Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Захист після захисту, або Новітній тип політичної цензури

Коли у журналі “Слово і Час” прочитував цікаві матеріали у рубриці “Захист перед захистом”, не думав, що волею Божею матиму честь творити щось на кшталт рубрики “Захист після захисту”. Звичайно, можна було б лише подякувати професору Г.Грабовичу та (не)залежним від нього авторам за посильну популяризацію упродовж уже шести років моєї скромної праці, за витворення довкола неї та праці інших представників непостмодерного літературознавства псевдокритичних міфів, легенд і лайок, однак є причини вагоміші, щоб сідати за клавіатуру. Найосновніша з них стосується необхідності виявлення та озвучення тих підводних, десакралізаторських течій у нашій науковій культурі, котрі доволі суттєво впливають на розвиток українського постколоніального літературознавства. Між іншим, цьому питанню намагався присвячувати ті свої книжки і статті, котрі можна назвати науково-полемічними і в яких, можливо, справді місцями можна знайти надмір критичної гостроти і навіть деякі замало пояснені характеристики, але, за неупередженого розгляду, важко виявити якусь спробу завдати особистої образи чи лайку.

Спираючись на тверду демократичну позицію головного редактора газети “Критика” професора Г.Грабовича – “полеміки довкола наших публікацій ми зазвичай друкуємо” (“Критика”, 2007, Ч.3, с.12), – наважився запропонувати цьому часопису надрукувати свою відповідь на дописи (див. “Критика”, 2006, Ч. 11; 2007, Ч. 1-2), що прямо зачіпали мою особу та працю. Однак, на жаль, високі “стандарти якости” західної науки, толерантність і лібералізм “Критики” виявились на диво партійними і не поширились на, за коректним висловом того ж професора, “негідника” Іванишина. Редакція “Критики” залишила за собою звичне, мабуть, таки для політичного, а не наукового часопису право виховувати інакомислячих, а от можливість спростувати маловиправдані закиди та перекручення люб’язно віддала іншим виданням (у них і публікуватиму свою відповідь “Про науку, етику, лайку і ще дещо”). Натомість у свіжому номері “Критики” (2007, Ч.4) моїй скромній персоні та захисту докторської дисертації на тему “Національний сенс екзистенціалів у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко (діахронія української літературної герменевтики)” було присвячено аж сім різножанрових дописів (цікаво, чи буде подолано гуманними редакторами цей маленький рекорд – за півроку понад десять публікацій?): схвильована стаття самого Г.Грабовича, лист пані Т.Гундорової голові ВАКу, п’ять відгуків на автореферат авторства докторів та кандидатів філологічних, історичних і філософських наук М.Гольберга, С.Пролеєва, Й.Петровського-Штерна, С.Захаркіна, Т.Кознарського. Окремо – два фантастичні редакційні спостереження.

Оскільки у зазначених дописах бракує головного для будь-якої плідної дискусії чи полеміки, тим більше наукової, – фактів, доказів, вивірених цитат, то, мабуть, не варто поглиблено зосереджуватись на більшості не завжди коректних чи продуманих зауважень (на кшталт бездоказового звинувачення у “пересмикуванні ідей”, “пустомельстві”, “нерозумінні літературознавчої та філософської справи” тощо у статті Г.Грабовича). Тим більше, що на шість повноформатних газетних сторінок маємо всього три, сподіваюсь, не ритуальні чи камуфлювальні, позитивні згадки про дисертанта та його роботу, чим і тішуся (досі й цього не траплялось). Хоча, мабуть, трьох фраз усе ж таки трохи замало, щоб створити враження об’єктивності досліджуваної проблеми. Я вже не згадую той факт, що редакція, на жаль, не взяла до уваги жодного свідчення протилежної сторони. Таким чином, до злочинної справи “фабрикування науки” (Г.Грабович) потрапила ціла низка відомих українських учених (репрезентантів різноманітних наукових шкіл та установ із цілої соборної України), котрі, відзначивши різноманітні недоліки, що природно, бо захищалось не євангеліє від Іванишина, а звичайне докторське дослідження із деякими прикрими огріхами (які відкрито критикували на захисті), водночас зробили висновок про належний науковий рівень роботи. Дивно, але до “фабрикантів” потрапив цілий відділ історії української літератури ХХ ст. Інституту літератури НАН України на чолі із академіком М.Жулинським, кафедра української літератури імені Михайла Возняка Львівського університету, науковий консультант академік В.Дончик, провідна установа – Кіровоградський університет, – відгук якої підписали професори Г.Клочек та В.Марко, усі три офіційні опоненти – професори В.Панченко, Т.Салига, М.Ткачук, автори позитивних відгуків на автореферат (професори Б.Бунчук, В.Погребенник, В.Матвіїшин, Н.Шумило, Л.Мороз, Г.Давидова-Біла, В.Пахаренко, доценти О.Вертій, Л.Василик, Р.Крохмальний), учені, що виступили у дискусії, – професори І.Денисюк, Б.Мельничук, Л.Сеник, доценти Я.Гарасим, Л.Йолкіна, Т.Пастух. Чи не надто багато творців підступно-ідеологічного й “агресивного” “нацреалізму”?

