Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Заповіт Святослава та ідилічні смерди

В "Синопсисі" Гізеля читаємо про великого князя Київського Святослава, що "його їжа була суха, леговище на войлоку, сего ради розкошних і лінивих, всяких народів побіждаше". Цим аскетизмом своїм вождів і погордою земних благ, — цементувалася старокиївська Держава, також і козацька.

Коли майбутні історики будуть дошукуватися причин такої частої і довготривалої летаргії України, вони мабуть знайдуть, як одну з причин — ідилічну вдачу українця; його незнищенний нахил до миру, до розкошів і лінивства, до спокою, розрядки фізичної, розумової й моральної, до гоголівського Миргороду.

Приклади, які встають в моїй пам'яті... Петербург, "Андріївська Школа", де 1904-05 рр. щотижня збиралося українське студентство. За вікнами шуміло й гуділо велике місто, горою здіймалися хвилі революції. Страйки, розрухи, віча, замахи політичні, терор здолу, терор згори, арешти, щотижня когось бракувало і з наших "клюбистів". І ось — в цьому нервовому грізному повітрі одного вечора така сцена: на одній з парт сидять поряд два військові писарі — земляки. Коло уст сопілки і до стелі несеться розніжено тужлива мелодія... Ущух гамір міста, революції, забулися небезпеки завтра, а може й нинішньої ночі, — перед нами розстелився зелений луг, цвірінькали пташки, ніжно потічок дзюркотів і біг в якусь ідилічну, затишну країну байок і мрій. У цей час я вперше познайомився з поезією Лесі Українки, яка (разом з моєю вдачею) і врятувала мене від будь-якої ідилічної інтоксикації. Але багато моїх колег були зачаровані тими сопілками обмундированих хохлацьких фавнів.

Друга сцена. Революцію загнуздано. Кілька літ перед 1-ою війною. Київ, Лук'янівська тюрма.

Здається, два поверхи над нами сиділи арештовані за бунт вояки Селєнгінського полку. Збунтувалися вони і в тюрмі, їх "усмірілі". Під час нашої прогулянки "усмірителі" вертались назад з трофеями — з кількома забитими, закутаними в біле полотно, через яке на землю капала кров. Це був час перед революціями взагалі, голодовкою політичних, перед "подтягуванням" тюрми, коли кілька в'язнів було вбито сторожею за визирання з вікон.

І ось в цій атмосфері тривоги й непевності, — обнявши долонями коліна, на тапчанах з туманувато-замріяним поглядом, що рвався десь за залізні грати високого вікна, два земляки тужливо заводили: "Сонце низенько, вечір близенько". З облич видно було, що щезло тоді для них все довкола: мури й ґрати і те, що насувалося на нас. Вони бачили перед собою річеньку, Марусеньку та її рученьки... Довго, смакуючи, розпливалися ті хохлики в своїй ідилії.

Співали й москалі своїх пісень. Але це були тюремні пісні, як от "Славноє море, широкий Байкал" та інші, де було про втечу з тюрми, про небезпечні мандри втікача, не про ідилію. Єдина, не ідилічна пісня, яку я тоді чув від земляків, це був "Заповіт" Шевченка, який, вивісивши чорний стяг, співала камера сусіднього корпуса по вбитому сторожею товаришеві.

Та не завжди ідилічно кінчалися такі події. Рік 1939-ий, осінь, Береза Картузька. Перед нами часто невидимо зачаїлася бестія, готова до стрибка, користаючись з кожної хвилини нашого забуття чи необачності. Я думав тільки про це. Сиділи на підлозі, говорячи пошепки. Та не всі. Пригадую: кілька земляків, захопившись спогадами недавньої "волі", жестикулюючи, голосно, іноді посміхаючись, оповідали один одному щось приємне... Враз двері розчахнулися, і бестія скочила до камери:

І тих шестеро вийшли в оточенні варти в коридор. За пів години вернулись до мовчазної тепер камери, з перекривленими болем обличчями, дехто, тримаючись рукою за поясницю. Мабуть відбили в них тоді нирки, чи печінки. Хотіли забутися, поринути в ідилію...

Коли наша сторожа однієї ночі втекла і ми були вільні, кільки ж то в нашому тижневому марші за Буг, по дорозі ми "посіяли" земляків, що вранці не могли прилучитися до групи, затримані непереможними чарами якогось борщу, яєчні, чи вигідного нічлігу в гостинних селян, хоч більшовики були за спиною! Туга за відпочинком...

