Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Гниль - всередені

Одна з найбільших брехень нашого забріханого світу є та, що існують суверенні народи, які самі собою правлять. Є суверенні держави, але ніколи в них не править народ, маса. Так чи сяк, але завжди від імені того народу править правляча верства, певна зорганізована меншість. Народ працює, бавиться і множиться, тоді як військо маршує і б'ється. Але першу, важливішу, керівну роль грають: в армії мак-артури і фоши, а в правлінні державою — пітти, лінкольни, хмельницькі і мазепи.

Десятки літ я намагався звернути увагу земляків на першорядне значіння правлячої верстви для нації в низці статей, брошур і книжок; і переконався, що для земляків ця проблема просто не існує. Я наводив приклади давніх і нових провідних класів, які, розкладаючись морально, кидали свою націю в хаос руїни, — це їх також мало цікавило. Покликався я на великих мислителів, які розглядали цю проблему: на Платона, британця Едмунда Берка, Тена, іспанця Ортегу-І-Ґассета, нарешті на староукраїнських авторів, також на Шевченка і Котляревського, на Лесю Українку, — але все це було метанням гороху об стіну. Котляревський був для них "віршун-смішака" і автор "Наталки Полтавки", Шевченко — тим, який проливав сльози над "недолею кріпаків", а Леся Українка — такою ж далекою й незрозумілою землякам, як й Кассандра троянцям.

Зі всієї проблематики провідної верстви, моїх земляків цікавили лише такі речі як об'єднання, блоки, способи партійного представництва, ради, наради, з'їзди і конференції та "займання становища"... В голову їм не приходило, що пусті всі ці речі там, де не поставлено рубом питання: з кого має складатися провідна верства, з кого-будь, чи з людей характеру, засад, честі, ідеї? З політиканів, чи з політиків? З людей-героїв, чи зі спеців з політичного крутійства? З державних мужів, чи з гангстерів? З людей совісних, чи безсовісних? Чесних, чи підкупних? Відважних, чи трусів, мудрих, чи претензійних дурнів? З людей, для яких Бог, їх особиста честь і їх нація — є речі святі, — чи з людей, для яких Бог і честь не існують, а нація — дійна корова?

Відповідь на ці питання є першорядної ваги. Від того яка на це питання, в практиці життя, дається відповідь, залежить доля народів.

В якійсь статті на цю тему, прочитав я про два випадки з життя Авраама Лінкольна. Будучи хлопцем, служкою в одній крамниці, він спостеріг, що помилково недодав одній старій бабусі 6 центів. Кілька кварталів біг він за нею, щоб виправити "невольний гріх", за який його мучила совість. Чи подібний випадок можливий в наші безсовісні часи? Якщо б тепер хтось біг за клієнткою, то хіба лише у випадку, коли б передав їй кілька центів.

Другий випадок: Під час громадянської війни, деякі приятелі Лінкольна запропонували йому проект миру, який Лінкольн уважав шкідливим. Йому казали, що коли він того проекту не прийме, то втратить багато друзів. Лінкольн відповів: "Хоч би й всіх, аби не втратив найбільшого друга — в моїх грудях — моєї совісті". Тільки люди подібного формату здатні будувати нові, а не розвалювати існуючі держави. Якби в наші часи знайшовся такий державний муж, його напевно назвали б вархолом, руїнником і ворогом демократії. В наш вік такого політика не зрозуміли б. Скоріше зрозуміли б такого, який — в своїх вчинках — слухає не голос совісті, не голос Бога в своєму серці, а наказ якоїсь тайної мафії.

Погляньте на портрет Лінкольна: суворо-поважний весь, велика внутрішня моральна й духовна напруга, почуття великої відповідальності перед своєю совістю і своєю батьківщиною. Подібне ж напружене психологічне "Я" дивиться на нас з портретів Пітта, Джозефа Чемберлена, Клемансо, Вашингтона.

Коли ж глянете на фотографії багатьох політиків сучасності, розрадуваних і усміхнених, — маєте вражіння, що перед вами циркові "артисти", кіношні "зірки" або балерини.

Коли в політиці на перше місце вибиваються інтереси тієї чи іншої кліки або мафії, чи бажання підлещуванням придбати собі більшість виборчих голосів, — тоді на другий план сходять якості моральні, поняття честі, совісти, престижу, твердості характеру, відповідальності перед батьківщиною і т. п.