Не зовсім, м’яко кажучи, відповідає дійсності і звинувачення з боку редакції “Критики” та її таємничих “спостерігачів” у “численних процедурних порушеннях” під час захисту на спецраді у Львівському національному університеті. Омину той факт, що згадані “спостерігачі” виявились на диво терплячими людьми, оскільки чекали аж два місяці, щоб донести своє анонімне незадоволення на шпальти “Критики”, але чомусь ні слова не сказали про якісь порушення на самому захисті, хоч часу там у них, щоб висловитися, було доволі – цілих шість годин. Скажу про інше. Не могли бути враховані “у процесі захисту” відгуки на автореферат авторства М.Гольберга та С.Захаркіна з тієї простої причини, що вони їх просто не надіслали до спецради, натомість негативні відгуки тих, що надіслали – С.Пролеєва, С.Кримського, Т.Кознарського, Й.Петровського-Штерна, Р.Семківа та І.Папуші – було таки зачитано (водночас слід відзначити, що було надано можливість висловитися і трьом негативно налаштованим супроти дисертації доцентам, що відображає і стенограма засідання). У цьому зв’язку прикро, що автори “Критики”, пишучи, що начебто відгуки С.Кримського та С.Пролеєва “не були повністю зачитані” чи що була “відсутність обговорення”, навіщось перекручують факти, кидаючи тінь на спецраду, котра, на думку багатьох свідків, належним чином провела не зовсім стереотипний захист. І тут, очевидно, велика заслуга передусім голови спецради – члена-кореспондента НАН України, професора Миколи Ільницького. Невже цей авторитетний учений міг би ініціювати чи дозволити якісь “процедурні порушення”?

Чимало питань можна було б поставити до авторів дописів, але обмежусь лише декількома найпромовистішими, оскільки вважаю, що більшість із цих питань випливають або із не зовсім уважного прочитання автореферату, або із дещо однобічного ознайомлення із герменевтичною проблематикою, або із неможливості прочитати саму дисертацію. А автореферат є автореферат (погодьтесь, втиснути без семантичних втрат 437 сторінок тексту дисертації у 32 сторінки досить важко як, зрештою, достатньою мірою продемонструвати “філологічний аналіз текстів”). (Вишукані висловлювання про “примітивний ідеологічний дискурс, що не має нічого спільного з наукою” (Й.Петровський-Штерн) чи “заплутане голослів’я” (Т.Кознарський) коментаря навряд чи потребують.) Стосовно появи допису покійного Марка Яковича Гольберга, то, мабуть, це питання до моральності тих дрогобицьких “доброзичливців”, котрі спричинили охолодження наших дружніх стосунків і котрі замовляли цій важко хворій людині за три дні до смерті писати потрібні їм тексти.

