Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Московська почвара і дурні швейки

(їх сила й наша слабість)

Майбутній історик доби найбільш дивуватиметься сліпоті її провідників. Говорю про Європу взагалі і про нашу еміграцію. В увесь свій зріст випростувався перед ними більшовизм. В чому його сила? — відповіді на це ніхто не дає, навіть такого питання ніхто по цей бік ставити собі не хоче. В чому наша слабість? — це питання взагалі уважається нечемним, бо в усіх халепах наших винні тільки обставини; питання власної вини не ставиться взагалі, до Шевченкового запиту — "За що тебе сплюндровано?" — політики не доросли.

Хочу коротко торкнутися цих проклятих питань, на підставі заяв більшовицької преси і нашої емігрантської. Антитеза увиразнить проблему.

Незаперечною догмою всіх політичних рухів є те, що перемагає тільки рух, сильний своєю виразною, ясною ідеологією. В сотий раз повторюю, що без Руссо і Вольтера — не було б французької революції, без Корану — ісламу, без "Капіталу" — соціалізму, без Євангелія — християнства. І з неймовірним туподумством "любезні земляки" відхрещуються від ідеологій, як від порожніх забавок, які не дають мудрим людям робити практичну, реальну політику. Як на це дивляться наші противники, більшовики? "Правда" (7. 7- 46) цитує Леніна: "роль передового войовника може виконати тільки партія, керована передовою теорією". Треба більшовикам перевести практично їх "п'ятилітку", і та сама "Правда" пише: — "завдання нової п'ятилітки настирливо вимагають підвищення рівня всієї ідеологічної праці партії, поліпшення справи виховання мас в дусі комуністичної ідеології, посилення боротьби з впливами ворожої ідеології... Ідеологічна праця не є щось відірване від життя". В другому числі того ж часопису читаємо, що "треба підняти на височину значіння теорії для робітничого класу", роз'яснити "значення ідеології для стихійного робітничого руху"; "свідомість (мас) виробляється, як сказав тов. Сталін, немногими теоретиками, інтелігентами, які мають потрібний для того час і можливість". "Ізвєстія" (13- 9. 46) підкреслюють потребу знання "марксо-ленінської теорії" для більшовицьких політиків. "Правда" (23.8. 46) пише те саме: "треба передусім, щоб наші кадри вивчили марксівсько-ленінську теорію". Той самий часопис (2. 10. 46) пише: — "з усіх надбань нашої партії, найважливішим і найціннішим є її ідейне надбання, її ідейний багаж, її принципова лінія".

Таких цитат можна назбирати досхочу. Скрізь підкреслюється велетенське значення ідеології, ще до того ідеології непримиренної до ідеологій ворожих, які треба поборювати і роз'яснювати їх шкідливість для науки комунізму. Така настанова дає силу нашому противникові. Але коли хтось у нашій спільноті (як наприклад автор) пропагуватиме, що для успішного поборювання комунізму, треба самим мати яскраву, непримиренну, недвозначну ідеологію — на такого летять всі цегли; всі Швейки, єдиним фронтом плямують проповідь "односторонності", "браку об'єктивності", "вузькості", "нетолеранції" до думаючих інакше і т. п.; пробують доводити, що не можна бути або білим або чорним — треба світити, як веселка, всіма кольорами; що "практичний політик" повинен бути хамелеоном, перемальовуватися в залежності від "обставин"; що взагалі ідеологія це річ непотрібна (писання Шереха, Самчука, Дивнича). Не спроможний український Санчо Панса горіти однією ідеєю, взагалі не вміє горіти, вміє чадіти; прив'язаний до найбільш протилежних ідей одночасно — цебто не прив'язаний до жодної ідеї.

Його слідами пішли і деякі колишні націоналісти, яких хаотична думка не витримала незмінної, сталої любові до однієї ідеї. Вони громлять людей віри, яким "в ідеологічних питаннях все зрозуміло", які не визнають "динаміки соціального устрою"; які визнають тільки "дві барви — свою і ворожу". А на думку Пансів — ніколи не треба визнавати одну віру, а все "шукати", а "барви" міняти як найчастіше, залежно від того, що хвиля нанесе: житиме Муссоліні, будуть "фашистами", уб'ють його — стануть "демократами"; була приватна власність в Україні — були за неї, завели більшовики колхозну панщину, стали за "колективну земельну власність". А це ідеологічне скакання опортуністів — назвуть узгодженням "динаміки соціального устрою" чи там "розвитку".

