнього автора не інакше як пошуки компромісів за рахунок принципів” 23 . І вже зовсім переочили чомусь відважні анонімні пошуковувачі компромату вистраждані, людяні рядки з “Автопортрету” (2001р.): “…книжки «Правду не здолати», як і статей, видрукуваних із неї, та подібних, я не тільки давно зрікся, викреслив із свого доробку (це найпростіше!), а й розцінюю їх як серйозний хибний крок у моєму житті, відступ від наукової істини… (…) В моєму сьогоднішньому глибокому пошануванні не тільки відомих колег-дослідників, з якими підтримую щирі й теплі взаємини, а й ветеранів-бійців УПА, ОУНівців, усіх українцв-емігрантів, назавжди відданих Україні, – і щира покута, і прикрий сором за колишні писання” 24 . Здається, ця етична позиція – справжнього вченого і справжнього мужчини – більш ніж зрозуміла, по-християнськи чітка і приваблива. (Тут якийсь парадокс: часто ті, що в радянський час були якщо й конформістами, то лише вимушеними, справді зазнали разючих світоглядних змін, пройшли феноменальну духовну еволюцію і стали надійним фактором культуро-, націо- та державотворення в сучасній Україні. І навпаки.) Чого не можу собі уявити зовсім, так це, наприклад, не те щоб каяття чи покути, а елементарного визнання помилок шановним професором Г.Грабовичем та представниками його “школи”. Невже нарешті маємо єдиного “нормального” і непомильного українського вченого, без еволюцій, без недоліків? (До речі, у тому, що саме вони “найкращі” і “найрозумніші”, були кумедно переконані і всі мавпочки-бандерлоги у “Книгах джунглів” Редьярда Кіплінґа: самі ж про це і казали.)

І таке. Чи усвідомив головний редактор “Критики”, що типовий політичний донос на академіка Віталія Дончика (як попередньо й на інших відомих учених) надійно поховав його часопис як “інтелектуальний”, “незалежний”, зрештою, “український”, оголивши (уже вкотре!) не вельми привабливу політико-ідеологічну сутність та не надто високий етичний рівень. До речі, рівень навряд чи близький до “плюралізму як фундаментальної суспільної цінності”, що його, за словами М.Зубрицької, намагалась утверджувати покійна С.Павличко 25 . Про одну з останніх “капостей” оглядачів “Критики”, яких “жодним робом не обходить… розвиток українського літературознавства”, добре уявлення дає професор Леонід Ушкалов у статті “Дещо про гуманізм Тараса Шевченка. Відкритий лист до головного редактора газети “Критика” проф. Григорія Грабовича” 26 .

Що можна сказати про “Відповідь головного редактора” на допис професора Марка Гольберга? Нічого втішного, бо відповіді, власне, нема. Є три колонки по-дитячому ображеного саможаління (“комусь серед нас «таки присолили»”), є гнівно-ритуальне поливання брудом академічної (тобто “наської”) науки за брак ліберального “стандарту якости” і є доволі успішне урізноманітнення кишенькового термінологічного словника “нормального” кишенькового літературознавства 27 вельми коректними науковими лексемами, які повністю і вичерпно характеризують, можливо, не так мою творчість, як науковий та моральний рівень їхнього автора: “негідник”, “елементарне неуцтво і поза”, “погромники західних цінностей” і “демолібералізму”, “крипто-національно-екзистенційна, лжегерменевтична антинаука”, “націонал-екзистенціаліст” (с.32). (За останнє кумедне визначення дякую окремо.)

І отут нарешті випадає нагода безпосередньо пополемізувати із деякими думками вельмишановного професора Г.Грабовича у двох моментах.

Момент перший. 2006 року у мене було маленьке свято, своєрідний ювілей. Рівно п’ять років тому в Дрогобичі вийшла згадувана вище полемічна монографія “Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка”, гносеологічну вартість якої визнала наукова громада не лише України, а й, якщо зважати на відгук у США 28 , то й зарубіжжя. Особливу вагу цьому маленькому ювілеєві надало те, що ні надзвичайно розумний і талановитий полеміст професор Г.Грабович, ані (не)залежні від нього потужні інтелектуали-однодумці так і не спромоглися на бодай одну (!) малесеньку наукову відповідь ідеям, висловленим у невеликій (звісно ж, із багатьма недоліками!) праці аспіранта. Щоправда, віддамо належне завзяттю опонентів, ніколи не бракувало інсинуацій, погроз, підліткової брутальної лайки. Але ж, знову дозволю собі нагади мудру думку Миколи Зерова, “лайка – не аргумент”.

