Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Невсих Невтихович — соціальним реформатором

("Нова заповідь" В. Винниченка)

Публіцистична і творчість В.Винниченка — є типовою для автора-соціаліста. Його головні теми: соціалізм і сексуалізм. Таким був він, такими були й його духовні побратими в Європі: П.Маргеріт, Андре Жид, Е.Золя, Арагон, Цвейг, Манн, а серед українських письменників – Коцюбинський і Косач. Соціалізм і сексуалізм — це були їх і їх адораторів ідоли, довкола яких садила свого розперезаного гопака декласована, атеїстична інтелігенція останнього півстоліття.

Політична кар'єра В.Винниченка знана: соціаліст, друг московської "демократії", короткий час — проти волі — її нерішучий противник, далі новонавернений комуніст, вповні апробував терор компартії в Україні, після розгрому визвольного руху поїхав у 1920-х роках в ставку червоної Орди, запропонувавши їй свої послуги: "помагати москалеві Матір катувати". Недооцінений Кремлем, обезцінений своїм минулим, вертається до "згнилої буржуазної Європи", де друкує два романи-утопії: після першої війни "Сонячну Машину", а після другої, у 1950 р., "Нову Заповідь". Після невдалої прощі до московських червоних святинь, трохи "розчарувався"; властиво не в них, а в дрібних дефектах механізму машини. Як видно з останнього роману — в комунізм закоханий і вмер, бачачи в ньому можливого союзника своєї ідеї.

Чи правильно назвати романом цей твір в 500 стор. малої вісімки? Не зовсім! Це напівроман, напівпубліцистика. Герої виголошують агітаційні промови (хоч нудні та довгі), формулюють своє "вірую" в стилі газетних статей або вихваляють ідею автора — "колектократію". До речі, треба відразу догадатися, що цей термін взяв автор не від слова "колектувати", "колекціонувати", а від слова "колектив". Що таке колектократія? Це такий соціалістичний рай, де власникам фабрик і верстатів (село його не цікавить) — мав би бути не "буржуй", не партійний бюрократ, — а колектив робітників. Як той рай запровадити? Це — "пльовоє дєло". Старою методою М.Драгоманова: переконати противника! Треба тільки соціалістів, комуністів і капіталістів переконати, що "колектократія" зразу ж спричинить зріст "продуктивних сил", мир і добробут у світі! Чого ж їм ще більше треба? Хіба ж може бути якесь інше щастя, крім матеріального? "Буржуї" тією "колектократією" куплять собі у совєтів мир, бо нащо ж тоді Москві воювати? Вона ж, думає автор, воює не за владу, не за панування, а за визволення "трудящих"! Совєти ж за ціну занехаяння війни осягнуть — дешевим коштом — соціалістичний рай не лише в СССР, а й поза його межами. Чистий інтерес для обох сторін. Аби вони послухали Винниченка! Скажете, це занадто просто! Але ж все геніальне є простим. Кожна сторона має зробити тільки дрібні уступки. Більшовизм мусить тільки відступити від жадоби влади (тільки від цього!), а капіталісти — дати гроші на цю імпрезу і зректися своєї власності. І все буде гаразд та ще й без всякого проливу крови. Чи ж це не геніально? Це — так би сказати — ідея роману. А зміст такий: героя його, Панаса Скибу, комуніста "із малорософ", з його товаришем Грицем Савенком посилає Кремль з таємним дорученням від партії в Париж, а фальшивим паспортом. Панас стає Петром, а Гриць — Кіндратом. В Парижі ж відкрив свою штаб-квартиру американський — не мільйонер, а мільярдер містер Стовер. Нібито організує він всеєвропейський пацифістський рух (всесвітній мир!). Та москаля не обдуриш! На ділі, Стовер просто готує війну проти СССР. Врятувати СССР від цієї напасті й послано двох хохлів. Мають вони дістатися в середовище облудного "вормонджера" і винюхати, чим він дихає, які підлі наміри плете проти миролюбної совєтської демократії? Далі герої роману — це один соціалістичний лідер Жан Рульо і його шкільний товариш, комуніст Жак. Винниченко не був би Винниченком, коли б його герої не були дубльовані різними дамами.

