Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Безідейні суєслови

(Ідеологія і чин)

Нічого так не боїться Москва в Україні, як збройного самостійницького руху, з чіткою ідеологією, як прапором. Вона знає (повторюю це в сотий раз!), що цього руху не буде без такої ідеології, як не було б більшовизму без ідеології Маркса і Леніна, ні воюючого ісламу без "Корану". Знає Москва теж, що не побували б армії французької революції в усіх столицях Європи, не було б ні самої революції 1789 р., ні революції 1830, 1848, 1871, 1905 і 1917 в Європі — без ідей Жан-Жака Руссо та того самого Маркса.

На жаль, багато з того, що знає наш історичний ворог, не знають в Україні. Тяжко інакше пояснити факт, що на ідеологію націоналізму, єдину революційну у нас ідеологію, ведеться такий наступ не лише з боку москалів, не лише з боку демо-соціалістичних опортуністів, але й з боку деяких націоналістичних груп і часописів. І — якби цього не було ще досить, переконують нас, що визвольна боротьба, що національна революція, взагалі може обійтися без ідеології, без — з погордою! — "теорії"!

Під тим оглядом націоналістичні противники ідеологій, теорій і доктрин, — могли би подати руку трабантам і нашого емігрантського "босяцтва" (Шерех) і "мугирства" (Самчук). Ніщо бо їм не є більше осоружним, як ясне ("тиранське") "так", або ясне "ні"; як виразно окреслена доктрина.

Провідні думки цих "безідейних" націоналістів?

Вони такі: Серед гамору боротьби в Україні немає, мовляв, змоги бавитися в ідеологію, програми, доктрини, філософічні напрямки і світогляди чи засади.

В цих умовах не вільно спирати своє "вірую" на критерії його "абсолютної цінності". Як поступати і що робити має революціонер, вирішує про це тільки "критерій революційної вартості" якоїсь акції... На думку цих націоналістів виходить, що не з їх "вірую" випливає їх революційний чин, а навпаки, їх "вірую" може мінятися в залежності, чи воно сприяє чи ні якійсь абстрактній "революції". Це є нонсенсом? Можливо, але цей нонсенс означує й те, хто в революційному русі має право брати участь чи тим рухом керувати. Виявляється, що в русі можуть брати участь люди "різних світоглядних напрямків", не лише "визнавці певної політичної доктрини"; а навіть люди без "будь-яких твердих світоглядних позицій"!

Рішення диктуються "вимогами революції", а часом просто її "стратегією". "Теоретичні декларації" — це пусте. Позиції боротьби в Україні "кристалізуються не в теорії, а в самому змісті боротьби". Нащо якісь доктрини та ідеології, коли, мовляв, і без того ясно, що "сучасний визвольний рух в Україні — це Україна така, якої її знає історія"? і т. д. і т. д.

"Великих слів велика сила, більш нічого!" — і смертельна для визвольного руху небезпека криється в цьому поході могильників ідеології! Прихильники "безідейності", або "бездоктринності", "беззасадності" визвольної акції в Україні, — раз говорять про рух, раз про організації, що його очолюють. Така плутанина недопустима! Певно, що радо мусить вітати у себе повстанська збройна акція всякого ненависника Московщини, незалежно від його інших засад політичних, або світогляду. Та чи такою ж є справа з партією чи організацією, яка очолює самостійницький рух? Ось в чому суть!

А на це питання промовисту відповідь дає наше недавнє минуле і наша сучасність. В 1923 р. постала у Львові група "Заграви" (з редагованим мною часописом тієї ж назви), яка складалася головно з колишніх січових стрільців. Часопис був спрямований проти Москви і проти Варшави (більшість галицької української преси була тоді совєтофільською). "Заграва" здобувала впливи в Галичині і на Волині, та за рік лише після того на зборах групи Д.Паліїв зробив заяву: що одна — невідома невтаємниченим — тайна організація, яка покликала до життя "Заграву", вирішила випуск часопису припинити. Групі доручила об'єднатися з головною галицькою партією, з її органом "Ділом". Так постало УНДО, яке й "з'їло" Заграву. Невтаємничені були заскочені й обурені ліквідаційною постановою невідомої таємної організації. Пізніше, зі спогадів самого Д.Паліїва, довідалися ми, що цією тайною організацією, що ні з того, ні з цього ліквідувала "Заграву", а її групі наказала вступити до УНДО, — була УВО – Українська Військова Організація.

Чому так сталося? Якраз тому, що до проводу УВО брали людей різного світогляду, — і самостійників, і совєтофілів, і радикал-соціалістів. Якраз тому, що не журилася організація питанням "теорії", "ідеології", чи "світогляду". Бачимо, що у дійсністі чисті "практики", вороги "однієї певної доктрини", привели "Заграву" до розвалу, від якого її урятувала б безкомпромісна ідеологія і суворий добір членів, людей одного духу...

