Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Ставка на "грязь Москви"

(Нова Зміновіховщина)

Після трагічного закінчення української революції 1917-21рр., коли широким потоком потекла українська еміграція за кордон СССР, — почала серед останньої ширитися так звана "зміновіховщина". Так, по-московському, охрестили те явище, коли багато учасників визвольних змагань, навіть цілі партії, — заявили про свою лояльність до московського переможця і поверталися до краю служити йому, або — лишалися робити роботу для нього за кордоном, розкладаючи, наскільки могли, еміграцію морально.

Були це часи, 1920-ті роки, — коли голова першого українського парламенту й однієї із соціалістичних партій, кликав емігрантів "через трупи і кров земляків" — подати руку більшовикам і допомагати їм в їх "великому соціальному ділі"; коли в розпал військових дій, дискредитував за кордоном прилюдно уряд Петлюри, визнаючи легальним уряд України — уряд Раковського; коли, нарешті, повернувся зі своїми співпартійцями в Україну... Це були часи, коли колишній кількакратний шеф українського уряду, й іншої соціалістичної партії, їздив на поклін до Москви... Це були часи, коли чисельні провідники галицько-української соціалістичної партії теж поїхали на працю до більшовиків. Це були часи, коли пробільшовицька дурійка охопила Галичину і коли там ширив свою отруйну пропаганду журнал "Нові Шляхи".

На честь цієї еміграції треба занотувати, що на загал вона мужньо і мудро поставилася до пропаганди і прикладу "зміновіховців" і витримала на засадах непримиренності. Не змінила старі національні "віхи" (дороговкази) на "нові" — промосковські.

В новій нашій еміграції, яка плила на Захід починаючи від 1939 року, — знову починає ширитися "зміновіховщина". 30 років панування більшовизму в Україні, систематичне винищення ним елементу незалежницького, фаворизування елементу угодовського, терор і пропаганда, — затуманили не одну голову. А явне співчуття деяких "демократичних" кіл Заходу до "могутнього СССР", — довершили решту: "зміновіховщина" підняла голову.

В чому це видно? Із безлічі фактів, які треба лише вміти зібрати докупи і підвести під один знаменник. Назвемо найважливіші, бо на цю тему можна писати томи. А тоді побачимо, що в усі ділянки нашого еміграційного життя, в усі концепції політичні, економічні і культурницькі продираються більшовицькі чи напівбільшовицькі ідеї; і навпаки — ті, якими дихала, під яким прапором боролася Україна в 1917-21 рр., потихеньку й полегеньку починають, то тут, то там, принижувати, висміювати, не раз просто паплюжити. Очевидно, в ім'я "єдності" і "прогресу"! Бо ж "усі ми українці", чого ж маємо цуратися різнодумців? Не можна ж бути "ретроградами" і триматися, мов п'яний плота, давно "нереальних" ідей! Україна, так, але "реальна", не "фантастична", за яку, правда, батьки билися, але якої ж "тепер немає"?

Різниця лиш у тому, що тепер "зміновіховщина" виступає під фальшивим прапором. Вони — "прогресисти", а це термін, яким прикриваються всі пробільшовицькі акції, там, де не можна виступати відверто. Вони ж і "демократи". Є демократи, ворожі комунізмові, але є й такі, які симпатизують червоному Китаю, червоній Росії і в дусі своїх симпатій намагаються навіть впливати на політику своїх країн; нарешті — більшовики теж демократи! У них же ж "найбільш правдива демократія у світі"! Під тими фальшивими прапорами й перевозять усякий політичний крам спекулянти на людську дурість.

Затирається, передусім, ідея незалежності. На бенкетах і урочистостях все згадують "соборну і самостійну", але в статтях, в часописах інакше. Не проти "соборної і самостійної", лише уточнюють, що та Україна, за яку гинули під Крутами, Базаром, в Зимовому Поході, при обороні чи здобутті Києва, — що властиво це була "гопаківсько-шароварницька" Україна, загумінково-хуторянська... Говориться, що "повна незалежність" — це ж, у теперішніх умовах, "фантом". Як змагатися, то хіба за "максимум релятивної незалежності". Другі додумуються до того, що повна національна суверенність є "загрозою існування людства". Подумайте тільки! Згине, пропаде все людство, як не підемо в справах незалежності на уступки!