Проте цей успіх стосується не лише моєї книжки. Я думаю, її в останню чергу. Насамперед ця маленька перемога стосується всіх тих українських учених, які в міру власних сил і можливостей не лише провадили академічну наукову діяльність (за вкрай несприятливих політико-економічних умов), а й, усвідомлюючи виклики й загрози українській культурі в постколоніальний період, як могли виявляли спротив різноманітним імперським, десакралізаторським, антинауковим ідеям.

Можу лише тішитись, що в працях моїх старших колег знаходжу – передовсім на типологічному рівні – спорідненість багатьох важливих для розвитку українського шевченкознавства, літературознавства взагалі суджень з питань, які прагнув формулювати і я. Йдеться, наприклад, про фундаментальність у літературному мисленні Т.Шевченка національного імперативу (ще як “акціонального імперативу” чи “максим національного буття”), про котрий оригінально й глибоко сказав Юрій Барабаш як про “імператив України”, водночас ґрунтовно покритикувавши і “неоміфологічні” ідеї Г.Грабовича 29 . Не можу не сказати про концептуальну статтю Дмитра Наливайка “Шевченко, романтизм, націоналізм”, у котрій докладно з’ясовано романтичний характер націоналізму та національної ідеї Т.Шевченка, окреслено націотворчий характер його міфологізму і в сутнісних рисах покритиковано антиісторичну концепцію Г.Грабовича 30 . Порівняйте із моєю думкою про те, що наукові критерії оцінки творчості Т.Шевченка варто шукати насамперед у філософії національної ідеї та українському націоналізмі. Як виважений глибокий теоретик висловлюється й Іван Фізер, коли пише про невивіреність терміну “міф” у монографії Г.Грабовича як “концептуальну суперечність”, з котрої “випливають усі… похідні суперечності” 31 . У своєму дослідженні мені теж доводилось відзначати суттєві методологічні недоліки, зокрема, “відсутність чіткої наукової верифікації терміна «міф»”, котрі зумовлюють контроверсійність суджень. До речі, чому вельмишановний професор Г.Грабович, котрий полюбляє провокувати різноманітні дискусії, обурюючись, чому йому не відповідають, сам таки не відповів на наукові й коректні зауваження цих (та й інших) поважних своїх колег, якщо вже зверхньо проігнорував роботу “негідника” й запеклого “нативіста” П.Іванишина?

Особливо актуальною, успішною і важливою видається шевченкознавча творчість академіка Івана Дзюби, котра особливо активізувалася в наш час. Окрім капітального тому “Тарас Шевченко” (К.,2005), згадаю цілеспрямовану й докладну критику бульварної шевченкофобії, особливо ж її політично-імперської, україножерської сутності: “Набагато ефективнішою стає експансія економічна, інформативна, культурна. Щоб нація втратила свою життєздатність, дуже важливо дискредитувати основні опорні конструкції її національного самоусвідомлення. І тут, звичайно, Шевченка ніяк не обійти. Це найзагальніший політичний проект. Воюючи з Шевченком, воюють з Україною, хоч і приховують це з різною мірою вправності” 32 . Дуже точно! Цього чомусь і не хоче бачити професор Грабович. Тому мені й доводилось писати в книжці “Вульграний “неоміфологізм”: “…досить культурологічно знищити, “десакралізувати” (через фальсифікацію) Кобзаря – і розсиплеться уся система національного буття. Населення неоколонії залишиться, а от українці зникнуть” (с.113).