Віру в свій ідеал називають вони "релігійно-світоглядною містикою", або "чуттєво-доктринерськими поглядами"; думають, що присвячувати забагато уваги "світоглядним проблемам" — значить відходити від "практики життя", значить бути "нереальним політиком". Пристосування ж до всякої тимчасової, виплеснутої на поверхню життя, програми – і значить у них керуватися "холодним розумом". Ніс по вітру! Вульгарно кажучи — ось відношення наших Пансів до питань ідеології; ідеології — без якої взагалі нічого на світі не стає великого і тривалого. І ці вбогодухі "вожді" думають, що подібною тактикою, що з подібною пансівською душею вони зможуть поборювати сильний якраз своєю ідеологічною непримиренністю більшовизм! Думають, що їх вічно хитливі і змінні "переконання" можуть змобілізувати довкола них загал!

За один із сильних знарядь формування думки і серця людського, уважають комуністи літературу, і мистецтво взагалі. І це факт, що література і мистецтво дійсно відіграють таку роль в суспільному житті. Огидна і глупа система більшовизму вбивання палицею своїх ідей в голови своїх нещасних рабів. Але факт є фактом, що література була завжди провідником ідей, а тому будь-яка група, яка хоче тріумфу своєї ідеї, завжди проповідує ту ідею в мистецтві. Як ставляться до цієї справи більшовики, видно зі знаної промови Жданова на цю тему ("Правда" 21. 9. 46). Він підкреслює, що література більшовицька не сміє виховувати молодь "в дусі безідейності"; що шкідливою є теорія "мистецтва для мистецтва"; що більшовицька література має займатися "виховуванням людських душ", виховуванням молоді (очевидно в більшовицькому дусі), що література не повинна "забувати про ідейну роботу". Жданов вважає, що "кожний удалий (в більшовицькому дусі) твір літератури можна порівняти з виграною битвою".

Він громить "тривіальну ("пошлую"), безідейну літературу і мистецтво, де повно гангстерів, дівчинок з вар'єте, із вихвалянням адюльтеру і пригод усяких пройдисвітів"; він проти замикання літератури "у вузенький світик особистих переживань" або "в розривково порожню сюжетику", вимагає пропаганди героїзму. "Ізвєстія" (13. 9. 46) вимагають від кіномистецтва ідейності (комуністичної), прищеплення совєтського патріотизму, і бажання "боротися і перемагати будь-які перепони", нападає на фільми чисто "увеселітельниє". Більшовизм, наш найнебезпечніший ворог — ставить собі за завдання інтенсивно формувати літературою і мистецтвом душі нових поколінь, в одному дусі, в дусі ворожому нам; намагається формувати в цьому же ж дусі і українську молодь, роблячи яничарів з людей української крові.

Що протиставляє цим зусиллям українська література на тому малому відтинку, де вона може свобідно розвиватися, на еміграції? На еміграції знайдемо авторів "Муру", з "Арки", які зневажають Лесю Українку, зневажають Шевченка (Багряний), Ольжича, Маланюка, "під стінку" ставлять в своїх випадах того, хто, за Шевченком і Гоголем, домагається ідейності, піднесення, служіння великим ідеям в літературі, хто поборює анархічну теорію "мистецтва для мистецтва". Знайдемо авторів порнографів, що принижують і знеславлюють ідейну героїку в нашій поезії (напр. в поезії у Віснику 1922-39), пропагують культ "малої людини", раба всіх своїх найнікчемніших інстинктів (Шерех), пропагують звироднілий ідейний світ безпринципної голоти (сартризм); такі слова як "героїзм", "засади" і "переконання" — ставлять в іронічні знаки наведення (Самчук); пропагують літературу для лоскотання нервів людського шимпанзе ("Божественна лжа"), пропагують принципову безпринципність. Роблять цю роботу деморалізації, хаотизації думки ті письменники і критики майже безкарно перед лицем диявольської сили зі Сходу, яка виковує і формує душі наших ворогів і яничарів. І думають, що подібною "літературою" і подібною "критикою" вони можуть дати молоді духовну зброю для самоутвердження і змагу!