Часом та туга не має шкідливих наслідків. Але тільки часом. Іноді ж закінчується так трагічно, як для козака Нечая з думи, якого зарубали ляхи, які раптово напали, якраз, коли він з товаришами заходився в спокої "рибу-щуку їсти". Або так трагічно, як для не одного з ідилічних земляків, які в дні війни в Празі або у Львові попали в руки більшовиків тільки тому, що жаль їм було залишати свої роками призбирані меблі, затишну й звично-солодку ідилію рідної хатки... Ідилісти самі, вони і в голову не клали, що невблаганний противник не так ідилічно налаштований. Цей теж ідилічний настрій лежав і в глибині душі отих земляків-соціалістів, які так вірили, що новий Іван Грозний дасть їм право "рідної мови" ("українізації"!), а новий Петро І — "соціальну справедливість". Ідилісти так хочуть вірити, що без власного зусилля — можна скочити просто в їх вимріяний рай, що навіть в чужинця вірили, який їх туди заведе.

В літературі — повно цих ідилічних малоросів. Для одних ідилія це "чревоугодіє". Процесові запихання шлунку, розжовування й ковтання — смакуючи, присвячено багато сторінок в романі "Ост" — Самчука. Те саме в журналістиці.

В 1940р. один з українських дипломатів, подорожуючи по Фінляндії з важливою місією, описував — в одному журналі, — просторо і з захопленням ...чудові закуски на шведському кораблі. Я їздив цими кораблями (підчас 1-ої війни) і стверджую, що дипломат має рацію. Тільки в голову мені не приходило віддаватися чревоугодному захопленню з того приводу ні в розмовах, ні — тим паче — в статтях... Інший такий "політик", теж у важливій подорожі (на з'їзд КУК-у), роздумуючи над канадським вагон-рестораном, впадає в справжню чревоугодну істерію згадуючи про СССР: "А у нас! Як ото сядеш було, в скорий поїзд Київ-Баку... та як зайдеш... в той вагон-ресторан, та як подадуть тобі борщ український... та ще щось м'ясне та грибки мариновані та ще інші найкращі в світі речі, та коли поставлять перед вами "графинчик" доброї зубрівки..., то вам стає так приємно й радісно".

Так радісно, як одному гоголівському миргородчанинові, який з’ївши диню, загортав в папірець зернятка, а на ньому, в пам'ять цієї вікопомної події, писав: "сия диня з'їджена дня..., місяця..., року...," — з точними датами: Той самий сентиментальний шлунок і ті самі "радості" життя — спільна риса і панських, і демократичних Довгочхунів. На саму згадку про ті смаколики, у нашого демократичного миргородчанина — "щось стискається під горлом і вже котиться слина". Котиться вона йому й коли автор (за І.Сенченком) рисує портрет прекрасної харків'янки, краса якої вповні відповідає вульгарним смакам автора: "з червоними щічками, з такими ж губами, в червоній хусточці, вона крутить "голівку", "примружує чортинячі очі свої" і "збільшує декольте". Руки — "повнокровні", коліна — "монументальні" і т. д. так, що авторові відразу хочеться "плигати й веселитися" ("Нові Дні", ч. 43). Це їх краса і література! І як злостить автора, що хтось там від письменника вимагає писати "не те, що він хоче", а що "принесе користь визвольним змаганням". Тут хочеться писати, щоб слинка текла, "про графинчик" та ікру, про червоні щічки й декольте, — а вам нагадують про якісь "визвольні змагання"! Цим вже Шерех і Косач обурювалися. Немає, мовляв, свободи творчості, терор якийсь! Так колись на Шевченка обурювалися тогочасні Шерехи й Волиняки: чому не пише "про Парашу – радость нашу", а виволікає з могили якихось там гайдамаків. Для інших наших миргородців — ідилія — це задоволення від сексу. Під тим оглядом, навіть перевищуючи і авторів з МУР-у, і Хоткевича, і М.Коцюбинського — на першому місці стоїть В.Винниченко. Для третіх — ідилія це розкоші примітивного буденного приватного життя, з його дрібними радощами і уразами. Для четвертих — ідилія це з жаху перед страшним життям, бажання чкурнути в якусь мишачу діру, жити без напруги, без боротьби... На початку XX ст. багато таких ідилістів було в нашій поезії, а тепер є Рильський.