Момент другий стосується якраз сутності того, що ховається за шевченкофобією та українофобією, зумовлюючи їх існування, і що І.Дзюба називає “культурною експансією”, а автор цієї статті, слідом за Е.Смітом та іншими вченими, “культурним імперіалізмом”. Власне, йдеться про сутність значної (хоч, безумовно, не всієї!) частини наукової спадщини Г.Грабовича, про оті постійно наголошувані ним “західні цінності” (або те, що під ними розуміє в дусі чи то “постмодерністського буржуазного лібералізму”, чи то “філософського лібералізму”, використовуючи термінологію Річарда Рорті).

Я вже мав можливість довести (хоч дивно, досі ніким не спростовану) думку про те, що вельмишановний професор Г.Грабович та його однодумці в багатьох своїх працях виступають у світоглядно-методологічному (та й практичному) плані типовими культурними імперіалістами постмодерного (неоліберального) зразка. (Не випадково Г.Грабович характеризує себе як постструктураліста, на що вказала свого часу С.Павличко, посилаючись на інтерв’ю вельмишановного професора в “Літературній Україні” ще у 1987 році 33 .) Однак настав час подивитися на цю проблему з перспективи батьківщини дослідника – Сполучених Штатів Америки, тобто з позицій не української, а американської складової ідентичності гарвардського професора. Пошлемося у цьому плані на фундаментальне політологічно-націологічне дослідження іншого гарвардського професора, всесвітньо відомого політолога й геополітика Семюела Філіпса Гантінґтона “Хто ми? Виклики американській національній ідентичності” 34 (2004) (в інших роботах ми згадували схожі ідеї в Е.Саїда, Н.Хомського (Чомського), Б.Андерсона, Е.Сміта, С.Дюрінґа та ін.). Причому у передмові до своєї праці американський дослідник висловлюється цілком у дусі “наського” нативізму, як висловилися б вітчизняні десакралізатори, тобто “крипто-національно-екзистенційно”: “Над цією книжкою я працював у двох іпостасях – як патріот і як учений. Як патріот, я глибоко стурбований єдністю і силою країни й суспільства, заснованого на свободі, рівності, законі й повазі до прав особистості. Як учений, я вважаю еволюцію американської національної ідентичності предметом, що заслуговує найприскіпливішої уваги і найретельнішого вивчення. (…) …я, хоча й прагнув до неупередженого аналізу фактів, зобов’язаний попередити читача: і підбір матеріалу, і його інтерпретація значною мірою визначались моїм патріотичним бажанням відшукати сенс і доброчесність в минулому Америки і в її потенціальному майбутньому” (с.17-18). При цьому, майбутнє це бачить суголосно більшості американської публіки в межах націоналістичного шляху розвитку (коли “Америка залишається Америкою”), на противагу імперському (щоб “світ став Америкою”) та приховано імперському, космополітичному (щоб “Америка стала світом“) шляхам (с.566-572). (Якби С.Гантінґтон, перш ніж писати “мітинґовими штампами”, ознайомився б із неодноманітною “схемою” пана Портнова, йому б стала зрозуміла вся глибина підступності власної “стратегії прикриття відвертої нефаховости патріотичними фразами” (с.28). Густо почервонів би й ще один “імітатор науки” англійський філософ та письменник Г.К.Честертон, котрий писав: “Я приймаю світ не як оптиміст, а як патріот” 35 .)

Стривожений занепадом у сучасних США відчуття й усвідомлення національної ідентичності, С.Гантінґтон розглядає причини цього явища і одну з основних вбачає у денаціоналізації тих еліт (політичних, академічних, бізнесових, мас-медійних та ін.), що керують країною. Правління цих еліт базується на запереченні ідей американського “націоналізму” й утвердженні в середовищі так званих “золотих комірців” ідей мультикультуралізму, універсалізму, глобалізму і транснаціоналізму, ворожих національній самобутності. Саме ці ідеї формують “космополітичну ідентичність” у бінаціональних і мультинаціональних людей (“мертвих душ”), для яких домом стає “глобальний ринок”, природним вважається відкидати “лояльність своїй країні і своїм співвітчизникам”, закономірним – заперечення “національного суверенітету”, бажаними – “антипатріотичні настрої”. Усе це, на думку С.Гантінґтона, призводить до “деконструкції Америки”. До речі, ця деконструкція проявляється зокрема в тому, що той, чиї лояльності й ідентичності залишаються суто національними, з меншою ймовірністю підніметься “вгору” в бізнесі, науці, мас-медія, ніж той, хто “подолав ці обмеження”. Що націоналізм транснаціоналісти розглядають як “зло”. Що свідомо провокуються “культурні війни”. Що відбувається занепад народовладдя, оскільки “Америка зробилась непредставницькою демократією”, бо думка обраних лідерів не збігається в питаннях національної ідентичності із думкою народу (с.39-40, 218-228, 414-428, 506-508).