Як же ж має виглядати та людина, яку література, мистецтво, театр мають формувати? Та людина, яка служить цій ідеології? Більшовики відповідають ("Правда" 19. 9. 46): — "піднесення ідеологічної роботи повинно виразитися в зміцненні більшовицької войовничості, в демаскуванні ворожих соціалізмові явищ у царині ідеології, в різкій засадничій критиці ідеологічних перекручень — безідейності, загумінковості ("обиватєльщіни"). Вимагаються "люди з характером ("видєржкой"), і героїзмом" ("Правда", 14. 9. 36); вимагаються люди, які могли би робити "особистим прикладом, що не терпить розходження між словом і ділом". Іншими словами – вимагається від більшовика мати войовничу вдачу, дух комбативності в обороні своєї ідеї і в нападі на ідею чужу, вимагається героїзм, картаються всі вияви "обиватєльщіни", цебто загумінковості, приниження круга своїх зацікавлень до вузького кола чисто особистих справ.

Що протиставляють наші емігрантські політики цьому типові людини з ворожого табору? Протиставляють тип "малої людини" (Шерех), або людини раба своїх дрібних пристрастей (Сартра), тип посибіліста і опортуніста, якому ненависна всяка войовничість, всякий героїзм. Наші Панси, де можуть, принижують ідею повстанської боротьби проти більшовизму, бо це "злочинне марнотратство молодечих сил", бо це "гекатомби жертв" ("Укр. Гром. Пора", 6. 3. 47); бо краще ніж у повстання вести молодь — "продати в різницю москалеві" для "лояльної співпраці" з комуністами і чекістами, бо революція наша це "непотрібний "героїзм", як писав той самий орган Пансів про тих, що згинули в боротьбі з німцями. Ті, що з ними і москалями змагалися і гинули — на думку Пансів зле робили, бо це тактика "свячених ножів", а замість неї мусимо триматися "реального життя" (Феденко), не чекати на чудо і займатися "реальною працею" в кооперації з ким дасться. Тип героя, людини войовничого темпераменту, твердих переконань, невгнутого характеру, що обстоює свою віру і поборює чужу, — не в моді у Пансів. Це "хижаки", "авантюристи", це "равбріттери", просто бандити, які не потрібні нам, це "однобічні люди донкіхотських ілюзій". Ідеал пансівської людини — не герой, не войовник, не людина віруюча гаряче, не апостоли і хрестоносці — їх ідеал це людина без віри, тиха і сумирна, яка не творить життя, а підкоряється йому, мовляв, ліпше живий раб, як мертвий герой. "Мур" спеціально розвінчує той тип людини, який Шевченко називав "святими лицарями", протиставляючи їм тип, прозваний поетом — "свинопасами", "плебеями-гречкосіями"; називаючи це типом "свобідної людини". І цю людину вони думають протиставити воюючому більшовизмові...

Відповідний є й погляд пансів на ту когорту, яка має здійснити нібито національну ідею. Як ставляться до цієї проблеми, проблеми кадрів, загону реалізаторів своєї ідеї — більшовики? Як розв'язує цю архиважну проблему ворог? Більшовизм рішає, що його "партія – це твердиня, двері якої відчиняються лише для гідних і перевірених"; партія не може "обернутися в бенкет, куди може вступати всякий співчуваючий". Хто ж — з точки зору більшовицької доктрини чи практики — не є "гідний", того з партії видаляється: установа славнозвісної "чистки". Особливо переслідуються "помилки націоналістичного характеру" (в Україні наприклад). Вимітаючи цих "помилених", партія в 1946 р. в Україні видалила 38 процентів секретарів райкомів, 64 проценти голів виконкомів районних рад, дві третини директорів маш-тракторних станцій і т. п. Багатьох покарано за їхню "націоналістичну ідеологію", багатьох за будь-які інші "ухили". В другому числі "Правди" (14. 9. 46) пишеться, що за статутом — "член партії зобов'язаний перестерігати найсуворішу партійну дисципліну", дисциплінованість найважливіша ознака партійності, без дисципліни немає організованої партії. "Дисципліна компартії перевіряється вірністю справі, витримкою і героїзмом". Суворо караються вчинки, "які визнаються злочинними громадською думкою компартії". Коли партія бажає зберегти "авангардну роль", мусить мати дисципліну. Партія повинна мати "одну душу і одну волю" (14. 9. 46).

Чи я уважаю партійний статут більшовицький за ідеал гідний наслідування? Ні! Я тільки звертаю увагу читачів на дисципліну, яка панує в рядах нашого ворога, його ударної сили — партії.