Завзято продовжує цю ідилічну "традицію" і сучасна шерехо-МУР-івська поезія. Вся вона тужлива, вся вона ніжна-ніжнесенька й безсила-безсилесенька. Ось вам вибір виразів з одного такого поета: смуточок, оченятуськи, колосочки, травиночка, дощик, трояндки, птася, голівонька, одежонька, дитяточко, земличенька, сиротяточко, світлонько, серафименяточко, природонька і т. п. Навіть "жах" є в того поета "ніжний жах", навіть вогонь — є "солодкий вогонь" (В.Барка). Не поезія, а мед, мармелад, патока!

Не поезія, а шамкання беззубої няні над колискою дитини. Поетові треба було б називатися не Барка, а Барченятусенько.

Як смішно інфантильна є його мова, так безсило-анемічне, плаксиво-замурзане є реагування цього поетенятка — на життя. В Україні бачить він тільки "очі слізні" бабусь і сиріток "лишенько безкрає", але тих, що борються з тим "лишеньком", мужів — він не згадує. Так ніби їх не було в Україні. Бачить все пасивне, а нічого активного.

Він тільки "кличе, помочі просить", "на чорну скаржиться недолю", хоче "ридати, слізьми каміннячко скропляти", "на флейтах потужити". Хоче чкурнути в якесь "царство ласки, тепла", мріє про "рожевий привид раю", про "спочинок серед вишень, в розкоші бузка і ромашки"; про те, щоб "спочити, спати", а тоді й "лихо пересидеться само ". Бо хто ж "ми" є у цьому жахливому світі. "Ми сироти на цій землі, не борці, не герої!" "Жебраки о ялмужну просящії" (Ю.Липа). Вітчизна для поета – це лише мрія про ідилію, "рожевий привид раю". Його герої — не велетні, а "прості люди", схилені до землі, про земне, про фізичний біль лише думаючі. Їх протест — це тільки скигління. Вони без борні "щастя дожидають". І Господь у поета, всупереч ясним словам Спасителя — хулу навіть на Святого Духа прощає! ("Богозневага").

Цікаво, що символом будь-якого зла у ідилічного автора є не більшовик, не Москва, а — "фашист-німота" і "цар". Забув щирочулий поет про москаля... А у віньєтках до окремих розділів збірки ("Білий Світ") менше або більше оголені дами з голубками, поснулі, або умліваючи з похиленими голівками, з безсило спущеними "рученятоньками", або в ніжних обіймах у такого ж ніжного хлопця. Похилені лінії брів, рук, тіла. Нічого, що пнеться вгору, все — що прибиває його в розпачі до землі, все прибите, розпорошене, знесилене. Дві віньєтки — з мечем, та й ті — або з поламаним, або з постаттю зігнуто тужливою, і (як видко зі змісту) — з мечем на (вже мертвого давно) царя або на (побитого вже) "фашиста", тільки не на москаля. І багато московських слів як "искренний", "лодочка", "криша", "вор", які (як і поета), очевидно, радісно привітав (в своїй рецензії) "мовознавець" Шерех, як "східноукраїнські діалектизми". Обом їх серцю мила мова "старшого брата".

Такий і другий — тієї ж породи автор (М.Орест), його вабить "праніжність квіток, тишина, сон-трави — невинні і дрімотні". Хотів би бути він рослиною; його вабить ідилічний краєвид, де "гаї замріяні", "спочили груші", горбки "блаженно тонуть" в "годинах супокою ", вабить його "чаруюча м'якість", "ніжність, легіт, пахощі лип ароматичних", час "дрімоти", хоче "лягти й заснути", весь "радісно-дрімотний ". Його душа – "сирота", яка "щемливу чує печаль". Від ударів Долі у його, мандрівника, "спала снага жил, згорнулася міць крил", стомилась душа злом, і сам ти — живий тлін". Чується він "окраденою дитиною", у дубі хоче скрити своє серце. Буревій життя мучить жалісливого поета. Мріє про "сумирне життя", хотів би вбити зло та — "немає такої сили, його душа утомлена і тужна"...

Така ця лірика ідилістів. Чи це не поезія? Як хто хоче... Але це поезія анемії, безсилля, охлялості, втоми, лірика того, який на страхіття життя — лише скавулить, як битий пес, та імпотентно зідхає за ніжною ідилією блаженного спокою.