Другий приклад для прихильників "безідейності" революційної боротьби. Знаємо чим закінчилася українська революція 1917-21 рр. Знаємо, якими манівцями водила її Центральна Рада. Знаємо, як розпорошилася, розлетілася, охляла величезна революційна енергія нації в руках проводу, який не хотів в серці своєму ні держави, ні боротьби за неї проти Росії. Чому? Власне тому, що були в проводі люди різних "світоглядних позицій", або й жодних. Одні — думали про державу і силу збройну. Другі (Винниченко, Грушевський та їх партії) пішли шляхом революції тільки тому, що їх партії обставинами "приневолено творити нашу долю"; тому, що "всі зусилля партії щодо утворення федерації з Росією не вдалися", як вибачалися перед "товаришами" наші соціал-демократи на конгресі соціалістичного Інтернаціоналу в Люцерні в 1919 р.

Революція наша не вдалася, в великій мірі якраз тому, що в її проводі панували засади, рекомендовані нинішніми противниками "однієї ідеї", однієї "примусової ідеології".

Якраз через це — вожді соціалізму українського, які стояли на чолі революції в Україні 1917-18 рр., вже в наступному році закликали нас "пробачити більшовикам не одне з того, що нам боком вилазить", бо червоні москалі були ..."завзяті оборонці трудящого люду" (М. Грушевський в "Борітеся-поборете", Відень). Якраз тому не вдалася революція в Україні тоді, що її чолова партія не знала ніяких "абсолютних цінностей національних"; що натомість лише "дозволяла" своїм членам — якщо схочуть — бути самостійниками... А як не схочуть, то як собі хочуть. Свобода думки!

Нинішні пропагандисти "безідейності" революції брали за критерій доцільності якоїсь акції — "критерій революційної вартості". Про все рішали "вимоги революції", не "абстрактні теорії"! І Винниченко відкидав самостійницьку ідею якраз тому, що вона була "небезпечною для революції, бо могла розбити революційні сили всієї Росії", ним так укоханої!

"Безкомпромісний революціонер той, хто в ім'я революції готов іти на компроміси" — ось якою є формула сучасних "революціонерів"! Вона ж була і формулою Винниченка. Він робив революцію проти гетьмана нібито за те, що той зрікся державної самостійності, — і в той же час кликав собі на допомогу Мануїльського з більшовиками, тобто найгірших ворогів тієї самостійності. (див. "Відродження нації"). От до чого доводила засада "іти на компроміси в ім'я революції", відкидаючи "абсолютну цінність" свого "вірую"!

І ще приклад: Керівники обох українських соціалістичних партій — в розпалі війни з Московщиною в 1919 р. — утворили в Кам'янці самозваний уряд ("Комітет охорони республіки") — з метою всадити ніж в спину нашої армії і "розпочати переговори з радянським урядом України", цебто з агентами Кремля. Пише про це в своїй книзі Христюк, пише Ісаак Мазепа, який цю справу добре знав, бо брав в ній участь...

Чому подібні речі ставалися? Тому, що для цих панів ідея держави, ідея України, не були догмою, не були "абсолютною цінністю". Не знаючи "однієї певної доктрини", вони готові були метнутись сюди чи туди, для справи "соціалістичної революції", чи "республіки", або для комбінацій туподумного опортунізму "реальних політиків". Інакше й не могло бути, коли національну революцію вели люди, які повчали, що "справжнє щастя" є в космополітизмі, в тому, щоб "злитися в одну братерську сім'ю народів, в один майже народ", щоб "постала всенація" (Н. Григоріїв). Інакше й не могло бути, коли революцію українську очолювали вожді "з відсутністю будь-яких твердих світоглядних позицій", або ще гірше — з світоглядом, що мало чим відрізнявся від світогляду нашого історичного ворога. Так бувало в минулому.

В сучасності ж — не менше прикладів до яких нісенітниць веде негація "твердих світоглядних засад" у визвольній боротьбі.

Правило — "безкомпромісний революціонер той, хто в ім'я революції готов іти на компроміс", теоретично недоречне. Ще більшу його недоречність показує практика, що з його випливає. Наприклад творення на еміграції об'єднання між революціонерами і противниками будь-якої революції. "Український Самостійник" бере один приклад, одного тільки С.Барана, хоч є їх більше. Цей С.Баран, за часописом, є "випробуваний ненависник революції й революціонерів... Серед нашого суспільства є такі як генерал Тарас Чупринка, і такі як С.Баран. Їх ніколи не звести докупи, води з вогнем не погодити"... Ніби ясні з того мали б бути висновки? Ба ні! Часопис пише далі, що все таки "треба годити воду з вогнем"; "будемо узгіднювати деякі політичні виступи і дії, що мають основне значення для визволення України". З ким узгіднювати? З "випробуваними ненависниками революції"! З тими, які "водою" своїх опортуністичних заяв і контактів, будуть заливати й гасити "вогонь революції"... Далі ще краще! Часопис не сумнівається, що цей (а мабуть і другий, і третій) ненависник революції "напевно буде подавати себе і тих, які з ним, примушені кон'юнктурою, за репрезентантів воюючої України, а може ще й за покровителя УПА"...

Отже, "в ім'я визволення України" — треба допомагати видряпатися на пост репрезентантів воюючої України кон'юнктурникам і ненависникам цієї України!... Бути до них "толерантними", в порозумінню з ними "узгіднювати" деяку свою акцію...