Жан має утриманку — артистку Лгосен, Жак товаришку Матильду, Ставер — місс Стовер, свою небогу (або — за автором — "небіжку", хоч в романі виступає вона живісінькою), — яка стає обраницею Петра. Різними карколомними фокусами Петро пролізає в оточення мільярдера, який робить його начальником своєї особистої охорони, і навіть усиновити хоче. Взагалі цей Стовер вийшов в автора стопроцентним ідіотом.

Будучи партійним шпигуном при Стокері, Петро, очевидно, зараз же закохується в Мабель, а вона в нього, соціалізм переплітається з сексуалізмом. В орбіту Стовера влітає і Жан — винахідник тієї "колектократії". Він хоче навернути янкі-мільярдера на свою віру, а Стовер хоче притягти видатного соціалістичного лідера до своєї акції. Та коли Жан пояснює, що для щастя людства Стовер має поділитися з соціалістами своїми доларами, янкі викидає його за двері. Тоді Жан залучає для реалізації своєї ідеї комуніста Жака з Матильдою. На зборах французьких комуністичних шефів, Жан виголошує агітаційну промову в дусі думок Винниченка та кличе комуністів приєднати до цих думок Москву. Та з усього виходить "пшик". Комуністичні товариші висміюють Жана з Жаком і доносять на них "ворогів народу" Москві. Діставши звідти директиви, вбивають для певності і Жака і Жана. Історія, м. і., зовсім неймовірна, бо, "ліквідуючи" своїх небезпечних противників, більшовики рідко звертають увагу на сентиментальних Манілових...

Ця афера і власна розвідка дали Петрові досить матеріалу про діяльність Стовера і він вирішує вертатися до свого московського начальства, коли Мабель вирішила інакше. Довідавшись, що Петро ідейний московський шпигун, вона зразу пропонує йому завезти його в Москву власним літаком, аби він взяв її за жінку. Героїчний шпигун пручається і не піддається спокусам буржуазної Цирцеї. Тоді закохана місс — через щоденник одного обдуреного більшовиками французького "товариша", якому вдалося накивати п'ятами з Москви – відкриває Петрові очі на брехню комуністичної практики (перед тим бідолаха про це не знав). Коли ж партія мала вже досить паризьких вихилясів свого агента-хохла і перш "попросила", а потім силоміць схотіла його схопити і вивезти "на родіну", — Петро "розчарувався" в науці Маркса-Леніна і став "невозвращенцем". Переконаного тепер в єдиноспасенності "колектократії" Петра, підприємлива місс Мабель везе до Америки: переконувати грубих "буржуїв" допомогти нещасному людству.

Отже, "Нова Заповідь" — роман в стилі дешевих голлівудських фільмів, з шляхетними героями-шпигунами, з чорними характерами, з вампами, або ніжними самичками, з убивствами, з детективами, з нещасним коханням, втечею, й людоловством, з перегонами на автомобілях, з револьверами і альковами; і нарешті з щасливим кінцем, коли сексуалізм тріумфує над соціалізмом. В старі часи такі романи звалися "бульварними". В наші часи їх видає і ними зачитується "прогресивна" інтелігенція. Витяги з цього роману друкували "Українські Вісті" і "Східняк" (однакові смаки!), а цілком видало Видавництво "Українські Вісті" і "Україна". Хоч про Україну там не знайдете буквально нічого.

Малює нам роман типів незмінних винниченківських Марусь і Гриців, наївної, сентиментальної української інтелігенції, 50 літ тому, з часів т. зв. "відродження", початків XX віку. Не треба дуже звертати увагу на етикетки, наліплені автором своїм героям і героїням. Хоч вони і звуться Жанами, Жаками, Лгосенами, Мабелями, та все це маскарад. З їх мови, жестів, психології, заховання, емоцій, зразу ж пізнати давно знаних з новел і драм того ж автора — "рідних" Гриців і Марусь з Лубен або Пирятина. Навіть Петро і Кіндрат, це не комуністи, які перейшли сталінську муштру (таких тють Москва закордон не висилає). Це наївні, перечулені й кохливі "Енки" з царських університетів. І навіть той містер Стовер не так подібний до американського мільярдера, як до гоголівського Сквозника-Дмухановського. Він ручкається з кожним гостем, "тикає пальцем", вимахує руками, уноситься, не має найменшого самоконтролю, стукає кулаком по столу і дає себе дурити кожному пройдисвітові, як городничий Хлестакову.