Я звертаю увагу на те, що протиставляє тій дисциплінованості наша політична думка і наше партійництво. Отже, установи чистки вони не знають взагалі. Правилом є — що коли в партії відкриють непевного члена, треба всі зусилля скерувати на те, щоб ніхто про це не довідався. Непевну людину треба обілювати, бо інакше "партія" буде "скомпрометована". Були партії в Галичині, де та сама людина була редактором "Діла" і більшовицьких "Нових Шляхів", і партія проти того нічого не мала. Головний літературний критик "Діла" (ганебної пам'яті Михайло Рудницький) теж був сталим співробітником "Нових Шляхів" і це теж нікого не вразило. Недавно став відомим інцидент, коли в одному українському товаристві в Канаді влада відкрила і арештувала небезпечного більшовицького шпигуна, який поза цією своєю "діяльністю" з доручення товариства вів в ньому "культурно-освітню працю". Замість відректися від цього шпигуна, люди з того товариства і їх пресовий орган того типа вибілюють і боронять. Не говорю вже про знаний факт, що на чолі деяких угруповань, нібито національних, стоять ноторичні колишні комуністи. Це теж нікого не разить. Критикувати чужу, ворожу ідеологію уважається в партійних колах "партійною гризнею". "Гризня" допускається тільки в справах особистих, кар'єрницьких, справах впливів тієї чи іншої кліки, але ніколи в справах принципових, ідеологічних, тут це уходить за шкідливий дивогляд, за "виключність", за "доктринерство".

Треба лише виробити відповідну "формулу переходу" до чергових справ, наприклад "вимоги часу", "динаміка соціального розвитку", "наддніпрянська психіка", — і все пояснюється, під стару вивіску підкладається новий зміст і метаморфоза зустрічає загальне визнання як доказ партійної "толеранції" і "об'єктивного підходу" до політичних справ. Навпаки, тих що не хочуть залежно від нової кон'юнктури, нових обставин зовнішніх, міняти кожної світової війни свої переконання — висміюється як "ретроградів". Тих, хто вибрав собі віру не на час одного чи двох років, а на ціле життя — на того показується пальцем, як на дивака і національного шкідника. А зовсім біда тому, хто посміє заплямувати ідейне перекинчицтво в партії, або викрити непевні елементи в ній — тому просто грозить анафема і відсудження від честі. І от, з такими "засадами" щодо партійного будівництва наша еміграція думає (чи думає?!) підставляти чоло більшовицькій партії!

Швейкам взагалі осоружна ідея чогось ясного, окресленого, оформленого, сталевого. Особливо в області ідей, чину, і організації. Швейк "гостро осуджує" чіткі, окреслені політичні чи літературні гурти. "Ніякої виключності ні в ідеї, ні в чині, ні в способі поступу" (Самчук), — ідеологія слимака. Ненавидить він людей "однієї доктрини", людей "односторонніх", має він вже досить тих "конкістадорів", "доктринерів", досить "орденського засклепіння". Він хоче на простір з пут одного пориву, однієї віри, однієї надії, однієї думки; він хоче "свободи" — мандрувати з однієї стежки на другу, з другої на третю, в залежності як зложиться "реальне життя", як зложать те життя сильніші за Швейка, аби поклонитися їм. "Життя ускладнилося до такого ступеня, що говорити чи діяти категоріями якоїсь однієї доктрини, більш ніж наївно" (Самчук), — треба мати "про запас" одну доктрину або й дві. Ідеал — це не якийсь там "герой" чи "лицар", не "хижак", а людина "розщеплена в собі" (як учить учитель Швейків, Сартр), без "обов'язкового культу однієї доктрини", без "віри в чудо". Головно — "узгіднити існуючі протиріччя" і стати "над суперечкою", збоку від ворогуючих сил, нейтрально — ану ж тоді помилує нас та, яка переможе (Шерех).

Як не сміє бути "догматично-релігійний" світогляд, так не треба ніякого Ордену, ні "орденської містики", ні "орденської виключності", треба об'єднати всіх, і тих що кажуть Так, і тих що кажуть Ні, і тих хто вірує в Бога, і тих (треба бути толерантним!), хто вірує в чорта; і тих що хочуть боротися з чужою Правдою, і тих, що не є односторонні і узгоджують свою Правду з "правдою" диявола або чужинця. І Авелів і Каїнів, і апостолів, і фарисеїв, бо "діяти за категоріями однієї якоїсь доктрини більш ніж наївно". Так постає наївний культ механічного, бездумного "об'єднання" (все одно хто, з ким і для чого!) партій, груп і клік, без суворого добору членів, без перевірки, без твердих вимог для тих, хто входить в таке "об'єднання", без видалення і покарання елементів непридатних і непевних, без яскравої ідеї — політичний дивогляд без ясної творчої думки, без духу комбативності, без людей сили, волі і характеру.