Це зміна віх політичних. Далі йде зміна віх економічних. Маю на увазі той новосоціалізм, який — у формі ідеї знищення приватної власності і запровадження московської "общини", фігурує в програмах не лише соціалістичних угруповань. Хто читав твори Сталіна, той мусить знати, що він думав і що писав про селянство, як класу. Він писав, що селянин, приватний власник, — це найстрашніша зброя проти більшовизму. Тому, коли прихильники московської "общини" запевняють, що якраз "общинник" буде найкраще битися за самостійність, то в цьому випадку треба вірити Сталінові, а не їм: він вже краще знав, що для нього є небезпечним.

Його аргументація проста: селянин небезпечний комунізмові тому, що це стихія приватновласницька; тому, що міцно прив'язана до своєї землі і Бога; тому, що є по войовничому налаштована і досі постачала найбільший контингент до антикомуністичних армій. Зробіть із селянина земельного пролетаря, (як це й робив Сталін) — і він перестане бути силою антикомуністичною. Коли він в Україні вогнем дихає на комунізм і Москву, то тому, що — не зважаючи на "общину", в душі лишився приватним власником. Але соціалісти або новосоціалісти з тим не рахуються. В програмі однієї напівбільшовицької емігрантської групки так і значиться, що колективізацію нашого села треба ще "поглибити" ("углублєніє революції"), бо "процес" пролетаризації селянина є явище "позитивне" і "прогресивне". Іншими словами, винищування більшовиками нашого селянина, руйнація його домівок, штучний голод, і мільйонні депортації, — все це, від чого стогнала наша земля під терором чужинця і що мала на меті зломити її відпорну національну силу, — це все в очах нових зміновіхівців — є добре і тим шляхом треба лише далі йти!

Це зміна віх економічних. Дальше йде підкопування під догму, яку нарешті ми засвоїли в наслідок останніх кривавих 30 років; що тільки тактикою збройної боротьби можна вибороти Україні незалежність. Цю догму зміновіховці особливо підривають. Це вже оглядали ми, коли стільки то часописів і груп або підважувало значимість УПА, або замовчувало її акцію. Далі — почали підкопувати і знецінювати значіння будь-якої революційної боротьби з Московщиною. Так, кажуть, молодь гинула, приносила жертви, та... чи потрібні? Чи щось "реального" з того повстало? Нащо та "орденська замкнутість"? Нащо те "змовництво"? Чи воно допомагає? Та ж як будемо повставати, то дамо "новий приток до нових репресій"! (Бо ж більшовики без того "притоку" ніколи тих репресій не робили!). Годі вже — кажуть зміновіховці — поборювати більшовиків терором, змовами і повстаннями, це ж несерйозно!

Те єдине, ту догму сильних націй, що винесла Україна з вогню боротьби і переслідувань, — що лише в нас самих сила, що лише нею здобудемо свої права, — ту догму нова зміновіховщина поволі, але систематично намагається підірвати в нашому мозку, знецінити, вбити. Кому на користь?

І — відкидаючи "змовництво", "орденство", революцію і повстання, — що ж, натомість, — яку тактику вихваляють "зміновіхівці"? Вони радять повалити більшовизм, прошу не сміятися! — це дослівно з одного радикального часопису — "моральним натиском світової демократії..." А коли ви ці бздури так і назвете, то ви є фашист і ворог демократії.

Інші радять реальніше, так як деякі "демократичні" галицькі партії в 1939 році: запропонували свою співпрацю більшовикам. Таку тактику протиставлять вони "нереальній" тактиці боротьби. Інші протиставляють "нереальному" бунтарству — чеське "швейкіянство". Дослівно! І уважають, що всіх своїх ворогів чехи перемогли тактикою Швейка, що швейкіянство — "перемогло", а завдяки йому чехи "мають свою державу!" Так пишуть зміновіховці року Божого 1948-го.

Так виглядає зміновіховство в тактиці боротьби. Та на тому не кінець.

