Buffalo daa44146 коричневая напольная плитка.
Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Від держиморди царського до більшовицького

Нещодавно я вказував вже на двох авторів, англійця Флєчєра і німця Штадена, які змалювали образ Росії кінця 16 віку, що так нагадує сучасну більшовію. Згадав і про Достоєвського, як про візіонера більшовизму. Тут займуся іншим таким візіонером, якого в Росії забувають, а за кордоном не знають. Це Салтиков-Щедрін, сатирик доби Олександра II, у якого за фейлетоно-гумористичним стилем криється не одна глибока соціологічна думка.

З його творів ясно видно, що психологічне коріння більшовизму проростало вже в царській Росії, в її еліті. В своїх – нехай і пересаджених — профілях царських адміністраторів ("Помпадури і помпадурші"), — малює Щедрін типові портрети білих московських "держиморд", які різко нагадують "держиморд" червоних. Сатирик, з нахилом до карикатури і пересади, Щедрін цією пересадою, мов побільшуючим склом, відкривав саму душу москаля-правителя, великого і малого. Звичайний "обиватель" російський, пересічний "гражданін", — так пише (за Щедриним) про губернатора царського:

"Ми навіть не знаємо, чи надовго він лишив нам життя; та твердо знаємо, що життя можливе для нас тільки з однією умовою: щоб ми зобов'язалися "єжємгновєнно і неукоснітєльно трєпєтать"... Чи ж це не блискуча формула життя кожного совєтського "гражданіна" і під червоними губернаторами?

Щедрін бачив, що отарно-ординський устрій царської імперії веде до соціалізму. Ось два царські "урядовці для особливих доручень" (при губернаторові), Рудін і Волохов, вигадали "теорію відродження Росії – через соціалізм, здійснюваний потужною рукою адміністрації"... І хіба ж не в цьому суть сучасної більшовицької системи? Другий "геніальний вождь" царської Росії вигадав вкрити Росію соціалістичними фаланстерами: "адже ж були в Росії спроби фаланстерів у формі "воєнних посєлєній" (ген. Аракчеєва), були ж імпровізовані декораційні селища, дороги, міста (будовані Потьомкіним для Катерини)? Чому ж би тепер не могли бути?" — питається адміністратор Толстолобов. Одним словом, гасло "дайош соціалізм!" уже ворушилося в головах царських держиморд. Не випадково дає їм Щедрін назвиська літературних типів революціонерів — Рудіна (з Тургенєва) і Волохова (з Гончарова); ніби щоб показати, що в ментальності царських держиморд і кандидатів на держиморд червоних — істотної різниці немає.

Що здійснюючи ці "геніальні" реформи треба було, для фантазії самодурів, ламати й нівечити людське життя, — цим не журилися держиморди. Коли, наприклад, лише для свого задоволення на полюванні такий помпадур принагідно зламав чабанові ребро, то – питає Щедрін — "яких розмірів досягнуть ці помпадурські чудеса завтра?" І перестерігає своїх земляків: "Прозрівайте в майбутнє! А тоді побачите факти, яких ще немає в дійсності, та які без сумніву прийдуть".

Жахливі факти його майбутнього, а нашого сучасного, не містилися в головах прекраснодушного інтелігента 19-20 віків: "прогрес" же заповідав поступову "гуманізацію" людства! Та Щедрін ліпше знав душу свого народу і його еліти, знав, що з того зерна виросте.

Отарний устрій суспільства, соціалізм, як ідеал, ламання людського Я, як засіб. Як ми вже бачили, ідеологів, плановців зве Щедрін рудіними і волоховими, а виконавців (від М.Гоголя) держимордами. Ці останні "впродовж всього дня вривалися в приватні мешкання, забирали, що треба, хапали, ловили і "розточали" в дусі московсько-петербурзької традиції. Зауважує Щедрін: — "у нас нині, куди не глянь, все П'єр лє Грани! Летить, пане, він туди, у своє місце, наче буря, тьма від чола, з посвисту дим і все одну думку думає: зруйную, порозбиваю, на закон ногою наступлю! А ля П’єр лє Ґран, значиться!" І все це, річ ясна, "в цілі відродження країни", її "прогресу".

