Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Надгробний камінь для Каменяра?

Петро Іванишин

Серед визначних людей, котрі сформували новітній тип української культурної традиції, а значить, і нової української людини, ім’я нашого земляка Івана Франка вирізнятиметься завжди. І вирізнятиметься в загальнонаціональному контексті. Він став геніальним уособленням Батьківщини і народу, став тим, кого англійський філософ Томас Карлайл називав великою людиною, героєм. Сутність і призначення такої людини, її творчої спадщини, за Карлайлем, промовисто націотворчі – “об’єднувати всіх дійсно в єдину націю”, бути голосом народу: “Так, воістину велика справа для народу – мати власний голос, мати людину, котра мелодійною мовою висловлює те, що відчуває народ у своєму серці”.

Спілкування з великими людьми, із озвученою, а часто й створеною чи відновленою ними національною традицією забезпечує самобутнє історичне життя, простування власним доленосним шляхом усіх, за Т.Шевченком, “мертвих, і живих, і ненарожденних земляків”. Наш народ, кожен українець неминуче позначений “духу печаттю” тих, що “у незламнім завзяттю” віддали “весь вік свій”, “весь труд” рідній нації, як про це пристрасно говорить Франків Мойсей:

Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава,
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса, і держава.

Але чи усвідомлюємо ми, простуючи у “мандрівку століть”, власне національно-духовне синівство? Власне культурне походження від наших великих духом? Культурне походження від українських героїв і геніїв? Чи завжди чуємо їхній животворний голос? На жаль, не завжди. Причин багато, одна з них у тому, про що писав ще Томас Стернз Еліот: традицію можна набути “лише шляхом серйозних зусиль”. Брак такого типу зусиль перетворює націю – цей, за Франком, “суцільний культурний організм” – на “етнічну масу”. Координувати, спрямовувати, налаштовувати націєтворчі зусилля у сфері літературної традиції покликані передовсім фахівці, учені-філологи, зокрема літературознавці. Цьому допомагають різнотипні наукові інституції, організації та асоціації, котрі сприяють процесові витлумачення, узгоджують та спрямовують творчу діяльність окремих дослідників та наукових структур, забезпечують ефективний обмін критичною інформацією, впливають на процеси національної самоідентифікації, на розвиток науково-культурного рівня громади в цілому тощо.

З огляду на це, створення будь-якої української наукової установи чи спілки варто вітати і підтримувати (постколоніальна держава Україна робить це, на превеликий жаль, не вельми часто й послідовно). Розгляд такої ініціативи як ще однієї фахової спроби актуалізації націєтворчої традиції викликає природне бажання пошанувати шляхетні зусилля ентузіастів та надати посильну допомогу у спільній, всеукраїнській справі. Тим більше, коли йдеться про наукову діяльність, пов’язану із творчістю загальновизнаної великої людини – Каменяра.

Схожу доброзичливу налаштованість відчув, мабуть, кожен, хто дізнався про проведення 29 березня 2007 р. у Львівському національному університеті імені Івана Франка установчої конференції Міжнародної асоціації франкознавців (МАФ). Природну зацікавленість ширших наукових кіл та небайдужої до творчості І.Франка громадськості викликав перший випуск інформаційного бюлетеня асоціації (Львів, 2007. – 48с.), котрий дає досить широке попереднє уявлення про МАФ та її, сподіваюсь, великі перспективи. Однак уважне вивчення цієї брошури дещо применшує ейфорію, спонукає до більш стриманих привітальних поривів, змушує, окрім захоплення поставленими перед членством плідними завданнями та похвальним бажанням відповісти на “великі питання”, також до озвучення, нехай пробачать мені вельмишановні франкознавці оцю зухвалість, окремих не зовсім маловажливих питань.