Влізають ідилісти і в прозу. Переді мною дві книжки з совєтського життя (тих, що покаялися): одна капітана Корякова, москаля, друга — Юрія Одлиги, українця, майора сов. служби. Москаль — хоч і "розкаянний" — патріот своєї орди, близька вона йому навіть в її ексцесах, на життя реагує сильно, ненавидить німців, оправдує (мовчазно) і підбій України, Польщі. В його думці — москаль створений бути "солдатом" і "крестьяніном" (але останнє між іншим). Описує Коряков — останню війну "солдатів", не "крестьян".

Юрій Одлига ("Катруся") — описує війну московських посіпак з українським селом. В усій повісті ні сліду вогненної ненависті до насильника чи гніву, образи. Є тільки рев різаної худоби, голосіння безсилої жертви: "Мені тяжко..., ой як тяжко! Душа на шматочки розривається!" Пісня юнаків і дівчат — це у автора "не пісня, а плач"... І батьки такі: "батько дивиться на Петруся, а сльози кап-кап-кап..." Бо — "всі нещасні, нещасні!" ...Героїня сама про себе співає, як про "ягняточко дурне", "світ лихий, а люди злії"... І коли ж то скінчиться! А винні у всьому не москалі, а просто "злидні", які не знати звідки впали на ідилічну Малоросію. Така душевна реакція ідилічного малороса на більш як 30-літнє панування більшовизму в Україні! Така сама як і в Барки і в Ореста.

Коли читаєш цю поезію, хочеш її порівняти з другою справжньою поезією, Лесі Українки: "Невже на всі великі події, на все — у вас одна відповідь є — мовчання, сльози та дитячі мрії. Більш ні нащо в вас сили не стає?"

Порівняйте цю поезію ("сліз і дитячих мрій", цю естетику декадансу) з поезією Лесі Українки, Шевченка, Маланюка, Теліги, Мосендза, Ольжича, Клена, Боєслава, або Зерова чи Филигювича, — побачите, що це дві поезії, дві літератури. Поезія Барки, Ореста — поезія людей, прив'язаних до матерії, до особистого, чи родинного "благоденствія", що мріють про ідилію, радість черева і сексу, всього, що від талії — нижче. А на удари долі знають єдину реакцію — як черепаха влізти в шкаралупу і, скиглячи, пересидіти лихо. Поезія Лесі Українки та інших щойно з нею згаданих, — це поезія сильних духом, література аскетів, борців. Їх пафос до всього, що від талії вгору — пафос серця та ідеї.

У перших натомість культ землі, яка родить, плодовитої жінки, культ фізичного тепла, чисто фізичної плотської любові, культ фізичного болю. Це поезія не тих, які формують і різьблять життя, а тих, що їх, як глину, вирізьблюють інші у власну форму. Дві відмінні і протилежні психології! Одній — смішний пафос і смак плебейства, другій — осоружні ідеї й захоплення, весь стиль літератури патриціанської.

Що з цією останньою має письменство пестотливих сюсюкал і скигліїв або ентузіастів ковбаси та чарки? Що спільного мають їх стокілограмові пикаті красуні з "монументальними колінами", з постатями приятельки Шевченка, княжни В.Рєпніної, М.Башкирцевої чи О.Теліги? Що спільного має мова тих "жебраків о ялмужну просящих", — з суворою мовою "Слова о полку Ігоревім", "Милості Божої", Козацьких Літописів? Самі автори й критики тієї літератури зраджуют щодо своїм смакам. Кого вони друкують, кого передруковують, кого поручають читачам? Істерика і неврастеніка Сосюру, ідилічного поета вудки й очеретів Рильського, придворного совєтського блазня Тичину, Барку, Ореста, ніжно-ліричного Олеся. Вже Зеров, Филипович, Маланюк, Клен, а навіть і Леся Українка їм були чужі, бо не мали в собі нічого ідилічного, ні простацького.