Пєтєнька Толстолобов теж забажав стати реформатором "а ля П'єр ле Гран". Думав: "А що, як встругну я штуку, скасую святкування неділі, а натомість запроваджу клоповодство (культуру блощиць)!"... "Йому усяка фантазія в голову може прийти. Вкриє світ фаланстерами, розітне шага на мільйон рівних частин, засіє всі поля перським роменом. А при цьому буде як вихор літати з краю до краю, гукаючи: "га-га-га... го-го-го!" Скільки він речей виверне догори корінням, скільки люду скалічить, скільки добра понищить! А заберуть його нарешті геть, то "замість його інший прийде". Заберуть царя, прийде Сталін.

Скільки в цьому образі типового самодура московського, фанатичного в своїх божевільних планах, деспота в їх здійсненні! Скільки з ментальності Петра І-го "великого" злочинця і синовбивці! Скільки з тупих і злобних соціалістичних експериментів Аракчеєва, — міністра "ліберального" Олександра І! І скільки з психіки та практики більшовицьких сучасних вождів! Вічна, незмінна Московщина!

Типовою прикметою такого "прожектора" (плановика) є, то в своїх замотеличених фантазіях він не рахується ні з людьми, ні з жодними перепонами. Коли урядник доносить помпадурові про "препятствія", які зустрічають його "реформи", помпадур відгримує: "а развє вам вєлєно внікать в препятствія?" — "Змилуйтеся, Вашество", мурмотить урядник, — "це ж усе равно, що на камені жито сіяти!" — "Так що ж", - відказує Вашество, "і посєєм!" - "Та ж рожь не виростет!" — "Виростіт! А нє виростєт, так камінь батогами одчухраємо!"

Чи не відбивається в цьому божевіллі царських самодурів практика совєтських соціалістичних самодурів, які мільйони людей поставили "під стєнку" або засилають на каторгу за те, що не вміли ті мільйони виконати наказу "геніального" вождя виростити жито на камені або зібрати замість пуда сто пудів? Чи не маємо тут до діла з незмінною психікою московського тирана-туподума тоді й тепер?

Другою головною прикметою щедрінських помпадурів було: бажання силою ощасливлювати людність, проти її волі. Один з них дає такий рецепт для здійснення великих "реформ": "такі речі треба робити таємно від них (від мешканців), щоб вони не оговталися... Вони ж самі не знають, що їм корисне", (це знають лише помпадури!). "Такого роду реформи найкраще виконувати з допомогою поліції, проти їх бажання"... Ось з якої психології родилися "реформи" і білого, і червоного царату... Соціалізм, насаджений "з допомогою поліції"! – це ж ідея червоної Москви!

Хто не погоджується з такою системою, для того є особливий спосіб заохочення, який у Щедріна носить назву -"фюіть!" Шах перський так формулює (у російського сатирика) свої враження про Росію: "Там у Росії політик – жаме! (ніколи), ур-ра тужур! (все), Е пюї! (а потім), коли не згідні – гайда!" тобто "фюіть"! — "ти ось сидиш тепер у себе в хаті, коли нараз -фюіть ! – і ти вже тисяча верстов від твого домашнього вогнища, від твоїх звичок, приятелів"... Чи тепер інакше?

Провидів Щедрін і руїну усього життя, яку несла з собою "реформаторська опричнина", найважніше призначення головних помпадурів було в фаталістичнім нахилі все обертати в пустелю, з повним нерозумінням наслідків, які може потягнути за собою така реформа — запровадження зовнішнього "порядку". Тому, пише сатирик, і довела вона, наприклад, на селі, що "крім порядку нічого в господарів не лишилося: де було жито – там порядок; де худоба усяка була і там порядок, і де навіть гаї росли — і там завели порядок". Це нагадує вірш А.Толстого (не совєтського блюдолиза, а іншого) – про царя Івана:

"Характером не мягок,
І правом бил нє тіх,
Завйол такой порядок,
Хоть шаром пакаті!"