Другий приклад: В одній миродатній заяві ("Гомін України", ч. 51 м. р.) стоїть: "Взиваємо всіх українських патріотів покласти край дискредитуванню перед українським і чужим світом єдиної діючої в Україні революційно-визвольної боротьби, що її організує ОУН, враз з братньою УПА, під прапором УГВР", і створити "одностайний визвольний фронт" за кордоном, "в єднанні з боротьбою українського визвольного руху"... Знову: до спільного фронту революційної і визвольної боротьби закликають тих, які цю боротьбу стало дискредитують!... Та ще й називають їх... патріотами!

Хіба з такої мішанини людей "різних світоглядних позицій", з мішанини революціонерів, кон'юнктурників і ненависників революції, вкупі з тими хто Україну та її визвольних рух знеславлюють, — можна створити "одностайний визвольний фронт"?

В другій миродатній заяві ("Гомін України", ч. 8, ц. р.), ще досадніше сказано: "Закордонне Представництво УГВР в своїх проектах налагодження взаємин на внутрішньополітичному відтинку життя української еміграції..., щоб досягти єдності української політичної дії закордоном", пішло не тільки на далекосяжні компроміси, але, з позиції вимог і доцільності визвольної боротьби, надто великі уступки".

Так виглядає на практиці гасло: "Революціонер той, хто в ім'я революції готов іти на компроміси". Так буває, коли найвищий критерій конечності якоїсь акції не є "ідеологічна теорія", або "абсолютна цінність" нашого "вірую".

Виходячи з постулату "доцільності визвольної боротьби" і з "вимог революції" — приходять до компромісу з "ненависниками революції" та її дискредиторами! Приходять до уступок, які — признаються самі їх адвокати — ведуть до "резиґнації з позицій визвольної боротьби"!... Ось до чого веде практика опортунізму, яка викидає за борт будь-які "теорії", "світогляди" та "ідеології", як непотрібний для революціонера баласт.

Так є на еміграції. На еміграції іде об'єднання й порозуміння з живими трупами вчорашнього дня, з активними ворогами націоналізму, та інфільтрація націоналістичного середовища їх ідеями. Таку ж політику поручається вести в Україні. Деякі націоналістичні групи радять вертатися до ідей, які давно в Україні зазнали повного краху; до заперечення ідеї націоналізму. Маю на увазі наших націоналістичних "прогресистів". За кордоном їх платформа тактична — єднатися хоч би з ненависниками визвольної акції, з УРДП, іти на "резигнаційні" уступки. Для України — їх платформа ідеологічна теж компромісна. Засади націоналізму, будь-які "абсолютні вартості" — лишити на боці! Не до тих засад повернутися лицем, а до "дійсності", до "нового", що "там створено".

Розшифруймо цю баламутину! Яка є тепер "дійсність" в Україні? Московсько-більшовицька! Ким "створена"? — москалями, на трупах мільйонів борців за визволення. Що "нового" принесла ця "дійсність" московська, замість "старовини" української? Замість вільного села — колхозний концентраційний табір, замість власника — наймита й раба. Замість Божих церков — кесареві ідоли. Замість національної культури — її щоденне кастрування і т. д. Чи до цієї "нової дійсності" хочуть "повернутися лицем" наші "прогресисти"? Чи революціонери приймають дійсність, яку — як революціонери — мали б перевертати до гори ногами?

Відповісти на ці ясні питання ясним "так"! — вони вагаються... Відповісти виразним "ні"! — не хочуть. Націоналістична доктрина має три виразні відповіді на завдання доби. На питання — хто має очолювати визвольний рух? — відповідь була: міцно зв'язана однією ідеєю й одним духом, з суворим добором членів, орденська група. На питання — за що має боротися націоналізм, за яку Правду? — відповідь була: за свою, власну, одну, традиційно-історичну, безкомпромісну, не за інтернаціональну. Нарешті, на питання — як свою Правду здійснити? — відповідь була: не пацифізмом, крутійством й угодою, а боротьбою і війною. Ще Міхновський поклав підвалини цього націоналізму. Новітні націоналісти – "прогресисти" — приймають лише цю відповідь щодо питання "як", але виразно заперечують націоналістичну відповідь щодо питання "хто", і щодо питання "що".

Замість Ордену – воліють об'єднання найбільш чужих собі духом людей, визнавців найбільш суперечних поглядів. А замість своєї Правди — пропагують сміху гідну мішанину — націоналізму з марксизмом і "прогресизмом". Нижче в цій статті покажу, що коли відкидають вони націоналістичну відповідь на питання "хто" і "що"; коли відкидають ідею Ордену і безкомпромісної націоналістичної Правди, — то стерильною на практиці буде і їх позитивна відповідь на питання "як", їх активне ведення національної революції; стерильний навіть лишиться — в кінцевому рахунку — їх пафос. Не раз і не двічі критиковано ідеї наших "прогресистів". Тема цієї статті інша, тому обмежусь ствердженням, що всі ті ідеї та ідейки, які висуваються ними як ідеї "нової, сучасної, не фантастичної" України — є ідеї чужі Україні, і ніколи "позиціями визвольного руху" бути не зможуть. Це саламаха з націоналізму, марксистського соціалізму, московського колхозництва, винниченківського босяцтва, залицяння до нібито неповинного в більшовизмі, міфічного "російського народу", перехрещування жидів на "євреїв", мішанина "прогресу", "планової господарки", боротьби з українським "шовінізмом", захоплення "демократією" Воллеса, декана Джонсона, Тіта або "патріотизмом" напівскомунізованого європейського пролетаріату — не є це ніякі позиції визвольного руху в Україні. Це витвір повної безпорадності ідейної людей, які мають очі і не бачать. Ні того, що діється в Європі чи Америці, ні того, що діється в Україні.