Незрозуміло, чому доктор філософії С.Пролеєв уважає термін “національна екзистенція” за “безглуздий”, заперечуючи можливість поєднання екзистенції із національним (с.17). Незрозуміло саме тому, що схожого типу поєднання емпірично наявне насамперед у досліджуваній поезії. Наприклад, шевченківське “що ми?.. Чиї сини? яких батьків?” виражає спосіб мислення й окремої національної людини, українця, і цілої нації, українців. Віднаходимо його також у значної кількості відомих філософів (Гердера, Фіхте, Гегеля, Карлайла, Дільтея, Унамуно, Рамоса та ін.), зокрема, прямо про це йдеться в основоположника екзистенціалізму, “етноцентричерного” (за Ж.Бофре) німецького філософа Мартіна Гайдеґґера на рівні термінів “тут-буття народу”, “буття народу” тощо (наприклад, у “Джерелі художнього творіння».У трактаті “Буття і час» філософ чітко поєднує індивідуальне проживання із історичним існуванням нації: “…коли доленосна присутність як буття-у-світі сутнісно екзистує у співбутті-з-іншими, її подія є співбуттям і визначається як історичний шлях. Так ми позначаємо подію спільноти, народу (курсив наш. – П.І.)”. Схожі пояснення можемо спостерегти і в українській традиції, коли М.Костомаров пише про “народне життя”, П.Куліш про “життя історичне”, в анотації до ґрунтовної книжки О.Забужко “Філософія української ідеї…” (1992) читаємо про те, що “окремий розділ” у ній “присвячено національно-екзистенційним (курсив наш. – П.І.) пошукам І.Франка”, інший відомий український філософ А.Бичко пише у курсі лекцій “Філософія” (1994) про “екзистенціально-кордоцентричні” “світоглядні орієнтації української ментальності”, є згадки про сутнісну пов’язаність екзистенції та національного у працях інших українських філософів та літературознавців (М.Бондаря, Л.Гамаль, А.Дахнія, В.Іванишина, Л.Мороз, В.Пахаренка та ін.).

Незбагненно, чому чиказький професор, доктор історичних наук і компаративістики Й.Петровський-Штерн вважає “квазинауковою термінологією”, якимись “індивідуально-авторськими метафорами” досить звичайні для сучасного літературознавства терміни: “метакритичні роботи” (йдеться про роботи, що містять критику про критику; прикладом може бути праця Гердера “Метакритика пуризму чистого розуму”), “мегаобраз” (згадаю хоча б епштейнівське розрізнення “образів-атомів” та “образів-всесвітів”), “екзистенціал” (ідеться про спосіб людського буття, термін використовуваний, наприклад, М.Гайдеґґером у “Бутті і часі”). Мабуть, варто поспівчувати американському професорові, якому моє мислення видалось “примітивним” (с.18). Схоже співчуття можу висловити і кандидатові філологічних наук С.Захаркіну, якому прибачилось у моїх працях якесь “паплюження” (навіть тих, як-от Ю.Івакіна, кого взагалі, на жаль, не згадував), і для якого словосполучення “національна людина” чи “український світ”, що мають давню традицію терміновживання, видаються “ненауковими метафорами” (с.18). Що ж, мав рацію російський класик, – “все то вздор, чего не знает Митрофанушка”. Однак найчастіше мої шановні критики забувають про те, що мають справу із дисертацію з української літератури, де усі філософські та теоретичні поняття вивірені потребами специфічного, історико-літературного дослідження. При цьому солідаризуюсь із думкою відомого українського літературознавця Григорія Сивоконя про “історичну й національну детермінованість літературно-теоретичного знання” (“У вимірах сприймання”, 2006).

Схожих прикладів можна навести набагато більше і за потреби я їх неодмінно озвучу, однак тут хотілося б звернути увагу читача на випадок із листом доктора філологічних наук, члена-кореспондента НАН України Тамари Гундорової. На жаль, не дуже віриться в неупередженість цієї авторки, у щирість заяв щодо турботи про “розмивання меж між наукою та ідеологією” (с.15) і то безвідносно до критики її прць у К.Москальця, В.Моренця, Т.Салиги та ін. Дозволю собі пригадати один епізод, хоча не думаю, що його від мене чекають чи що сприймуть його із радістю. Йдеться про вчену раду в Інституті літератури НАН України 2003-го року, на якій обговорювалось питання про моє прийняття до докторантури. Тоді звучали різні думки, але найцікавіше висловилась Тамара Іванівна, котра сказала приблизно наступне: “Я проти того, щоб приймати Петра Іванишина до нас у докторантуру, оскільки вважаю, що він у своїй книжці сфальшував творчість Григорія Грабовича. Правда, я тої книжки не читала, так мені переказували”. Коли після ради я дарував свій “Вульгарний “неоміфологізм” Тамарі Іванівні, вона була збентежена і, ховаючи погляд, просила вибачення. Можна лише тішитися, що в наш час різких світоглядних змін та еволюцій шановна Т.Гундорова зуміла зберегти твердість своєї позиції стосовно моїх наукових спроб. Джерела цієї позиції, можливо, у страшному минулому – соціально-економічному колапсі початку 90-х – і по-людськи її можна зрозуміти (в такій скрутній ситуації перебували всі академічні, та й не тільки, науковці), – “…завдяки закордонним грантам мені вдалося не впасти нижче найнижчого рівня, коли в академічних інститутах взагалі нічого не платили” (“Україна молода”, 2007, 16 лютого). – Однак, з другого боку, напрошується питання про те, чи матеріальний добробут не дістається надто дорогою ціною, чи не є ми свідками сумної закономірності, котра стверджує: за все у житті треба або платити, або розплачуватись? І в таких випадках роль грантодавця та книговидавця тут, мабуть, більша за роль доброчинця.