Мабель, як хоче звернути на себе увагу хлопця, — губить хустинку, як за часів Основ'яненка провінціальна панна в Україні. Або просто – штуркає хлопця ліктем, як колись Гапки на сільських вечорницях. Не хочу критикувати цих метод зближення прекрасної половини людського роду до непрекрасної, кажу тільки, що не є вони мабуть притаманні товариству вищого світу.

Про Петра — Винниченко пише з захопленням. Це мабуть його друге Я. Готеляр, в якого в Парижі замешкав Петро з товаришем, нотує про нього: "видно відразу, що хорошого роду людина і дбайливого панського виховання"... І тут же оповідає автор, що Петро часто "посміхався на цілу губу", а навіть в ресторані "заходився таким реготом, що всі озиралися". Так Винниченко уявляє собі "дбайливе панське виховання"...

Всі герої роману — комуністи, чи соціалісти (з "малоросів" чи французів), хотів був сказати: мужчини і дами, а треба сказати — хлопці й дівчата, нестримні у виявах своїх скороминучих почувань, страшенно "ніжні", сентиментальні й неймовірно балакучі. Петро з Кіндратом — це пара воркуючих голубів. Атлет — Петро, при кожній нагоді (і без неї) усе "ніжно обіймає" Кіндрата, або в нападі радості, — "легко як подушку підносить його аж під саму стелю"; ніжненько зве його "Грицинятком". Чулий Кіндрат відплачує йому такою самою розманіженістю.

Жан і Жак також не обходяться без сахаринових чулостей. Вже від самої фізичної близькості приятеля, Жанові стає "тепло і спокійно", як іде з ним попід руку. І Жак в такі хвилини — зразу ж "розкрохмалюється", йому "затремтіла губа", і він теж "притискає руку (приятеля) до себе", а в розмові між ними — все миготить "милий і ніжний усміх"... Ну просто закохана пара в парку — ті революціонери. Петро є тут вже Паньом, Гриць — Гриценятком, панна Люсєн, Люсєнькою, а Мері — Мерінькою. Все заправлене солодко-мармеладним соусом сентиментального хохла часів Панька Куліша або Квітки. Звідусіль вилазить з тих героїв незнищенна туга наших Петрусів і Марусь за ідилією і спокоєм, за теплотою і пестощами... щоб, як кота на грубі, почухати їх за вушком...

Як розхристані й не опановані їх розливні почуття й настрої, — так розхристана й нехлюйна є й їх мова. Роман написаний русско-малоросійським жаргоном колишньої української інтелігенції. В романі рясніє від таких слів, як: вєрно, подходяща, конешно, вокзал, давай, дайош, без надобності, наганяй (догана), придане (віно), пожильці (мешканці), ранувато (раненько), понятно, безжально (немилосердно), дурачок, дурня виробляти (з москов. "дурака валять"), сліжка (з діоскв. слежка). Такою мовою колись балакали царські фельдфебелі-малороси, повертаючись в своє село.

Такою ж мовою, мов з "топленого масличка" (вираз Г. Квітки) балакають герої роману і про свій соціалістичний рай, "колектократію". Декламує Кіндрат: хоч би Уолл-Стріт і відкинув його ідею, — "ну, а наші (цебто більшовики) не так поставляться, Паню. Я глибоко, я всією душею вірю, що наш рапорт буде прийнятий Москвою. Ого, Паню! Як вони підхоплять цю ідею "колектократії"! Як вони рознесуть її по всій планеті, як вони виставлять її у тих Об'єднаних Націях! Нехай тоді всі Уолл-Стріти спробують одхилити пропозицію Совєтського Союзу! Ану! Ага, скажуть їм їхні трудящі, так ви одкидаєте таку умову миру на землі! Е ні, голубчики, дайош роззброєння, мир і колективізацію! Правда ж Паню?..." А Панас скрикує: "Молодця, Грицю! Єй-бо молодця! Правильно діалектуєш!"...

Такою вульгарною, хамсько-босяцькою мовою йде балачка наших пирятинських парубійків про справи світової політики. Петро "всею душею" вірить, що москаль принесе щастя всім "трудящим", як всією своєю плебейською душею вірили в це 1917-19 рр. і сам автор роману, і ціла хмара українських соціалістів з-над Дніпра і з-над Дністра. Вірить, в рабській душі своїй, Петро і в те, що всі справи соціально-політичні мають за українців вирішувати "вони" — москалі. Вірить з тупою, глупою наївністю Стороженкового Данилка ("Не в добрий час"); так, як Данилко дивився лише на свого пана, так сліпо задивлений в свого пана й Петро... Часто не знаючи кого вибрати, опиняючись в становищі ні в тих, ні в цих.