Візьмемо до уваги й інші вельми цікаві й об’єктивні дослідження (а не квазінаукові обожнювальні міфи про США та їх науку), наприклад, Джексона Дьюела, де йдеться про сильну політизацію “інтелектуального клімату” в США, про те, що саме політичні погляди людини часто є визначальними при влаштуванні на роботу в американських університетах, про “невиправдане вторгнення політичних інтересів в оцінку наукової діяльності”, про “процвітання групівщини” в “навчальних підрозділах”, про “культурні війни”, які “прийшли на зміну антикомунізму як предмет національно-політичної істерії” і замінили собою вивчення літератури, про загальну “кризу” в американському літературознавстві та ін. 36

Усе сказане (включно з попередніми аналізами) дає вагомі підстави помітити кардинальну відмінність між американським гарвардським професором американського походження (С.Гантінґтоном) і американським гарвардським професором українського походження (Г.Грабовичем). Хто з них є американським націоналістом і вболіває за американську ідентичність, уособлюючи академічну меншість (віддану американській громаді) у США, а хто є американським універсалістом-транснаціоналом і вболіває за космополітичну ідентичність, уособлюючи академічну більшість (денаціоналізований істеблішмент) у США, – здогадатись неважко. (Якщо ж Г.Грабович таки американський патріот чи націоналіст, то звідки, наприклад, у його текстах такі дивні почуття, котрі нагадують переляк та ненависть, щодо своїх побратимів – українських націоналістів – та українського націоналізму? Хай шановний професор дотримується не такої, а іншої, чи й протилежної думки, але чому він забороняє нам обирати свою позицію?)

Це спостереження про світоглядні основи значної частини творчості американського вченого з великим ступенем імовірності ставить багато що на свої місця, дозволяє гіпотетично розглянути домінуючий тип мислення вельмишановного професора як яскраво маргінальний (тип мислення “імперської людини” (Є.Маланюк) із активною націленістю на знекорінення інших, про що писала, наприклад, С.Вейль) і, очевидно, потребує глибшого дослідження. Йдеться про дослідження, можливо, не лише космополітичної, а й імперської складової його многоликого універсалістського світогляду, в дусі відчутного переконання у “перевазі Америки та універсальності американських цінностей”, і віри, що “призначення США – переробляти світ у відповідності з американськими цінностями” (С.Гантінґтон). Наприклад, помітною є свята (із небезпечним відтінком фанатизму) переконаність вельмишановного Г.Грабовича у тому, що в американських університетах вчать літературознавства, а от в українських – лише upupienia: “Зате не було на моїх курсах місця для upupienia – бо університет був університетом, і література не бачилася в якихось суспільних чи націотврчих функціях…” 37 . Що ж, прикро, але професор Грабович чомусь забув, для прикладу, позицію улюбленого ним випускника Гарварду та Сорбонни, американо-англійського модерніста Т.С.Еліота (схоже виражену й багатьма іншими загальновідомими авторами з різних країн), котрий у “Соціальному призначенні поезії” стверджував: якщо поезія “не дає насолоди і не впливає на життя, це просто не поезія” або: “під найбільш широким розумінням соціального призначення поезії я маю на увазі… її здатність впливати… на мову й характер сприйняття цілого народу” 38 . Не знати також, в якому з примітивних українських університетів набрався наступного upupienia й американський професор Е.Саїд: “…мої студії орієнталізму переконали мене.., що суспільство та літературну культуру слід вивчати лише у парі” 39 .