Зараз же чую заперечення: "Ми, що сидимо в Україні, або вийшли щойно з неї, ми краще від еміграції знаємо, чим дихає Україна!" Нехай! Але ж є багато таких, по цей бік залізної заслони, які теж щойно після 2-ої світової війни опинилися за кордоном. Вони теж мають виправдані претензії знати, чим дихає Україна, знати не гірше від "прогресистів", — і думок цих останніх зовсім не поділяють. Крім того, якщо виходити з таких позицій, то на якій підставі твердять "прогресисти" і націонал-марксисти, що вони ліпше від старих емігрантів знають Європу й Америку, яку вони щойно побачили?! Бо ж весь свій "прогресизм" вони будують як раз на тому, що ця "спасенна ідеологія" дала такі прекрасні квітки в Європі! Тому, мовляв, і нам треба "просвітитись современними вогнями". Та — ми ліпше знаємо ці блудні вогні, ніж панове "прогресисти". Їх підхід до справи треба відкинути. Можна бути "в краю" — і нічого з того не розуміти, що там діється. Можна бути поза краєм — і ліпше розумітися в тому, що там діється. Те саме і з Європою.

Були обсерватори поза залізною заслоною, що ще в 1920-х роках бачили обман більшовизму, а були й такі — і в Європі, і в Галичині, не кажучи про СССР, які хоч їздили до СССР, або жили там, але нічого не розуміли ні в московській, ні в європейській політиці, ні в українській дійсності. Так і наші "прогресисти" в "краю". Мають очі і не бачать. Бо інакше не захоплювалися б "створенням усякого роду міжнародних спілок", "достіженіями" революції 1917 р., "демократичними плануваннями", "тенденціями розвитку" сучасної Європи, розвитком в ній соціалізму, не захоплювалися б "патріотизмом" європейського пролетаріату, між яким є мільйони сталінських "патріотів". Не захоплювалися б всіма тими "прогресивними силами" західного світу, які явні або укриті, є ворожі і "свободі людини і свободі народів". І особливо, справі української незалежності.

Коли ці "прогресисти" є недавніми емігрантами з СССР, то вони просто затуркані московсько-совєтською пропагандою, позбавлені здібності критично думати. Коли ж ці "прогресисти" з свіжо-навернених на "прогресивну" віру галицьких націоналістів, то тут є звичайне "кві про кво", яке траплялося не раз з тими, що зі Львова попадали на Наддніпрянщину перед 1-шою війною. Один з них, знаний пізніше серед Січових Стрільців Цяпка — людина зрештою скромна, мила, ідейна, — вернувшись якось з Києва до Відня, парадував там в студентській російській "фуражці", вітався словом "драстуйте" (яке вводить в літературу й "мовознавець" п. Шерех), і з захопленням оповідав, як то все у Києві дешево "стоїть" (з наголосом на останнім складі). Цяпка думав, що та "фуражка" і те "драстуйте" — це вияви української стихії...

От і нинішні галицькі "прогресисти", побувавши над Дніпром, вбралися в московську ідеологічну "фуражку" — і думають, що це має бути ідеологічний однострій українського визвольного руху... Його "позиції"! Як після 100 років царату на лівобережній Україні, після скасуванні автономії в 1783, і після прилучення Правобережжя до Росії в 1795 р. — так і після 30-літнього панування більшовизму в Україні, витворився там тип українця, який "любив" Україну, але й все російське, "велику російську літературу", "російську демократію" і т. п. Подібний тип витворився й тепер, як Тичина, Рильський, Сосюра. Його — цей тип, з його "вірую" й беруть за тип "справжнього українця" деякі галичани.

Тоді — не лише малороси, а й українці не уявляли собі окремої, своєї державної ідеї. Тепер — ті "прогресисти" — не уявляють собі окремої від "фактично існуючої в Україні" — соціальної системи. І тоді, і тепер це було запамороченням мало відпорної думки, від довголітньої московської пропаганди.

Ось де треба шукати джерел "зміновіховства" наших "прогресистів", які видають свої аберації за "позиції визвольного руху". Ось звідки йде мінливість їх ідей, їх хаотичність, їх залежність від "фактичного стану", створеного чужою волею, їх компромісність. Це все й паралізуватиме силу визвольного руху проти Москви, коли на чолі руху стоятимуть "прогресисти". Бо ідеологія і в таких рухах, і в політичному житті взагалі — має величезну вагу.