Чужі критикам, аматорам і авторам ідилічно-простацької літератури дух, ідеї і весь суворий героїчний стиль тих поетів. Забагато їм в них духу, замало тіла, забагато горіння душі — замало тілесного тепла, забагато величного — замало "гарненького", забагато мужнього — замало ніжненького, забагато борні — замало солодкого спокою, забагато напруги — замало відпруження, забагато ідеалістичного — замало ідилічного. Коротко — забагато шляхетного, мужнього, а замало рабського. Дві літератури, дві психіки, дві вдачі. Одну ведуть, друга — сама веде інших. Протилежність між ними в усьому! Одні п'яніють від горілки в "графинчику", інші від буйних мрій, високих дум ("Епілог" Л.Українки). В одних — "слізоньки" від фізичного болю, в інших — сльози ентузіазму від споглядання величного (Шевченко — коли дефілює перед його віщим зором героїчна Україна, "гетьмани всі в золоті"). Одні – "помочі просять", інші — її немічним самі приносять. Одні — "ніжні" і м'які, інші — тверді й суворі. В одних – "стомлені душі", в других — героїчні. Одні пхинькають — щоб хтось їх з біди визволив. Другі кличуть визволитися самим: "вставайте, кайдани порвіте!" Одні, коли гинуть, то не знають за що, як розчавлені чоботом хробаки. Другі — (Іфігенія Л.Українки) гинуть свідомо "для слави рідної Еллади", рідного краю. Одних слово — щоб квилити безплідно, у других — це "твердая криця, що серед бою іскриться" (Л.Українка), це зерно, з якого виростають мечі (Шевченко). В одних героїні — "сиротяточки" — "матусеньки", "ягняточки дурні", у других — Кассандра, Іфігенія, революціонерка ("Грішниця"), Міріям (Леся Українка)... У одних герої "малі", "прості люди", до землі похилені, слізоньками обмиті, — у інших — нащадки Прометея, Іван Гус, Жижка, Антей, Роберт Брюс, Трясило, Гамалія, Гордієнко, неофіти, перші християни, Месія (Шевченко, Л.Українка) і т. д.

Дві психічні раси — плебеїв, і — вільних духом людей, рабів і свобідних. Ту першу расу в давній Спарті прозвали "ілотами". В деяких державах старої Еллади поетів отакої скиглійської музи видаляли за границю, щоб не демобілізували дух нації. В нові часи Салазар португальський просто заборонив співи скавулячих пісень. Спартанці, навпаки, забороняли касті "ілотів" (по-нашому, голоті) співати героїчних пісень, щоб в рабах не прокинувся героїчний дух, небезпечний для панування спартанців. Наглядачі шмагали бичами ілотів, яким заманулося співати пісні на честь героїв і гімни на честь богів. Те саме робиться за залізною заслоною. Вогнем і мечем Москва і її наймити винищують там нашу героїку і в житті, і в письменстві. Тут це останнє роблять різні "китайські добровольці". Щоб не роззухвалилися українські ілоти, "щоб пам'ятали, що героїка не лише для — старшого брата", а "безмозглому хохлові" до того зась.

Коли наші ілотські автори чи критики беруться за героїчну тематику, то виходить карикатура. "Апостоли" Барки – це не одержимі духом вістуни нової правди, а якісь біженці проти волі, які плачуть, що покидають рідну сторононьку і рідних братиків та сестричок. Гетьман Богдан у Косача — не вождь лицарства низового і нації козацької, а ватажок банд горлорізів, які різати панів вибралися. А Шерех просто писав, що якби О.Ольжич і О.Теліга були живі, то стали б членами МУР-у (разом з ним і Косачем), а потім, мабуть, ще й "федералістами'', так йому йдеться про те, щоб тих, які на горі, до свого рівня знизити! Метода та інтенція таких трюків знана. Пишуть же більшовики, що Шевченко був приятелем Бєлінського й Чернишевського! Писав теж якийсь совєтський віршоплет: "Коли би жив Тарас тепер, то був би членом ВКП". Щоб збити його з постаменту й опоганити, як так теж переконує Шерех — (на совєтську модель), що О.Теліга і О.Ольжич були б у "МУР-і"...

Цікавий факт до тієї ж теми: В серпні 1939 р. випустив "Вісник" книгу "Героїчний театр" (Н. Ґеркен-Русової) — Значіння й роль героїчного театру для нації. Більшовики (коли вступили до Львова) зачислили цю книжку та її тенденцію до "особливо шкідливих". Героїка, — доводили на зборах партійні "оратори", – річ потрібна, але... героїка комуністична на службі Москві. Пропаганда ж героїки між українськими ілотами – осуджувалася якнайгостріше. Це не перший і не останній факт, коли прекрасний "меч духовний", викуваний іноді українськими ж руками на ворога, зараз же пізнається і розцінюється ворогом, як особливо небезпечний, – але не зацікавлює ідилічних "любезних земляків". Або – у спілці з ворогом — теж оголошується ними, як шкідливий і непотрібний.