Щоб так правити народом, мусіла бути особливого перекову правляча кліка. Вона й була такою (поки не охляла) за царату, є також й нині. Ось, за Щедріним, "вірую" одного з цих держиморд: Ти — чоловічок простий", говорить до звичайного "гражданіна" держиморда. — "Кроку без того зробить не можеш, щоб пермєтє (дозвольте) не сказати... А наш брат, опричник, на все мусить бути приготований: і в багні втопитися, і від меча згинути, і від полум'я вогненного згоріти. В нашім фаху ти обачністю та очікуванням нічого не візьмеш. Жест мусиш мати вільний, широкий, щоб і в далину сягав, і впоперек хапав, і вглиб і вгору рвав і метав... На що тут жінка?" — На що домашнє вогнище, все особисте?

Ось що бачив на дні душі царського опричника Щедрін! Це саме лежить на дні душі й червоного опричника. Не дурно більшовики різунів і держиморд Івана Грозного називають "прогресивним військом опричників". Той самий ментальний тип. Це бачив і інший російський автор доби двох останніх царів Амфітеатрев. В одному романі писав: "червоному, в петербурзькому тумані, властиво мінятися в рожеве, а рожевому у брудно-сіре. Червоний прапор в Росії, з подиву гідним пристосуванням, перефарбовується і перекроюється на шинелі держиморд. А на сірих поліційних царських шинелях бувають червоні лацкани"... От ті червоні "лацкани" не лише на шинелях, а у головах царських опричників 19 віку й їх бачив віщим оком Щедрін. Як Достоєвський бачив наперед, як з червоного прапору шитимуть шинелі червоним держимордам "савєтскаго союза", як червоний більшовик обернеться в чорного опричника.

Щедрін був сатириком, і йому закидали пересадність. Деякі його портрети виглядають на шарж, на карикатуру. Але карикатура часто відслонює нам такі укриті риси портретованого, які інакше не побачити. Він малював риси обличчя майбутнього червоного опричника, риси, яких воно поволі набирало за його доби, орієнтуючись на опричниках царя Івана і Петра. Відповідаючи критикам, Щедрін писав, що описував він не "осязаємую" дійсність, а іншу — "таку ж реальну, але яка рідко вибивається на зверх, дійсність, яка має не менше право на те, щоб її визнавати за дійсність, як і та звичайна дійсність, конкретна, що б'є в очі кожному". Та друга, його дійсність, – "любить ховатися". Це ті "укриті готовості, які криються в людині". Це — риси характеру, напрям, устремління в потенціалі, з яких, як з жолудя дуб, виросте колись те, що нині невидиме сучасникам. Не раз його помпадур лише в фантазії, в мріях, плекає якесь безумство. "Та стережіться!" – каже Щедрін — "завтра йому сприятимуть обставини і він таки довершить те, про що колись мріяла його таємна думка".

Ті укриті думки московської "еліти", і старої, і майбутньої, її незмінну психіку, те психічне багно, в якому завжди водитимуться чорти, і побачив Щедрін задовго перед занепадом царату, передбачаючи прихід "еліти" червоних держиморд, – леніних, сталіних, вишинських. На жаль, рідко хто з українців побачив — перед 1917 роком — в майбутній "свобідній Росії" перемальовану на червоно стару царську опричину; рідко хто розумів сенс "одвічної Московщини", вдачу її тимчасової "еліти", її незмінного ординського "ідеалу" життя, який з месіанським маніяцтвом, брехнею і мечем, хоче Москва накинути світові.

І ще одна увага: Щедрін наділяє душу "нашого брата опричника" двома важними для успіху їх діла рисами. Перша — це бісівська відвага, погорда до вигід життя і свідоме приймання ризику своєї одчайдушної кар'єри (готовість і "від меча загинути, і в полум'ї згоріти"). Тому вони й беруть за чуба тих крутіїв, які "без пермете й кроку зробити не можуть".

Тому протиставитися тим "опричникам" Москви може Україна не скоріше, аж відновить в собі духа стародавньої варяго-руської і козацької України: коли розбійничій одчайдушності москаля протиставить буйний розмах Запоріжжя, його погорду до життя і земних благ, його ідеалізм і замилування до таких "абстрактних" речей, як слава і боротьба за віру й отчизну, і аскетичний дух старих Русичів.


Березень 1951

Московська отрута


































(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4