Тому зовсім логічно робити ставку не на борців проти Московщини, а на "заслужених (у більшовиків) людей" — на комсомольців, членів партії, урядовців і т. п.; на тих, які закріплювали чужинецький режим в Україні, допомагали йому, нищили весь елемент національно-революційний. Це отже — ставка не на "підпільників", а на "визначних людей" московського більшовизму, попросту — на "грязь Москви". Що ж дивного, що люди з такою психологією проводять спільні збори з московськими соціалістами; що патріотом своїм уважають людину, яка — хоч і була колись послом УНР, але тепер робить українську політику в більшовицькому посольстві?.. Що ж дивного, коли "демократичні" галицькі партії пропонували вже в 1939 році більшовикам співпрацю? Що дивного, коли у "Відродженні Нації" (Винниченка) читаємо, як автор переговорював у справах української політики з Мануїлським про допомогу його урядові? Коли порівняємо ці факти, ясно стане, чому всі зміновіховці боронять тих, які стояли за порозуміння з Московщиною, — як Винниченка, Грушевського, Марголіна, Драгоманова. В глибині душі вони з угодовую програмою і тактикою тих політиків солідаризуються. Зрозуміло й чому деякі зміновіховці, відкинувши саму ідею України, що повстала в вогні 1917-21рр, відкинули і її прапор, додавши до Тризуба — московсько-більшовицький серп і молот. Більшовики ж обдарували свою "незалежну Україну" теж "державним прапором", додавши трохи на долі блакитної смужки...

Відкидаючи повстання, збройну боротьбу проти Москви, як тактику, зміновіховці ідуть ще далі. Їм треба скомпрометувати, висміяти взагалі сам непримиренний (не угодовський) дух, який прокинувся в Україні за останніх 30 років. Звідтіля їх нападки на "людину визвольного руху" (анахронізм, мовляв!), на поетів, які ту людину та її життєву філософію принесли на наш загумінок. Намагаються розсмішити людей "однієї думки", людей одного "Ні" — проти ворожих сил, і одного "Так" — проти всього, що з тими силами бореться. Висміюють "догматиків", людей "одної настанови", бо людина мусить бути "різностороння", вміти витягатися й скорчуватися, щоб вмістилася в кожне Прокрустове ліжко. Особливо ж ненавидять зміновіховці людей пристрасної віри, бо "апофеоз віри – це кволість розуму" (Шевчук-Шерех). Бідний Шевченко, що так пристрасно вірив! Не робив би того, якби знав, що треба перестати, щоб дорівняти розумом Шевчукові. Не дурно нападав на Шевченка і Драгоманов якраз за його фанатизм і його віру; жалів, що бракувало бідоласі освіти. Взагалі, до якої ідейки, до якого фокусу драгоманівців-зміновіхівців не торкнетеся, — в ту ж хвилину почуєте, що торкнулися Драгоманова з усією його ненавистю до всього великого, героїчного, з його любов'ю до Московщини, з тупою проповіддю "малих діл" і головне недражнення начальства.

І в цьому теж була логіка. Характерно, що всі ті, хто симпатизував Московщині, мусив заперечувати Шевченка, починаючи від Куліша і Драгоманова і закінчуючи галичанином Назаруком і наддніпрянцем Багряним. Дратує і виводить з рівноваги він їх, філософів "малої людини". Хто проповідує угоду або зміновіховство, тому непотрібна Шевченкова героїка, ні його пафос, ні його віра, ні фанатизм, ні культ героїв і борців. Нащо він, нащо людина визвольного руху, нащо весь той визвольний рух для тих, які воліють мати "релятивну незалежність", лояльну співпрацю з чужинцем, не вимріяну свою, а "реальну" Україну насаджену силою займанця, і адорують серп і молот?

Зміновіховство в ідеології політичній, в ідеології економічній, в тактиці, в емблемах, у світогляді! Можна було б на десятках сторінок показати, що родовід свій нове зміновіховство веде просто від Центральної Ради, а вона від Драгоманова. При Центральній Раді вірили соціалісти в перебудову "тюрми народів" мирним "парламентарним шляхом", коли то очевидно "не було місця думати про збройну боротьбу та її необхідність". Тоді, коли Міхновський кликав "рвати з москалями", камінним муром відділятися від Московщини; коли кликав, що нам потрібне військо, а не федерація, самостійність, а не автономія", — кидалися на нього соціалісти, доводячи, що "виступати проти російської демократії — це злочин, чорносотенство". Це ж тоді, коли полуботківці захопили для України Київ, Центральна Рада виступила проти них на допомогу уряду Керенського, в липні 1917. Це ж соціалісти приборкували тодішніх "фашистів", які гукали на селянському з'їзді — "не проханнями, не переговорами, треба з ними (москалями) балакати, а кулаком". А коли довелося — проти їх волі — таки йти шляхом антиросійським, з жалем твердили визнавці Маркса в 1-м Універсалі, — що "нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю". Самі соціалісти (Винниченко) призналися пізніше, що своєю тактикою охолоджували революційний, стихійний порив українських мас до волі, замість очолити і оформити його. В своєму страху розірвати з імперією, вони, навіть коли та імперія лежала трупом, обіцяли, що як встане, знову з нею злучаться… Пригадуються слова Демосфена під час трагічної боротьби Еллади з Пилипом Македонським; — що його земляки так пересякли душевним рабством, що коли б навіть Пилип вмер, вони б знайшли собі іншого. Що й сталося тепер з нашими "атенцями".