Загалом же, випереджаючи поглиблене методологічне дослідження типу наукового мислення американського вченого, дещо можна помітити вже тепер. Усвідомлено чи ні, але в Україні професор Г.Грабович поводиться як типовий американський ліберал-мультикультураліст. (Що ж, спостереження О.Ірванця та Л.Рудницького про “перейнятих духом секуляризму, снобізмом і культурною зухвалістю” “ліберальних критиків” слушне не лише стосовно середини ХХ ст. 40 ) Бо запитаємо себе, чи може космополіт (або й відвертий імперіаліст) в Америці не бути таким в Україні? Чи може деконструктор Америки (пересотворювач її чи то “на світ”, чи на “метрополію всесвітньої імперії”) не бути деконструктором України (насамперед її культури, прикладом чого може бути не лише боротьба із класиками та їхніми ідеями, не лише не цілком наукова “нещадна і надто зухвала критика” (І.Фізер) академічних видань 41 , а й одне з провідних толерантних і зовсім нетоталітарних гасел шановного професора: “Треба припинити викладати українську літературу в школі. Взагалі!” 42 )? Чи може представник владної еліти у США, затишно почуватися на других ролях в Україні? Чи не звідси й отой “праведний” гнів, і наступ на Академію 43 , і прагнення конче “очолити” процес люстрації у сфері освіти, і провокування антинаціональних (деканонізаторських, базованих на постмодерному “децентруванні”) “культурних війн” в українській культурі, котра імітує американські “війни за канон” (М.Ґронас) у 80-90-х рр. ХХ ст., й утвердження традиції новітньої американської псевдодемократії, і перманентна боротьба з українським націоналізмом, і ще багато чого? Все ж націостверджувальне (як-от слушне висловлювання про “націотворчий дискурс” у ХІХ ст. чи, хай і обережна, але критика призвідців голодомору) опиняється на рівні другорядних, маргінальних, системоутворювальних ідей чи, можливо, “пози” (або маски) “ріднесенької хлєстаковщини” (с.32).

Не зручно розчаровувати тих, хто парадоксальним чином сакралізує й канонізує послідовного каноноборця (canonbaster-а) ще за життя, створюючи типовий культ особи гарвардського дослідника в межах забронзовілих “святих” та “мучеників” постмодерного іконостасика, і для кого професор Г.Грабович є “нормальним” (взірцевим?) чи “найкращим” українським ученим, однак їхні думки, м’яко кажучи, не бездискусійні. Тому навряд чи варто вважати виявом “совєтизму”, “неподобства” чи “системною” “хворобою нашої науки” (с.32), численні критичні висловлювання про сутність значної частини творчої діяльності вельмишановного професора, котрого цілком можна віднести до тих, кого Ліна Костенко характеризує як ініціаторів “десакралізації” й “амбітних аутсайдерів західної науки” 44 , які, розвинемо цю думку услід за професором Іваном Денисюком, призвели до появи “необільшовизму” у середовищі “наших постмодерністів” 45 . Наприклад, ідеться про Г.Грабовича як “негативно наладнаного до Т.Шевченка літературознавця”, представника “літературознавчого фарисейства” 46 й автора “творів ворожих до національних вартостей, власне антиукраїнських” 47 (Вал.Шевчук), як “не вільного од заангажованості” “вільного науковця” 48 , творця “деіконізаторських” більшовицько-ідеологічних концепцій, який недалеко відбігає від “розгнузданої… українофобської раті”, що систематично здіймає “хвилі дискредитації всього українського… і найперше – Шевченка” 49 (В.Дончик), як “по-американськи вишколеного естета й екстреміста в літературознавстві” 50 (Т.Салига), як дослідника, котрий “запекло бореться проти національної традиції в ім’я космополітичної модерності” 51 (Н.Зборовська), як творця “підступних фальсифікацій Шевченка” 52 (Г.Клочек), як автора “багатьох спірних”, “принципово неправильних” суджень про Т.Шевченка 53 (Л.Сеник), як “міфотворця” 54 (К.Фролова), як автора “спотворень… творчості Т.Шевченка” 55 (О.Вертій) та ін.