Своїй невдачі в війні проти СССР — попри інші причини — завдячує націонал-соціалізм Гітлера власне тому, що це був соціалізм. Почавши від антисоціалістичного націоналізму, гітлеризм закінчив національним соціалізмом. Це спаралізувало його ударну силу в війні з сталінським соціалізмом і полегшило інфільтрацію націонал-соціалістичної партії агентами комунізму. Другий приклад — громадянська війна у Франції кінця XVIII в. Геніальний історик французької революції, Гіпполіт Тен питав, чому ні аристократія тоді, ні партія Жиронди — не могли собі дати раду з монтаньярами, тодішніми французькими більшовиками? Тен каже, що це сталося тому, що партія монтаньярів "мала за собою пануючу теорію і що тільки ця партія мала незаперечне рішення її застосувати аж до кінця. Вона була єдино консеквентна". Тому, що в своїх ідеологічних засадах була "найбільш афірмативна"! А її противники? Аристократія чинила слабкий спротив, бо сама зачитувалася творами Руссо й Вольтера, сама була — бодай на словах — прихильницею ідей "суспільного договору", "народу-суверена", "рівності й братерства", — всіх облудних і обманних гасел, які стали гаслами революції. Не могла аристократія боротися з хворобою ззовні, якої бацили вже мала в собі, всередині.

В ще більшому ступені, було те саме з Жирондою. Пише Тен: "Вже в своїх засадах абстрактних, Жиронда була згідна з своїми противниками "... Ця спільна догма на прапорі Жиронди, — не могла її дуже надихати в боротьбі з монтаньярами, визнавцями тієї самої "віри". Пише історик, що "жірондисти, вийшовши з тих же засад, що й монтаньяри, простували до однієї мети. Сектантські забобони паралізували в них моральне обурення на противника. В глибині своїх сердець їх революційний інстинкт конспірував з їх ворогами". Тому й були знищені монтаньярами.

Подібно було з соціалістичними вождями революції 1917 р. в Україні. Ідеї, фразеологія, все було в них спільне з москалями-соціалістами, рожевими, або червоними, пізнішими комуністами: і "трудящий люд", і "велика ідея соціалізму", і "братерство народів", і "прогрес", і ненависть до "реакції", і до "національного шовінізму", і адорація пролетаріату, і підозрілість до "буржуазного" села, і атеїзм, або релігійна "нейтральність", все — опріч "мови", яку їм комуністи московські лишали до часу.

Що ж дивного, що всіх їх, Винниченка, А.Крушельницького, Порша, Ю.Бачинського, С.Вітика і т. п. потягло в табір більшовиків? Що дивного, що всупереч до націоналістичних "фашистів", галицькі радикал-соціалісти і демократи, зараз же в 1939 р. запропонували свою цінну "лояльну співпрацю" совєтам? Марксові, Енгельсові, Чернишевському, цим "богам" поклонялися ж в усіх соціалістичних "церквах" Києва і Львова, так, як і в Москві!

Що ж дивного, що зголосилися до "лояльної співпраці" з совєтами партії, які в своїй пресі у Львові оплескували більшовиків, коли ті, на чолі міжнародної наволочі скочили до горла свободолюбної Іспанії, щоб знищити її незалежність і релігію?

Г.Тен мав рацію не лише щодо XVIII віку! Спільні з комуністами ідоли та ідеї, паралізували і в тих наших партіях 1917 р. і моральне обурення, і спротив комунізмові, і навіть інстинкт самозбереження. Ідеологія, світогляд, грають в політиці більшу роль, ніж думають "прогресисти". На жаль, таке саме може трапитися і в тому періоді визвольної акції, який почався від другої війни, якщо акцію визвольну очолюватимуть люди з спаралізованою думкою; люди, які приймають багато дечого з ідей і систем московського займанця в Україні. Цей параліч думки наших "прогресистів", або її прогресивний параліч, може спричинити таке саме заломлення духа активного спротиву, як і в Жиронди в борні з французькими більшовиками.

Нам скажуть про героїзм борців в Україні. Хто ж не знає цього? Хто ж не знає, що рух спротиву, це єдиний ясний і повний незмірної ваги момент в теперішні дні? Та якраз тому, треба думати і дбати про те, щоб цей героїзм не був змарнований так, як був змарнований спонтанний революційний вибух національний в Україні 1917 р.

Слушно, що "позиції визвольного руху в Україні кристалізуються не в теорії, а в самому змісті боротьби з ворогом". Та — що це значить: "кристалізуються"? Ніщо саме не робиться! Ці позиції, краще, ці ідеї — інтуїтивно відгадуванні, або відчуванні масою, — мусить хтось скристалізувати! Убрати в зненавиджену "прогресистами" якусь теорію, доктрину, ідеологію!

І ця "теорія" буде така, яку дасть провід. Без цього "кристалізації" не буде.

Кажуть, українські повстанці борються "проти московського поневолення, проти безбожницького більшовизму, проти всіх його форм і виявів"?

Певно, всі ці проти є! Та чи викристалізувана друга ідея — не проти чого, а за що? Та й що до того "проти" — справа не така безсумнівна.

Повстанці борються проти всіх форм і виявів більшовизму в Україні? Так! Але чи хтось кристалізує цю боротьбу проти Москви в ясні антимосковські формули й гасла? Хіба, боронячи "планову господарку", "колективізацію" селян (їм дають лише право користування землею!), хіба боронячи деякі "додатні сторони" марксизму — автори "Позицій визвольного руху" дають рухові ясні, національні, провідні напрямні? Чи кристалізують повстанську енергію у великій ясній ідеї, чи навпаки, цю кристалізацію гальмують? Затемнюють зміст визвольного руху?