Коли ці моральні прикмети перестають бути першою вимогою для політика, — тоді наступають ті тривожні симптоми, про які недавно говорив колишній президент Герберт Гувер в Де-Мойні. Він говорив про небезпечне поширення пістряка інтелектуальної нечесності в прилюдному житті; він ствердив, що "наша найбільша небезпека — це небезпека самогубства, яке можемо довершити, відкрито потураючи злу, цинічно відносячись до безчесності". Оці лиха не раз в історії спричинювали воєнні поразки. Стурбований виявами нечесності "на високих місцях", Гувер закликає націю повернути до стародавніх чеснот, не допустити занепаду поняття честі та патріотизму. Треба повернутися до віри, до релігії, до безкорисності і правди в громадському житті, до чесної поведінки на високих постах, до патріотизму.

Не є завданням цієї статті займатися критикою американської політики, чи європейських держав. У всіх перед очима приклади, які уяскравлюють твердження Гувера. Такий пройдисвіт Розе (з афери Гузенка), якого вибирали до парламенту і якого "за добру поведінку" хочуть достроково випустити з в'язниці, куди його послали (замість на шибеницю)... Такий зрадник і московський наймит як Фукс, — який знаходить своїх оборонців навіть в некомуністичній пресі і за призначення його на високу посаду — волос з голови не падає у тих, які його призначали... Низка статей в некомуністичній (демократичній) пресі, які цинічно нападають на рішення американського генштабу, домовитися з Іспанією заради спільної оборони проти Москви. Відкриття у приміщенні "Об'єднаних Націй" бару для делегатів і — небажання відкрити кімнату для молитви, про що повідомив світ симпатик СССР — Тріґве Лі... Припадання до ніг перед комуністичним диктатором і гонителем церкви Тітом... Захоплення товариства "друзів" СССР-ом і "свободою релігії" в царстві Сатани... Афери Гаррі Ґросса і ті, що відкрила Комісія Кефовера... І маса подібних фактів, все це свідчить, що симптоми, на які вказував Герберт Гувер — справді грізні. Всі ці факти висувають у всьому світі пекучу проблему — проблему оздоровлення еліти сучасної спільноти, оздоровлення морального, без чого суспільство засуджене на загибель.

Не думаю займатися тут моралізаторством чеснотливого міщуха: — "Не пий, не танцюй, не гуляй!" Мені йдеться про характерність, чесність, безкорисність, ідейність людей провідної верстви, в тому сенсі, в якому говорив про це Г.Гувер. А в цій статті мені йдеться про подібні ж ознаки в українському житті. Не важливі особи й імена. Важливі симптоми. Коли перерахую деякі з них — за час від 1917 р. — не тяжко буде відповісти на питання, чи не позначались ці самі тривожні симптоми, про які згадує Гувер, — і у "верхівці" нашої нації?

О.Сервюк, один з тих, що від імені України підписав Берестейській мир, демаскуючи в промові імперіалістичну політику Леніна й Троцького. За кілька років після того стає московсько-більшовицьким агентом в Італії, потім у Франції; нарешті на Закарпатті й у Берліні, під час другої світової війни, де був одночасно агентом Міністерства Сходу і Генштабу, який, остаточно, його "зліквідував". І мимо того — був до самого кінця — "персоною ґрата" серед багатьох українських соціалістів і "демократів"... Чи з людьми такого "стажу" будуються держави? Голубович, прем'єр (соціаліст) УНРеспубліки, який 1918р. перед німецьким судом — плаче як дитина... Другий берестейській делегат, радник одного з українських посольств в 1919-20 рр. — теж хутко повертає, щоб служити Москві... Посол Української Республіки, Марголін, — який по урядах Західної Європи в 1919-21 рр. агітує проти незалежності України і за відновлення "єдиної і неділимої" тюрми народів.

Чи здорова, чи зігнила та "провідна верства", серед якої такі речі діються?

Два брати, один — видатна постать в стрілецтві, другий — секретар Директорії. В 1922 р. — вже на службі у більшовиків... Передвоєнні часи в Галичині: Михайло Рудницький, редактор "Діла", і водночас співробітник більшовицьких "Нових Шляхів". Так само Ф.Федорців.

