Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Своя традиція або - чужий кий

Як відомо, Шевченка мучили не тільки на засланню москалі, а й "любезні земляки" на волі. Всю їх громаду не раз, з пересердя, звав він "капустою головатою", "свинопасами", "душевбогими", "лобом не широкими", рабами, сліпими і т. п. Ця порода любих земляків не перевелася й досі. Якби вони сиділи на своєму місці, як сидить на городі капуста, все було б в порядку. Але багато хто з цих "душевбогих" і "сліпих" захотіли бути вождями нації! Заманулося їм "просвітити современними вогнями" свій народ, "повести за віком"! Коли вони беруться, сказав би Сковорода, за "несродне" їм діло, тоді на це не можна не звернути уваги.

Цей ґатунок людей характеризував Шевченко як людей чужої, навіяної думки. Навчить їх хто, що вони слов'яни — хором загукають: "Слов'яни, слов'яни!"... Скаже хтось, що моголи — і тут притакнуть: — "Моголи, моголи!" Многі з породи цих душевбогих, по перемозі західної демократії, почали чим скоріше скидати з себе ідеологічні убрання, що ними пишалися роками, і вбиратися в "прогресивний" кожух. Посипалась "великих слів велика сила" — той "прогрес" на першому місці, "суверенний народ", "республіка", "реакція", "ретроградство", "безкласове суспільство", "визиск людини людиною", "людина понад усе", "соціальна справедливість" і т. д. Все в цих словах було — крім власної національної традиції, і — Бога. Так як у їх духовних предків часів Шевченка: "і ми не ми, і я не я", "немає Бога, тільки я" та ще останнє модне слово науки "прогресу". Не думаю на цьому місці полемізувати з ними, хочу тут звернути увагу на один можливий наслідок їх "прогресивного" божевілля, наслідок, ними напевно не передбачуваний, але для — знов і знов приспаної України, страшний. Треба тільки глянути в майбутнє. Заглянувши в майбутнє, побачимо не один шматок колобігу подій, а й подальші його щаблі.

"Прогрес" на Заході і більшовизм на Сході – це різні шматки тієї самої еволюції. На Заході, в останні десятиліття, іде "крешендо" той самий процес, який ішов в російській імперії царській кількадесят літ перед революцією 1917 року: процес розхитання, розвалу всіх обручів, якими суспільство тримається вкупі. На Заході шириться нова невидана свобода. Свобода людини десять разів розводитися і десять разів одружуватися; свобода одиниці від усякої віри, свобода церкви від усякого обов'язку виховувати людину; свобода одиниці нехтувати аксіомами громадського співжиття — свобода безбожництва, свобода поширення порнографії, свобода від "мілітаризму" і обов'язку військової служби, свобода насолоджуватися спокоєм і миром, хоч би за дверима причаївся розбійник; свобода жити тільки своїм особистим або класовим добробутом, хоч би від цього потерпала спільнота; необмежена свобода страйків кількох тисяч у своїх інтересах, хоч би голодувала через це позбавлена товарів, багатомільйонне населення країни, свобода в літературі, і в кінотеатрі систематично і безкарно розкладати морально суспільство; свобода не журитися завтрашнім днем нації, свобода політиків від будь-якої думки, свобода провідної еліти — з політики, з преси, з театру, з церкви — робити крамничку для інтересу кліки, не дбаючи про загал, ну, і свобода — бо майже безкарність — для каналій продавати свою країну.

Стремління позбавитися царату в російській імперії було нормальне, але до цього нормального руху причепилося багато чисто анархічних сил. Коли ідеї, анархія ("демократії") Керенського перемогла, проти неї виступила більшовицька тиранія. Тоді прийшов більшовизм із своїм довгим києм.

Тінь цього кия вже зависла й над анархізованим і морально "прогресистами" і соціалістами розложеним Заходом. Але поки що Захід у першій стадії еволюції: повним темпом іде деморалізація суспільства, розхитання екзекутивної сили і престижу влади, і "свобода" всіх і кожного робити все, навіть те, що неминуче підриває і нищить національну спільноту, що тим дивніше виглядає, що на Заході давно вже немає ніяких царатів, від яких треба було б відвойовувати свободу. Друга стадія цієї еволюції — повторюю — в виді червоної диктатури вже зависла над країнами Європи і Америки.

Цього процесу, засліплені "современними вогнями", земляки не бачать. Вони добачають — особливо ці, які вирвалися з московської тюрми народів — лиш "великих слів велику силу"; осліплені ними, приймають їх із захопленням новонавернених і з наївністю "душевбогих", а деякі з насолодою голоти. Думають за тими "современними вогнями" повести Україну, і не в голові їм, в яке провалля пхають її. Власне тому, що бачать тільки відтинок колобігу подій, не його дальші щаблі.