Тому, мабуть, не треба дивуватися з того, що сумно констатував ще чотири роки тому український поет і дослідник з діаспори Богдан Бойчук: “…на відміну від Мілоша та Бараньчика, Грабович нічогісінько не зробив для популяризації та піднесення на Заході престижу української літератури, з яким так дуже носиться” 56 . (Після цього не зовсім правомірною з уст вельмишановного професора звучить погроза з’ясувати, “як теперішня українська гуманістична наука виглядає у світі” (с.32).) Не варто дивуватися із більш як стриманої ювілейної (на 60-річчя) статті покійного професора Джеймса Мейса, де творчість Г.Грабовича окреслено саме як суперечливу (“праці Грабовича суперечливі”), із промовистим нагадуванням про один прикрий інцидент (ініціювання розколу в Американській асоціації україністів) та ще кілька цікавих фактів, серед яких наступний: виявляється, від часу створення, Г.Грабович залишається “першим і поки що єдиним професором” “кафедри ім. Дмитра Чижевського у Гарвардському університеті” 57 . (Цікаво, чи так само розвинутим мав би виглядати й Інститут літератури після реформування його вельмишановним професором? Невже у корумпованій, совковій Україні створити всього за десятиліття потужні газету й видавництво легше, ніж у демократичних США розширити (бодай до двох професорів!) україністичну кафедру за тридцять років?) Слід би замислитись і над тим, що пише професор Іван Фізер, з приводу несприйняття шановним Г.Грабовичем нової академічної історії літератури: “Чи справді на Заході все так, як проф. Грабович твердить? Навряд” 58 . В іншому місці, солідаризуючись із позитивним відзначенням у С.Андрусів внеску Г.Грабовича в методологічне оновлення українського літературознавства, І.Фізер водночас солідаризується з нею і в тому, що гарвардський дослідник привніс “релікти східної нетолерантності й нетерпимості”, “манери згущення, демонізації рис супротивника й поділу наукового світу на «ми-вони»”, а тому додає: “Долучаюсь до цього і скажу, що такої участі філологів із діаспори українська літературна наука не потребує” 59 .

Таким чином, боротьба вельмишановного Г.Грабовича за так зване “нормальне” чи “наукове” літературознавство видається насправді різновидом чергової культурної війни: типовою політичною боротьбою за літературознавство неоколоніальне (денаціоналізоване, космополітичне, малозахідне, маріонеткове, а отже, неохуторянське). (Отакі приблизно “західні цінності” й “стандарт якости” в науці. Між іншим, усе сказане виявляє ще одну, на перший погляд, парадоксальну закономірність, котрій варто присвятити окрему роботу і котра стверджує міжнародну об’єднувальну силу націоналізму і міжнародну роз’єднувальну силу космополітизму.) До речі, добрим зразком тверезого й дорослого (значною мірою позбавленого містечкового універсалізму чи хуторянського обожнення) погляду на “західні цінності” та західних вчених може бути полеміка Миколи Рябчука із “відверто наклепницькою й фахово несумлінною, хоч і загорненою начебто у квазіакадемічні шати” українофобською статтею Джефрі Бердса, яка “фактично утверджує і без того поширені на Заході подвійні стандарти”. Український автор робить, між іншим, наступне іронічне спостереження, котре можна застосувати до багатьох “моралізаторів” як із Заходу, так і зі Сходу: “Як на мене, сам факт, що уродженець і громадянин Канади Джон-Пол Химка воліє дбати про мораль українців, а не співвітчизників-канадців чи, ширше, про моральний та інтелектуальний рівень північноамериканської академічної спільноти, яка толерує і навіть винагороджує публікації в дусі Бердса, видається мені по-своєму показовим” 60 . Без інфантильних ілюзій висловлюється з приводу статті Бердса й Семен Глузман: “Сьогодні я знаю правду, гірку правду про те, що імітаторам і фальсифікаторам солодко жити не тільки в Україні. Вони є і в США” 61 .

Тільки не варто казати, що ми не були готові до такого типу західних чи східних гостей. Наші класики неодноразово про них нас попереджали (чи не тому їх так уперто принижують, фальшують і деконструюють?). Наведу відому культурно-націоналістичну максиму (національний імператив) лише Івана Франка зі статті “Поза межами можливого”, котрий (дозволю собі таке припущення), пошанувавши і безумовно високий ступінь, і безумовно українське походження, й еклектичну спадщину із виявом справді високого наукового таланту гарвардського професора, відзначив би і суттєві недоліки в ній, бо не побачив би там головного: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації” 62 . На моє глибоке переконання, аморальною, антинауковою й імперською (явною чи прихованою) є якраз та наукова (та й будь-яка інша культурна) творчість, котра змушує людину (передусім дослідника) мислити і писати нігілістично – всупереч національному імперативу вітчизняної герменевтичної традиції (“духово” відчужуватись “від рідної нації”), готуючи для свого народу нове чи славлячи старе колоніальне ярмо (“змагання до панування одної нації над другою”).