Інші, що торували стежку більшовикам в Галичину: Петро Франко, Кирило Студинський — голова Наукового Товариства ім. Шевченка. О.Назарук, знаний редактор у Львові, який удавав з себе католика, а одночасно виступав проти Митрополита А.Шептицького, нападав на Шевченка, як на "безбожника", ганьбив "степову голоту" – січовиків і вихваляв в своєму органі, московських катів — Петра і Катерину. Вже після його смерті, його співредактор (який завжди був в опозиції до нього, П. Мох) в одному католицькому журналі демаскував його, що нічого він не дозволяв писати проти масонерії і що його сталим дорадником був український жид, знаний більшовик Розенберґ... Чи з такими характерами відроджуються нації? Демократичні і радикал-соціалістичні партії, які після віддачі Гітлером Галичини москалям, заявляють про готовність "лояльної співпраці"... Чим вони відрізнялися від москвофілів часів першої війни? І чи з такою "елітою" відроджуються нації?

Пригадую головного ідеолога галицько-української соціал-демократії. В одній американській газеті він писав, що коли для тріумфу соціалізму треба українцям відректися від своєї мови, — він готов це зробити... Тичина і Рильський відреклися від своєї душі. Поминемо вже лідерів двох головних соціалістичних партій (1917-19), один — голова першого парламенту України, другий, кількаразовий прем'єр, обидва невимушено покаялися перед більшовицьким займанцем, відреклися від тризуба і блакитно-жовтого прапору... За це стали тепер недоторканими взірцями патріотизму для всіх звеличників "сучасної України".

Чи з тими звеличниками і тими поклонниками чужих ідолів будуються свої храми і свої вівтарі?

В той час, коли цілий світ думає про "щастя і добробут" тупого матеріалізму; коли цілий світ тремтить перед новим Чінгіз-Ханом, Україна кидає йому виклик. Нарешті відроджується на ній дух предків, які ні перед ким, як лише перед Богом, не ставали на коліна. І в цей час цілі партії, групи, не більшовицькі, а українські — всіма силами і всією жовчю вічного раба намагаються той дух знеславити, замовчати; принизити тих, які пішли за наказом Шевченка — "рвати кайдани" і "скроплювати землю вражою, злою кров'ю". А серед тих "дядьків отечества чужого" — знаходимо й знаного, нарешті здемаскованого, "репрезентанта" однієї великої української організації — який "представляв" Україну в ліберально-масонському Інтернаціоналі, а перед тим робив доноси на часописи, які в його "парохії" в Європі пропагували ідеї і чин УПА. І з такими "репрезентантами" роблять "об'єднання", роками толерують їх на чолі поважних установ!

Підтюпцем за цими політичними "репрезентантами" марширують літературні швейки, які пропагують заповіді винниченківщини, заповіді розгнузданого сексуалізму і комунізму, висміюючи все сильне, характерне, героїчне в нашому минулому і в сучасному, — зиркаючи запобігливо на всі боки, щоб як пес бігти на оклик пана: "Яремо, герш ту, хамів сину!"

Граф Олексій Толстой (не сучасний підбрехач більшовизму) — написав був жорстоку сатиру на Московщину; як то суздальсько-московські князі, "наглотавшись татарщини всласть", назвали себе Руссю, вибравши собі хана, якого прозвали царем. А з його підданих глузує: "І будєт он спіни вам біть батогом, А ви ему — стукать об землю чолом". От цим стуканням займається багато хто із представників західного світу, і — наші, чи то просто йдучи з поклоном в квартиру червоної орди — до Кремля, чи під маскою "сучасної України", вливаючи непомітно в душі читачів краплю за краплею, отруту безбожництва й московської отарності (колхозства-общини).

Українська емігрантська інтелігентська верхівка заражена гнилизною. Ніякими об'єднаннями з гниллю України не створити. Так не твориться й провідна верства нації. До неї можуть належати тільки люди віри, характеру й волі, — не замасковані перевертні і не хитрі Паньки.

Провідна верства вимагає від своїх великої сили духу, сили моральної, сили тих, що борються за правду Христа. Не місце в проводі нації крутіям, юдам і фарисеям. Як за Хмельниччини — мусить постати така нова сила й вона лише дасть раду і з зовнішнім напасникам і залізною мітлою вимете з України киселів, барабашів та вишневецьких.

Проблема моральної сили і суворого добору членів провідної верстви — це та, яку товчу — без жодного наслідку — "любезним землякам" десятки літ. Може тепер, коли про цю саму проблему нарешті почали говорити й на Заході (Г. Гувер) — ці "любезні земляки" звернуть на неї увагу. Бо звикли прислухатися до голосу чужого пана.


Липень-вересень 1951

Московська отрута


































(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4