Таким способом думають здійснити свою ідею оті Петрусі. Така є психіка їх, реалізаторів тієї ідеї. Саму ту ідею автор і не думає роз'яснити детальніше. "Мир, роззброєння, колектократія" - цебто одна з форм соціалізму — це й все. І це якраз те, що тільки й цікавить ідилічних Петрусів; аби мати матеріальний добробут, ідилію вічного миру — без змагань і боротьби — й сидіти тихо в своєму закутку. Під одним, чи під другим паном і володарем.

Винниченко писав свій роман по-українськи, головні дієві особи — українці, видавництво, яке випустило роман, називається, як вже згадав "Україна". Але ні в змісті балачок, проектів і акції не знайдете ні України, ні взагалі нічого українського.

Герої тільки говорять своїм утраквістичним волоп'юком. Але весь їх патріотизм вичерпується тією "рідною мовою". Коли говорять — "ми", "наш"', "у нас", то це значить совєтські люди, Есесерія, та й тільки. Вони просто совєтські патріоти, і автор роману видно уважає це за річ нормальну. Для Кіндратів і Петрусів є лише дві сили в світі — Уолл-Стріт і Кремль. України, хоч би як потенціальної сили, в їх концепції немає. Ні під оглядом політичним, ні культурним. Вона — в їх уяві —. просто п'яте колесо до воза – того чи іншого. Немає й інших сил – ні націоналізму, ні церкви, ні селянської стихії. Є європейські соціалісти, та вони й комуністи — це лише посварені брати.

В тому, побаченому крізь окуляри партійної політграмоти світі і відбуваються пінкертонівські пригоди обох винниченківських Невсих Невтиховичів. В політиці для них є лише дві сили — Москва і Вашингтон, в суспільному житті: пролетаріат і буржуазія. Селянин? Відома річ, що це той самий буржуй, куркуль, адоратор приватної власності. Колектократи, як і комуністи в своїх проектах ним нехтують. І одні й другі просто хочуть сісти йому на шию. Що цих буржуїв є в Україні до 70-80% від всього населення, цим Петрусі не журяться. Вони так засліплені штучним блиском чужої і ворожої Україні ідеї, що від неї тільки шукають спасіння. До тієї степені, що їх навіть не цікавить, хто ж ту ідею буде в Україні здійснювати. В чиїх руках там має бути влада? Чи Україна має стати державою, чи лишитися чужою колонією? Уважаючи себе за інтернаціоналістів, обидва московські агенти є звичайними провінціалами, що живуть ідеями, занесеними в їх глухий закуток столичним агітатором. Зрештою віллу, в якій Винниченко писав свою утопію, він так і охрестив "Закуток". Чисто загумінкова наївність Петрусів, така безмежна, їм таке далеке почуття якоїсь національної, чи особистої гідності, що вони так і кажуть: як їх ідею прийме Стовер, вони готові кричати: "Слава Стоверові"! А прийме Сталін, гукатимуть "Слава Сталіну"! Слава чужому панові! Їх цікавить система, яка "забезпечує найбільшу видатність праці", та щоб не було "буржуїв". Поняття свободи — особистої, чи національної, недоступно психіці раба.

Вся філософія роману – справді великий "прогрес" в порівнянні з "Кобзарем"! Там є передусім Україна, є любов до неї, ненависть до її гнобителів, віра в Божеську силу, яка дає силу й нашим рукам. В рабстві Шевченка обурює не так економічний визиск, як моральне пониження, ганьба і для особи і для нації. Ні одного з тих моментів немає в романі. Тільки питання шлунка і — "миру" під одним або під другим чужинцем. Щастя "трудящому люду" принесе або Сталін, або Стовер, або Об'єднані Нації. Ідея боротьби власними силами не ворушиться в мозку тих "революціонерів". Це тип тих бунтарів, які не раз рвуться до бунту, але в яких (вираз І.Франка) мозок і серце лишилися мозком і серцем раба-плебея.

І Петрусь з Кіндратом і Жан з Жаком, як вже згадано, не про революцію мріють, а про те, як би переконати комуністів і буржуїв погодитися на їх геніальний план. Коли б вони тільки дали себе переконати.