І в 1917 р. маси теж рвалися битися з зайдами... Але національний провід картав "мілітаризм", а "зайдів" уважав за братній народ, з яким можна полюбовно скінчити спір.

І в 1917 р. маси кидали фронт, не хотіли битися за Росію... Та провід "тримав фронт" разом з "братньою російською демократією".

І в 1917 р. маси хотіли мати землю у власність... Та провід насаджував соціалізм.

І в 1917 р. маси хотіли збройно захопити владу в Києві (Полуботківці навіть зробили це!), і в Україні... Та провід боровся з цим "шовінізмом", рука-в-руку з шайкою Керенського... В "Відродженні нації" автор признається, що тодішній провід просто лляв зимну воду угодовства на "розгарячені голови" і закликав не до самостійності, а до "загальноросійського патріотизму". І лише "приневолений" невблаганним противником, мусив очолити активну боротьбу за самостійність. Коли змарнованим був перший порив. Так тодішній провід "кристалізував" цілі визвольного руху мас...

Тепер провід визвольної боротьби веде її свідомо. Але — на своєму стягу виписує гасла, позичені з ідейного словника свого смертельного ворога. Чи ця боротьба може успішно іти під таким стягом?

Чи може він кристалізувати цілі визвольного руху мас?

Певно, ідеї самостійницького руху повинні скристалізуватися в самій боротьбі. Але вони ...по різному кристалізуються у різних людей.

Візьмемо нашу поезію резистансу. Там маса елементів, з яких можна було б створити дуже чіткі "позиції визвольного руху"! Є там свідомість, що над нами стоїть Боже провидіння; що вони борються за "святу правду Божу", свідомі, що "Божий Дух вогнем злетів на них".

Уявляють вони себе окремою верствою оборонців нації, новими "лицарями січовими", мріють про воскреслу "давню славу". Борються не за "щастя" чи "добробут", а — щоб змити ганьбу неволі з України. Москалі — це для них не неповинний в більшовизмі, "теж гноблений ним народ", — а "голота, череда". Вони говорять про "облудний людський світ" і про "багно Москви", про "калюжу Москви гнилих ідей". Вони свідомі, що борються за велику правду, що є авангардом народів — з нашим вічним містом — "Києвом святим". Знають, що "за нами рушать в бій народи", що "ми — сонцем знов освітим світ!" (Боєслав).

Коли читаєш цю поезію, а потім "Позиції Визвольного Руху", то здається, що переходиш від універсалів Хмельницького, або меморандумів-маніфестів Орлика, чи за нових часів — писань Міхновського, до нудних копійкових брошурок, які популяризують в'язку жуйку з Маркса або Чернишевського... Є різні "кристалізації"!

Визвольний рух в Україні, а властиво група, що ним керує, повинна бути свідома своєї мети і шляхів, що до неї ведуть. Вона не сміє виписувати на своєму стягу збанкрутовані ідеї, ідеї ворожі Україні. Не сміє робити об'єднань з ворогами революційної боротьби, цебто з ворогами незалежності державної. Провідна група мусить вийти геть з ідейного хаосу.

Твердити, що "світоглядна незавершеність не послабить нас в ідейно-політичній площині, а навпаки" — значить говорити нісенітницю. Висувати "прогресивно-соціальну програму" — як вона сформульована в "Позиціях", це значить скочуватися до московських "заповітів Леніна", декларованих УРДП, до тітовщини, яка ж (нам пояснюють) теж "демократичний", тільки "менш - демократичний спосіб запровадження соціалізму". А звідси вже один крок до ще "менш-демократичного" способу Політбюро.

Досить часто пів-соціалізм веде до соціалізму, а цей до комунізму. Особливо, коли йде про поборювання "фашизму" (націоналізму), то тут всі опиняться в "адном катєлке" московському, як це було під час комуністичної агресії проти Іспанії, коли за московською директивою ішли разом — і соціалісти Блюма, і лейбористи, і демократи, і — бодай в своїй пресі — галицькі радикали. Так само не вагалися українські соціалісти подавати руку московським більшовикам, коли треба було валити "фашистський" режим в Києві в 1918 р.

О, "прогресисти" проти "сталінського терору" і "сталінських вельмож"! Вони й "планову господарку" і "справжній соціалізм" запровадять тільки "демократичним шляхом". Не знаю скільки тут туподумства, а скільки підступу. Бо соціалізм, тоталітаризм і терор нерозлучні одне з одним.