Що хочу тим сказати? Хочу сказати, що поки наші "прогресисти" всіх мастей намагаються налаштувати думку і стремління загалу на той "прогрес" і "свободу", на негацію і нищення наших традицій — в той час Москва, залишивши "свободу" для експорту, у себе вдома потихеньку починає розбудовувати новий червоний царат. Це можна помітити і в партійній пресі, і в совєтському мистецтві, в письменництві зокрема, в кіно і в театрі. Досить пригадати кілька окремих фактів. І так совєтського режисера Ейзенштейна преса совєтська зганила за те, що він представляє опришками "прогресивне" військо опричників царя Івана Грозного. Ця гвардія лютого царя, яка залізний намордник одягла на все населення країни — є вже тепер явищем "прогресивним". Так само як уся імперська політика Петра і Катерини.

Далі, воскресає в Росії старий принцип расизму, провідництва "вищої раси" — москалів, яких мають слухатися інші народи. Воскресає стара ксенофобія — ненависть до всіх чужинців, до всіх, що не визнають абсолютної влади червоного царя. Більше! — недавно знаний колись російсько-жидівський ліберальний журналіст Вишняк, з жахом розписується в російському "Слові" в Америці — про новий совєтський антисемітизм, про те, як вичищають більшовики літературу від "шкідливого космополітизму", від людей "без роду і племені". З'являються замітки про поворот до індивідуальної обробки землі, не тракторами, а волами і коровами. Всі ідеї свобод усяких — свободи від абсолютизму, від загнуздання преси, від обов'язкового принципу расовості, від ксенофобії, від приватної (поміщицької) власності, від мілітаризму і т. п. — уживалися більшовиками — як уживаються тепер вони на Заході — тільки тоді, коли треба було розвалити ненависне їм суспільство, ненависну їм еліту, ненависний лад. Коли цього досягнули, коли захопили владу — все почало змінятися, ім'ям "прогресу" почали христити все відворотне — нову "опричину" і абсолютизм нового царату, новий расизм "вибраного московського народу", нову дисципліну, новий конформізм, нову примусову "церкву" совєтську. Почався поворот до старих "цінностей" московських, укладених при Миколі І-му, у формулу — "православіє, самодержавіє, московська народність", в якій, як у морі, мають зіллятися "славянскіє ручії".

Коли цей процес дійде до свого кінця, це не є виключене, що колобіг подій завершиться і замість червоного московського Бонапарта, на троні кремлівськім засяде знову білий цар, як після занепаду Бонапарта, засів в Тюільрі Бурбон. Коли б настав час такої переміни, коли б Московщина виступила вже відверто зі своїми традиційними ідеями — де буде той український традиціоналізм, який міг би протиставитися традиціоналізмові московському й згуртувати під своїм стягом національні сил в Україні? Де буде ідея самодержавства української нації? Де буде ідея українського незалежного селянина? Де буде наша оправдана ксенофобія, ненависть до зайди-насильника? Де буде ідея "луччих людей", великих перед лицем великих завдань? Де буде ідея власної мілітантної церкви? Де буде гаряча віра? Де реакція проти космополітичних сил, що сараною знову пробуватимуть розсістися на знесиленій Україні? Де войовничий дух, так потрібний для нації, шматованої захланними сусідами? Де ідея твердої державної екзекутиви, ідея старо-козацького воєнництва? Всі ж ці ідеї опльовуються новітніми "прогресистами", як "реакційні"! А тоді буде таке: так як у 1917 р. соціалісти, москволюбці, антимілітаристи і антидержавники, наспіх почали перемальовуватися у колір самостійників і мілітаристів, так і "прогресисти" наспіх почнуть перемальовуватися на традиціоналістів, але буде запізно. Велика небезпека буде тоді, коли за браком виразного стягу національно-українських традицій, маса українська — як за стягами Денікіна і Врангеля — побіжить за стягами московського новомонархізму чи новотрадиціоналізму. Ось чого не беруть в рахунок наші збаламучені "прегресисти". "Прогресизм" не буде охороною проти московського новомонархізму, як не був він охороною проти більшовизму в 1917 р. Заборолом проти одного і другого — є тільки наш старий традиціоналізм — "своя Правда", і очевидно своя Сила.

А може — незбагнуті для одиниці путі Божого Провидіння! — може наступити й інша можливість. В крові й болоті, в міжнародній боротьбі може впасти більшовизм; може Україна отримати на час свободу рухів, і тоді під впливом тих "прогресистів" обсяде Україну інтернаціональна чорна галич, з її безбожництвом, політичною анархією, ненавистю до селянства, до релігії, до індивідуалізму, до всього органічного, до будь-якої сильної державної влади, до будь-якої справжньої національної самостійності, з ідеєю універсального уряду над націями, зведеними до ролі племен і ілотів, з ненавистю до будь-якого традиціоналізму, отже до будь-якої дійсної, історичної України "прадідів великих" — будуватиме ж та галич Україну "малої людини", Швейків, Пансів, чужих наймитів і чужих запроданців. В обох випадках це буде чужий кий.

Цього треба уникнути. Дилема — своя Правда, своя Сила і Воля, Україна незалежна з власними історичними традиціями, або — чужинецьке ярмо під новим царатом, чи під міжнародною галиччю. До цього останнього ведуть її сліпі або злонамірені "прогресисти". Нагла потреба здерти маску з них! Нагла пора вознести гуртуючий стяг націоналістичного, історичного традиціоналізму!


Липень 1949

Московська отрута


































(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4