Не буду зловживати увагою вельмишановного читача, прискіпливо зупиняючись на всіх суперечливих моментах, котрі засмучують деякою непродуманістю. Лише два приклади. Не завадило б, можливо, організаторам МАФ докладніше замислитися над тим, що не зовсім переконливо й авторитетно виглядає міжнародне об’єднання, членами-співзасновниками якого стають чотири, безумовно, гідні, але представники одного і того самого Львівського університету – професори М.Гнатюк та В.Корнійчук і доценти Б.Якимович та Б.Тихолоз (с.8). Невже лиш вони уособлюють інституцію університету? Доречно було б, мабуть, співзасновником іменувати саме університет, а не його окремих осіб. Для прикладу, заснування Міжнародної асоціації україністів (МАУ) було зініційоване вченими з України й діаспори та здійснене на міжнародній конференції 1989 року в Неаполі та Еркуляно, в роботі якої взяли участь учені-українознавці з України, США, Канади, Італії, Німеччини, Бельгії, Голландії і Польщі. Інший момент стосується переднього слова від ініціативної групи чотирьох співзасновників, у котрому поруч із вагомими судженнями (наприклад, “…час Франка не минув”) натрапляємо і на доволі дивну переконаність у тому, що лише “в умовах незалежної України, особливо впродовж останнього десятиліття, почала формуватися фахова спільнота франкознавців, покликаних «інстинкт величі», який почуває щодо Франка кожен українець, транспонувати на рівень інтелектуальної рефлексії” (с.4). Незрозуміло, куди віднести франкознавців, – наприклад, О.Огоновського, М.Євшана, Г.Костельника, М.Зерова, П.Филиповича, Є.Маланюка, М.Возняка, О.Білецького та ін., – котрі творили ще до проголошення незалежності. Невже вони належать до нефахової “спільноти” чи до тих, що не спромоглися “інстинкт величі” Каменяра “транспонувати на рівень інтелектуальної рефлексії”?

Але, зрештою, не від сьогодні відомо: не помиляється лише той, хто нічого не робить. У процесі продуктивної діяльності, перераховані (і не перераховані) вище недоліки можуть бути якимось чином відкориговані. Тому залишу випадкові помилки і запитаю про речі більш, як видається, вагомі.

Перше питання організаційне і стосується не зовсім зрозумілої відсутності серед членів-співзасновників, представників оргкомітету та й просто учасників установчої конференції, як про це розповідали деякі здивовані гості з інших міст, значної частини представників саме львівської франкознавчої школи, значною мірою сформованої на основі ідей патріарха українського літературознавства, визнаного в Україні та поза її межами самобутнього вченого, знаменитого професора Івана Овксентійовича Денисюка. Ось як про цю школу слушно пише в своїй останній монографії (“Ліричний універсум Івана Франка”, Львів, 2004) один із учнів професора і водночас один із заступників голови оргкомітету МАФ професор Валерій Корнійчук: “…осібне, центральне місце у сучасному франкознавстві займає львівська школа, фундатором і духовним наставником якої став І.Денисюк, semper tiro М.Возняка. Її основною прикметою є дослідження поетики мистецької спадщини І.Франка, “стереометричне” прочитання художнього тексту, close reading одного твору. Саме у такому “герменевтичному” ракурсі розглядають проблеми майстерності поета Л.Бондар, М.Ільницький, В.Корнійчук, Б.Криса, М.Крупач, О.Легка, М.Легкий, Т.Пастух, Т.Салига, Л.Сеник, А.Скоць, Б.Тихолоз, Р.Чопик та ін.”. На жаль, ні І.Денисюк, ні Т.Салига, ні Л.Сеник, ні М.Крупач, ні Т.Пастух, ні тим більше Наукове товариство ім.. Т.Г.Шевченка, в якому Іван Франко “пер плуга” на повну силу, не були визнані гідними репрезентувати львівську школу у межах створюваної асоціації. А де ж Роман Горак як блискучий дослідник Каменяревої спадщини і як директор його літературно-меморіального музею? Деяким із цих учених запрошення, щоправда, надіслали, однак, напевно через неуважність, лише в середині березня із дотепним проханням дати про себе офіційні відомості до першого числа цього ж березня. Таким чином, учених, я впевнений, не зумисне, ненароком, але поділили на дві категорії: спроможних “для праці”, і не дуже.