"Світоглядна незавершеність", зрада націоналістичної ідеї, веде в простій лінії до капітуляції перед доктриною ворога. Противники ясно окресленої ідеології визвольного руху потішають, що ідеологія не важлива. Мовляв, визволиться нація, то сама знатиме, як урядити своє життя. Страшна наївність! Маса, всяка маса, мертвої природи, або людська, — є безформна, хаотична стихія, поки не є упорядкована й напрямлена якоюсь ідеєю або елітою. Сама маса — як наприклад ріка, що вийде з берегів — може лише зруйнувати щось. Коли від удару антимосковських сил в Україні, скажімо, впаде більшовицький режим, і коли та маса не матиме на чолі еліти, свідомої свого окремого від вироблених в Москві ідей — "вірую", то в Україні повстане ідейна порожнеча, вакуум — без свідомої волі, носієм якої завжди є провідна група, еліта нації. Такої еліти не буде, коли провід матиме на своєму прапорі гасла чужої, або ворожої ідеології! Така, обезголовлена нація падає жертвою чужинця. Ось чому москалям — червоним і білим — дуже на руку — на випадок майбутніх подій — обезголовити нашу націю, особливо її воюючу силу. На руку було б Москві — щоб провід наш замість власної Правди — проповідував "правду" займанця — хоч етапами. "Прогресисти" кажуть, що консолідація з ненаціоналістичними партіями не загрожує прониканням ідей тих партій до націоналістичного середовища, а навпаки, сприяє проникненню націоналістичних концепцій в український світ. Ну, щоб це побачити, вистачить розгорнути націоналістичні часописи, а там знайдемо передруки — цілий букет відгуків демо-соціалістичних і радикальних політиків, які або негують як "спекуляцію" (Феденко), або ганьблять як провокацію ("солідаристи"), чи як "неначасність" (радикали) партизанський рух в Україні.

Так виглядає "проникнення" в те середовище націоналістичних ідей! Навпаки, з "Позицій Визвольного Руху", з "Сучасної України" бачимо, як аж по саме горло заливають соціалістичні концепції націоналістичне середовище. "Сучасна Україна" в статті "Примусова орієнтація на Москву" — просто стає рупором сталінської пропаганди, як слушно завважує "Український Самостійник". До нічого іншого й не могла довести зрада ідеї націоналізму. Засада не в'язатися "з будь-якою доктриною чи теорією", відкинення ідеології і світогляду свого минулого — привело "прогресистів", в багно ідейного й організаційного хаосу.

Керування визвольним рухом в країні, вимагає яскравої, чіткої ідеології. Вимагає й суворого добору людей однієї, спільної ідеї, і одного духу; вимагає різкого відмежування — і ідеологічного, і організаційного, від адораторів "ленінських заповітів", від Маркса, від "ненависників революції"; вимагає безоглядної афірмації своєї ідеї. Як писав Тен: Група яка претендує на провідництво, мусить бути "найбільш афірмативною серед всіх груп політичних, маючи рішення аж до кінця задіяти свою теорію". Але, очевидно, цього не зробить група, яка своєї теорії не має, лише зліпок всяких теорій, своїх і чужих. Та й ще в засаді ворожа усяким "догмам", "теоріям" та "ідеологіям".

Тут я приходжу до основного моменту — волі. Людям, позбавленим цього первня, значення його не пояснити. Недавно ще мені закидали мої "наївні осуди", висування "на головну хибу української нації брак волі, сентиментальність" (Мартенко, ЛНВ, ч. 2, Мюнхен). Думаю, що наївність і сліпоту виявляють ті, які ці хиби досі не бачать. Що ж це є, як не брак волі — той невикорінний нахил пристосувати свою ідею до "фактичного стану", витвореного чужою волею в Україні? Або до "тенденцій розвитку світу", — створених чужою і нам ворожою волею? Або до того, що "існує в народі", що вже "ним усвідомлено"? Що це, як не брак волі? Як не бажання — не вести, а бути веденим?

Волю вести мусять мати ті, що стоять на чолі визвольного руху, або ті, що стануть. Мусять розірвати з хаосом і широко й яскраво розгорнути прапор націоналізму, прапор своєї, національної Правди. Яка є не в тому, що займанці виростили "на нашій землі", а — як і за часів Шевченка — в тому, що лежить під цією землею — в могилах мільйонів полеглих за нашу Правду, не за "правду" проповідувану в "Позиціях". За Правду, яка мусить бути і є запереченням всього, що "фактично створено" слугами Сатани в Україні. Треба вже раз собі усвідомити, що Україна є головним партнером в грі, де виграшем є не ті чи інші дрібні ідейки ("республіка", "прогрес", "правдивий соціалізм"). Іде гра "ва-банк" з Сатаною — в ім'я Христової Правди. І не переможе наш визвольний рух, доки ці Правди не випишуть вогненними буквами на прапорі наших визвольних змагань. Коли одні цього не розуміють, мусять прийти інші, які зрозуміють, що справа не в тому, щоб потонути в "консолідаційному" хаосі, а в тому, щоб, селекціонувавши людей одного духу, людей вільних духом, протиставити себе хаосові на зовні і хаосові, ідейному й іншому, власного середовища. Говорити ж, що "ми не боремося за владу для себе" — можуть лиш ті, хто стратили віру в себе і в свою Правду.

Певно, можна і так сказати: "Було б нерозумно узалежнювати приналежність до Організації Українських Націоналістів від визнання такої чи іншої філософічної доктрини, і в наслідок того значно обмежувати число членів та прихильників нашої Організації"... Сказати все можна!

Можна подібно сказати, що "не треба обмежувати число членів наприклад католицької церкви обов'язково тими, хто визнає католицьку віру". Але чи це не був би абсурд? Коли до Організації націоналістів приймати членів, які не визнають націоналістичного "вірую", а всіх —і марксистів, і хрунів, — аби більше! — то для чого тут Організацію називати націоналістичною? Для чого цей маскарад?