На цьому "коли б" спирається вся акція винниченківських героїв. Жан каже: "Коли б ми соціалісти і всі комуністи плюс радикали погодилися на ідеї кооператизації господарства, то ми б законодавчим, безкровним шляхом" за кілька років ощасливили б світ! А коли б ті партії не погодилися, тоді що? Революція? Нізащо! – каже Жан, бо "збройна революція — це самогубство"! (Так думав Винниченко і в 1917 р.).

І знову: "Коли б обидва противники (буржуї й комуністи) могли б зійтись і подати один одному руки"... Коли б обидва щиро хотіли миру, а не свого панування над світом..., то велика мета буде досягнута! Ну, а коли ні один противник, або хоч би й один з них – не схоче подати руку? Або не схоче зректися панування над світом!

Знову: "Коли Москва дійсно хоче соціалізму на землі", то їй треба запропонувати... і т. д. А коли Москва того не хоче — або хоче, та лиш під своєю диктатурою, тоді що?

"Ну, уявіть собі (каже Жан), що комуністи згодилися на роззброєння"! Мета ж (соціалізму) у всіх одна – і в соціалістів, і в комуністів, "різниця виходить, тільки в засобах. Так давайте (?) погодимо наші засоби!" Москва мусить погодитися, бо... "коли совєтський Дракон відмовиться, то цим покаже перед усім світом своє обличчя, не Юрія, а просто Дракона!" Засоромити, отже, Москву хоче Винниченко... На такі сугестії є мудра приповідка: "застидалася, як кобила, що віз перевернула".

Та блаженний в своїй наївності автор роману навіть не бачить всієї смішності того, що пише. Уявляє, що світові конфлікти можна погодити так, як суперечку між гоголівськими Довгочхуном і Перерепенком. І це кретинство автора — не випадкове, а застаріле. Ще в 1922 році писав він, що він і його однодумці — "ні хвилини не припускали, що Україні силою доведеться виборювати свої права". ("Відродження Нації"). Наївний Панса вірить, що комуністи не "владолюбні дегенерати", що в Москві і "чесні комуністи" є. Вірить, що Кремлеві йде про щастя людства... Вірить, як провінціальний міщух, що грізні проблеми нашої цивілізації можна розв'язати парламентарним балакунством... Що вовка можна вмовити вирвати собі зуби...

В нестямі переполохані Панси мечуться в романі Винниченка — між різними силами (як теперішні Панси в житті), за яку б їм вчепитися, — Москва, Америка, Об'єднані Нації. Парламент, — без почуття гідності, без тіни думки в голові. Просять, благають, стукають в усі двері... І навіть, коли всюди їх скидають сходами вниз, і тоді в їх головах не засвітить думка стати з "хамових синів", або чужих агентів, — людьми, що вірять у свою правду, що ставлять чоло ворогові, що борються...

Це люди з умерлим інстинктом самоохорони, з атрофованим мужським первнем, не люди, а пасивна глина.

Роман Винниченка — це заповіт нашого Невсих Невтиховича, переляканого на смерть "жорстоким життям", шукаючого порятунку в цих і в тих, або в мріях про ідилію. Точно так, як і в "Сонячній Машині": Як гарно було б, коли б Москва перестала бути Москвою, комуністи комуністами, хижаки — стали б овечками. Таж і "герої" тої "Машини" теж мріють, як то було б гарно втекти від страшного життя кудись в гори у затишну хатинку, "кинуть вороже напруження" цього життя і жити "без розливу крови, без боїв, без великих потрясінь"...

І коли цю безглузду балаканину підносять нам, як "Нову Заповідь" – соціалісти і радикали (що її видали, або автора рекламують), — коли згадати, що автор був, зі своїм почтом, на чолі України, пробудженої подіями з віковічного сну; коли згадати, що вони тоді, а винниченківці тепер — мали й мають претензії репрезентувати Україну, стояти на її чолі, як партнери в смертельній грі з ленінами, сталінами, жуковими і маленковими, краска сорому заливає обличчя.

Віє від роману задушне повітря якогось тривіального сентименталізму, незнищенного туподумства з тугою за ідилією, розхристаністю думки, повним браком волі, характеру й почуття людської гідності, огидним матеріалізмом, рабською психологією плебея. Саме видання "Нової Заповіді", реклама її та її авторові свідчить про моральну й розумову дегенерацію тих кіл і про повний занепад у них почуття національної гідності.

Червень 1953

Московська отрута


































(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4