Розпаношилися ідилісти і в нашій політиці. Читайте "демократичних" філософів! Який їх ідеал вождя? — Це людина "ніжна", "вибачлива", "толерантна" — навіть до тієї "рідної" погані, яка грає на руку ворожій силі. Осоружні їм всякі "ізми". Ради Бога не націоналізм! Щось по середині, щоб можна раз сказати так, а раз ні. Щоб не напружувати — ні думки, ні волі.

Деякі ідилічні політики всі патріотичні гасла на прапорі виписують. Тільки — як має виглядати та Україна — не знають: це "рішить сам народ"! Що це значить? Це значить, що вони не мають жодного плану, жодної ідеї що до цього, жодних симпатій чи антипатій. Ці люди — не будівничі, бо хто задумує будувати щось, той не лише зриває стару будівлю й розчищає грунт, той знає, що він натомість прагне збудувати; якого стилю має бути будова, якого кольору, з вікнами на захід, схід, північ, чи південь. Коли сам не будує, бодай допомагає будівничим (тому "самому народові"), як повинна на його думку будівля виглядати, та для ідилічних політиків це завеликий клопіт! Завелика напруга думки, завелика для ідиліста відвага душевна потрібна для цього! Воліють "вмити руки", покласти це на плечі міфічного "самого народу"; воліють не наражатися ні тим, які прагнуть будівлі в стилі Святої Софії Київської, ні тим, що хочуть монголо-московського Василя Блаженного в Москві. Уникнути напруги волі!

А от з характеристики-некрологу одного вождя, написано його приятелем. Той вождь "був усім, тільки не типом "державного мужа", "не людиною криці", не "твердим і рішучим борцем". Він "був людиною страшенно м'якої вдачі, страшенно слабовільний". Ну і "заломлювався, через ту свою м'якість і слабість не мав так того впливу на оточення, щоб бути лідером партії, групи, руху. Отже був лідером, не маючи жодних прикмет лідера! Просто був "муравлино-роботящий" ("Свобода", 27. VI.)... Таке пише з симпатією приятель про людину, що її емігрантська демократія винесла на відповідальну посаду вождя багатьох партій і визвольного руху... Малює той приятель, між іншим, цілком вірний портрет! І другий муравлинщик стверджує, в тому ж часописі, що був той "вождь" демократії — "один з наймаркантніших політиків наших". Які були інші менш "маркантніші"?!

Спокій ("розкоші") і перемовини з усякою силою, уникання великого зусилля ("лінивство") скинути з охлялих плечей тягар принципів, однієї ідеї, однієї віри, — лінивство думки, — риси цих політиків. З тих психічних рис зродилися і спроби нав'язати нам — взірець — політику дурнуватих чеських Швейків і конкуренція з Гулаями і примітивне хуторянство: "соборність, самостійність"! — для "народу", а там, де ніхто не бачить — угода з черговим паном, щоб спільно з ним бити клятих "фашистів" українських. З тих самих психологічних рис випливло і нове "зміновіховство": орієнтація на "сучасну", комуністичну Україну, як "єдино реальну"! Не видумувати нового, пристосовуватися.

Не раз та туга за ідилією прибирає гротескові форми. Є органи "державницької думки" (в Канаді), які настирливо поручають менше цікавитися "світовими подіями та політичним рухом", а більше "великими подвигами героїв", які не Україною журяться, а приватним своїм "благоденствієм". Бо правдиві герої, гідні наслідування, це ті, що на еміграції "позакуповували люксусові готелі, ресторації, магазини"... "Це — великі подвиги". Це правдиві "герої дня" — чиї вчинки починають "нову історію, яка яскраво говоритиме про велич і силу українського духу".

Ось у чому велич українського духу! В рестораціях, в шинках! Ось де він виховується! Очевидно (вони годяться) треба "витворити чимраз сильніші характери державників", коритися "символу і маєстату України", але як? — Через пікніки і "контести", коли Високоповажана Гапка Свербигуз — під оплески "державників", дістає "титул королеви", тимчасом, поки правдива не з'явиться у Києві.

Це все було б темою для сатиричного журналу, якби такі "державники" і "герої муравлиної праці" без волі й характеру не пхалися на становища провідників народу, -— на місця, які займати сміють лише нові Петри Дорошенки, Вишенські, Могили і Богуни.