На жаль, МАФ як “наукове товариство”, “покликане об’єднати академічну громаду” (с.4), не змогла знайти спільної мови не лише з окремими франкознавцями, а й із структурними підрозділами Львівського національного університету літературознавчого спрямування, щоб залучити їх до продуктивної співпраці. Ні Інститут франкознавства на чолі з професором Іваном Денисюком, ні кафедру української літератури імені Михайла Возняка на чолі з професором Тарасом Салигою, ні філологічний факультет на чолі з доцентом Ярославом Гарасимом. Особливо прикро за незрозуміле обійдення увагою “фундатора і духовного наставника” львівського, та й не лише львівського, франкознавства – професора Івана Денисюка, чиї не лише наукова компетентність, а й людяність, відкритість до конструктивного діалогу відомі кожному, хто бодай трішки знайомий із цим живим класиком української гуманітаристики.

Я не випадково згадав філологічні структурні підрозділи ЛНУ, оскільки саме вони не лише духовно сформували членів-співзасновників асоціації, а й значною мірою ініціювали та організували у 2006 р. знаменитий Міжнародний науковий конґрес “Іван Франко: дух, наука, думка, воля”, про який організатори асоціації пишуть як про “найпомітніший та найавторитетніший” науковий форум з нагоди відзначення 150-літнього ювілею письменника-мислителя (с.4). На ухвалу цього конґресу слушно посилаються творці МАФ, один із пунктів якої (про Координаційний центр), очевидно, безпосередньо вплинув на ідею постання асоціації: “Створити у Львівському національному університеті імені Івана Франка Координаційний центр франкознавчих досліджень, покликаний узгоджувати, спрямовувати та організовувати наукову діяльність учених з України та з-поза її меж” (с.31).

Якщо хтось сприйме цю заувагу за некоректність, я буду дуже засмучений, однак, боюсь, думки не зміню – уся ця ситуація із членством якоюсь мірою нагадує історію доктора Бессервіссера з однойменного твору, яку Франко зобразив у вигляді хмелю, що “виріс понад вершок тики”, “махає блідо-зеленим китягом і в солодкім упоєнні шепче: «А я таки вищий!»”.

Наступне питання стосується формулювання основної мети Міжнародної асоціації франкознавців. У тексті вона повторюється декілька разів, найбільш повно у статуті: “Основна мета діяльності Асоціації – сприяння увічненню пам’яті видатного українського письменника, мислителя, громадсько-політичного діяча Івана Франка, дослідження та популяризація його духовної спадщини в Україні та поза її межами; захист законних прав та інтересів членів Асоціації” (с.9). Ось тут і заявляє по себе потреба з’ясувати декілька моментів.

По-перше, чому суто наукова мета “дослідження та популяризація… духовної спадщини” поєднується із не зовсім типовою для наукової спілки – “сприяти увічненню пам’яті”? Сприяють увічненню пам’яті про когось чи щось передусім пам’ятники, як свідчить словникове визначення, наприклад, різноманітні скульптурні групи чи переважно кам’яні надгробки. Очевидно, наукова організація надгробним каменем бути не повинна і, мабуть, не збирається – її мета в іншому, у вивченні й актуалізації творів Івана Франка, у наближенні його спадщини до нащадків, у популяризації його ідей тощо, але навіщо тоді було так формулювати основну мету власної діяльності? Для прикладу, згадувана Міжнародна асоціація україністів основним завданням має “розвиток українських студій з гуманітарних та громадських наук та міжнародну кооперацію між науковцями та інституціями у цих напрямках”. І було б дивно прочитати, що призначенням МАУ є, скажімо, увічнення пам’яті україністики. Якщо ж десь таке формулювання в якоїсь асоціації і зустрічається, то, мабуть, це не найкращий зразок для наслідування.

Можливо, йдеться про щось інше, про те, що пишеться в Указі Президента України № 727/2006, де наказується Міністерству закордонних справ, Міністерству культури і туризму разом із Національною академією наук “вжити заходів щодо увічнення пам’яті Івана Франка в державах, в яких він перебував” (с.28). Але знову-таки навіть академія повинна лише допомагати державним міністерським установам “вживати заходів”, а не займатися (чи бути) самим увічненням. Та й не пам’ятниками, хоч і вони можуть бути і, за належного виконання, є дуже важливими та промовистими символічними знаками, очевидно, варто науковій асоціації значити шлях своєї франкознавчої діяльності. Для наукових інституцій в Указі Президента є інші, більш вагомі, слова, коли йдеться про “глибоке вивчення та дальшу популяризацію… спадщини” Франка (с.27). Усвідомлення таких моментів десь притаманне й організаторам МАФ, оскільки в плані заходів на 2007-2008 роки жодного “увічнення пам’яті” не заплановано і, мабуть, слушно, зате є чимало корисних та цікавих франкознавчих заходів.