Така механічна, мертва збиранина (як би пишно не називалася), свідома свого безсилля, мусить шукати опору в чужих силах. Це той чи інший окупант, або кандидат на нього, або — міфічний "народ", якого "суверенною волею" закриваються люди, немаючі своєї волі. Інакше дивиться на цю проблему ворог. Партія більшовицька — з початків свого народження — була перейнята жадобою влади, жадобою формувати світ ідейно і політично. Читаємо в більшовицькій пресі: "Ленін перший в історії марксівської думки відкрив де коріння, ідейні джерела опортунізму, вказавши, що вони є в підпорядкуванні себе "стихійності робітничого руху" та в приниженні ролі, яку має грати (соціалістична) ідея в (робітничому) русі. Партія — повинна бути "керуючою силою" руху. В тій самій пресі читаємо далі, що організувати й мобілізувати маси мусить партія. Щоби керувати рухом, давати йому цілі і напрям, мусить існувати окрема група людей, партія, яка мусить думати, вивчати історичні процеси, а робити це все у народу, у мас "в робітничому класі" немає ні часу, ні змоги. Кінцеві цілі боротьби і шляхи до неї "виробляються немногими теоретиками, інтелігентами". Маси без тої провідної керуючої верстви є "корабель без компасу". А ця провідна верства не сміє плестися в хвості стихійного руху мас, лише прищепити їм свої ідеї, напрямні і мету.

Практика відповідала теорії. Більшовики не прислухалися (як роблять їх противники) до так званих "законів еволюції", "розвиткових подій", чи "волі народу". Навпаки, намагалися їм накинути свою волю. Перед 1917 р. еволюція російської імперії вела до деякого розкріпачення суспільства: визволення з кріпацтва селянства, рудименти парламентаризму і обмеження самодержавної влади (Державна Дума), більша свобода преси і думки і т. п. Більшовики "наплювали" на цю "еволюцію" і вирішили повернути імперський корабель в напрямку, протилежному до "еволюції": до ще гіршого самодержавства (в політиці), до ще гіршого закріпачення уже всіх класів суспільства і до ще гіршого загнуздання думки і преси, ніж було при Миколі І-му. Констатуючи це, хочу тільки підкреслити, якою пасією формування суспільства своєю власною ідеєю — були одержимі більшовики. І що ж тій пасії формування думає протиставити наша політична еміграція?

Вона насамперед хоче вбити всяку думку про те, що на чолі суспільства має стояти окрема провідна верства. Емігрантська преса піниться від самої згадки (не кажучи вже про теорію) необхідності в проводі "луччих людей", які перевищували б загал характером, мудрістю і відвагою. А коли вже преса Швейків визнає, що хтось остаточно мусить коли не вести, то "репрезентувати" народ, то мусять це бути "звичайні люди", такі як всі, ні мудріші, ні характерніші. Думають, що "Ярема, хамів син", лишаючись і далі "хамовим сином" — може, коли збере коло себе таких самих як він сам — вести націю. А "вести" це на жаргоні значить питатися у міфічного "народу", куди він хоче йти, а в "обставин" – як до них пристосуватися. Це є метода людей без власної думки. І під тим оглядом вони принципові: ще від часів наших 60-ників, через Ю. Липу, аж до "націоналістів", які тепер перейшли назад до драгоманівства, іде протест проти тих, які "ціле суспільство на свій лад" прагнуть переробити. Основною ідеєю деяких колишніх націоналістів напр. (з "Укр. Трибуни") є, що стикнувшись з умовно збільшовиченою частиною наддніпрянської молоді, вони повинні були викинути за борт свій націоналістичний ідейний багаж і засвоїти і жаргон, і деякі ідеї цієї збільшовиченої молоді. Замість нести цій молоді смолоскип своєї ідеї, вони згасили його і принизилися до несвідомої і збаламученої 30-літнім більшовицьким "васпітанієм" — маси. Замість бажати реалізувати свою ідею, вони прийняли ідею чужу (напр. націонал-соціалізм), тільки тому, що та чужа ідея змогла нагнути собі світ реальних фактів! Більшовики виходили від своєї ідеї, якій хотіли підпорядкувати існуючий стан, наші Швейки — виходять, як самі пишуть, "від існуючого стану", підпорядковуючи йому світ своїх думок! Повний занепад будь-якої волі формування, якої б то не було волі влади доходить в них до того ступеня, що вони пишуть собі як заслугу "добровільне зречення з виключності провідництва". Вони так і хваляться, що не вони намагалися освітити своєю ідеєю шлях масам, а навпаки, що це "дійсність визначила шляхи" їм і їх програмі. Яка дійсність? Та, яку вогнем і мечем запровадили в Україні москалі.