Боюсь видатись некоректним, але запитаю: чи не обертається нешкідливе бажання із зрозумілої вдячності підтримати авторитет свого старшого друга, редактора, куратора того ж Грабовича, неминучим обов’язком кидати тінь скепсису й принижувати не лише тих, хто у той чи інший спосіб покритикував американського професора, а й тих, що просто вибирають власний, не зовсім по гарвардському “показу” (Т.Шевченко), шлях у науці? Чи не тому в останніх публікаціях вельмишановної Т.Гундорової спостерігаємо не надто продуману критику “старших” академічних учених та їх начебто “неорадянського дискурсу”, бачимо мало коректне ототожнення літературознавчої позиції Тараса Салиги і Миколи Шамоти, віднаходимо дивне означення своїх талановитих друзів, – наприклад, Миколи Рябчука та Соломії Павличко – як “дилетантів”, помічаємо прикре закидання своїй молодшій і талановитій колезі Нілі Зборовській “імітації мало не лесбійської закоханости в «мою Соломію»” (див.: “Україна молода”, 2007, 16 лютого; “Книжник-Ревю”, 2007, № 6). Невже це суто літературознавчі оцінки наукової творчості інших дослідників?

Тому мене засмучує, що замість того, щоб викласти свої зауваження стосовно дисертації у вигляді відгуку на автореферат чи виступу на захисті, як це прийнято у нормальному науковому товаристві, Тамара Іванівна стала співтворцем колективного (до речі, повністю зачитаного на захисті) і творцем власно-індивідуального листів (чи таки доносів?) на ім’я голови ВАКу. Мене засмучує, що, не будучи присутньою на захисті, вона (що ж, знову “не читала”, але “засуджую”?) впевнено аналізує процедуру, викривляючи факти. Мене засмучує дуже наукове окреслення моєї роботи як “літературного фашизму” (так свого часу комуністичні критики полюбляли характеризувати творчість нерадянських авторів) чи мало коректний натяк на начебто пов’язаність творчості М.Гайдеґґера із націонал-соціалізмом (до речі, про “зовсім не прості стосунки німецького філософа із націонал-соціалізмом” сама Тамара Іванівна, здається, не згадує у власній статті “Український окциденталізм: бути чи не бути Римом?” (“Критика”, 2006, Ч.1-2)). Мене засмучує оголошення “неіснуючим” “екзистенціального методу” (в дисертації йдеться про “екзистенціалістичне витлумачення”), хоча на протилежну думку мали б наштовхувати не лише відомі філософсько-літературознавчі праці М.Гайдеґґера, Г.Марселя, Ж.-П.Сартра, А.Камю, Х.Ортеґи-і-Ґасета та ін., а й роботи колег – М.Бондаря, Л.Коломієць, Н.Михайловської, Л.Скупейка, М.Тарнавського, О.Тарнавського, Л.Тарнашинської, Г.Токмань та ін. (див., наприклад, статтю Лариси Онишкевич “Екзистенціалістська модель у теорії літератури” у знаній “Антології світової літературно-критичної думки ХХ ст.” за редакцією Марії Зубрицької). До речі, навіть простий інтернетівський пошук дає понад дві тисячі посилань на existential method лише в англомовних, у тому числі й літературознавчих, виданнях. Мене засмучує, що Т.Гундорова, маючи змогу ознайомитись із повним текстом дисертації, де докладно в межах трьох великих підрозділів герменевтично обґрунтовується, чому Бог, Батьківщина і Свобода виступають в аналізованій поезії ще й як екзистенціали, чомусь не зробила цього, натомість бездоказово оголосила їх “політичними гаслами”. Мене засмучує, що Тамара Іванівна, заступник голови експертної ради ВАК з літературознавства, а пише свого повідомчо-негативного листа прямо голові ВАКу, чи етично це, чи це не тиск на раду? Мене засмучує, що виснуване мною із поезії досліджуваних класиків логічно-поняттєве перекодування національного імперативу – “все, що йде на користь нації і не суперечить християнству – добро, все те, що шкодить нації і християнству – зло” – трактується шановною Т.Гундоровою як зразок “ідеологічного дискурсу”, як “лозунґ” (мабуть, гасло). Цікаво, а чи не нагадали б у цьому випадку комусь ідеологічних гасел, наприклад, богословсько-герменевтична максима Блаженного Августина (“…всяка частина, що не узгоджується з цілістю – гидка”), філософсько-етичний імператив Іммануїла Канта (Дій так, щоб максима твоєї волі могла стати моральним законом для всіх), методологічна формула Івана Франка (“Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити своє змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації”) тощо?)