Інший момент, який, на мою думку, потребує з’ясування, стосується “захисту законних прав та інтересів членів Асоціації” як основної мети цієї організації. Не забувати про власні права та інтереси – це вельми похвально, однак дуже шкода, що поруч із цим завданням не знайшло собі місце завдання інше. Те завдання, котре безпосередньо випливає із постколоніальної культурної ситуації, у межах якої спостерігаємо численні вульгарні спроби принизити честь і гідність Каменяра, а значить, і українського народу (академік Іван Дзюба слушно у схожому випадку прирівнює шевченкофобію до українофобії). Оскільки звучать такого типу висловлювання не лише з уст бульварних франкофобів, а й із вельми поважних академічних середовищ, уражених вірусом “десакралізаторства”, захист Івана Франка, його імені та спадщини від фальшування та прихованого шельмування, ініційованого тими самими “амбітними аутсайдерами західної науки” (про яких пише Ліна Костенко), міг би стати саме для франкознавчої асоціації гідним першочерговим завданням, поруч із “захистом… членів Асоціації”. Чомусь, і це викликає тривогу, у цьому моменті МАФ не послалася на один із архіважливих пунктів ухвали згадуваного Міжнародного наукового конґресу: “2) вимагати від усіх об’єктів українського інформаційного простору відповідальності за свідоме паплюження національних символів та життя і творчості знакових постатей української культури, умисну публікацію провокаційних матеріалів, які свідомо розпалюють суспільну ворожнечу” (с.33). Можливо, така мета – захист Івана Франка – могла б за важливістю навіть випередити “увічнення пам’яті”.

І нарешті останнє питання стосується емблеми та девізу Міжнародної асоціації франкознавців. Загалом і сама емблема (погруддя Франка, книга з латинським девізом, з якої пробиваються три язики полум’я, оливкова гілка внизу та напис за іншим варіантом українського правопису – Міжнародна асоціяція франкознавців) й девіз – Ab igne ignem (Від вогню вогонь) справляють симпатичне враження. На жаль, у бюлетені немає пояснення символічного ряду емблеми, лише пояснюється девіз (який, звичайно, міг би бути й іншим, оскільки багатюща спадщина Каменяра дає різноманітні можливості для символічного означення). Припускаю, що в силу моєї скромної обізнаності із латиною, я схильний надто згущувати фарби, але, на мій погляд, роз’яснювач слів Цицерона дозволив собі деяку вільність не стільки у тлумаченні, скільки у прив’язуванні цього вислову до творчості та постаті Франка.

Півсторінковий текст містить достатню кількість інформації (на жаль, дещо тавтологічно сформульованої) про вогонь, що належить “до основного фонду загальнолюдських архетипних міфообразів”, який “органічно іманентний персональній семіосфері Івана Франка”, який “концентрує в собі питомо франківські символічні сенси”, а також “метафорично декларує ідеї духовної єдності поколінь, тяглості культурно-історичних традицій, творчого запалу до праці”: “Од вічного Франкового «огню в одежі слова» займається «живущий огонь» в душах його вдячних нащадків” (с.19). Усе начебто правильно, але, напевно, незумисне пропущення одного важливого смислового елемента Франкового вогню позбавляє цей образ “органічно” франківського духу. Йдеться про сенс саме національний, про який говорять і теоретики архетипних образів. Наприклад, відомий швейцарський психолог Карл-Ґустав Юнґ вказував, що ці образи притаманні не лише людству в цілому, а й родові, племені, народові чи нації. Інтерпретатор міг би уникнути небезпечних, хоча й модних нині, оман свого “загальнолюдського” пояснення, якби уважніше прочитав уривок із звернення до українського “замученого, розбитого” народу, на який посилається – пролог до поеми «Мойсей», де нижче, після зацитованої ним строфи із образом “слова” як “огня живущого”, з’являється розвиток картини – художня візія у типовому, за англійським націологом Ентоні Смітом, дусі “культурного націоналізму”:

Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.