Жах охоплює від самої думки, що в той час, як москалі піднімають з своєї давнини андріїв суздальських, іванів грозних, петрів, виставляють патріотичні опери "Декабристи", "Іван Сусанін" ("Жизнь за царя"), "Война и Мир" — Прокоф'єва, що їх відвідують нові івани і петри, — сталіни і маленкови, — в той час у нас з тупою ярістю нищать традиції великого минулого, плюгавлять "людину визвольного руху", поезію резистансу, їм протиставляючи "простих малих людей", безвольних, слізливих слюнтяїв в літературі, а в політиці "вождів", яких хвалять якраз за те, що через слабу волю не в силі кермувати ні групою, ні визвольним рухом...

Ні, не створять національної літератури ті "дурні ягняточка" з "слізними очима", що хочуть "тужити", "ридати і просити" з тугою за "сумирним життям"; які — самі признаються — обернулися в "живий тлін". Не створять вони ніколи потрібної нам героїчної літератури в дусі Шевченка або "Слова о полку Ігоревім". Так само, коли на провідних політиків будуть випихати людей "слабосильних, м'яких, без крові борців", коли такими схочуть валити потугу новітніх іванів московських і петрів, — то Україна вічно лишиться погноєм для чужої імперії. Герої муравлиної праці — позитивний тип, але — на своєму місці, як вчив Сковорода. Добре, що вони орють, жнуть, співають, провадять кооперацію, або спортом, чи танцями займаються, віддані своєму приватному життю з його дрібними чеснотами. Там — ті "прості, малі люди" — на місці й корисні. Нехай собі творять літературу для сентиментальних Марусь і Гриців, сюсюкаючи як збитий дідусь — як Орест, Барка чи Одлига.

Коли ж "герої" з психологією цих авторів, або того "вождя" з "Свободи" кажуть, що вони "сіль землі" української, її покликані провідники, що якраз вони з "втомленою душею", безсилі "вбити зло", зам'які на це, без "твердої рішучості борця", без вогненного пророчого слова Шевченка чи Л.Українки, що якраз вони, ті "жебраки о ялмужну просящії", вони є наші "Мойсеї", то мусять знайтися такі, які б вигнали їх бичем з храму з їх крамом і ослами. Ні національної літератури, чи взагалі мистецтва, ні держави ця каста не створить, не сформує нації ні духовно-культурно, ні політично. Ухил в ідилію розклав нашу козацьку еліту. Тепер розкладає демократичну. Не значить це, що вожді нації падають з неба. Не один і не два з тих "простих людей" опиняються в касті еліти. Але в сотий раз повторюю, тоді, коли відречеться психології тих, кого звав Шевченко "свинопасами", або Яремами, які вміли лише давати всякому насильникові "коверзувати" над собою, "хилитися" і "плакати" працюючи (плакати очима чи плаксивими поезіями).

Оформлюють націю духовно, культурно, політично — іншого формату люди. Це велике діло — яке й вимагає великих духом людей: Володимира Великого, Олега, Хмельницького, Ольги, Вишенського, Петра Могили, П.Дорошенка, Антонія і Феодосія Печерського, Сковороди, Шевченка. Це люди з іншого тіста. Князь Святослав був аскет і герой: "Ядь бо Его бі суха, легание на войлоку; сего ради розкошних і лінивих всяких народів побіждашє ", — цебто ті ідилічні народи підбивав, одним з яких хочуть нас зробити ідилічні хохли.

Люди, подібні Святославу повинні в Україні повстати, які ненавидять все те, що дороге плебеям і люблять все те, що їм огидне. Які ненавидять ідилію і спокій особистого щастя і тілесних насолод "простих людей", які над "муравлину працю" знають працю вищого роду; які постачають людству не "ловців риби", чи продуцентів збіжжя, а "ловців людей", які прив'язані не до земного, а до ідеального; які захоплюються не гарним, а величним, а щастя шукають не в розслабленні та ідилії, а в напрузі й боротьбі.

Вони скарають новітніх Петрів і Іванів московських за Базар і за Київ, і за Львів, і за Полтаву. Тільки вони, які не схильні до ідилії, перемагають тих, що до неї схильні. Ті, що не терплять спокою, перемагають тих, що його над усе кохають. Ті, що задивлені в великі постаті великого минулого — перемагають тих, що пропагують культ "малої людини". Суворі перемагають розпещених. Ті, що чуються панами — тих, що є душею плебеї. Так було, так є, так буде.

Жовтень 1953

Московська отрута


































(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4