І ось, цей крайній і безпомічний опортунізм, умовне боягузтво думають Швейки протиставити диявольській формотворчій силі більшовизму. Чи вони направду гадають, що воюють з Москвою?

Зробимо підсумки. Більшовицькій силі, силі однієї, фанатичної ідеї — Швейки протиставляють ідейну саламаху, повний брак однієї яскравої думки, атракційної і мобілізуючої загал. Більше! — в літературі емігрантській Швейки свідомо пропагують безпринципність або розкладові ідеї, послаблюючи думку і бойову волю загалу. Більшовицькому ідеалові людини фанатика і войовника своєї думки — протиставляють Швейки ідеал "малої людини", ненависть до типу героя і войовника. Більшовицькому червоному Орденові (компартії) — Швейки протиставляють механічне, недисципліноване "об'єднання" гетерономних, чужих собі по духу, людей. Більшовицькій пасії творення свого, наперекір будь-яким "еволюціям" і "волі народу" — Швейки протиставляють невільницьке рахування з обставинами й нагинання до них своїх тимчасових програм. Ідеї, фанатизмові, войовничості — протиставляють безідейність, безхарактерність і "толеранцію". Чи ця громада Швейків надається до ставлення чола диявольській силі Москви, чи ні?

Знаю, що можуть відповісти Швейки: — "так значить ви за ідейну твердолобість більшовиків! Значить ви за більшовицький партійний "орден"! За більшовицьку "чистку"!? Ні, я за щось інше. Навів приклад більшовиків для того, щоб довести простий факт: так само як глупо виходити з ломакою на ведмедя чи кавалерії проти танків, так само глупо балакати за самостійність, соборність, за боротьбу з червоною Москвою, роззброюючи рівночасно свій загал ідеологічно, морально, волево і чуттєво. Виводити проти фанатиків мілітарної червоної церкви — "малу людину", ворожу героїці, без пристрасної віри в свою справу, позбавлену всякої моральної і групової дисципліни, людину принципово безідейну і безхарактерну — це, або тупоумство, або злочин!

Крім того я думаю, що неміч українського загалу якраз полягає в тім, що не знаходить в ньому послух думка: що звалити може більшовизм тільки така ідея, яка б показалася ще більш "виключною", ще більш "нетолерантною" до диявольської ідеї більшовизму, як ця остання до ідеї нашої християнської цивілізації. Бо тільки така яскрава і безкомпромісна ідея стане мобілізуючим чинником для противників Москви. Я думаю, що тільки може побороти більшовицьку ідею така ідея, яка буде ще більш мілітарною, ніж ідея більшовизму. Я думаю, що звалити більшовизм зможуть не "малі люди", а великі, люди однієї думки, непохитного характеру, палаючого серця. Я думаю, що звалити більшовизм і Москву зможуть люди не згуртовані в "об'єднання", хребетних і безхребетних, а направду в те, що звалося колись орденом, світським — для одних, духовним — для других, якого члени насамперед — об'єднавшись спільним духом, відгородяться від всього миршавого, деградованого, схамілого і спідленого довкола себе. Такі й націю лише за собою поведуть і за своєю Правдою.

Патріотами однієї ідеї і фанатиками були ті, що зробили французьку революцію. Фанатиками однієї ідеї були прибічники Кромвеля разом з ним. Войовниками духом і фанатиками віри були воїни ісламу і Хрестоносці.

Людьми однієї ідеї і гарячої віри були члени "лицарства козацького", відтворені Шевченком, який сам був людиною віри і однієї ідеї.

Нарешті, фанатиками однієї ідеї і войовниками за неї були апостоли Христа.

Тільки такі люди, тільки великі люди творили велике в історії.

І коли тепер деякі колишні націоналісти повертаються до того, що колись націоналізм відкинув, до мертвих анемічних ідей, засуджених історією, то їм треба пригадати, що час говорити ясно і голосно не як Швейки, бо як сказано в Євангелії (І посл. до Коринт. 14, 8-9) — "коли сурма видаватиме невиразний звук, хто стане готуватися до бою?

Так коли й ви язиком вимовляєте баламутні слова, то як дізнаються, що ви говорите?

Ви говоритимете на вітер!"


Травень - червень 1949

Московська отрута


































(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4