Націєтворчий і державотворчий сенс Франкового “вогню” – як дару вогненної “пісні” рідному, поки що бездержавному, народові – чомусь залишився незрозумілим для автора інтерпретації девізу (слова “нація” чи “український” були щасливо уникнуті). Це тим більше дивує, що сам І.Франко дуже часто наголошував на тому, що віднаходив, наприклад, у творчості Т.Шевченка, з позицій чого найчастіше критикував різноманітні “доктринерські”, імперіалістичні та космополітичні ідеї й що окреслював як “український націоналізм”, “національні ідеї” чи “національний ідеал”, задовго до тарасівця Миколи Міхновського висунувши небезпечне для кожного поневолювача України – разом із сучасними мультикультуралістами – гасло: “Русь для русинів” (“Наш погляд на польське питання”). У 1900 році у статті “Поза межами можливого” Каменяр чітко формулює своє ставлення до будь-яких позанаціональних, включно із соціал-демократичними чи ліберально-космополітичними, ідей, викриваючи їхню часто приховану імперську сутність: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами по¬крити своє духове відчуження від рідної нації”.

Про національну ідею як наслідок ідеологічної еволюції, як домінанту світогляду та творчості Франка писало чимало дослідників, найбільш яскравим та переконливим був у цьому зв’язку пленарний виступ “Речник національної ідеї” професора Івана Денисюка на Міжнародному франкознавчому конґресі, опублікований у журналі “Дзвін” (2006, № 8). Найдивовижніше, що до такого висновку мали б схилятися й члени-співзасновники МАФ, котрі в інших матеріалах брошури пишуть, хоч і не розвиваючи цю думку, про Франка як “українського Мойсея”, що “поставив перед своєю нацією” “великі питання” (с.4). На жаль, цього не сталося.

Прикро й інше. У такому космополітичному дусі витлумачений девіз кидає непривабливе світло й на тлумачення символіки майстерно зробленої емблеми. Вогонь як “загальнолюдський архетипний міфообраз” спонукає пригадувати схоже інтернаціоналістичне пояснення трьох язиків полум’я на сумнозвісному піонерському значкові у радянському минулому. Ця ж інтерпретація спонукає і до сумних висновків у результаті нескладного експерименту: якщо замінити на емблемі зображення Франка зображенням будь-якого іншого відомого українця (наприклад, М.Драгоманова чи М.Грушевського) або навіть неукраїнця (на зразок Вольтера чи Дідро) – нічого в “загальнолюдському” сенсі не зміниться: “взаємозв’язок, взаємодопомога, щирі, дружні взаємини між людьми” залишаться (с.19). От тільки, де тут “питомо франківські символічні сенси”, зокрема, українська ідея? Надмір універсалізму знищує самобутність і неповторність Франка. Хочеться вірити, що Президія МАФ, яка, згідно зі статутом, має затверджувати зразки символіки, перегляне ще раз емблему й девіз (передусім їх витлумачення), щоб не репрезентувати у міжнародному вимірі франкознавство й Франка у сумнівному, вихолощеному вигляді – без національної ідеї.

Можливо, ці принагідні розмірковування, висловлені в природному для наукового середовища дусі вільного обміну думками, якимось чином засмутять ініціаторів та членів вельмишановної асоціації. Якщо так, то мені дуже шкода (хоча й не подивуюсь цьому). Однак я б попросив їх напружити уяву і спробувати зрозуміти вченого чи навіть просто українця, який раптом помічає, що з його духовним батьком, а Франко таким був і перебуде у століттях, здається, поводяться місцями не зовсім дбайливо, а інколи й просто бездумно. У таких випадках Каменяр закликав замінювати безкритичну “толеранцію” на “живу, критичну працю думок і готовність – все і всюди подати й свій голос у загальній справі”. Сподіваюсь, вивчення, популяризація та захист Івана Франка – завжди буде нашою загальною справою.

4.07 р.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4