Поставимо одне прикінцеве питання: яка мета публікацій у “Критиці”, зокрема, навіщо порушувати тему начебто антинауковості дисертації уже після її успішного і об’єктивного захисту? Думаю, перша причина до банальності очевидна. Йдеться, вважаю, про звичайнісіньку помсту мені особисто як людині, котра ще в аспірантурі написала полемічну монографію “Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка” (2001). Ця книжка, попри недоліки, разом з іншими роботами інших авторів (Вал.Шевчука, Т.Салиги, Г.Клочека, Л.Сеника, В.Дончика, К.Фролової, О.Вертія та ін.) спричинилась до пожвавлення саме наукової дискусії довкола тих праць Г.Грабовича, які можна назвати “десакралізаторськими” (за Л.Костенко). Оскільки жодної наукової відповіді цій праці гарвардський професор та його інтелектуальне оточення дати й досі не змогли, усе це спричинилося до деканонізації самого Грабовича. Тут і вбачаю я коріння образи Г.Грабовича, що вона виявилась для його амбіцій надто болючою, – німб єдиноправильного й непомильного дослідника злетів із священної професорської тонзури на диво швидко, – то й помста «плюралістів» мала бути не просто велика, а й, майже як за Гоголем, – “страшна”, на фахове знищення. Щоб кожен наступний критик-єретик це знав і боявся.

Друга причина, як на мене, важливіша і пов`язана вона з намаганнями нав`язати українському пострадянському літературознавству закони і принципи неоколоніального дискурсу. Сучасні дослідники вже писали про засилля в сучасній \гуманітаристиці “демократичного нігілізму” (І.Дзюба) – своєрідного вияву прозахідного, переважно проамериканського, але й російського, зразка, культурного імперіалізму, живильним грунтом якого виступає космополітичне середовище. Ініціатори неоколоніалістичних процесів не гребують фальшуванням української художньої та наукової спадщини (приклади Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, О.Кобилянської, Л.Костенко та ін. є найбільш показовими), компрометації (а не полеміка, не об`єктивний аналіз) відомих українських учених та академічних інституцій (передусім Національної академії наук), політичними доносами, тиском на впливових учених, різними формами підкупу та залякування особливо молодих дослідників тощо.

З цими процесами змушений пов`язувати і загадані «сенсаційні» виступи «Критики». Публікації у ній та споріднених демоліберальних виданнях – є, на мою думку, свого роду спробою демонстрації власних сил і можливостей, а також здійснення відкритого тиску на експертну раду ВАКу, щоб не допустити видачі диплома доктора недостойному винахіднику “лжегерменевтичної антинауки”. Раніше нашу літературу й науку намагалися перетворити у “коліщатко і гвинтик загальнопролетарської справи”, тепер же професор Грабович та його однодумці прагнуть перетворити їх у “коліщатко і гвинтик” нігілістичної справи денаціоналізації української культури.

Останні публікації в “Критиці” переконують, що питання захисту моєї докторської зі сфери наукової перейшло у зовсім далеку від наукової і навіть у сферу ідеологічну. Щиро шкодую.

Але, на щастя, живемо сьогодні в атмосфері іншій. Хоч як плямують українське літературознавство, а воно відчутно піднялося на силі, і як знак цього – пожвавлення в ньому наукового діалогу, дискусій. І лише як рецидиви старого, забутого, з`являються в ньому, як бачимо, політичні та всілякі інші тиски, - однак вони безнадійно програшні.

2007 р.

Петро Іванишин



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4