Наївно — а може демагогічно — пишуть деякі редактори з шельменків: нащо нам та партійщина? Нащо партійна лінія? Лінія мусить бути просто українською! Всі ж ми українці! Нащо ж розбрат? Єднаймося!.. Але як будуть єднатися ті, що визнають за свою емблему Тризуб з тими, що видумали тепер більшовицький серп і молот? Як єднатися тим, що хочуть збройно вибороти волю Україні, з тими, які хочуть її "вибороти" по передпокоях більшовицьких посольств або в переговорах з російськими соціалістами? Як єднатися тим, які хочуть відділитися від Московщини з тими, які їй пропонують лояльну співпрацю або просять про "релятивну незалежність"? Як єднатися тим, які прагнуть мати в Україні твердий патріотичний селянський стан — з тими, які хочуть обернути нашого селянина в колхозне бидло? Нарешті, як єднатися тим, які хочуть, щоби повіки лишилася Україна країною християнською, і тими, які поклоняються новому ідолу матеріалізму? То ж коли нам силою насаджували москалі ті колхози, те безбожництво, ту "федерацію", ті серпи і молоти, — роками горіла в вогні революції проти всього того наша країна!

Зміновіховці говорять радо про тактику, тактичні посування, про "реалізм" в політиці і т. п., та що між українцями різних груп немає розділової лінії. Ні, ця лінія є і то велетенська! Патріотів від зміновіховців ділить — різниця світоглядів, різниця їх духу. Шевченко писав в одному листі — що фантазія, вимріяне щастя, замки в повітрі є в його очах найкращою річчю у життю, кращою за "реальні" палати реалістів. Замки в повітрі? — це ідеал, який треба здійснити, проти і в боротьбі з огидною дійсністю, все те пише він, що "незрозуміле людям позитивним". Зміновіховцям така філософія — є філософія дурнів... Шевченко мав гарячу віру — Шерех-Шевчук уважає віру за доказ кволості розуму... Що ж може бути спільного між Україною Шевченка і Україною швейків? Різниця духу — борця і ілота.

Нові зміновіховці зводять спір з людьми ворожого їм духу до спору про тактику, про ту чи іншу деталь програми і т. п.

Це все пусте!

Від падіння української державності, від кінця 18-го віку, — двома шляхами пішла українська політично-національна думка.

Одні, як Котляревський, Шевченко, Олена Пчілка, Леся Українка, поети-"вісниківці", — зберегли і передали нащадкам героїчний світогляд, як заповіт, як смолоскип колись запаленого вогню.

Другі — Драгоманов, демо-соціалізм 19-го віку, пішли широкою дорогою угодовства, наївної віри в пацифізм, в еволюцію, в порозуміння з ворогом, дорогою відрази до всякої боротьби, до героїзму, дорогою крутійства і дрібної, буденної праці "малої людини", з філософією ілота.

Між цими двома таборами вічно точилася боротьба, між ними є провалля, якого нічим не засипати.

Між людьми такого протилежного духу порозуміння немає і не може бути.

Бо перемога "малої людини" — оберне Україну навіть коли б визволилася — в країну ілотів, яка все собі знайде нового Пилипа.

В сотий раз повторюю — потрібне об'єднання, але людей одного духу і їх відмежування від духу капітулянтів, зміновіховців, від людей без віри, без гарту і без переконань.

Чергове завдання дня — демаскування зміновіховців, якими б прекрасними масками вони не прикривалися, і — сепарація від них усіх патріотичних елементів.

Ніколи історії не робили "малі люди", ні "реалісти", — її робили люди великі, люди віри, ідеалісти, ті, яких з погордою прозивають швейки — "фанатиками", "хижаками".

Листопад - грудень 1949

Московська отрута


































(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4