І останнє. Раніше я вважав, що вся відповідальність за негативну налаштованість до питомо національного лежить цілком і повністю на самому професорові Г.Грабовичеві. Такий, мовляв, у чоловіка характер. Однак тепер, у світлі дослідження С.Гантінґтона, схильний розглядати вельмишановного професора (оту іншу його іпостась, Грабовича як науковця, за С.Андрусів) більше як жертву Грабовича-політика (насамперед космополіта), як “спустошену” (за М.Гайдеґґером) “мертву душу”, сформовану передусім на засадах антипатріотичної академічної більшості, що утвердилась у США з середини ХХ століття, уразивши американську гуманітаристику справді “системними… пороками”. Ще можна було б засумніватися у переважно політичній заангажованості позиції професора Г.Грабовича, якщо б у його критичних висловлюваннях було присутнє зауваження того позитивного, що є в сучасній академічній українській гуманітаристиці, і того, що є хибного (“порочного”) в гуманітаристиці американській. Але, на жаль, такі думки важко, якщо й не неможливо, знайти. Звідси набагато привабливіше виглядає погляд відомого критика російських академічних інституцій Міхаїла Ямпольського: “…я хочу зауважити, що зовсім не вважаю американську систему ідеальною. Оскільки я працюю в ній, то добре ознайомлений із її недоліками і навіть пороками, переважно пов’язаними із низьким престижем культури в американському суспільстві і карикатурною стилізацією знання… Я знаю ціну дешевій моді і політичній коректності” 63 .

Загалом професор Г.Грабович чимось нагадує тип того безвольного, конформістського радянського індивіда, котрий не зумів протиставитись антинаціональній системі і про котрий сам вельмишановний професор із зневажливою іронією в дусі чи то “демократичного нігілізму” (І.Дзюба), чи то постмодерного “марксизму навпаки” (Я.Поліщук) пише: “…учимо діточок, що такий і такий письменник або діяч, може, і не геній, і Сталіна вихваляв (за що й дістав Шевченківську премію), але зате дуже любив Україну, то ми його за це також дуже любимо і поважаємо” (с.32.). (А хто наважиться сказати, що шановний Г.Грабович по-своєму не любить Україну?) В Радянському Союзі природна для кожної нормальної людини національна свідомість вихолощувалась за допомогою ідей інтернаціоналістичного марксизму-ленінізму, в Сполучених Штатах вона деформувалась і деформується за допомогою космополітичного лібералізму (універсалізму у “лівому” та “правому” варіантах). Комуністичний “совок” і ліберальний “мультикультурал” 64 , однаково агресивні супроти національної ідентичності та національного світогляду, хворі схожими духовними хворобами, котрі потребують негайного національно-культурного лікування. Хочеться сподіватись, що вельмишановному професорові Г.Грабовичеві вистачить мудрості та мужності подолати власні “не тільки біду чи пак хворобу”, а й “пороки” і пройти цей нелегкий шлях самореформування, – від еклектичного національного маргінала до духовно здорового українця (чи хоча б американця), – як пройшли його свого часу тисячі наших колег (на жаль, не всі і з доволі різним ступенем успішності) старшого покоління в Україні.

Яка ж генеральна мета публікацій у “Критиці”? Цілком можливо, з боку професора Марка Гольберга, наприклад, ішлося про бажання подолати “задавнені хвороби української гуманістики”, започаткувати продуктивну дискусію на наболілі теми. Однак кумедна спроба рецензії в А.Портнова та особливо насичена лайкою замість аргументів відповідь професора Г.Грабовича створює такий контекст розмови, що дозволяє припустити й інше пояснення.