Напевно багато хто обуриться: так значить треба примусового "вірую", ідейного однострою? Знищення свободи думки?

Ні, треба, щоб єдналися між собою люди одного духу. На Запоріжжю віра в Бога і Святу Трійцю, та "регула лицарська" — єднали всіх без примусу. А хто того не визнавав, того на Січ не пускали.

З давньої давнини повчаючий приклад! Коли Кортес приплив до Америки і почав руйнувати царство Монтесуми, — пішло це йому неймовірно легко. Чому? Тому, що у противників Кортеса, хоч було більше війська, але здавна існувало пророцтво про загибель їх держави, завойованої войовниками, які прийдуть морем зі Сходу. Це пророцтво психологічно паралізувало спротив аборигенів. Бо ж перемога іспанців була пророкована "тенденціями розвитку" світових відносин, була "неминучою"!... От так як народ Монтесуми тоді, і наші — і не наші — "прогресисти" тепер живуть і думають під впливом, навроченої Марксом і Леніним, ідеї "неминучої" перемоги соціалізму. Ну й інших "тенденцій розвитку сучасного світу", — атеїзму, прогресу, матеріалізму, та ще й загибелі протилежних тенденцій — "вузького націоналізму", традиціоналізму, християнства, ієрархічного ладу і т. і. Під вливом цих "пророцтв" — наші "прогресисти" — як жерці Монтесуми — не в силі ідейно боротися з ворогом, з чортовинням "прогресивних" догм, тим більше, що вони ж "уже фактично реалізовані" в Україні! Кращого аргументу для рабських мозків не знайти!

Крім пророцтва, Кортесові та його іспанцям допомогла ще й їх політика свого роду "українізації" супроти мас аборигенів. Вони й не думали нищити в пень їх культуру ударом по фронту, заткати якимсь чопом буйний вилив цієї культури. Навпаки! Іспанці намагалися лише відвести цей вилив в своє русло. Поміж аборигенами високо стояло будівниче мистецтво? Добре, отже іспанці навіть заохочували місцевих митців будувати, але — храми іспанської віри, за іспанським планом і смаком... Аборигени мали свої релігійні танці? Нехай і дальше танцюють, але наприклад на честь Діви Марії. Монтесума був царем? Нехай буде і далі, лише хай царює, отримуючи накази від завойовників, і т. д.

Це саме робили червоні москалі в Україні. Аборигени могли писати вірші "рідною мовою", але такого змісту, як Тичина, Сосюра і Рильський. Аборигени хотіли співати? Дати їм хори! Лише або гімни чужому ідолу, .щоб співали, або якесь невинне "грає-воропає". Хотіли вони мати державу? — "Пажалуйста!" — маєте УССР з границями, урядом, з власним гімном і навіть з представництвом в Об'єднаних Націях... І нарешті — остання ланка в ланцюгу диявольського плану: хочуть українці мати армію, воювати? Мають вже таку, підпільну? Добре! — Будемо її не лише фізично нищити — вирішили напевно в Кремлі, але й знешкоджувати її через "обезідейнення" всього визвольного руху. Довголітньою пропагандою переконали самих наївних вождів українських, що провідними ідеями їх боротьби можуть бути тільки ідеї Кремля. Нехай модифіковані, нехай навіть без Сталіна, але — все ж не різні, а такі самі, як і в Кремлі: "прогрес", "народна республіка", "справжня демократія", "безкласове суспільство", скасування права приватної власності, планова господарка, колективне користування землею, атеїзм, боротьба з українським "шовінізмом" і "реакцією", з "старомодними традиціями". А насамперед, хотів би Кремль, щоб нізащо в світі, не повстала власна провідна каста, з власною націоналістичною ідеологією! Щоб все захлинулося в консолідаційному хаосі — націоналістів, адораторів винниченківських "традицій" і "завітів Ілліча", ненависників революції і просто спекулянтів! Коли б це сталося, то всі б вирішили, що немає чого битися із-за нюансів тієї самої доктрини.

Так би прийшло до угоди, цебто капітуляції, як її хотіли робити Винниченко, або Кам'янецька нарада. Вони ж теж мали армію! Настрій боротьби за "своє" зник би, як у Жиронди, яка стратила наперед своє власне "вірую", свою окрему ідею.

Такі можливості може видадуться фантазією? Але життя знає ще більш дивоглядні фантазії! Кому снилося б, що більшовизм міг би запрягти в свій віз таку, нібито абсолютно незгідну з його засадами силу, як Церква?

Та на наших очах це стало фактом. Справи не міняє те, що кожна з обох сторін — Політбюро і московська православна церква хочуть обдурити одне одного і зробити знаряддям в своїх руках для своїх цілей. Факт лишається фактом, що навіть таку — суттєво антикомуністичну силу, більшовизм знайшов способи осідлати.

Яким способом? Тим, що зберігаючи фасадну, зовнішню форму тієї сили, змусив її відректися самої суті своєї ідеології.

На цей фатальний шлях можуть поволокти і Україну, яка бореться проти Москви, коли процес винищування націоналістичної ідеології йтиме далі. Коли не знайдеться група ідейних і відважних людей, яка цьому божевіллю нарешті гукне — стоп!


Квітень - червень 1952

Московська отрута


































(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4