Не секрет, що провчившись три роки в Інституті літератури НАН України, я підготував до захисту і, хоч як це дивно для порочного “рагуля” 65 та “олігофрена” (О.Бойченко), захистив докторську дисертацію. Отож бо й воно. Чи не йшлося шановним Г.Грабовичу та А.Портнову, чиї публікації з’явилися безпосередньо перед захистом, скажімо, про елементарне доносописання, чимало ідей котрого зовсім випадково виявились суголосними чи тотожними тим ідеям, що прозвучали на захисті з боку низки неофіційних опонентів, значна частина котрих, знову-таки за дивовижним збігом обставин, виявилась так чи інакше пов’язаною із інтелектуальним колом, центрованим професором Г.Грабовичем та його толерантним часописом? Чи не повинні були газетні дописи створити ілюзію того, що в незабутні радянські часи називалось “общєствєнним мнєнієм”? Наукові трудящі маси (“оті хороші, не патологічні пристосуванці й невігласи” (с.32)), мовляв, різко засуджують особу і творчість “оцього націонал-екзистенціаліста”, винахідника “лжегерменевтичної антинауки”. Чи не повинна була ця доволі сумнівна і зовсім не підкріплена науковими фактами ідея стати головним фактором зовнішнього тиску на спецраду по захистах і навіть – у недалекому майбутньому – стимулом для когось із членів експертної ради ВАКу, щоб висловити певний сумнів і в науковій вартості дисертації? Йдеться про сумнів, який, наприклад, із наївною безпосередністю озвучує пан А.Портнов, демаскуючи власні (чи таки замовників?) науково-етичні інтенції та даючи об’єктивну – виключно з позицій “стандартів наукового письма” – оцінку не читаної ним дисертації: “Науковий істеблішмент, вочевидь, не вбачає загрози в поширенні праць на кшталт книжки Іванишина й дає таким авторам можливість здобувати найвищі наукові ступені” (с.28). Чи не повинна була у такий спосіб здійснитися чиясь омріяна велична помста, котра мала б налякати кожного із тих наступних “хлопчаків”, які б наважились помітити, що черговий космополітичний король-десакралізатор – таки голий? Дуже не хотілося б у це вірити, хоча на які тільки вчинки не може штовхнути людину вроджена інтелігентність (чи то пак, інтелектуалізм), толерантність, гуманність та інші цінності “громадянського суспільства”? І чого ще чекати від такої “елементарної солідарности науковців” (с.32)? 

Мені видається, що спроба запровадити в Україні замість офіційної комуно-радянської неофіційну ліберально-космополітичну цензуру, на зразок того упередженого ставлення до всього національно-патріотичного, що існує, за С.Гантінґтоном, з боку денаціоналізованої елітної більшості у США, навряд чи є доброю думкою. Логічне продовження цього процесу призведе до того, що науковці, які посміють підважувати “найкращість”, “нормальність” чи єдиноправильність нігілістичних (передусім апатридських) ідей того чи іншого дослідника, закінчуватимуть свої “нативістичні” дні на плюралістичному багатті із “високих” “західних цінностей”. Раніше їх поглинали більшовицькі тюрми та концтабори, побудовані на не менш “високих” цінностях “пролетарських”.

Насамкінець хочу подякувати “Критиці”, котра, регулярно публікуючи вишукано доброзичливі, дарма що переважно анонімні, відгуки на мою скромну наукову діяльність, постійно примушує тримати полемічний меч гострим. Полеміка, як відомо, це різновид війни. А справжня війна (хай і словесна) завжди була для мене, за словами Жерара Мере, передусім національно-визвольною війною – обороною й утвердженням української ідентичності (національного “що ми?”), українського суверенітету (“своєї хати”), зрештою, української герменевтики (“мудрості своєї”) (за Т.Шевченком). Коли змагаються між собою національна та антинаціональна ідеї (а що саме вони, на жаль, а не просто різні наукові концепції чи методології , про це читайте детальніше в інших роботах), вибір нормальної людини, тим більше науковця мав би бути однозначно пронаціональним, бо ж і сама наука, мабуть, не космополітичний конструкт, а органічна частинка тієї чи іншої культури, котра, як відомо, безнаціональною 66 не буває 67 .



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4